Юрій Богун де Ляре
кол. полковник.
6-го серпня 1925 року біля м. Одеси згинув командир 2-го кінного корпусу Григорій Котовський.
Не дивлячись на те, що молдавські комунарі поставили йому пам'ятник в м. Кишеневі, комуністичні вожді Кремля про нього не згадують, просто забули. Бо московські самодержавні владики завжди тримались і нині тримаються тієї засади: "Мавр зробив своє діло, Мавр мусить відійти". Це так робили московські короновані владики-самодержці, так роблять і їхні колишні раби. І ось лише в 1958 р. вийшли спогади Ольги Г. Котовської, дружини Г. Котовського, книжечкою в 54 сторінки на російській мові, під заголовком: "ВІРНИЙ СИН СОВЄТСЬКОГО НАРОДУ". Вся книжечка "прошита" дитирамбами для свого чоловіка — Г. Котовського, а брехнею для совєтського читача. Вона намагається виставити Г. Котовського, як великого гуманіста та оборонця прав людини, але насправді, це не так.
З оповідань О. Котовської, які нижче подаю у скороченій формі, читач до відається про ту "гуманну" дію Г. Котовського.
О. Котовська оповідає про своє перше знайомство з Г. Котовським.
— "Сидячи рядом з ним, я думала — хто він — оцей чоловік? За що так його всі навколо поважають? Яке загадкове в нього минуле...
Наче відповідаючи на мою думку, він почав розповідати про себе:
— Я при царизмі був каторжником і смертником, але революція спасла мене від шибениці.
— На моє запитання: "За що?", він продовжував:
— Виріс у Бесарабії, де експлуатація поміщиків та фабрикантів була особливо жорстока. По фаху — аґроном. Працюючи в поміщика, я зіткнувся із страшною біднотою тих, які створюють все багатство поміщикові, з тяжкою долею батрака, в житті котрого нема ні одної свобідної, світлої хвилини. Я бачив повну роскіш життя паразитів.
Ішов 1905 рік. Мені пощастило організувати невеличкий озброєний гурток і ми підіймали селян на повстання, робили помсту паразитам, спалювали їхні маєтки. Мене схопили, засудили на каторгу. Але з каторги я втік і знову робив помсту. В 1916 році знову був схоплений і засуджений на шибеницю".
Ольга Котовська, як лікарка кінної бригади Котовського, а потім його дружина, напевне чимало дечого бачила з його розбишацьких дій, але подає лише деякі підфарбовані факти у пропаґандивному дусі. Вона оповідає:
— "Весною 1920 р. в Тульчині отримано повідомлення, що станція Вапнярка зайнята петлюрівцями. Але і цю банду знищила кінна сотня Криворучки (Криворучко, це колишній вахмістр одного із кінних полків з першої світової війни. Примітка — Ю. Б. де Л.). Сотня захопила великі трофеї — потяг з обмундируванням.
"Так було і при ліквідуванні банди петлюрівців на шляху в Россоховатку. Криворучко пішов у штаб бандитів петлюрівців, немов, як петлюрівець, розвідав їх кількісну силу, розположення і відійшов, сказавши, що він приведе для з'єднання і своїх партизан. Одержавши такі дані, кінна бригада (Котовського. Примітка Ю. Б. де Л.) охопила і знищила банду".
"В другій половині травня (1920 р.) в с. Ольшанці ми (кінна бригада Котовського) зробили короткий відпочинок. Котовці купали в річці коней, але раптом вартовий повідомив, що білополяки вскочили в село (Ольшанку. Прим. Ю. Б. де Л.). Котовський, сидячи на березі річки, скочив на коня і пішов в атаку, а за ним і Криворучко з своїми голими котовцями. (Криворучко в той час вже був командиром 2-го кінного полку в бригаді Котовського. Примітка Ю. Б. де Л.).
Дорого коштував білополякам оцей наскок, — було зарубано 400 чоловік".
— "9-го вересня 1920 р. йшли жорстокі бої під Мілятином. Почався відхід наших військ із Галичини.
І знову жорстокі бої в районі Хмельника — с. Дяковці, але внедовзі розпочалися переговори з білополяками і 18-го жовтня 1920 року підписано перемир'я".
— "Тепер прийшов час ліквідувати петлюрівців. Між іншими військовими з'єднаннями послано на розгром Петлюри і кінну бриґаду Котовського, яка блискуче справилася зі своїм завданням. За це нагороджено її орденом червоного прапора".
— "18 листопада 1920 року був захоплений Проскурів. Петлюрівці відступали на Волочиськ. Бриґада (Котовського) спішила відрізати їм шлях відходу в Польщу. Відступаючі петлюрівці вперто боронилися, але шлях через міст на польський берег у Волочиську був відрізаний, а залізничні рейки зірвані. Петлюрівці, спасаючись, кинулись в річку, багато з них загинули".
— "Українські націоналісти організували з кулаків банди для боротьби проти совєтського уряду. Велика об'єднана банда під керівництвом Цвєтковського (Гризло) та Гуляй-Гупенка, напала на цукроварню в м. Іванівці. Кінна бриґада Котовського охопила і знищила їх. Встиг втекти лише Цвєтковський".
— "1-го травня 1921 року для ліквідації Тамбовського повстання Антонова, М. В. Фрунзе рекомендував Котовського, який мав практичний і бойовий досвід у ліквідації банд на Україні. І Котовський негайно, під суворою таємницею, пішов з своєю кінною бригадою в район Тамбовського повстання.
Про ліквідацію Тамбовського повстання Антонова я подаю коротко за оповіданням Котовської.
— "На початку листопада 1921 року Котовського покликав до апарату М. В. Фрунзе. М. В. Фрунзе повідомив його, що диверсійна банда під керівництвом українського націоналіста Тютюнника перейшла польський кордон і швидко пересувається на Київ. Наказав Котовському ліквідувати банду.
Банда діяла в районі річки Тетерева. Довідавшись, що підходить кінна дивізія (9-та Кримська. Примітка Ю. Б. де Л.), вони розпочали відхід на північ.
Котовський прийняв керівництво над 3-ю кінною бригадою (колишня Котовського бриґада, яка входила в 9-ту кінну дивізію при формуванні 2-го кінного корпусу) і 17 листопада настиг банду в с. Звідаль. Хоч і в тяжких для кінноти умовинах проходила бойова дія, але всежтаки розбив її. 1000 чоловік зарубано, а решту взято в полон".
Котовська далі оповідає:
— "В червні 1925 року Котовський був хворий і йому дали давно очікувану відпустку. В санаторію на лікування він не бажав їхати, але за порадою М. В. Фрунзе він виїхав зі мною у військовий совхоз Чабанівку, який був розташований біля м. Одеси і там ми відпочивали.
6-го вересня (1925 р.) відпочиваючі в Чабанівці з уваги на наш від'їзд вирішили зробити нам прийняття. Зібралися о год. 11-ій увечорі. Котовський нерадо йшов на це прийняття, бо він не любив ходити на "вечеринки".
Прийняття теж якось "не клеїлось". За яких три години почали розходитися. Котовського затримав прибулий недавно до нього старший бухгальтер Центрального керівництва військово-промислового господарства. Я повернулась до нашого помешкання одна і готувала постіль.
Раптом чую короткий пістолевий постріл — один, другий, а потім, мертва тиша. Це наче електричним струмом пронизало мою душу — "Ці постріли в нього". Я побігла туди, де відбулися постріли, кричу: "Що трапилося?" Ні згуку на моє запитання. А на розі головного відпочивапьного будинку бачу тіло Котовського, вниз обличчям. Кидаюсь до його живчика — живчика нема. Кричу: "Люди, скорше на поміч, Котовський вбитий!" На мій крик збіглися люди і перенесли його в їдальню (совхоза). А потім я розглянула маленьку ранку біля його серця. Смерть наступила негайно".
— "До приїзду слідчої комісії я заперла їдальню і повернулась в наше помешкання. Не маючи вже сили, я сіла на ґанку. Підходить до мене начальник охорони цукроварні, що прибув в Чабанівку пару днів тому, падає передімною на коліна з словами: "Спасіть мене, ви була матірю для всіх в корпусі (кінноти Котовського), будьте і мені матірю, спасіть мене, я вбивник".
— Я лише могла сказати: "Геть відсіля !"
І він відійшов. Я повідомила директора совхоза. Робітники кинулись шукати вбивника і лиш кіннотчики дігнали його, як він ішов берегом моря в напрямку до Одеси".
— "11-го серпня 1925 року жалобна Одеса проводжала Котовського в останню дорогу в Бірзулу, де він в перші дні революції формував червоноґвардійські загони. Там його тимчасово і похороненно".
— "Бірзула, нині Котовськ. А волею українського уряду, його похоронено на території Молдавської Совєтської Соціялістичної Республіки".
Я коротко навів із оповідань самої ж Ольги Котовської деякі дії Григорія Котовського. Це не був ніякий лицар-воїн, а просто розбійник. Немало він пролив невинної української крови. Темна постать з найтемнішої доби совєтського воюючого комунізму.
ЩЕ ПРО КОТОВСЬКОГО
кол. полковник.
6-го серпня 1925 року біля м. Одеси згинув командир 2-го кінного корпусу Григорій Котовський.
Не дивлячись на те, що молдавські комунарі поставили йому пам'ятник в м. Кишеневі, комуністичні вожді Кремля про нього не згадують, просто забули. Бо московські самодержавні владики завжди тримались і нині тримаються тієї засади: "Мавр зробив своє діло, Мавр мусить відійти". Це так робили московські короновані владики-самодержці, так роблять і їхні колишні раби. І ось лише в 1958 р. вийшли спогади Ольги Г. Котовської, дружини Г. Котовського, книжечкою в 54 сторінки на російській мові, під заголовком: "ВІРНИЙ СИН СОВЄТСЬКОГО НАРОДУ". Вся книжечка "прошита" дитирамбами для свого чоловіка — Г. Котовського, а брехнею для совєтського читача. Вона намагається виставити Г. Котовського, як великого гуманіста та оборонця прав людини, але насправді, це не так.
З оповідань О. Котовської, які нижче подаю у скороченій формі, читач до відається про ту "гуманну" дію Г. Котовського.
О. Котовська оповідає про своє перше знайомство з Г. Котовським.
— "Сидячи рядом з ним, я думала — хто він — оцей чоловік? За що так його всі навколо поважають? Яке загадкове в нього минуле...
Наче відповідаючи на мою думку, він почав розповідати про себе:
— Я при царизмі був каторжником і смертником, але революція спасла мене від шибениці.
— На моє запитання: "За що?", він продовжував:
— Виріс у Бесарабії, де експлуатація поміщиків та фабрикантів була особливо жорстока. По фаху — аґроном. Працюючи в поміщика, я зіткнувся із страшною біднотою тих, які створюють все багатство поміщикові, з тяжкою долею батрака, в житті котрого нема ні одної свобідної, світлої хвилини. Я бачив повну роскіш життя паразитів.
Ішов 1905 рік. Мені пощастило організувати невеличкий озброєний гурток і ми підіймали селян на повстання, робили помсту паразитам, спалювали їхні маєтки. Мене схопили, засудили на каторгу. Але з каторги я втік і знову робив помсту. В 1916 році знову був схоплений і засуджений на шибеницю".
Ольга Котовська, як лікарка кінної бригади Котовського, а потім його дружина, напевне чимало дечого бачила з його розбишацьких дій, але подає лише деякі підфарбовані факти у пропаґандивному дусі. Вона оповідає:
— "Весною 1920 р. в Тульчині отримано повідомлення, що станція Вапнярка зайнята петлюрівцями. Але і цю банду знищила кінна сотня Криворучки (Криворучко, це колишній вахмістр одного із кінних полків з першої світової війни. Примітка — Ю. Б. де Л.). Сотня захопила великі трофеї — потяг з обмундируванням.
"Так було і при ліквідуванні банди петлюрівців на шляху в Россоховатку. Криворучко пішов у штаб бандитів петлюрівців, немов, як петлюрівець, розвідав їх кількісну силу, розположення і відійшов, сказавши, що він приведе для з'єднання і своїх партизан. Одержавши такі дані, кінна бригада (Котовського. Примітка Ю. Б. де Л.) охопила і знищила банду".
"В другій половині травня (1920 р.) в с. Ольшанці ми (кінна бригада Котовського) зробили короткий відпочинок. Котовці купали в річці коней, але раптом вартовий повідомив, що білополяки вскочили в село (Ольшанку. Прим. Ю. Б. де Л.). Котовський, сидячи на березі річки, скочив на коня і пішов в атаку, а за ним і Криворучко з своїми голими котовцями. (Криворучко в той час вже був командиром 2-го кінного полку в бригаді Котовського. Примітка Ю. Б. де Л.).
Дорого коштував білополякам оцей наскок, — було зарубано 400 чоловік".
— "9-го вересня 1920 р. йшли жорстокі бої під Мілятином. Почався відхід наших військ із Галичини.
І знову жорстокі бої в районі Хмельника — с. Дяковці, але внедовзі розпочалися переговори з білополяками і 18-го жовтня 1920 року підписано перемир'я".
— "Тепер прийшов час ліквідувати петлюрівців. Між іншими військовими з'єднаннями послано на розгром Петлюри і кінну бриґаду Котовського, яка блискуче справилася зі своїм завданням. За це нагороджено її орденом червоного прапора".
