ДМИТРО ВІТОВСЬКИЙ, ЯК СЕКРЕТАР ВІЙСЬКОВИХ СПРАВ З У Н Р

Мирон Заклинський

Із книжки: Мирон Заклинський — "Дмитро Вітовоький",  В-во  "Червона  Калина",
Нью-Йорк, 1967 р. — Редакція.

В дні 9-го листопада львівська делеґація Національної Ради передала виконну владу Тимчасовому Державному Секретаріатові Західньо-Української Народньої Республіки (ЗУНР). Його прем'єром вибрано д-ра Костя Левицького, а Секретарем Військових Справ полковника Дмитра Вітовського. Він — і Секретар Праці та Суспільних Робіт, соц.-де-мократ Чарнецький — прийняли участь в уряді під умовою, що Державний Секретаріят зараз ухвалить злуку наших західніх земель зі східніми. Таку ухвалу виконав Державний Секретаріят того ж дня, бо не було серед Державних Секретарів противників соборности. Різнилися лише щодо часу й умов проведення злуки.

Негайно, 10 листопада, взявся Вітовський організувати Секретаріят Військових Справ. Засяг обов'язків і праці Секретаріяту був великий: Організація запілля і військової адміністрації, переведення мобілізації, вишкіл новобранців, технічне вивінування війська, здобуття стрілива тощо. Ввесь тягар праці лежав на плечах Вітовського.1) Дуже важливий був розпорядок, виданий відразу, 13 листопада, про покликання до військової служби річників 1883-1900 і перегляд річника 1901. Той розпорядок ввів лад у справи військової бранки, бо повітові комісарі дістали ясні постанови й напрямні.

Той мобілізаційний наказ був наслідком упадку Перемишля. Поляки вислали з Кракова військо, що в дні 11 листопада здобуло міст на Сяні і місто. Тоді вперше польська держава піддержала бунт львівських поляків і почала воєнні кроки проти нашої держави. Щоправда, мобілізаційний заклик видала була Генеральна Команда ще 5 листопада, але Секретар Військових справ надав у дні 13 листопада справі мобілізації чіткі організаційні форми, бо уточнив завдання і поділив край на 12 окружних військових команд.

Мобілізація йшла спершу поволі. Аж у грудні принесла вона поважний осяг. Для боїв у Львові не встигла вона доставити значніших сил, бо частини, зорганізовані в провінційних містах, були потрібні на місці: Відразу, в перших листопадових днях, почала вертатися з Наддніпрянщини в безладді австрійська армія, що сама здемобілізувалася. Тоді ж масами ринули полонені з різних країв Австро-Угорщини через Галичину на схід і з кол. російської імперії — на захід. Вони товпились у коридорах, на сходах і дахах поїздів, а що тих було мало, ішли пішком, численними групами, обдерті й голодні. Багато з них умирало. Щоб удержати при тій мандрівці народів якийсь лад, треба було на місці військових частин. Це була одна з причин, чому провінційні міста, мимо частих зазивів, висилали так мало частин на поміч до Львова.

Особливі труднощі були з тим військом, що верталося зі сходу. Чимало частин мали ще зброю. Їх треба було роззброювати, а для цього потрібні були більші військові частини. Залізницями можна було перевозити їх на захід аж від Стрия, зогляду на виключення львівського залізничого вузла. Тому йшли вони пішком. Треба було охороняти залізничі станції, особливо повітові осередки, перед можливим грабунком  з боку тих військ. Коли їхав озброєний 90 полк піхоти, забравши безправно вагони, зложений на три чверті з поляків, наша влада в Ходорові вирішила розброїти його, бо підозрівала, що він їде на поміч польському фронтові. Сотня нашого війська, прислана для тієї цілі зі Станіславова, залягла недалеко від двірця в Ходорові.

Коли над'їхав перший поїзд з поляками, почалася битва. Поляків було чотири сотні, та й вони були сильніш озброєні, тому по двох годинах наші вояки мусіли відступити, втративши двадцять кількох убитих. По обох сторонах було загалом 41 убитих і 50 поранених. Поляки від'їхали на Стрий, де договорилася з ними команда двірця і перепустила їх на захід.

Наших вояків з колишньої австрійської армії було в Галичині мало, та й ті переважно нездатні до фронтової служби. Одні галицькі полки були на італійському фронті, де з початком листопада попали в числі ок. сто тисяч в італійський полон, інші в південній частині Наддніпрянщини, звідки було нелегко дістатись до Галичини, при тодішньому безладді. Словом — хаотична ліквідація 1 світової війни створила в Галичині безладдя, при зловіщій недостачі війська. Це дуже утруднювало організацію нашої держави й армії. Тим часом у Львові треба було негайно військової помочі, годі було чекати на висліди мобілізації, тому Вітовський видав, у порозумінні з Секретаріятом Внутрішніх Справ, такий наказ:(2)

ПРИКАЗ

до всіх державних Комісарів і військових командантів Західньо-Української Народної Республіки.   
       
В найближчому часі мусимо цілковито опанувати столицю нашої держави -Львів-  

Хвиля грізна. Всяке отягання наносить нам необчислимі страти.
 Щоби здобути Львів, наша армія потребує нових і значних сил.  
Тому приказуємо всім державним комісарам і повітовим військовим комендантам, під особистою відповідальністю, негайно зібрати і вислати до Львова всі зайві військові сили.
 Найбезпечніше буде, як ті війська прийдуть крізь Личаківську рогачку, є військову команду слід повідомити на кілька годин перед приходом війська окремим післанцем.
Ще раз повторюємо: Львів мусить дістати від Вас негайну збройну допомогу! 

Львів, дня 18 листопада 1918 р.

Державний Секретар Військових Справ 
Дмитро Вітовський 

Заступник Державного Секретаря Внутрішніх Справ
Д-р Роман Перфецький.

Щоб прискорити присилку допомоги, виїхав Вітовський того ж дня до Станиславова, Коломиї і Тернополя, де сподівався застати більші військові відділи, з яких можна би виділити частину для Львова. Одначе заки ті старання принесли висліди, наше військо відступило зі Львова. Державний Секретаріят осів тимчасово в Тернополі.

З усіх Секретаріатів найкраще працював у Тернополі Вітовський. Він мав уже зорганізовані потрібні реферати, завдяки пильній, невсипущій праці Вітовського. Урядовець того Секретаріяту, сотник Алиськевич, говорить про його тодішню працю з великим признанням. Хоча Вітовський не був фаховим старшиною, лише запасним — каже він — одначе завдяки своїй прямій вдачі, організаційному талантові, незвичайній солідності й ідейності, а попри те великому розумові — зумів вив'язатися з довіреного йому відповідального становища. Особливо визначався скорою, влучною орієнтацією і рішучим діянням. Підльвівський фронт невпинно жадав доповнень, старшин, одягу, стрілива, технічного виряду тощо.(3)

Наша армія, що тоді творилася, особливо УСС-ці, обстоювали негайну і навіть беззастережну злуку ЗУНР з УНР в одну соборну державу.   А. Вітовський був вихований в ідеї соборности від гімназійних літ, обстоював також створення одної армії.(4)   Одначе Державний Секретаріят зволікав з довершенням злуки з різних міркувань.   Більшість Секретарів була проти негайної злуки.

Коли адьютант Вітовського, хор. Дмитро Паліїв, їхав на початку грудня 1918 р., з його доручення, до Директорії, до головного вождя і начальника штабу для Галицької Армії, доручив йому Вітовський розказати при тій нагоді про соборницькі вимоги Галицької Армії. Тоді ж поїхала до Директорії делеґація від Державного Секретаріяту. На нараді тієї делеґації з Директорією був приявний також хор. Паліїв.(5) Він знав з попередньої наради з Директорією, що їй залежало на негайній злуці, одначе до згоди в тій справі тоді не дійшло. Паліїв успішно полагодив справу вождя і начальника булави для Галицької Армії, вернувся до Тернополя і здав звідомлення Вітовському та його заступникові, сотникові Бубелі, з того, що виконав і чув. На те відповів йому Вітовський, що делегація представила на Раді Державних Секретарів ту справу зовсім інакше, мов би то Директорія прийняла до відома становище уряду ЗУНР, що в ту пору злука не була доцільна. Вони — як пише в тому ж спомині Паліїв — довго в трійку нараджувалися, що робити супроти того й інших недомагань Державного Секретаріяту, та прийшли до висновку, що треба проголосити диктатуру. Оба співрозмовники з трудом переконали Вітовського, що лиш він відповідний на те місце. Він узалежнив свою згоду від одобрення Головного Отамана Петлюри і негайно поїхав автом до Винниці. Одначе Петлюра не дав своєї згоди на проголошення диктатури.

Вітовський пильнував справу здійснення соборности також пізніше і сильно вплинув на прискорення того акту. Отаман УСС, д-р Никифор Гірняк, подав про ту справу важливу інформацію. Було це в вересні 1958 р., по засіданні Ради Братства УСС в Нью-Йорку, — і вдруге — в листі до д-ра Ріпецького з 11. 10. 1960 року. Отже він, д-р Гірняк, працював при кінці 1918 р. і в 1919 році в Секретаріяті Військових Справ і не раз зустрічався та розмовляв з Вітовським. У початку січня 1919 р. оповів йому Вітовський, що на засіданні Ради Державних Секретарів поставив він внесення зладити проект закону в справі здійснення соборности. Проти його внесення виступили рішуче декотрі Секретарі, між ними Цегельський, бо соборність, мовляв, покищо не актуальна. Тоді він, Вітовський, заявив, що коли вони відкидають його внесення, він звернеться зі справою соборности до армії, а вона вся хоче негайного її проголошення. Наслідком того виступу Вітовського — кінчав отаман Гірняк свою інформацію — схвалили Державні Секретарі в дні 3 січня закон про злуку і за кілька днів вислали делегацію до Києва для її проголошення.

Така поведінка Вітовського може викликати у декого з наших громадян осуд. Хто таке бачив: Державних Секретарів спонукувати погрозою!  — Що ж — Вітовський відчував і ставився до найважніших справ нашого державного будівництва, як революціонер і в потребі не дуже перебирав у способах діяння.

Одначе пригляньмося ближче до справи соборности, а побачимо, що ані причини відкладати її, ані вільного часу для її проголошення в пізнішій порі — вже не було. Те проголошення відбулося, як знаємо, святочно і репрезентативно в Києві, як одна з найвеличавіших подій у всій нашій історії. Але зараз по тому святі почалася спішна евакуація Києва, бо з півночі і зі сходу зближалися большевики. В першій половині лютого 1919 р. добули вони вже Київ. Подумаймо, як виглядало б було свято соборности, коли було б відбулося не в нашій столиці, не на майдані св. Софії, лише у Вінниці, Жмеринці, Проскурові, чи близько Збруча, в Кам'янці. Як оцінювали б таке провінційне проголошення дальші покоління? Як можна було б їм вияснити, чим оправдати перед своїми і чужими, те ганебне спізнення з проголошенням соборности по довгих століттях розлуки? А як легко могло свято соборности не відбутися взагалі! Секретарі ЗУНР були б чекали на поправу воєнної ситуації, щоб уладити його в Києві, а вона, замість поправлятись, усе гіршала. В місяці травні було вже запізно, бо Дієва Армія воювала вже близько Збруча і в половині того місяця почався загальний польський наступ на Галицьку Армію з допомогою армії Галлера. Так Вітовський не лише перед 1 Листопада, але й перед 22 Січня, спонукав політичний провід Західньої України не спізнитися з актами найбільшої історичної важности!

**
Державний Секретаріят ЗУНР перенісся з кінцем грудня до Станиславова, де примістився в просторому будинку дирекції залізниць. Там зайняв окреме крило Військовий Секретаріят. Його завдання було важке й відповідальне — доставити для армії на фронті все потрібне для воювання і збільшити її до вистачальної величини.

Для виконання своїх завдань мав Військовий Секретаріят такі відділи: Мобілізаційний, що дбав головно про зодностайнення мобілізаційних заходів, щоб у всьому краю покликувати до зброї однакову кількість річників і щоб управильнити справу звільнювання від військової служби. Муніційний відділ старав для армії зброю і стріливо. Праця того відділу була дуже важка, бо кадри і робітничі та вартові відділи, розсіяні за часів Австрії по Галичині, мали небагато того цінного матеріялу. Технічний відділ дбав про комунікаційні засоби для фронту, себто про телефонічний і телеграфічний матеріяли, про авта і вантажники, про саперське знаряддя і варстати для направи авт, літаків тощо. Санітарний відділ дбав про організування військових лічниць у запіллі та біля фронту і старався про санітарну службу, лікарства і санітарний матеріял. Недостача лікарів, ліків і всякого матеріялу для лічниць була вже тоді дошкульна.

Такі були головні відділи Секретаріату Військових справ.(6) Важніші розпорядки Секретаря Військових Справ — були такі: З дня 3 грудня — у справі бранки. З половини грудня — про аванс усіх старшин, на один ступінь вище, як вони мали в австрійській армії. З 28 січня 1919 — про уладження польових судів при окружних військових командах.  З дня 2 лютого про справу духовників для армії — та інші.(7)

Вітовський старанно допильновував усі справи, бо зорганізування і засоблення Галицької Армії було в тодішніх обставинах нелегким завданням. Нашого народу в Галичині було — без Засяння, яке зайняли поляки — всього 4 мільйони. Вояків з війни вернулося дуже мало. Всетаки Військовий Секретаріят зорганізував упродовж півтора місяця — до кінця грудня 1918 р. нову, понад стотисячну армію. Стільки виносив її харчовий стан. Нове, надміру важке завдання було — вишколити тих вояків, одягнути і дати їм вистачальну кількість зброї і стрілива! Те все треба було зорганізувати і постарати. Задля труднощів того завдання бойовий стан фронтових відділів був низький аж до другої половини місяця грудня.

Також не вистачало старшин. У половині квітня 1919 р. було в нашій армії всього 1.412 старшин.(8) На стотисячну армію було це жахливо мало. Було б їх доволі, якщо не задержав би був їх італійський полон...

Треба додати, що Вітовський був такий дуже зайнятий не так через нерозмежування компетенцій у Військовому Секретаріяті, як з бажання вглянути в хід кожної справи, що торкалася нашої армії, щоб її прискорити, або практичніше уладити. Недаром один із працівників Секретаріяту, сотник Бемко, підкреслив у своїй статті, що ввесь тягар праці в Секретаріяті Військових Справ спочивав на його плечах.

Вітовський вів через своїх висланників переговори з урядами Мадярщини і Чехословації про доставу воєнного матеріялу за нафту. Договір з Мадярщиною лише тому не ввійшов у силу, що нездисциплінований комісар нафтового басейну в Дрогобичі, посол Вітик, не згодився на занадто, мовляв, низьку мадярську ціну за нафту.

В початку лютого відбув Вітовський важливу нараду з Окружними Військовими Командантами. На ній узгіднили організаційну й адміністраційну схему Окружних Команд. Від тоді праця тих Команд стала одностайніша й успішніша.

В січні 1919 р. відбулася за старанням уряду ЗУНР військова експедиція на Закарпаття. Вона була з військового й політичного боку дуже слабо підготована, просто легкодушна, то й не диво, що закінчилася повною невдачею. Про обставини, в яких її вирішено, написав цитований уже спомин, сотник Мик. Алиськевич, урядовець Військового Секретаріяту.(9) Дня 19 грудня, пише він, доручив йому полк. Вітовський їхати негайно до Будапешту і купити зброю та стріливо в заміну за нафту. В Будапешті зробив він умову в мадярському міністерстві війни і, вернувшися по 10 днях, здав звідомлення з поїздки. Також повідомив, що він зложив заяву в мадярському міністерстві війни, що та зброя не буде вжита проти мадярів.

Вітовський запросив сотника Алиськевича на засідання Ради Державних Секретарів, де той розповів подрібно про свою діяльність і помічення під час поїздки. Опісля Вітовський поставив внесення на негайне затвердження умови і на нав'язання через мадярську територію взаємин з чеською державою. Під час дискусії над тією справою попросила про авдієнцію делеґація з Закарпаття, зложена з хорунжого і десятника. Хорунжий звернувся з мовою до прем'єра Голубовича, який очолив Державний Секретаріят по уступленні досвідченого і зрівноваженого діяча, д-ра Костя Левицького, — і заявив, що вони, представники такого-то села, просять помочі проти мадярів, які нападають на їх села, рабують, забирають худобу — і т. п. Він сподівається, мовляв, що браття галичани не відмовлять їм помочі.

Делегація відійшла і почалася дискусія, чи виступити збройно проти мадярів, чи зачекати, аж скінчиться війна з Польщею. Думки були поділені. Головним прихильником виступу проти мадярів був прем'єр Голубович, а противником полк. Вітовський. Цей твердив, що такий збройний виступ скінчиться невдачею, бо в нас немає зайвих військових частин, зате ми, окружені ворогами, втратимо й те єдине вікно у вільний світ. На військову поміч Директорії не можемо числити, бо вона не годна дати ради большевикам і ми помагаємо їй своїм військом.
Ті сильні докази Секретаря Військових Справ не помогли. Прем'єр Голубович дальше обстоював негайну потребу помогти закарпатським братам і спитав Вітовського, яку силу призначить він на ту експедицію. Вітовський заявив, що ніякої, бо не має доволі куренів для обсади підльвівського фронту. На дальше настирливе домагання прем'єра відповів він іронічно, що може післати один курінь. Прем'єр надиво вдоволився тим і попросив Вітовського, щоб він негайно видав телефонічний наказ у справі висилки того куреня.

Д-р Л. Цегельський написав у своїх споминах, зібраних у книжці «Від легенд до правди» про ту експедицію зовсім інакше: На засіданні Ради Державних Секретарів подав Вітовський, мовляв, до відома, що наші війська на Закарпатті перемагають мадярів і зайняли повітові осередки. На те зчинилася на засіданні буря, мовляв, Вітовський почав на власну руку нову війну. На те він, д-р Цегельський, порадив вислати делеґацію до Будапешту з виясненням, що експедиція на Закарпаття не є ворожим виступом проти мадярів, лише старанням не допустити, щоб Закарпаття обсадили чехи і румуни.

Щоб зорієнтуватися в тих суперечних твердженнях і насвітленнях, треба мати на увазі, що в книжці споминів д-ра Цегельського про ті часи аж роїться від помилок і хибних насвітлень — про які я згадав попередньо — особливо в тій частині, де є мова про УССтрільців, Вітовського і Листопадовий Зрив. Хто візьме на увагу ті помилки й неточності, приходить до висновку, що дані д-ра Цегельського можна приймати за правдиві лише в такому випадку, коли вони знаходять потвердження також у інших авторів.

Делегацію до мадярського уряду вислано під проводом от. Рожанківського.

Як та експедиція відбулася?

Чотар Ст. Зибачинський, якого спомин наводить сотник Вол. Бемко у вище згаданому нарисі «Виправа на Закарпаття», подає, що виїхав 7 січня 1919 р. на експедицію не звичайний курінь, лише група, зложена з трьох сотень піхоти, одної технічної, та кількох батерій гармат, під командою сотника д-ра Маєра-Михальського. В Ясіню розброїла вона ок. 250 мадярських вояків. За кілька днів прибула до групи ще одна сотня під командою пор. Ст. Глушка. Той старшина подає в своєму спомині, що, згідно з наказом, посувався він із своєю сотнею в напрямі Мармароського Сиготу і роззброював по дорозі станиці мадярських жандармів, що не ставили опору. — Дня 16. 1., група зайняла Мармароський Сигіт.

Це місто находиться, як відомо, в тій частині Закарпаття, яку зайняли румуни. Був це необдуманий, помилковий почин, бо група не мала сил, ані дозволу, починати битву з румунами. — Найближчої ночі почалирумуни наступ.   Група відступила в поїзді.  Зараз, перед стацією Сигіт-Комара, обстріляли румуни поїзд і почали битву, в якій два наші старшини згинули і чотири були поранені. Двадцять старшин і ок. 400 стрільців попали в неволю.   Румуни звільнили їх аж у половині місяця жовтня і відставили через Бесарабію над Дністер.   Отже та експедиція скидалася на авантуру, бо була слабо підготована, замала кількістю війська і легкодушно проваджена.

Як виглядала друга експедиція в тому ж часі — зі Стрия на Ужгород і Мукачів — і що вона осягнула, не знаємо, бо споминів про неї немає.

З діяльністю Вітовського, як Секретаря Військових Справ зв'язана справа полковника Легара. — Коли президент ЗУНР Петрушевич вертався в кінці грудня 1918 р. з Відня до краю, привіз із собою полковника австрійського ген. штабу Легара, дуже талановитого старшину, з найвищими кваліфікаціями. Цей зробив перегляд нашого фронту й опісля подав Державному Секретаріатові плян реорганізації Галицької Армії. Ішло про те, щоб перемінити позиційну війну, яку вона вела, невідповідну для наявних обставин — на рухому. Для тієї реорганізації вимагав він більшої кількости висококваліфікованих старшин. Їх обіцяв він роздобути у Відні, та бажав, самозрозуміло, для них і їх родин, солідного пенсійного забезпечення.

Пляну полк. Легара на жаль не прийнято і він від'їхав.   Сталося це головно, як стверджує Дм. Паліїв, завдяки Вітовському, що спротивився тому плянові. Невідомо, чи боявся він ускладнень для нашої справи на міжнародньому форумі, з огляду на Легарову вимогу стягнути до нашої армії висококваліфікованих старшин, очевидно німців — бо старшини інших національностей опинились у арміях своїх новопосталих держав — чи їхнього завеликого, можливо некорисного, впливу в нашій армії — чи були ще які інші перешкоди. — Незабаром по уступленні Вітовського зі становища Секретарія Військових Справ прийшлося все таки запросити багатьох австрійських старшин, переважно німців, до нашої армії, на високі й найвищі становища, бо бракувало власних старшин, відповідних на ті місця.

Дня 13 лютого 1919 року уступив полк. Вітовський із становища Секретаря Військових Справ наслідком непорозумінь із своїми партійними товаришами — Макухом, що був Секретарем Внутрішніх Справ і Левом Бачинським, секретарем Земельних Справ.(10)

Був він Секретарем Військових Справ повних три місяці та й довершив велике діло: Зорганізував і по змозі вирядив понадстотисячну Галицьку Армію. На його місце прийшов полк. Курманович, що був рівночасно начальником штабу Галицької Армії.

___________________
(1) Сотник д-р Вол. Бемко: Державний Секретаріят Військових Справ.   У збірній праці: УГА, Вінніпег 1958, стор. 62.
(2) Кузьма: Листопадові Дні, стор. 373. (3) Сотник М. Алиськевич: Переговори зі мадярами, Літопис Червоної Калини на 1931 рік, чч. 7-8.
4) Дм. Паліїв: Жмут споминів, Календар Червоної Калини 1935 р., стор. 40-46.
(5) Там-же.
(6) Д-р Вол. Бемко: Державний Секретаріят Військових Справ. У книжці "УГА", сторінка 66.  
(7) Там-же. 
(8) Д-р М. Стахів: Західня Україна, том 3, стор. 80.   
(9) Микола Алиськевич, сотник УГА: Переговори з мадярами в 1918 р.   Літопис Червоної Калини, 1931, чч. 7-8
(10) О. Ізидор Сохоцький: Історичні постаті Галичини 19-20 століття, нарис: Полк. Дмитро Вітовський, сторінка 230.