ПОЧАТОК НІМЕЦЬКО-РАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ: ЯК БУЛО НАСПРАВДІ?

До історії Другої світової війни


Василь ШПАРИК                                                                                                                                                                                                                                                  

                               Про Другу світову війну, і зокрема про її найважливішу складову-німецько-радянську - чи радше німецько-російську війну, яка в російській історіографії і, на превеликий жаль, у сучасній українській, продовжує іменуватися як Велика вітчизняна війна, написано багато, проте дуже часто заідеалізованого сприйняття. Лише з відкриттям - дуже повільним і обмеженим - радянських архівів постає реальна картина. Передусім дуже спотвореною є правда про початок війни. Міт про несподіваність збройного конфлікту подається на виправдання надто негативного для СРСР початку війни з Німеччиною.

                           Насправді ці події у моїй пам'яті збереглися іншими.

                           Розпочавши у вересні 1939 року спільну війну проти Польської держави, і Німеччина, і СРСР продемонстрували світові свою силу і здатність застосувати її будь-де і проти будь-кого.

                            У вересневі дні 1939-го на терени Галичини і Волині ввели великі маси радянських військ. Мабуть, ще ніколи з часів Першої світової війни війська були не лише в містах, але навіть в окремих селах. У моєму рідному селі в колишньому поміщицькому дворі була розміщена військова частина. Але пробула вона недовго, бо розпочалася радянсько-фінляндська війна, і в люті морози зими 1939-1940 рр. відправили її на підкорення Фінляндії. Зразу ж це місце зайняла інша військова частина.

                            У червні 1940 р. масова концентрація військ була спрямована на захоплення Північної Буковини і Бесарабії.

                            У 1940 році та першій половині 1941 року проводилися дуже інтенсивні укріплення нового державного кордону, зокрема в Карпатах, та зі спорудження нових летовищ. Для цього були задіяні не лише війська, а й цивільне населення. Так, наприклад, селян із кіньми постійно залучали для підвозу матеріялів для будівництва. Доходило до того, що весняні роботи 1941 року селяни змушені були виконувати переважно в нічний час, відпросившись на ніч чи день „для ремонту воза чи підкування коня".

                            Наприкінці травня 1941 р. дорогами Галичини в бік кордону стали проходити військові колони нових дивізій. У червні цей процес значно посилився.

                            Усе це свідчило про те, що СРСР дуже активно і спішно готується до війни з Німеччиною, бо не сподівалися, що Гітлер піде на війну на два фронти, бо ж після перемоги над Францією треба було б впоратися з Великобританією. Практично із тих приготувань, що проводив Радянський Союз, чітко простежувався намір почати війну проти Німеччини, як тільки буде визнано, що війна на Заході суттєво ослабила військову могутність Німеччини. Робилися прогнози на внутрішні протиріччя у самій Німеччині та на виступи проти Німеччини у країнах, загарбаних нею.

                            Німецька розвідка не могла не знати, що Радянський Союз в темпі воєнного часу проводить на нових територіях воєнні приготування. Тому, мабуть, і Гітлер відчував небезпеку з боку свого східного союзника і спільника у розбоях, тому, попри все, вирішив превентивно виступити першим, враховуючи при цьому, як вважали багато дослідників, на позитивне сприйняття західними країнами виступу проти Радянського Союзу як головної загрози західній цивілізації.

                             Отже, про все були добре обізнані і Гітлер, і Сталін. Проте, якщо Німеччина робила ставку на новітні методи ведення війни-застосування тактики танкових проривів, що швидко розладнює всю систему оборони, Радянський Союз укріпляв нові кордони системою довготривалих вогневих точок, які мали б бути елементами позиційної війни, як то було у Першій світовій війні. Намір воювати на території противника широко пропагувався, зокрема у маршових піснях. Так і співали повсюдно „коґда нас в бой пошльот товаріщ Сталін і перший маршал (тобто Ворошилов) нас в бой повєдьот", ми будемо бити ворога на його території. На наступ, мабуть, розраховували, будуючи летовища ближче до кордону (бо при розрахунках на відступ будують у глибині країни).

                              Зі всього навіть мешканці прикордонних теренів передбачали війну. Ті, що могли спостерігати за теренами за Сяном і Бугом, бачили концентрацію німецьких військ безпосередньо за кордоном. Влада, як ми згодом довідалися, знала навіть про можливу дату виступу Німеччини. Знали, та не сподівалися, що при такій перевазі у чисельності військ після нападу 22 червня 1941 року дуже швидко все розладнається, і німці, як це було на інших теренах бойових дій, будуть проводити справжню „блискавичну" війну. Ну, що з того, що в Карпатах були неприступні укріплення кордону, що протистояла не німецька, а значно слабша угорська армія? Німецькі танки, проскочивши Львів 29 червня, вже 30 червня зайняли Тернопіль. Тому залишатися в Карпатах на відрізку, скажімо, Станіславської області, означало оточення.

                               Це із особистої пам'яті. А тепер погляньмо, як подається перший період війни у літературних джерелах. 

                               Так, наприклад, на ст. 314 навчального посібника з історії України авторського колективу під загальною редакцією В. А. Смолія (Київ, Альтернатива, 1997) подається: „Драматичний характер подій на фронті ще більше ускладнювався через шоковий стан Сталіна та усієї кремлівської верхівки. Сталін, за виразом Г. Жукова, ...перебував у прострації. Вождя і його оточення вразило те, що Гітлер наважився на порушення пакту про ненапад, те, що Червона армія не змогла вистояти перед нападником. У найкритичніший для країни день 22 червня він не дав згоди на свій виступ по радіо, не знайшлося, що сказати народу, і виступав Молотов".

                                 Про стан Сталіна згадував і маршал С. Тимошенко: „Щоки запалі, неголені, очі тмяні, хмільні. Він сидів біля столу, як паралізований, повторював: „Ми втратили все, що нам залишив Ленін, немає нам прощення".

                                А ось, як подається в сучасній російській літературі стан в перший період війни (Дайнес В. О. Штрафбаты и заградотряды Красной Армии, Москва, Эксмо, 2010):

                             „Державний Комітет Оборони (Постанова №169сс) повинен признати, що окремі командири і рядові бійці проявляють нестійкість, панікерство, ганебне боягузтво, кидають зброю і перетворюються в стадо баранів, що в паніці біжить перед знахабнілим противником". Як результат такого стану, автор подає таку інформацію: „За перші три тижні війни із 710 радянських дивізій, що прийняли на себе удар противника, 28 були повністю розгромлені, а 70 - втратили більше половини особового складу і військової техніки. Безповоротні втрати лише трьох фронтів - Північно-Західного, Західного і Південно-Західного -склали біля 600 тис.осіб. За період з 11 липня по 30 вересня 1941 року за даними німецьких дослідників, противник узяв у полон 2,1 млн радянських військовослужбовців".

                              Наведені дані чітко підтверджують, що в 1941 році радянські командири і солдати, пам'ятаючи про жорстокі репресії і голодомори, вчинені радянською владою, просто не бажали гинути у війні, розв'язаній двома тиранами - Гітлером і Сталіним, які „дружно" поділили здобич, розчленувавши Европу, і згодом зчепилися між собою.

Василь ШПАРИК,                                                                                                                                                                                                                                                                      ветеран-фронтовик Другої світової війни