— "18 листопада 1920 року був захоплений Проскурів. Петлюрівці відступали на Волочиськ. Бриґада (Котовського) спішила відрізати їм шлях відходу в Польщу. Відступаючі петлюрівці вперто боронилися, але шлях через міст на польський берег у Волочиську був відрізаний, а залізничні рейки зірвані. Петлюрівці, спасаючись, кинулись в річку, багато з них загинули".
— "Українські націоналісти організували з кулаків банди для боротьби проти совєтського уряду. Велика об'єднана банда під керівництвом Цвєтковського (Гризло) та Гуляй-Гупенка, напала на цукроварню в м. Іванівці. Кінна бриґада Котовського охопила і знищила їх. Встиг втекти лише Цвєтковський".
— "1-го травня 1921 року для ліквідації Тамбовського повстання Антонова, М. В. Фрунзе рекомендував Котовського, який мав практичний і бойовий досвід у ліквідації банд на Україні. І Котовський негайно, під суворою таємницею, пішов з своєю кінною бригадою в район Тамбовського повстання.
Про ліквідацію Тамбовського повстання Антонова я подаю коротко за оповіданням Котовської.
— "На початку листопада 1921 року Котовського покликав до апарату М. В. Фрунзе. М. В. Фрунзе повідомив його, що диверсійна банда під керівництвом українського націоналіста Тютюнника перейшла польський кордон і швидко пересувається на Київ. Наказав Котовському ліквідувати банду.
Банда діяла в районі річки Тетерева. Довідавшись, що підходить кінна дивізія (9-та Кримська. Примітка Ю. Б. де Л.), вони розпочали відхід на північ.
Котовський прийняв керівництво над 3-ю кінною бригадою (колишня Котовського бриґада, яка входила в 9-ту кінну дивізію при формуванні 2-го кінного корпусу) і 17 листопада настиг банду в с. Звідаль. Хоч і в тяжких для кінноти умовинах проходила бойова дія, але всежтаки розбив її. 1000 чоловік зарубано, а решту взято в полон".
Котовська далі оповідає:
— "В червні 1925 року Котовський був хворий і йому дали давно очікувану відпустку. В санаторію на лікування він не бажав їхати, але за порадою М. В. Фрунзе він виїхав зі мною у військовий совхоз Чабанівку, який був розташований біля м. Одеси і там ми відпочивали.
6-го вересня (1925 р.) відпочиваючі в Чабанівці з уваги на наш від'їзд вирішили зробити нам прийняття. Зібралися о год. 11-ій увечорі. Котовський нерадо йшов на це прийняття, бо він не любив ходити на "вечеринки".
Прийняття теж якось "не клеїлось". За яких три години почали розходитися. Котовського затримав прибулий недавно до нього старший бухгальтер Центрального керівництва військово-промислового господарства. Я повернулась до нашого помешкання одна і готувала постіль.
Раптом чую короткий пістолевий постріл — один, другий, а потім, мертва тиша. Це наче електричним струмом пронизало мою душу — "Ці постріли в нього". Я побігла туди, де відбулися постріли, кричу: "Що трапилося?" Ні згуку на моє запитання. А на розі головного відпочивапьного будинку бачу тіло Котовського, вниз обличчям. Кидаюсь до його живчика — живчика нема. Кричу: "Люди, скорше на поміч, Котовський вбитий!" На мій крик збіглися люди і перенесли його в їдальню (совхоза). А потім я розглянула маленьку ранку біля його серця. Смерть наступила негайно".
— "До приїзду слідчої комісії я заперла їдальню і повернулась в наше помешкання. Не маючи вже сили, я сіла на ґанку. Підходить до мене начальник охорони цукроварні, що прибув в Чабанівку пару днів тому, падає передімною на коліна з словами: "Спасіть мене, ви була матірю для всіх в корпусі (кінноти Котовського), будьте і мені матірю, спасіть мене, я вбивник".
— Я лише могла сказати: "Геть відсіля !"
І він відійшов. Я повідомила директора совхоза. Робітники кинулись шукати вбивника і лиш кіннотчики дігнали його, як він ішов берегом моря в напрямку до Одеси".
— "11-го серпня 1925 року жалобна Одеса проводжала Котовського в останню дорогу в Бірзулу, де він в перші дні революції формував червоноґвардійські загони. Там його тимчасово і похороненно".
— "Бірзула, нині Котовськ. А волею українського уряду, його похоронено на території Молдавської Совєтської Соціялістичної Республіки".
Я коротко навів із оповідань самої ж Ольги Котовської деякі дії Григорія Котовського. Це не був ніякий лицар-воїн, а просто розбійник. Немало він пролив невинної української крови. Темна постать з найтемнішої доби совєтського воюючого комунізму.
ЩЕ ПРО КОТОВСЬКОГО
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар