ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 6 липня 2009 р.

ЩЕ ПРО КОТОВСЬКОГО

Майор Данило Лимаренко

Я вірю, що про Григорія Котовського (описуючи цілком правдиво його чини) можна було б написати чудову історію, але за це мусів би взятися майстер, а не нездатна до такого діла авторка. З короткого переказу полковника Богуна (див. "Вісті Комбатанта", ч. 4. 1967) видно, що вся історія Котовського, крім його смерти, побудована на фантазії. Наприклад, пані Ольга Котовська пише таке: "В 2-й половині травня 1920 року в с. Ольшані ми (кінна бригада Котовського) зробили короткий відпочинок. Котовці купали в річці коней, але раптом вартовий повідомив, що білополяки вскочили в село (Ольшанку. прим. Б. Б. де Л.). Котовський, сидячи на березі річки, скочив на коня і пішов в атаку, а за ним і Криворучко з своїми голими котовцями. (Криворучко в той час вже був командиром 2-го кінного полку в бригаді Котовського. Прим. Б. Б. де Л.)" Тут і я вставлю свою примітку. Для мене не важне, що Криворучко, який нікому невідомий (може й) герой, піднявся до стану командира полку, а сама побудова речення пов'язана з дією: "Котовський, сидючи на березі ("і тримаючи за поводи свого коня", моя вставка Д. І.), скочив на коня... Для мене й це не так важно. Важнішим буде те, що в той час (з певністю можна сказати: від 6-го травня 1920 року, коли Армія УНР вернулася із "Зимового Походу") там не могло бути "білополяків", а весь час стояв у Кітросах (проти Ольшанки) КУРІНЬ НИЗОВИХ ЗАПОРОЖЦІВ. Власне вже в останій чвертці травня ми часом навідувалися до Ольшанки, але так, що ні одному й волос з голови не впав. Тай усіх нас було не більше СОТНІ, отже, Котовський при найщирішому свойому бажанні не міг там нарубати аж 400.

А було це так: Щось під кінець травня 1920 року до Ямполя почали над'їзджати наше начальство. Першим приїхав Головний Отаман (тоді казали, що це була перша його зустріч з українськими вояками після Зимового Походу). Наш курінь був на цій параді в Ямполю і в цім же часі большевики зробили перший випад у наш бік і власне з Ольшанки. Досить того, що ми просто з урочистої паради пішли в контратаку, якою аж під вечір загнали їх до Ольшанки. Пізніше, коли я більш критично ставився і розцінював наші військові маневрування, я часто згадував цей випадок і шкодував, що наше Командування не вміло використати таких моментів, як тоді під Ольшанкою. Адже ж за Ольшанкою недалеко була вузлова станція Вапнярка, заволодіти якою тоді, при такім надхненню і завзяттю, яке ми переживали, було дуже легко, хочби одною Запорозькою дивізією. Але ми того вечора, давши на остаток три сальви з рушниць, спокійно і без жодного тиску з боку ворога, відійшли до своїх Кітросів і полягали спати. З цього часу така сама історія повторялася майже кожного дня, аж поки ми одного ранку без жодного тиснення збоку ворога почали відходити на захід.

Восені 1920 року ми теж були в тих околицях, що і Котовський (з тяжкими боями пробивалися через Лятичів на Літин), але з Котовським тоді мав щастя сперечатися шаблями отаман Шепель. Коли почався наш відворот (у листопаді 1920 року), ми тоді були 15 верстов від Вінниці, тому не встигли ми перейти до Волочиська разом з усією армією, а були відрізані ворожою 10-ю дивізією (яка прийшла з польського фронту) і перейшли тодішній польський кордон по невеличкій річці Бужок, де й склали зброю. Був я на тім самім місці на другий день після катастрофи і бачив увесь той розгардіяш на березі нашої Каяли 1920 року. Багато я чув оповідань наших учасників про цю переправу, але ні один із них не "купався" в Збручі. Цілком натурально, що останні, які з надзбручанських висот відбивали ворожі напади, може більш, як би було потрібно, поспішали перейти річку, але всі перейшли цілком спокійно і нормально.

Так само забагато пані Ольга Котовська дописала жертв і з відділу Юрка Тютюнника: коли додати до 1.000 зарубаних Котовцями, 300, що вернулися з Тютюнником до Польщі і 359 розстріляних в Базарі, то вийшло б, що в цей 2-й Зимовий Похід вийшло з Тютюнником 1,659, а в дійсности їх було (здається) не цілих 900. Про це міг би певніше сказати бувший Заступник Тютюнника — теперішній військовий міністр ДЦ УНР генерал Шраменко (тоді був полковником). . .

Думаю, що 1920 року Котовський був більш популярний серед наших козаків, як серед своїх комунарів. У нас було (говорю, про курінь Низових Запорожців) козаки тільки побачуть якого: большевицького командира на коні, зараз було піднімуть крик: "Диви! он Котовський поїхав!" Один такий завзятий старий козак (у 1920 році був ще молодим), великий прихильник козацьких традицій і разом з тим Котовського, через 45 років взявся писати свої спогади про визвольну війну. Описуючи останній акт нашої капітуляції на р. Бужок (проти Староконстянтинова) він написав так: "А Котовський, побачивши нас, підскочив до Бужка на коні і закричав: "Здавайсь таку вашу перетаку!" (Видно він не уявляв собі Котовського з іншими словами). Перечитавши такі важливі свідчення до нашої історії визвольної війни, я здивувався: минуло 45 років не зовсім мирного життя, а він по цей день залишився засліпленим ореолом Котовського, коли там ми зустріли зовсім інші військові ворожі частини, які напевне не знали про існування такого большевицького "героя".

В дійсності справа відбулася так того дня. Довжелезна і густа большевицька розстрільна, яку ми пів години тому могли змішати з болотом, пройшла своїм правим крилом при самім Бужку (ми стояли по другім боці річки може кроків 15 своїм теж правим крилом від Бужка, який був тоді не більше 10 кроків ширини). Я дуже потерпав і все сподівався: ану ж стануть і почнуть палити по нас. Але розстрільна минула нас мовчки-понуро. За нею їхав їхній командир з ординансом. Порівнявшись з нами, командир раптом повернув свого коня в напрямку нас, підскочив до берега, засалютував і (дійсно!) крикнув: "Здравствуйтє товаріші!" Йому ніхто не відповів. Він повернув коня і поскакав до своєї розстрільної.

Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації