(Закінчення з ч. 2/75, ст. 68)
Юрій Тис-Крохмалюк
Р. Шухевич вислав до ОКВ меморіял для вияснення справи. Але 27 серпня оба курені відіслано до баз у Нойгаммер і Завберсдорф.
В той час діяли далі похідні групи. Вони мали три напрямки — на Київ, Харків і Одесу і на своїх шляхах творили українську адміністрацію.
12 вересня конфіновані члени проводу ОУН(р) були викликані на зустріч з німцями до будинку колишньої польської амбасади у Берліні. З українського боку були приявні С. Бандера і Стахів, з німецької — Г. Кох і Ґ. фон Менде. Німці жадали відкликати акт 30 червня, українці відмовили. Тоді німці почали арешти у Львові, в Україні і Німеччині. Арештовано 80% проводу ОУН(р) і вислано до концентраційного табору в Сахсенгаузен. В Україні ув'язнених порозстрілювано. В той час команди обох куренів вислали меморіял до ОКВ з вимогою визнання Української Держави, випущення на волю арештованих з Бандерою на чолі та родин вояків, ужиття леґіонерів до боротьби в Україні, зрівняння старшин у правах з німецькими старшинами та заявили, що не складатимуть присяги Німеччині. Німці відмовили, але погодилися продовжити контракт на один рік. Ця остання ухвала дозволила воякам на свобідне діяння без небезпеки вислання до концентраційного табору.
Оба курені злучено в одне з'єднання і приділено як лінійну частину під командуванням ген. Бах-Залєского.
Автор згадує далі про жорстоку політику Еріха Коха в Україні, ціллю якої було знищити українське населення.
В Галичині губернатор Вехтер не був ворожий до українців і разом з Бізанцом розуміли важливе стратегічне поження Галичини, де повинен панувати спокій. В тій цілі наладнано стосунки з УЦК. Мимо цього, в Галичині і в Україні, не зважаючи на масові арешти, німцям не вдалося зліквідувати націоналістичне підпілля, яке у тих місцях було ще активне. Німці забирали для відповідних відділів міністерства закордонних справ архіви, цінні твори мистецтва, документи церковні та культурні цінности українців. Автор, покликуючися на совєтські джерела, пише, що в той час українські націоналісти сиділи тихо, хоч друкувалися протинімецькі летючки. Цю тишу використав Мануїльський для оскарження українців про співпрацю з німцями, бо брак спротиву означає співпрацю. (Маю враження, що згадка про "співпрацю" це данина автора совєтським пропаґандивним твердженням — ЮТК).
В Україні Е. Кох не визнавав української нації і тому пізніше мусів заборонити вербування молоді в Україні до Дивізії "Галичина". Зате не міг відмовити примусового відряджування українців до помічної служби у вермахті як "Гільфсвілліґе-Гівіс", тобто добровільні, помічні відділи. З уваги на небезпеку свого життя в Україні, Кох переніс свою "столицю" до східньої Прусії.
23 серпня 1942 Гітлер сказав до Бормана, що "побоюється надмірної тугости українського народу", та що його розвиток не є в інтересі Німеччини. Тому рішив не давати населенню України лікарської допомоги, дозволялися аборти. Вміти читати і писати це зародок майбутнього спротиву. Слід знищити національну культуру, отже, в першій мірі треба запровадити латинську абетку. Українці мали мати найнижчий культурний рівень.
Розенберґ був проти такої грабункової політики і його група вірила, що краще дати народам Сходу державну незалежність. Його ставлення — пише автор — означало повний брак реалізму. Він, тобто Розенберґ, не бачив, що спротив в Україні зростає, як оборона соціялізму, як спротив проти розбиття СССР на малі держави, які могли б стати здобиччю наїздників. Врешті в Україні більшість населення є за федерацією з Росією. (Друга "втика" на користь Москви — ЮТК).
Невдачі німців викликали свідомість населення, зокрема під впливом, як пише автор, "деструктивних впливів еміґрантів на населення".
У 1943 р. Гітлер заявив, що треба негайно зліквідувати еміґрантів, бо, на основі рапортів СД, вони причинилися до зросту активних націоналістичних рухів, які явно хотіли грати ролю третьої сили.
Великі втрати німців на фронтах довели до такого стану, що Вермахт мав багато помічних відділів (1943 — 200,000, 1944 — 500,000), а вже раніше творили відділи неслов'янських народів і козаків. Вермахт хотів об'єднати усіх вояків з-під СССР в армії Власова, Гіммлер - у з'єднаннях "Ваффен СС". Берґер пропонував творення національних з'єднань; проти цього був Кальтенбруннер і Еріх Кох, більшість членів партії.
У березні 1943 р. Берґер, фон Менде і Кінкелін (два останні з міністерства Сходу) дістали дозвіл приступити до пляну Вехтера — створити три і пів тисячний полк поліції "Ваффен СС" з Галичини. (Армстронґ, Даллін, Чередниченко). Створено СС дивізію "Галичина".
Автор пише про неї на основі совєтської праці "Українська СРР у великій вітчизняній війні". Цитую:
"Виявилася вона в доконуванні вбивств на поляках при співучасті національної партизанки, підлеглої так званій УПА".
З документів делеґатури польського уряду на край виходить, що відділи СС "Галичина" боролися проти партизан Ковпака.
ОУН(р) розрозлася в 1942 р. У волинській поліції мала 12,000 людей, зорганізувала тайні вишколи, бази, бункри, друкарні, зброю і військові предмети та зв'язок. Люди приходили теж з теренів Румунії і Мадярщини. Підозрілих розстрілювали. На Поліссі появилося комуністичне підпілля і польський рух спротиву, але ОУН вичистила терен.
1942 р. командир Сидір створив перші відділи партизан, до УПА прилучилися відділи Поліської Січі Т. Бульби. 31 жовтня кінчився контракт обох леґіонів, які воювали проти совєтських партизан на Білорусі. 1 грудня німці леґіони розв'язали, вояків приділили до поліції у Львові, старшин арештували. Група старшин на чолі з Шухевичем втекла перед арештом, правдоподібно при допомозі німецьких "товаришів зброї". Шухевич став шефом УПА під псевдом Тарас Чупринка і від тоді УПА перестала рахуватися з німцями.
"Німці спочатку не реагували, бо думали, що українське підпілля, в першій мірі, зліквідує польських партизан. Вони не припускали, що ОУН(р) занархізує тили німецького фронту".
"ОУН(р) спочатку не акцептувала українську Дивізію, але як її створено конкретно, то вислала туди своїх людей. Заіснувала тайна і докладна співпраця зі старшинами Дивізії "Галичина" (польські архіви)".
Автор згадує про битву під Бродами і пише, що І УД мала тоді на фронті 15,300 стану, в тому 1,480 старшин і підстаршин. З тої кількости частина згинула, частина залишилася в УПА, проломилося з окруження 5,075 вояків, у тому 670 старшин і підстаршин. Доповнена до нормального стану, Дивізія перебувала на Словаччині у поборюванні словацького повстання.
В липні 1944 відбулися розмови УПА з німцями, і у висліді підписано невідоме домовлення в справі достави зброї для УПА. Дійшло до збільшення з'єднань "Ваффен СС", звільнено з в'язниць і концентраційних таборів визначних.націоналістичних осіб.
У дальших розмовах з німцями С. Бандера зажадав визнання акту 30 червня, назначеного уряду і допомоги у боротьбі проти Москви. Розмови вели Берґер і Арльт, але до порозуміння не дійшло. Берґер заявив, що Бандера це вартісний об'єкт для німців, але небезпечний на майбутнє.
Коли йдеться про національний український комітет, то Бандера запропонував на голову д-ра Горбового, але його місце замешкання було невідоме. Тоді погодився стати головою УНК і головнокомандувачем УНА ген. Павло Шадрук. Автор пише про цю подію так:
"Постає питання, як міг чоловік з такою інтеліґенцією й освітою, як Шандрук, взятися за таке діло. Передтим він був боєвим старшиною, в'язнем ґештапо, наразився німцям за те, що покинув "Ролянда" на фронті 1941 р., знав німецькі пляни щодо України. Перед війною мав зв'язки зі штабовими старшинами ВП (польського війська, моя замітка — ЮТК), в тому з ген. Стахевичем, у вересневій кампанії виставлено його до відзначення хрестом ВМ".
В іншому місці автор називає ген. П. Шандрука "старим націоналістом". І в тому випадку автор іде за совєтською пропаґандою. Він не згадує, що ціллю УНК, на чолі якого стояв ген. Шандрук, була не співпраця чи навіть союз з Німеччиною, а приготування збройних сил на всі можливі випадки для визволення і державности України. А тоді нема чого авторові дивуватися, тим більше, що він напевно був обзнайомлений з цілями УНК, і тому їх промовчує.
У зв'язку із "старим націоналістом", автор пише, що "у повоєнних роках це потверджується. Рахувалися може з війною, ускладненнями між аліянтами чи у інших розкладах сил, треба б не одне зло, зроблене полякам, направити. Розумів це і Бандера".
"Невідомі є ближчі контакти Шандрука з Андерсом. Існують припущення, не потверджені, що Андерс поміг Шандрукові затримати на Заході відділи УНА". і далі: "Шандрук вимагав зукраїнізування УД і творення дальших з'єднань. Не хотів порозуміння з Власовом, жадав служби українців тільки у з'єднаннях, які повинні створити УНА, ставив вимогу до німців визнати тимчасовий український уряд і, найважніше й найтяжче для гітлерівців, резиґнації з підбою України. Але ця вимога не мала вже реального значення".
23 лютого 1945 П. Шандрук, як командир УНА і номінально командир І УД, скріпив старшинський корпус українцями і почав формувати другу дивізію полк. Дяченка.
8 травня УД, на наказ Шандрука, вийшла з фронту на Захід так, що 9 травня її вже не було у фронтовій лінії. Американці не роззброїли УД, як це робили з іншими з'єднаннями Сходу.
Накінці автор подає втрати у людях за Історією Української СРР, Київ 1967 р.:
На фронті згинуло 1.3 мільйона українців
страти СССР — 13 мільйонів
Участь українців в ЧА — 20%
втрати українців — 10%
Праця Торжецького цікава для українського дослідника. Вона вимагає уважної аналізи, щоб розпізнати суміш правди і свідомої неправди. Було б доцільно, щоб наші знатоки згаданих мною і незгаданих подій, особливо з-перед другої світової війни докладно провірили зміст цієї праці.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар