Хор. інж. Павло Дубрівний
Воєнна завірюха 1914-го року захопила чималу політичну еміґрацію з України в різних державах Західньої Европи, як також на землях Західньої України, тоді в межах Австро-Угорщини. В той час перебували у Львові політичні емігранти: Андрій Жук, Володимир Дорошенко, Михайло Гаврилко — всі з Полтавщини, а також Дмитро Донцов, Микола Залізняк і інші. Цей гурток, хоч і брав під увагу величезні царські збройні сили, проте був свідомий того, що це колос на глиняних ногах. Раховано, що під натиском центральних держав Росія розпадеться і визволяться різнонаціональні країни, в тому числі й Україна. Для поширення ідеї самостійности України серед ворожих і невтральних держав засновано 4 серпня 1914 року Союз Визволення України у Львові.
Після першого переможного наступу російської армії на західньо-українські землі СВУ свою діяльність переніс до Відня. Тут до творчої праці включились еміґранти : Олександер Скоропис-Йолтуховський, Маріян Меленевський, Любарський-Письменний, Вячеслав Козловський, Євген Голіцинський, Іполіт Бочковський. СВУ у Відні звернувся з закликом до співпраці до всього свідомого українського загалу і на той його заклик відгукнулися різні громадсько-політичні діячі, письменники, гімназійні вчителі, професори університету з усіх українських земель, що були в межах Австро-Угорщини. Між ними були такі загальновідомі вчені й письменники, як д-р Степан Смаль-Стоцький, д-р Василь Сімович, Богдан Лепкий, д-р Зенон Кузеля і багато інших. Словом, СВУ мав до диспозиції кадр працівників високоінтелектуальний, громадсько-активний і відданий ідеї самостійної України. СВУ повів інтенсивну інформаційно-пропаґандивну працю друкованим словом аж в 11-ох мовах та для безпосереднього зв'язку з урядами вислано спеціяльних представників до різних держав. Все це речі, відомі з історії Союзу Визволення України, першорядної і надзвичайно метушливої та активної організації, яка поставила ясну державну українську концепцію з опертям на центральні держави та з рахунком на розбиття ними царської Росії.
Нас цікавить тут та робота СВУ, яка була поведена між полоненими українцями, які масово попали до австрійського й німецького полону. Здебільша це був елемент навпівграмотний, малосвідомий та заляканий. СВУ поставив за мету з „малороса", „православного", „крестьянина" чи „русского" зробити національносвідомого українця. Для цього заходами СВУ зорганізовано спеціяльний табір полонених українців у Фрайштадті біля Лінцу в Горішній Австрії. В таборі перебувало кілька тисяч полонених з різних закутин України. Над цим дійсно сирим людським матеріялом приступили до праці такі діячі культури з Галичини й Буковини, як Микола Гаврилко, Микола Голубець і д-р Василь Сімович. Надзвичайно важка була їхня праця. Серед полонених були національно-свідомі одиниці, як ось артист трупи Миколи Садовського Данько Щербина, вчителі Іван Лазько з Катеринославщини і Юрко Мочульський з Херсонщини, студент агрономії Київської політехніки Володимир Степанович із Волині та інші, які спершу ставились до акції СВУ з недовір'ям, вбачаючи в ній австрійську й німецьку інтриґу. Але послідовна, вперта й завзята праця відпоручників СВУ з часом розвіяла те недовір'я і тоді прибрала ще ширший розмах. Вже в грудні з відпоручників СВУ організується Просвітній Відділ з д-ром Василем Сімовичем на чолі. До співпраці з Просвітнім Відділом приступило понад ЗО осіб національно - свідомого елементу з-посеред полонених. Були це здебільша народні вчителі, агрономи, кооператори і студенти вищих шкіл. Вони створили Суспільно-Просвітній Гурток. Ця організація дала почин до заснування низки статутових Товариств, що діяли за зразками статутів галицьких організацій, а саме: 1) Т-во „Просвіти" ім. Михайла Драгоманова, яке влаштовувало курси для неграмотних, українознавства, німецької мови, кооперації, сільського господарства, суспільних наук і ін. 2) Видавниче Т-во ім. Івана Франка, що видавало тижневик „Розвага" і низку популярних брошур з українською тематикою. Т-во ставило собі за мету виховати робітників пера, 3) Драматичне Т-во ім. Івана Котляревського, що ставило побутові та історичні п'єси. 4) Музично-співоче Т-во ім Михайла Вербицького. 5) Етнографічне Т-во ім. Володимира Гнатюка. 6) Фотографічне Т-во „Світло", що виготовило велику кількість діяпозитивів з історії України, географії, природознавства й інших наук — для влегшення викладів на курсах. 7) Кооперативна Спілка „Власна Поміч" задля практичного навчання майбутніх кооператорів на рідних землях.
Врешті 14 липня 1917 року постало руханково-спортове Товариство „Січ" імени гетьмана Петра Дорошенка, що й стало підставою для формування 1-ої Стрілецько-Козацької Дивізії (Сірожупанників). На установчих зборах вписалось до „Січі" коло 300 осіб національно-свідомого елементу. Січовики під проводом свого енергійного і працьовитого голови Миколи Лозовика, з фаху вчителя гімназії з Київщини (якого НКВД в Лук’янівській тюрмі у Києві розстріляло у 1921 р.) всебічно приготовлялись як з національно-громадського, так і з військового боку, щоб стати добірним українським військом. 9 лютого 1918 р. Україна підписала в Бересті-Литовськім мир з Німеччиною і Австро-Угорщиною. Мрії січовиків стали дійсністю. Військове міністерство УНР звернулось з закликом до січовиків до активної збройної боротьби з ворогами України. 21 лютого 1918 р. Т-во „Січ" самоліквідувалось, зате колишні січовики вибрали Бойову Управу з 5 членів, а самі добровільно влилися в ряди Першого Куреня Оборони Рідного Краю.
25-го лютого 1918 р. з табору полонених українських старшин в Йозефштадті прибуло до Фрайштадту 5 старшин на чолі з капітаном Петром Ганжою, щоб перебрати команду куреня. А 28 лютого курінь в складі 5 старшин (кап. П. Ганжі і хорунжих: Сича, Сергієвського, Байка і Мухальчука) і 900 козаків виїхав до Володимира-Волинського на формування. Під час переїзду через Відень курінь зустріли і вітали на двірці: почесна чота УСС під командою Дмитра Катамая, від Парляментарної Репрезентації генерал Захар Павлюх і адмірал Ярослав Окуневський, від СВУ І. Мороз та пані, які передали квіти старшинам, а козаків частували кавою та цигарками. Це привітання надзвичайно добре вплинуло на психіку козацтва і піднесло його на дусі після важкого полону. При переїзді через Львів від тамошнього українського громадянства вітав курінь д-р Льонгин Цегельський. 6 березня 1918 р. курінь прибув до Володимира-Волинського. На двірці ждали вже з привітаннями старшини, які раніше приїхали туди з табору в Йозефштадті, на чолі з підполковником ген. штабу Іваном Перликом. Курінь розмістився в колишніх касарнях козацького Донського полку, які були дуже знищені. Спочатку харчування козаків було незадовільне. А приділений зі штабу Австро-Угорської армії капітан Добжанський, поляк, який мав допомагати в формуванні, цю акцію де тільки міг, саботував. Так виглядали перші кроки формування дивізії.
9-го березня 1918 р. приїхав до дивізії капітан австр. генерального штабу Кватерник. Справа формування дивізії дістала міцний фундамент і повний розмах. Капітан Кватерник — хорват, володів поправно російською мовою, а українську розумів, з стремліннями українців був обізнаний. З ним прибув і сот. УСС Іван Коссак, як його адьютант і дорадник. Кап. Кватерник сам працював день і ніч і примушував до цього своїх співробітників — старшин українців. Він все казав: „Хочете своєї держави і здисциплінованого війська — будете мати так, як будете працювати..."
З табору Фрайштадт почали систематично прибувати нові транспорти козацтва, а з Йозефштадту потрібна кількість старшинського командного складу. 23 квітня 1918 року був уже сформований полк 3-охкурінного складу. Командиром полку був призначений сот. Петро Ганжа. Приступлено до формування наступного полку. В проекті було сформувати дивізію: 4 полки 3-охкурінного складу, гарматний дивізіон, кінну і технічну сотню, обоз, шпиталь, хлібопекарню та допоміжні майстерні.
Рівночасно з кап. Кватерником зі штабу австро-угорської армії прибули до дивізії старшини і підстаршини в ролі інструкторів. Були це переважно українці, як от: сот. Мирон Луцький, сот. Стельмах, сот. Слюсарчук, пор. Михайло Хроновят, четар Ковалів, четар Дубик, хор. Гринишин, військовий лікар Воронич і ін. Відносини між наддніпрянцями й галичанами в ці часи були якнайкращі. Всіх об'єднувала спільна мета — відродження самостійної Української Держави.
Почалася інтенсивна організаційна праця. Вироблялись військові правильники, інструкції, військова термінологія, а за підставу бралось все те, що було прийнято в УСС. Спеціяльна комісія виробила уніформу — сірі короткі жупани, з відзнаками колоска пшениці, що символізував багатство України на збіжжя. Срібні металеві колоски — один, два три були відзнаками підстаршин, а золоті для старшин. Отаманна старшина мала на австрійський лад срібні підстави під золотими колосками, а генерали такі ж підстави, а на них золоті булави — одну, дві чи три. Кватерник дбав, щоб дивізія мала свої власні сурмові сиґнали і марші. Український композитор Ярославенко (Вінцковський), довідавшись про формування дивізії, прислав кілька маршів власної композиції. Дбаючи про належне устаткування дивізії потрібним матеріялом, Кватерник мав перешкоди і затримки. Коли ж він дошукувався причин, то він знаходив завжди — польський саботаж.
12-го травня 1918 р. 1-ий Стріл.-Козацький полк розгорнувся в 1-шу Стрілецько-Козацьку Дивізію в складі 4-ох полків піхоти, гарматного полку, інженерної сотні та кінного дивізіону. Піший полк мав 3 курені 4-охсотенного складу й кулеметну сотню. Крім того були сформовані: обоз, шпиталь, хлібопекарня та допоміжні майстерні. Командиром дивізії призначено підполк. ген. штабу Івана Перлика, начальником штабу став сам кап. австр. ген. штабу Кватерник, а паралельно з українського боку призначено сот. Пилипенка, адьютантами штабу були призначені сот.УСС Іван Коссак, підпор. Микола Бутович і хорунжий Горбик.
Командиром 1-го полку залишився далі сот. Петро Ганжа, на командира 2-га полку було призначено підполк. Тимошенка, 3-го полку сот. Яковленка і 4-го полку сот. Ткаченка.
Ввесь старшинський командний склад — це були колишні полонені, які перейшли національно-освідомну школу в таборі Йозефштадт завдяки СВУ у Відні. Між свідомим українським громадянством Володимира-Волинського й дивізією був живий контакт. Ідейно близько до дивізії стояла праця української народної школи, що зорганізували УСС для місцевого населення. Управителькою школи була Северина Сидорович, а учительками були панни Ліщинська і Цецилія Волянська (замужня Ґардецька) і місцева волинячка Люба Маслій. Відомий український громадський діяч, пізніший редактор „Свободи" д-р Лука Мишуґа, який в той час був приділений до місцевої австрійської командантури, був у постійному зв'язку з дивізією.
Старшинство і козацтво працювали з великою посвятою, підготовляючи себе до збройної боротьби з ворогами батьківщини. Тим часом революційні події в Україні розвивалися швидким темпом. В квітні стався гетьманський переворот. Для дивізії ця подія мала далекосяжні наслідки. У висліді перевороту гетьманський уряд призначив новий вищий командний склад дивізії, відсовуючи попередній. На командира дивізії прибув із Києва ген.-хор. Сокира-Яхонтів, на його помічника полк. Пещанський, на командира 1-го полку полк. Галятовський, 3-го полку полковник Троянів, 4-го полку полк. Гудима, а командиром 2-го полку призначено підполк. Івана Перлика. Начальником штабу залишився сот. Пилипенко. В цей же час прибув до дивізії душпастир отець Іван Теодорович (пізнішній митрополит Іоан Укр. Прав. Церкви в США). Одночасно з прибуттям нового командного складу прибула й спеціяльна комісія для перебрання дивізії від австро-угорського уряду. Ця передача відбулась з великою парадою, на яку прибув командуючий австро-угор. 4-ою армією ген. Гойдінґер зі своїм штабом. Він говорив дуже похвально про вигляд, дисципліну і військову підготову дивізії.
Після паради відбулась присяга на вірність Гетьманові. Були окремі одиниці, які не погоджувались присягати Гетьманові, лише Україні, проте присяга відбулася, дарма що дехто не повторював слів „... і вірно служити Ясновельможному Пану Гетьманові..." Взагалі ж, серед козацтва була спільна думка — виконати свій обов'язок супроти України, незалежно від того, чи це буде республіканський, чи гетьманський уряд.
Але новий командний склад швидко дав себе пізнати з неґативної сторони. Замість зміцнювати дисципліну козацтва новоприслані старшини поводились так, що дисципліна почала занепадати й почався розклад. Погане враження зробило відсунення попереднього командира дивізії, підполк. І. Перлика. Полковим командантом був дуже коротко, бо несподівано, тайно, вночі перевезено його кудись до якоїсь лікарні та оповіщено про це на другий день дивізії, ніби підполк. І. Перлик нервово захворів. Сам ген. Сокира-Яхонтів замішувався інколи між козаків — подалі від старшин — і ширив виразно дефетистичні настрої, мовляв ситуація безнадійна і краще спасатися, хто куди може. Козацтво почало сильно хвилюватися. Пішли слухи, що національно-свідомих козаків будуть завертати до полону. Внаслідку — козаки почали втікати. Ця втеча набрала масового характеру. Одного дня втекло кількасот козаків. Це був великий удар для дивізії, бо втекло багато гарного національно-свідомого елементу.
Після переїзду дивізії з Володимира Волинського на Чернігівщину, ген. Сокира-Яхонтів був відсунений від командування і на його місце прийшов інший командир, але Сокира-Яхонтів зробив свою роботу для большевиків. Згодом виявилось, що він був вже тоді большевицьким аґентом-шпигуном, бо на цій роботі арештували його поляки у Варшаві, він сидів у в'язниці і був виміняний за польського шпигуна, арештованого большевиками.
Командири полків 1-го і 3-го Троянів і Галятовський — типічні старорежимні полковники, були частенько п'яні. Командир 4-го полку полк. Гудима тримався стримано і якось невтрально, займаючи вичікуючу позицію. Ось такий вищий командний склад прибув до дивізії за Гетьмана з Києва. А прислав їх помічник начальника українського генерального штабу генерал Какурін, що пізніше, після упадку Гетьманату, був одним із головних організаторів російсько-большевицької академії генерального штабу.
В серпні 1918 р. дивізія переїхала з Володимира-Волинського на Чернігівщину. Останній їхав 4-ий полк, який на бажання Гетьмана був у Києві вивантажений і на майдані Катериненської вулиці відбулася велика парада. Біля 11-ої год. ранку на майдані вишикувались частини дивізії, куди прибули: Гетьман П. Скоропадський, головнокомандуючий німецькими військами в Україні ген. фон Кірбах, начальник його штабу ген. Ґренер, німецький посол барон фон Мум, австро-угор.посол граф Форґач і ін.
Вигляд дивізії, її дисциплінованість Гетьманові заімпонували. В своїй промові до вояцтва дивізії він приобіцяв поруч із Сердюками зробити з Сірожупанників національну ґвардію.
Тим часом ворожий українській державності елемент почав дивізію поступово руйнувати. Діяла тут дуже впливова рука. Була вона в генеральному штабі. В першій мірі це був безперечно ген. Какурін — права рука начальника українського генерального штабу.
До розташованих частин дивізії на Чернігівщині на кордонах Московщини посипались розпорядки і накази з Києва в справі демобілізації старшин і козаків. Внаслідку, з початком листопада 1918 р. дивізія, що числила 15 тисяч вояцтва, мала коло 800 осіб. Але грамота Гетьмана про федерацію з Росією знову змінила хід подій. Вночі з 17 на 18 листопада 1918 року стався переворот. Сірожупанники відразу прилучилися до повстання і визнали владу Директорії Української Народної Республіки.
В рядах Армії УНР Сірожупанники ввесь час активно зі зброєю в руках провадять боротьбу з большевиками, поляками і білогвардійцями. З трикутника смерти Армії УНР Старо-Констянтинова-Острополя і Любара 6 грудня 1918 року недобитки Сірожупанників у складі полків 10 і 11 Волинської дивізії під проводом ген. Олександра Загродського вирушили в Зимовий похід, з якого повернулись в травні 1919 р. і далі брали участь у визвольній війні аж до часу інтернування Армії УНР польським урядом.
Джерельний матеріал:
1. Архів Союзу Визволення України у Відні за роки 1914-1918.
2. Вістник політики, літератури і життя, Відень, за роки 1914-1918.(Орган СВУ у Відні).
3. „Розвага" таборовий тижневик, Фрайштадт за 1915-1918 роки.(Орган полонених українців у таборі Фрайштадт).
4. „За Державність" збірник ч.1, стаття підполк. Василя Проходи:„Сірожупанники" і ч. 9, стаття сот.М. Бутовича: „Зі споминів сірожупанника". Варшава.
5. Манускрипти до книги „Фрайштадтська Республіка" авторів: сот.Миколи Бутовича, полк.Йосипа Мандзенка, підполк. Василя Проходи і хорунжого Павла Дубрівного. Філядельфія.
____________________________
*) Офіційна назва Сірожупанників була: „Перша Стрілецько-козацька Дивізія". Назва ж „сірожупанники", або „сірі", цілком народна. Офіційна назва „Сіра дивізія" була закріплена наказом Головної Команди Військ УНР 2 липня 1919 р., ч. 98. Цим же наказом 4-та Холмська дивізія була перейменована на 4-ту дивізію „Сірожупанників".
Перша Стрілецько-Козацька Дивізія*)
Воєнна завірюха 1914-го року захопила чималу політичну еміґрацію з України в різних державах Західньої Европи, як також на землях Західньої України, тоді в межах Австро-Угорщини. В той час перебували у Львові політичні емігранти: Андрій Жук, Володимир Дорошенко, Михайло Гаврилко — всі з Полтавщини, а також Дмитро Донцов, Микола Залізняк і інші. Цей гурток, хоч і брав під увагу величезні царські збройні сили, проте був свідомий того, що це колос на глиняних ногах. Раховано, що під натиском центральних держав Росія розпадеться і визволяться різнонаціональні країни, в тому числі й Україна. Для поширення ідеї самостійности України серед ворожих і невтральних держав засновано 4 серпня 1914 року Союз Визволення України у Львові.
Після першого переможного наступу російської армії на західньо-українські землі СВУ свою діяльність переніс до Відня. Тут до творчої праці включились еміґранти : Олександер Скоропис-Йолтуховський, Маріян Меленевський, Любарський-Письменний, Вячеслав Козловський, Євген Голіцинський, Іполіт Бочковський. СВУ у Відні звернувся з закликом до співпраці до всього свідомого українського загалу і на той його заклик відгукнулися різні громадсько-політичні діячі, письменники, гімназійні вчителі, професори університету з усіх українських земель, що були в межах Австро-Угорщини. Між ними були такі загальновідомі вчені й письменники, як д-р Степан Смаль-Стоцький, д-р Василь Сімович, Богдан Лепкий, д-р Зенон Кузеля і багато інших. Словом, СВУ мав до диспозиції кадр працівників високоінтелектуальний, громадсько-активний і відданий ідеї самостійної України. СВУ повів інтенсивну інформаційно-пропаґандивну працю друкованим словом аж в 11-ох мовах та для безпосереднього зв'язку з урядами вислано спеціяльних представників до різних держав. Все це речі, відомі з історії Союзу Визволення України, першорядної і надзвичайно метушливої та активної організації, яка поставила ясну державну українську концепцію з опертям на центральні держави та з рахунком на розбиття ними царської Росії.
Нас цікавить тут та робота СВУ, яка була поведена між полоненими українцями, які масово попали до австрійського й німецького полону. Здебільша це був елемент навпівграмотний, малосвідомий та заляканий. СВУ поставив за мету з „малороса", „православного", „крестьянина" чи „русского" зробити національносвідомого українця. Для цього заходами СВУ зорганізовано спеціяльний табір полонених українців у Фрайштадті біля Лінцу в Горішній Австрії. В таборі перебувало кілька тисяч полонених з різних закутин України. Над цим дійсно сирим людським матеріялом приступили до праці такі діячі культури з Галичини й Буковини, як Микола Гаврилко, Микола Голубець і д-р Василь Сімович. Надзвичайно важка була їхня праця. Серед полонених були національно-свідомі одиниці, як ось артист трупи Миколи Садовського Данько Щербина, вчителі Іван Лазько з Катеринославщини і Юрко Мочульський з Херсонщини, студент агрономії Київської політехніки Володимир Степанович із Волині та інші, які спершу ставились до акції СВУ з недовір'ям, вбачаючи в ній австрійську й німецьку інтриґу. Але послідовна, вперта й завзята праця відпоручників СВУ з часом розвіяла те недовір'я і тоді прибрала ще ширший розмах. Вже в грудні з відпоручників СВУ організується Просвітній Відділ з д-ром Василем Сімовичем на чолі. До співпраці з Просвітнім Відділом приступило понад ЗО осіб національно - свідомого елементу з-посеред полонених. Були це здебільша народні вчителі, агрономи, кооператори і студенти вищих шкіл. Вони створили Суспільно-Просвітній Гурток. Ця організація дала почин до заснування низки статутових Товариств, що діяли за зразками статутів галицьких організацій, а саме: 1) Т-во „Просвіти" ім. Михайла Драгоманова, яке влаштовувало курси для неграмотних, українознавства, німецької мови, кооперації, сільського господарства, суспільних наук і ін. 2) Видавниче Т-во ім. Івана Франка, що видавало тижневик „Розвага" і низку популярних брошур з українською тематикою. Т-во ставило собі за мету виховати робітників пера, 3) Драматичне Т-во ім. Івана Котляревського, що ставило побутові та історичні п'єси. 4) Музично-співоче Т-во ім Михайла Вербицького. 5) Етнографічне Т-во ім. Володимира Гнатюка. 6) Фотографічне Т-во „Світло", що виготовило велику кількість діяпозитивів з історії України, географії, природознавства й інших наук — для влегшення викладів на курсах. 7) Кооперативна Спілка „Власна Поміч" задля практичного навчання майбутніх кооператорів на рідних землях.
Врешті 14 липня 1917 року постало руханково-спортове Товариство „Січ" імени гетьмана Петра Дорошенка, що й стало підставою для формування 1-ої Стрілецько-Козацької Дивізії (Сірожупанників). На установчих зборах вписалось до „Січі" коло 300 осіб національно-свідомого елементу. Січовики під проводом свого енергійного і працьовитого голови Миколи Лозовика, з фаху вчителя гімназії з Київщини (якого НКВД в Лук’янівській тюрмі у Києві розстріляло у 1921 р.) всебічно приготовлялись як з національно-громадського, так і з військового боку, щоб стати добірним українським військом. 9 лютого 1918 р. Україна підписала в Бересті-Литовськім мир з Німеччиною і Австро-Угорщиною. Мрії січовиків стали дійсністю. Військове міністерство УНР звернулось з закликом до січовиків до активної збройної боротьби з ворогами України. 21 лютого 1918 р. Т-во „Січ" самоліквідувалось, зате колишні січовики вибрали Бойову Управу з 5 членів, а самі добровільно влилися в ряди Першого Куреня Оборони Рідного Краю.
25-го лютого 1918 р. з табору полонених українських старшин в Йозефштадті прибуло до Фрайштадту 5 старшин на чолі з капітаном Петром Ганжою, щоб перебрати команду куреня. А 28 лютого курінь в складі 5 старшин (кап. П. Ганжі і хорунжих: Сича, Сергієвського, Байка і Мухальчука) і 900 козаків виїхав до Володимира-Волинського на формування. Під час переїзду через Відень курінь зустріли і вітали на двірці: почесна чота УСС під командою Дмитра Катамая, від Парляментарної Репрезентації генерал Захар Павлюх і адмірал Ярослав Окуневський, від СВУ І. Мороз та пані, які передали квіти старшинам, а козаків частували кавою та цигарками. Це привітання надзвичайно добре вплинуло на психіку козацтва і піднесло його на дусі після важкого полону. При переїзді через Львів від тамошнього українського громадянства вітав курінь д-р Льонгин Цегельський. 6 березня 1918 р. курінь прибув до Володимира-Волинського. На двірці ждали вже з привітаннями старшини, які раніше приїхали туди з табору в Йозефштадті, на чолі з підполковником ген. штабу Іваном Перликом. Курінь розмістився в колишніх касарнях козацького Донського полку, які були дуже знищені. Спочатку харчування козаків було незадовільне. А приділений зі штабу Австро-Угорської армії капітан Добжанський, поляк, який мав допомагати в формуванні, цю акцію де тільки міг, саботував. Так виглядали перші кроки формування дивізії.
9-го березня 1918 р. приїхав до дивізії капітан австр. генерального штабу Кватерник. Справа формування дивізії дістала міцний фундамент і повний розмах. Капітан Кватерник — хорват, володів поправно російською мовою, а українську розумів, з стремліннями українців був обізнаний. З ним прибув і сот. УСС Іван Коссак, як його адьютант і дорадник. Кап. Кватерник сам працював день і ніч і примушував до цього своїх співробітників — старшин українців. Він все казав: „Хочете своєї держави і здисциплінованого війська — будете мати так, як будете працювати..."
З табору Фрайштадт почали систематично прибувати нові транспорти козацтва, а з Йозефштадту потрібна кількість старшинського командного складу. 23 квітня 1918 року був уже сформований полк 3-охкурінного складу. Командиром полку був призначений сот. Петро Ганжа. Приступлено до формування наступного полку. В проекті було сформувати дивізію: 4 полки 3-охкурінного складу, гарматний дивізіон, кінну і технічну сотню, обоз, шпиталь, хлібопекарню та допоміжні майстерні.
Рівночасно з кап. Кватерником зі штабу австро-угорської армії прибули до дивізії старшини і підстаршини в ролі інструкторів. Були це переважно українці, як от: сот. Мирон Луцький, сот. Стельмах, сот. Слюсарчук, пор. Михайло Хроновят, четар Ковалів, четар Дубик, хор. Гринишин, військовий лікар Воронич і ін. Відносини між наддніпрянцями й галичанами в ці часи були якнайкращі. Всіх об'єднувала спільна мета — відродження самостійної Української Держави.
Почалася інтенсивна організаційна праця. Вироблялись військові правильники, інструкції, військова термінологія, а за підставу бралось все те, що було прийнято в УСС. Спеціяльна комісія виробила уніформу — сірі короткі жупани, з відзнаками колоска пшениці, що символізував багатство України на збіжжя. Срібні металеві колоски — один, два три були відзнаками підстаршин, а золоті для старшин. Отаманна старшина мала на австрійський лад срібні підстави під золотими колосками, а генерали такі ж підстави, а на них золоті булави — одну, дві чи три. Кватерник дбав, щоб дивізія мала свої власні сурмові сиґнали і марші. Український композитор Ярославенко (Вінцковський), довідавшись про формування дивізії, прислав кілька маршів власної композиції. Дбаючи про належне устаткування дивізії потрібним матеріялом, Кватерник мав перешкоди і затримки. Коли ж він дошукувався причин, то він знаходив завжди — польський саботаж.
12-го травня 1918 р. 1-ий Стріл.-Козацький полк розгорнувся в 1-шу Стрілецько-Козацьку Дивізію в складі 4-ох полків піхоти, гарматного полку, інженерної сотні та кінного дивізіону. Піший полк мав 3 курені 4-охсотенного складу й кулеметну сотню. Крім того були сформовані: обоз, шпиталь, хлібопекарня та допоміжні майстерні. Командиром дивізії призначено підполк. ген. штабу Івана Перлика, начальником штабу став сам кап. австр. ген. штабу Кватерник, а паралельно з українського боку призначено сот. Пилипенка, адьютантами штабу були призначені сот.УСС Іван Коссак, підпор. Микола Бутович і хорунжий Горбик.
Командиром 1-го полку залишився далі сот. Петро Ганжа, на командира 2-га полку було призначено підполк. Тимошенка, 3-го полку сот. Яковленка і 4-го полку сот. Ткаченка.
Ввесь старшинський командний склад — це були колишні полонені, які перейшли національно-освідомну школу в таборі Йозефштадт завдяки СВУ у Відні. Між свідомим українським громадянством Володимира-Волинського й дивізією був живий контакт. Ідейно близько до дивізії стояла праця української народної школи, що зорганізували УСС для місцевого населення. Управителькою школи була Северина Сидорович, а учительками були панни Ліщинська і Цецилія Волянська (замужня Ґардецька) і місцева волинячка Люба Маслій. Відомий український громадський діяч, пізніший редактор „Свободи" д-р Лука Мишуґа, який в той час був приділений до місцевої австрійської командантури, був у постійному зв'язку з дивізією.
Старшинство і козацтво працювали з великою посвятою, підготовляючи себе до збройної боротьби з ворогами батьківщини. Тим часом революційні події в Україні розвивалися швидким темпом. В квітні стався гетьманський переворот. Для дивізії ця подія мала далекосяжні наслідки. У висліді перевороту гетьманський уряд призначив новий вищий командний склад дивізії, відсовуючи попередній. На командира дивізії прибув із Києва ген.-хор. Сокира-Яхонтів, на його помічника полк. Пещанський, на командира 1-го полку полк. Галятовський, 3-го полку полковник Троянів, 4-го полку полк. Гудима, а командиром 2-го полку призначено підполк. Івана Перлика. Начальником штабу залишився сот. Пилипенко. В цей же час прибув до дивізії душпастир отець Іван Теодорович (пізнішній митрополит Іоан Укр. Прав. Церкви в США). Одночасно з прибуттям нового командного складу прибула й спеціяльна комісія для перебрання дивізії від австро-угорського уряду. Ця передача відбулась з великою парадою, на яку прибув командуючий австро-угор. 4-ою армією ген. Гойдінґер зі своїм штабом. Він говорив дуже похвально про вигляд, дисципліну і військову підготову дивізії.
Після паради відбулась присяга на вірність Гетьманові. Були окремі одиниці, які не погоджувались присягати Гетьманові, лише Україні, проте присяга відбулася, дарма що дехто не повторював слів „... і вірно служити Ясновельможному Пану Гетьманові..." Взагалі ж, серед козацтва була спільна думка — виконати свій обов'язок супроти України, незалежно від того, чи це буде республіканський, чи гетьманський уряд.
Але новий командний склад швидко дав себе пізнати з неґативної сторони. Замість зміцнювати дисципліну козацтва новоприслані старшини поводились так, що дисципліна почала занепадати й почався розклад. Погане враження зробило відсунення попереднього командира дивізії, підполк. І. Перлика. Полковим командантом був дуже коротко, бо несподівано, тайно, вночі перевезено його кудись до якоїсь лікарні та оповіщено про це на другий день дивізії, ніби підполк. І. Перлик нервово захворів. Сам ген. Сокира-Яхонтів замішувався інколи між козаків — подалі від старшин — і ширив виразно дефетистичні настрої, мовляв ситуація безнадійна і краще спасатися, хто куди може. Козацтво почало сильно хвилюватися. Пішли слухи, що національно-свідомих козаків будуть завертати до полону. Внаслідку — козаки почали втікати. Ця втеча набрала масового характеру. Одного дня втекло кількасот козаків. Це був великий удар для дивізії, бо втекло багато гарного національно-свідомого елементу.
Після переїзду дивізії з Володимира Волинського на Чернігівщину, ген. Сокира-Яхонтів був відсунений від командування і на його місце прийшов інший командир, але Сокира-Яхонтів зробив свою роботу для большевиків. Згодом виявилось, що він був вже тоді большевицьким аґентом-шпигуном, бо на цій роботі арештували його поляки у Варшаві, він сидів у в'язниці і був виміняний за польського шпигуна, арештованого большевиками.
Командири полків 1-го і 3-го Троянів і Галятовський — типічні старорежимні полковники, були частенько п'яні. Командир 4-го полку полк. Гудима тримався стримано і якось невтрально, займаючи вичікуючу позицію. Ось такий вищий командний склад прибув до дивізії за Гетьмана з Києва. А прислав їх помічник начальника українського генерального штабу генерал Какурін, що пізніше, після упадку Гетьманату, був одним із головних організаторів російсько-большевицької академії генерального штабу.
В серпні 1918 р. дивізія переїхала з Володимира-Волинського на Чернігівщину. Останній їхав 4-ий полк, який на бажання Гетьмана був у Києві вивантажений і на майдані Катериненської вулиці відбулася велика парада. Біля 11-ої год. ранку на майдані вишикувались частини дивізії, куди прибули: Гетьман П. Скоропадський, головнокомандуючий німецькими військами в Україні ген. фон Кірбах, начальник його штабу ген. Ґренер, німецький посол барон фон Мум, австро-угор.посол граф Форґач і ін.
Вигляд дивізії, її дисциплінованість Гетьманові заімпонували. В своїй промові до вояцтва дивізії він приобіцяв поруч із Сердюками зробити з Сірожупанників національну ґвардію.
Тим часом ворожий українській державності елемент почав дивізію поступово руйнувати. Діяла тут дуже впливова рука. Була вона в генеральному штабі. В першій мірі це був безперечно ген. Какурін — права рука начальника українського генерального штабу.
До розташованих частин дивізії на Чернігівщині на кордонах Московщини посипались розпорядки і накази з Києва в справі демобілізації старшин і козаків. Внаслідку, з початком листопада 1918 р. дивізія, що числила 15 тисяч вояцтва, мала коло 800 осіб. Але грамота Гетьмана про федерацію з Росією знову змінила хід подій. Вночі з 17 на 18 листопада 1918 року стався переворот. Сірожупанники відразу прилучилися до повстання і визнали владу Директорії Української Народної Республіки.
В рядах Армії УНР Сірожупанники ввесь час активно зі зброєю в руках провадять боротьбу з большевиками, поляками і білогвардійцями. З трикутника смерти Армії УНР Старо-Констянтинова-Острополя і Любара 6 грудня 1918 року недобитки Сірожупанників у складі полків 10 і 11 Волинської дивізії під проводом ген. Олександра Загродського вирушили в Зимовий похід, з якого повернулись в травні 1919 р. і далі брали участь у визвольній війні аж до часу інтернування Армії УНР польським урядом.
Джерельний матеріал:
1. Архів Союзу Визволення України у Відні за роки 1914-1918.
2. Вістник політики, літератури і життя, Відень, за роки 1914-1918.(Орган СВУ у Відні).
3. „Розвага" таборовий тижневик, Фрайштадт за 1915-1918 роки.(Орган полонених українців у таборі Фрайштадт).
4. „За Державність" збірник ч.1, стаття підполк. Василя Проходи:„Сірожупанники" і ч. 9, стаття сот.М. Бутовича: „Зі споминів сірожупанника". Варшава.
5. Манускрипти до книги „Фрайштадтська Республіка" авторів: сот.Миколи Бутовича, полк.Йосипа Мандзенка, підполк. Василя Проходи і хорунжого Павла Дубрівного. Філядельфія.
____________________________
*) Офіційна назва Сірожупанників була: „Перша Стрілецько-козацька Дивізія". Назва ж „сірожупанники", або „сірі", цілком народна. Офіційна назва „Сіра дивізія" була закріплена наказом Головної Команди Військ УНР 2 липня 1919 р., ч. 98. Цим же наказом 4-та Холмська дивізія була перейменована на 4-ту дивізію „Сірожупанників".
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар