ПІД ОБСТРІЛОМ ЛІТАКІВ

С. Мединський

(З дивізійного нотатника)

Був початок березня 1945 року. Ночі холодні, морозні, але днями вже можна добре нагрітись. Словінські гори покриті ще снігом, але на долах вже пахло весною. Наша Дивізія все в русі, її частини перекидають в різні небезпечні місця, де появляються тітовські комуністичні партизани. Цим разом прийшов наказ прочистити лісисті гори від партизанів в околицях Люблянки. Там мали брати участь не тільки частини нашої Дивізїі, але також і німецького вермахту.

Отже наказ — і йдемо. Наша шоста сотня двадцятьдевятого полку 1-шої Української Дивізії, під командою сотенного німця Ройкера, залишає своє місце в гірській місцевості в околиці Цельє (назви якої не пригадую), де ми маємо злучитись з іншими частинами, заки відійдемо в сторону Любляни.

Сонце хилиться до заходу. Чота за чотою вільним кроком сходять крутою, гірською дорогою, яка тягнеться поміж лісом вдолину: і вдолину, аж до головного шляху. Згори не дуже то добре маршувати, а крім того перед нами ще ціла ніч ходу. Але таких ночей за нами вже багато і ми призвичаїлись до нічних маршів.

За нами їдуть амуніційні вози і кухня. Кухня — це після зброї, найкраща наша товаришка. Нераз ми за нею тужили, перебуваючи по кілька днів у горах, куди вона не могла дістатись. Тоді «залізна» порція мусіла заступати кухню. Але хіба це те саме, що кухня? Та де там! Нераз дістане вояк залізну порцію на три дні, а вона ледве до другого вечора вистачить. Третій день хіба сни про циганів, або здобувай звідки хочеш. Так, так, кухня у війську — це мати.

Нарешті ми на головному шляху, що веде до Цельє. Сотня впорядковується і вже повним маршем ідемо далі. Все довкруги огорнулось темним покривалом, лиш де-не-де моргають зорі і вказують на погідну ніч. Отже наш маршрут: через ніч маємо дійти до міста Цельє, а там заладовуємося на поїзд і поїздом поїдемо до місця нашого призначення. Це трохи нас підбадьорює, бо не треба буде бити ногами, як це ми практикували досі.

Нічний марш втомлює. Над досвідком найбільше хочеться спати. Про ноги вже й не говориться, але вони призвичаєні до свого обов'язку. Розвидняється і кожний почувається дещо свіжіше. Свіжий березневий ранок оживляє кожного. Вся природа прокидається з нічного сну. В лісі пташки вже починають розливати свої мелодії. На заході гасне остання зоря, а на сході жевріють червоні проміння сонця. Настав день, четвер, 8-го березня 1945 р.

Сонце вже підійшло дещо вгору, як ми прийшли до Цельє. Тут, на залізничній станції, короткий відпочинок бо поїзд ще не готовий до від'їзду.

Йдемо до кухні по ранішню каву. З харчового воза дістаємо на нашу групу харчі на дальшу подорож: хліб, марґарину, якусь консерву. У вагоні буде більше часу, будемо ділити далі. Тут на станції зібралося вже більше військових частин. Два курені заладовуються на поїзд. Старшини ще бігають, дістають накази і все приготовляється до від'їзду.

Наш другий рій третьої чоти розміщується в одному з переділів вагону. Не дуже розтаборюємось у вагоні, бо звичайно в околиці знаходяться партизани і всього можна сподіватись, тим більше, що був наказ бути все в поготівлі. Але й без того безнастанні небезпеки навчили нас тримати зброю все з собою, чи то вдень, чи вночі. А все ж, після нічного маршу кожний перевтомлений і старається хоч трохи здрімнути. Отже ділимо харчі, хтось допиває каву, яку забрав з собою, перекидаємось жартами, а дехто починає дрімати.

Було десь коло години пів до дев'ятої ранку. День погідний, на небі ані одної хмаринки. Сонце піднялось вже високо і добре припікає. Наш поїзд, завантажений вояками, без жодних гучних сигналів рушив з місця, їдемо в західньому напрямі. З вікон нашого вагону видно гарний краєвид: на південь по лівій стороні, якого пів кілометра від залізничного насипу, високо піднімається пасмо гір покритих лісом, що тягнеться від сходу на захід. Між залізничним насипом і горами простягаються сіножаті покриті де-не-де корчами. Попід самою горою йде бита дорога. По правій стороні, на північ від залізничного шляху простягається рівнина. Також якісь сіножаті, городи, а в низьких місцях малі корчі, то знову якась хата, а де-не-де навіть і грубше дерево. Все це виглядає тепер сіро, звичайно, як після зими. Десь в далині майорять зариси менших і більших гір.

Проїхали ми так з пів години, як з півдня, високо над горами, дався чути гуркіт літаків. Поїзд негайно пристав, а вслід за тим прийшов наказ щоб ніхто не показувався з вагонів, щоб не зрадити жодних рухів. Одначе це не дуже помогло, бо літаки і так нас завважили. А може тітовська розвідка повідомила їх про нашу їзду?

Два літаки обкружляли кілька разів високо над нами і сховалися за горами. Поїзд рушив далі. У вагонах вояцтво дещо розрухалось відвідинами двокрилих гостей червоного Тіта.

—  Вони даром напевне не приїздили, — сказав наш ройовий Іван Війтів.   — Треба сподіватись, що вони можуть ще раз повернутись та якоїсь біди накоїти!

—  Ну, наразі нема ніякого страху.   Може вони тільки так покрутились та й поїхали, - сказав хтось з роя.

—  Так що ж, якби навіть щось було, то для чого ми є? — каже молоденький русявий із синіми, мов небо очима, син Полтавщини, скорострільник Васька.   — Моє МҐ-42 добре почищене, амуніції також не бракує. Хіба вам страшно?   Мені ні.   Зачим страхатись тут у поїзді.   Ми не в лісі.   А хоч би і в лісі, так що ж?  Ех, краще поспать тепер трохи...

Васька був нашим улюбленим скорострільчиком. Найбільше любив його ройовий. Куди б не ішов то брав його завжди з собою. Та й не тільки був він люблений в нашому рої. Ціла сотня любила його. Ще на Словаччині дістав він в подарунок годинник від сотенного Ройкера, а від нашого полкового священика о. Левенця — молитовник, якого завжди носив з собою.  Веселий і товариський був хлопець.   Відомо ж — полтавець.

І так за розмовою про літаки-розвідувальники ми проїхали яких 10-15 хвилин. Раптом сильний гук моторів прорізав повітря. Прямо з-за гори на наш поїзд блискавично налетіла ескадра з трьох двомоторових, з червоними носами, літаків і сипнули вогнем з бортової зброї по вагонах нашого поїзду. За першою ескадрою налетіла друга і заки вони пролітали, перша вже знову била немилосердно скорострільним вогнем по нас. І так вони чергувались, не даючи нам змоги зорганізувати оборони.

В поїзді зчинився переполох і старшини накликають не розбігатися з вагонів. Тут і там чути стогони поранених і в такій ситуації накази, а зокрема недоречні, мало помагають. Ніхто не хоче вмирати бездільно у вагоні і вояки починають вискакувати з вагонів дверима, вікнами, кудою попало, шукаючи захисту перед безперестанним градом куль. Багато знаходить захист прямо під вагонами поїзду, інші розсіялись по землі і, повзучи на животах, втікають подальше від поїзду в сіножаті.

З декотрих вагонів пробують відкрити вогонь по літаках. Однак це не багато помагає, бо літаки прямо згори налітають, криючи одні других і обсипують поїзд серіями стрілів. Коли одна ескадра пролітає над поїздом і завертає півколом назад, друга в цей час б'є по поїзді. І з поїзду трудно відбиватись від літаків, бо немає доброго поля обстрілу.

Наш рій при першім налеті літаків розсипався на долівці вагону. Ройовий дав наказ, що, як лиш пролетить перша ескадра літаків, — вискакуємо всі з вагону. Двері у вагоні виходили якраз в південну сторону, з якої літаки робили свої атаки. Вискакувати було досить небезпечно, але не було ради.

Тимчасом літаки, стріляючи запальними кулями, подіравили вагон і він скоро загорівся. Годі було вже довше чекати. Всі якстій схоплюємось з долівки, щоби рятуватися дверими. Перший біля дверей скорострільчик Васька рвучко розкрив двері і пустився на сходи вагону, готуючись до вискоку. В цьому моменті чергова ескадра літаків посіяла вогнем і він, поцілений кулею, полетів через сходи на землю. Ми вже прямо через нього вискакуємо з вагону і, повзучи, шукаємо захисту де попало. Два хлопці підповзли назад до Васька і відтягнули його скоро від вагону під якесь близьке дерево. Куля поцілила його в голову, він ще жив, але був непритомний. Санітар на скору руку перев'язав йому зранену голову.

Розбіглись на боки від поїзду, ми могли бачити краще поле бою. Льокомотива нашого поїзду була розбита і з пороблених кулями дір текла вода. Вояки розсіяні довкруги, деякі криються попід вагонами. Тепер тут не було різниці між старшинами і стрільцями. Кожний був у однаковій ситуації. Кожний повзав на животі по мокрих рівчаках, ямах, де, здавалося, можна було скоріше знайти охорону перед літаками. Ось командир нашого куреня, німець майор Блянкенгорн, повзе разом зі стрільцями по болоті з автоматом у руках і шукає захисту, як і всі інші.

В такій ситуації кожний шукає помочі в Бога. Уста кожного шепочуть слова молитви, вимовляють їх підсвідомо, уривчасто, без роздумування. І, здається, що цим знаходять полегшу.
Чергування літаків відбулось кількома наворотами. Котрийсь зі стрільців зумів уже наставити скоростріл у якомусь рівчаку і відкрив вогонь по літаках. За його прикладом ідуть інші і відкривають вогонь по літаках з різної зброї. Але в міжчасі ворожі літаки доконали свого діла й тепер вони підносяться вгору та ховаються за вкритими лісом вершинами гір.

Після цього всі почали стягатись докупи, підбирати ранених. Легше ранених перев'язують на місці, а важко раненим дають найконечнішу поміч, ждучи на транспорт, щоби відвезти їх до шпиталю. Після обчислення виявилось, що важко і легко ранених було понад двадцять вояків та кількох забитих. Нашого скорострільчика Ваську також відставили до шпиталю, одначе його стан був дуже критичний і він там у скорому часі помер. Крім нього з нашої сотні було ще двох легко ранених.

Після налету до поїзду вже ніхто не вертався; всі ми зібрались в недалекій місцевості на північ від залізничного шляху, де перечекали до вечора і щойно під ніч заладувались на інший поїзд і від'їхали під прикриттям ночі до призначеного місця. Чому цього не зробило командування відразу, невідомо, так само і невідомо, чому нам не сказали виладуватись із вагонів після того, як над нами пролетіли тітовські розвідувальники. Тоді ми були б могли краще приготовитись до оборони і не понесли б таких жертв у людях.