Автор, р. нар. 1917, закінчив гімназію в Дрогобичі, в 1936-41 рр. студіював германістику й україністику в Львівському університеті, за німецької окупації працював у культурно-освітнім рефераті у Львові, зголосився до Дивізії «Галичина» й 17.VI.1943 р. був покликаний на рекрутський вишкіл у Дембіці («Гайделяґрі») — після умундирування в Брні (в казармах «на Куберґу»): в Вишкільному батальйоні для особливого призначення на «6-му крузі» (рінґу). При розподілі абсольвентів рекрутського вишколу його приділено на спеціялізований вишкіл «господарників» (Verwalter-ів). (О. Горбач)
Ми, група призначена на «фервальтерів» (господарників), виїхали з Дембіци наприкінці жовтня 1943 р. Завезли нас, щось близько 30 чоловік, на 50 відсотків уже дещо старших, — до славного Дахаву, де проходив підстаршинський вишкіл адептів постачання. Був кінець 1943 р. Там були приміщені різні сотні різників, пекарів тощо, а довкруги було багато бараків за колючими дротами, куди нам не вільно було навіть заглядати, а не те що ходити. Ми здалека бачили колони в'язнів-кацетників, як їх водили на роботу.
Від поляків, які працювали в майстернях зброї і в одягових робітнях, ми часом чули: — Teraz tutaj juz calkowicie inaczej, spokoj, nikogo nie morduja... Ale gdybyscie, Panowie, byli tutaj w 1942 i 1943 roku, to wlosy debem stawali»... Це були рідкі контакти з тими в'язнями-поляками, що направляли нам рушниці або наші дрантиві уніформи.
Наші заняття зводилися виключно до відвідування курсів — рахівників і касирів, до лекцій про харчування, про розподіл і переховування харчів, до справи магазинування одягу, роздачі й контролі над нею тощо. Одинокий раз вели нас на стріляння, та й то з дороги завернули назад, бо щось там у тій ідеальній німецькій військовій машині не функціонувало.
Там провели ми Різдвяні свята й весною 1944 р., мабуть, у квітні, нашу групу перевезли до Арользену на старшинський вишкіл. Між старшими річниками пригадую пор. Мельника (був потім інтендантом у таборі полонених у Ріміні), Яримовича, пор. Мартинюка й пор. Горошка. З-поміж середнього віку: обох Монцібовичів — Олександра й Клима, інженера-будівельника, Скаськова, закінченого але не висвяченого богослова (після війни і переходу на емеритуру висвятився й жив в ЗСА). До старої ґенерації належали ще два середньошкільні вчителі: польоніст Кулицький і клясичний філолог Томасевич, що згодом був у Ріміні.
З молодиків і таки вже дещо «підстаркуватих», як от я, пригадую Чолкана, Герасим'юка, Тіцького, мґра Петрова, учителя Романкова, В. Заброцький, здається, польський поручник, теж належав до «середущого віку».
В Арользені, крім теоретичних предметів — книговодства-бухгальтерії, постачання, різних аспектів Reichsleistungsgesetz-у тощо, — ми проходили теж мінімальний бойово-тактичний старшинський вишікл в обсягу групи, чоти й сотні, ходили на вправи, нічні вимарші, стріляння, проходили теренознавство тощо. Декілька разів дозволили нашій групі піти до місцевої церкви на богослуження, бо ми того вперто домагалися. Це викликало констернацію в керівників школи і неймовірне здивування місцевого населення, як побачили нас, «грізних есесів», у церкві та ще й таких, що активно молилися й співали релігійні пісні.
Там застав нас і атентат на Гітлера й нас ганяли цілу ніч, розпорядивши гостре поготів'я, мовляв, висадилися десантні парашутисти англійці чи американці. Якщо не помиляюся, наприкінці червня 1944 р. ми складали кінцевий письмовий іспит із прослуханих дисциплін. Була теж одна тема про «нову Европу», не пригадую докладно її звучання; на всякий випадок наші опікуни бажали знати, як далеко ми засвоїли їхню ідеологію. Найкраще опрацював цю останню тему мґр. Петрів і його еляборат відчитали нам на закінчення іспитів. Очевидно, всі ми іспит здали, але нам ступенів хорунжих не признали, крім тих, хто мав рівнорядний ступінь давніше (Мартинюк, Яримович, Горошко, Мельник, Заброцький). Ми до тієї церемонії старшинських підвищень готувалися: Клим Монцібович, Стефанюк і ще хтось — вже готувалися їхати до Мюнхену по «бецуґшайни» на мундири, але несподівано все відкликано, і нас із ранґами Oberscharfurer-Fuhreranwarter (старший десятник-аспірант) відіслали до Нойгаммеру бл. Сагану на Долішньому Шлезьку, де ми дожидали повороту розбитків нашої Дивізії з-під Бродів і де почала формуватися «друга Дивізія».
Що наше півдищення в Арользені відкликано, могло мати ще й таку причину: саме на закінчення нашого іспиту прийшла вістка про розгром Дивізії під Бродами, і німці пускали всякі версії про небоєздатність наших частин, а то й про пряму зраду, про відступ із фронтової лінії тощо. Це створило атмосферу недовір'я до нас серед керівників нашої школи. Але думаю, що найголовнішою причиною, що нас завісили в «лімбо» (англ. «чистилище, передпекло; в'язниця»), це така типово-німецька неохота віддавати заряд постачанням харчів у чужі, ненімецькі руки. Німці воліли радше навіть поразку на фронті, ніж випустити з рук «прохарчування». Аж у таборі в Ріміні нам прийшло підвищення до старшинського ступення від ген. П. Шандрука.
В Нойгаммері ми просиділи липень, серпень і вересень 1944 р., а в жовтні почали нас приділювати до різних частин Дивізії в функціях рахункових або касирів при сотнях. Я, