30 листопада 1974 р. в залі Інституту св. Володимира в Торонті була доповідь відомого українського поета в Канаді Бориса Олександрова.
Серед учасників на доповіді знаходився також і Степан Паладійчук, відомий педагог та суспільно-громадський діяч, людина похилого уже віку, яка не пропускала жодної культурної імпрези. Він прибув на доповідь, не зважаючи на погану погоду. При виході з будинку впав на покритих ожеледою сходах і, замість додому, його повезли до шпиталя, де він два дні пізніше попрощався із цим світом.
Степан Паладійчук народився 8 січня 1888 р. в подільському селі Шупарка, Борщівського повіту в Галичині, яка тоді була одним із коронних країв багатонаціональної Австро-Угорської імперії. Народився він у незаможній селянській сім'ї, вже змалку привикаючи до важкого і трудолюбивого життя своїх батьків. Народну школу відвідував він у своєму селі, а середню освіту здобував в Учительській семінарії в Заліщиках. Після першої світової війни він закінчив Педагогічний Інститут в Варшаві.
Закінчивши учительську семінарію в 1909 році, Степан учителював в народних школах Борщівського повіту та віддався праці для усвідомлення свого народу. Через те був на списку "ненадійних" і шкільна влада не дозволяла йому задержатися довше на одному місці. Одружившись також з учителькою Антоніною Чолкан, мусіли вони постійно переходити з одного села до іншого.
З вибухом першої світової війни Паладійчук був мобілізований до австрійської армії і в 95-ім полку піхоти перебував на східному фронті в ранзі хорунжого. 4 червня 1916 року попав він під Луцьком на Волині в російський полон. Доля, одначе, бодай тут була ласкавіша для нього й його затримали в Україні на праці у добрах графа Браніцького у селі Черепині, Таращанського повіту на Київщині. Тут він мав також неприємності з московською владою за те, що зичив знайомим з праці людям українські книжки, друковані в Галичині, яких йому вдалося декілька задержати при собі. Тоді це була "мазепинська" пропаганда так само, як тепер це називається націоналістична пропаганда, за яку саджають до концентраційних таборів. Тут на згаданій
роботі його захопила російська революція в березні 1917 року й кинула у вир революційних подій. Тоді він почав українізувати місцеву школу, а згодом був призначений шкільним інспектором українських шкіл Таращанського повіту. Перебуваючи в селі Черепин, Паладійчук спричинився немало до національного освідомлення села і за його ініціятивою влаштовано було в серпні спізнене Шевченківське свято на Шевченковій горі, на якій поставлено великий хрест. Коли за гетьманської влади дозволено було відновити Корпус Січових Стрільців під командою полк. Євгена Коновальця, Паладійчук вступив в його лави, але за Директорії був призначений Комісарем Таращанського повіту й на цьому пості перебував аж до поновної большевицької окупації в 1919 р. Осінню 1919 р. Паладійчук повернув назад до Корпусу Січових Стрільців і після ліквідації регулярного фронту 2 листопада 1919 р. був інтернований у таборі в Польщі. В таборі він зголосився на посаду учителя в Більчу Золотому, Борщівського повіту, де перебувала його дружина з дітьми. Тут він перебув першу окупацію північно-східньої Галичини большевиками літом 1920 р. Але це було тільки тимчасово, бо, як тільки закріпилася польська влада в Польщі, Паладійчука перенесено на учительську посаду аж до Ченстохови в корінній Польщі, де він перебув 20 років але до другої світової війни.
Перебуваючи далеко від рідних земель й українського народу, Паладійчук зорганізував українську школу у Ченстохові для дітей українців-наддніпрянців, що опинилися там як емігранти з окупованої большевиками України. Сам він був активним членом (зв'язковим) "Взаємної Помочі" українського учительства у Львові, УВО, а пізніше ОУН та передплатником українських часописів та журналів. Працював над підвищенням своїх учительських кваліфікацій. Своїх дітей висилав до школи до Галичини, щоб дати їм добре українське виховання.
В час другої світової війни, коли німці захопили польські землі під свою владу, Паладійчук перейшов на працю учителя на українські землі Сяніччини, де пізніше був номінований інспектором українських шкіл Сяніцької округи. Перед наступом большевицьких армій Паладійчук подався дальше на Захід й опинився в таборі для біженців у місті Новому Ульмі у Південній Німеччині, звідки в 1974 р. виїхав з сином Романом, дочкою Орисею (Кривинюк) і внуками до Канади.
Перших шість років Паладійчук працював фізично. Згодом, як активний член Українського Національного Об'єднання, був обраний секретарем Краєвої Екзекутиви й перейшов на працю в УНО, де був інспектором шкіл УНО і директором школи Філії УНО в Торонті-місті. На протязі кількох років був головою Провінційної Екзекутиви УНО Онтаріо. Під час свого учителювання в Торонті він виховував українську дітвору на свідомих синів і дочок української громади в Канаді. Бог нагородив його поважним віком і фізичними силами, які він всеціло віддав для добра української громади. Праця його не пішла на марне, бо його діти і внуки — це свідомі українці, які також не жаліють ані гроша ані труду для української справи. За Польщі обоє вони зазнали благ польських тюрем, за приналежність до ОУН, Роман у Березі Картузькій, а Орися у Львові.
Степан Паладійчук був також автором цінних споминів з часів Визвольних Змагань, 1917-1920, а один з них був Спогади про «Гребенківщину» , друкований у "ВК" ч.1 (27) 1967. Він залишив також свої спомини з часів перебування в Україні, які чекають своєю черги у редакції "Вістей Комбатанта".
Василь Верига
Серед учасників на доповіді знаходився також і Степан Паладійчук, відомий педагог та суспільно-громадський діяч, людина похилого уже віку, яка не пропускала жодної культурної імпрези. Він прибув на доповідь, не зважаючи на погану погоду. При виході з будинку впав на покритих ожеледою сходах і, замість додому, його повезли до шпиталя, де він два дні пізніше попрощався із цим світом.
Степан Паладійчук народився 8 січня 1888 р. в подільському селі Шупарка, Борщівського повіту в Галичині, яка тоді була одним із коронних країв багатонаціональної Австро-Угорської імперії. Народився він у незаможній селянській сім'ї, вже змалку привикаючи до важкого і трудолюбивого життя своїх батьків. Народну школу відвідував він у своєму селі, а середню освіту здобував в Учительській семінарії в Заліщиках. Після першої світової війни він закінчив Педагогічний Інститут в Варшаві.
Закінчивши учительську семінарію в 1909 році, Степан учителював в народних школах Борщівського повіту та віддався праці для усвідомлення свого народу. Через те був на списку "ненадійних" і шкільна влада не дозволяла йому задержатися довше на одному місці. Одружившись також з учителькою Антоніною Чолкан, мусіли вони постійно переходити з одного села до іншого.
З вибухом першої світової війни Паладійчук був мобілізований до австрійської армії і в 95-ім полку піхоти перебував на східному фронті в ранзі хорунжого. 4 червня 1916 року попав він під Луцьком на Волині в російський полон. Доля, одначе, бодай тут була ласкавіша для нього й його затримали в Україні на праці у добрах графа Браніцького у селі Черепині, Таращанського повіту на Київщині. Тут він мав також неприємності з московською владою за те, що зичив знайомим з праці людям українські книжки, друковані в Галичині, яких йому вдалося декілька задержати при собі. Тоді це була "мазепинська" пропаганда так само, як тепер це називається націоналістична пропаганда, за яку саджають до концентраційних таборів. Тут на згаданій
На світлині з червня 1917 р.: Фраґмент з посвячення хреста в пам'ять
Шевченкові та всім борцям за свободу у селі Черепин, Таращанського
повіту на Київщині. С. Паладійчук на задньому пляні вистає понад
голови учасників, між хрестом а прапором під транспарентом.
Шевченкові та всім борцям за свободу у селі Черепин, Таращанського
повіту на Київщині. С. Паладійчук на задньому пляні вистає понад
голови учасників, між хрестом а прапором під транспарентом.
роботі його захопила російська революція в березні 1917 року й кинула у вир революційних подій. Тоді він почав українізувати місцеву школу, а згодом був призначений шкільним інспектором українських шкіл Таращанського повіту. Перебуваючи в селі Черепин, Паладійчук спричинився немало до національного освідомлення села і за його ініціятивою влаштовано було в серпні спізнене Шевченківське свято на Шевченковій горі, на якій поставлено великий хрест. Коли за гетьманської влади дозволено було відновити Корпус Січових Стрільців під командою полк. Євгена Коновальця, Паладійчук вступив в його лави, але за Директорії був призначений Комісарем Таращанського повіту й на цьому пості перебував аж до поновної большевицької окупації в 1919 р. Осінню 1919 р. Паладійчук повернув назад до Корпусу Січових Стрільців і після ліквідації регулярного фронту 2 листопада 1919 р. був інтернований у таборі в Польщі. В таборі він зголосився на посаду учителя в Більчу Золотому, Борщівського повіту, де перебувала його дружина з дітьми. Тут він перебув першу окупацію північно-східньої Галичини большевиками літом 1920 р. Але це було тільки тимчасово, бо, як тільки закріпилася польська влада в Польщі, Паладійчука перенесено на учительську посаду аж до Ченстохови в корінній Польщі, де він перебув 20 років але до другої світової війни.
Перебуваючи далеко від рідних земель й українського народу, Паладійчук зорганізував українську школу у Ченстохові для дітей українців-наддніпрянців, що опинилися там як емігранти з окупованої большевиками України. Сам він був активним членом (зв'язковим) "Взаємної Помочі" українського учительства у Львові, УВО, а пізніше ОУН та передплатником українських часописів та журналів. Працював над підвищенням своїх учительських кваліфікацій. Своїх дітей висилав до школи до Галичини, щоб дати їм добре українське виховання.
В час другої світової війни, коли німці захопили польські землі під свою владу, Паладійчук перейшов на працю учителя на українські землі Сяніччини, де пізніше був номінований інспектором українських шкіл Сяніцької округи. Перед наступом большевицьких армій Паладійчук подався дальше на Захід й опинився в таборі для біженців у місті Новому Ульмі у Південній Німеччині, звідки в 1974 р. виїхав з сином Романом, дочкою Орисею (Кривинюк) і внуками до Канади.
Перших шість років Паладійчук працював фізично. Згодом, як активний член Українського Національного Об'єднання, був обраний секретарем Краєвої Екзекутиви й перейшов на працю в УНО, де був інспектором шкіл УНО і директором школи Філії УНО в Торонті-місті. На протязі кількох років був головою Провінційної Екзекутиви УНО Онтаріо. Під час свого учителювання в Торонті він виховував українську дітвору на свідомих синів і дочок української громади в Канаді. Бог нагородив його поважним віком і фізичними силами, які він всеціло віддав для добра української громади. Праця його не пішла на марне, бо його діти і внуки — це свідомі українці, які також не жаліють ані гроша ані труду для української справи. За Польщі обоє вони зазнали благ польських тюрем, за приналежність до ОУН, Роман у Березі Картузькій, а Орися у Львові.
Степан Паладійчук був також автором цінних споминів з часів Визвольних Змагань, 1917-1920, а один з них був Спогади про «Гребенківщину» , друкований у "ВК" ч.1 (27) 1967. Він залишив також свої спомини з часів перебування в Україні, які чекають своєю черги у редакції "Вістей Комбатанта".
Василь Верига
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар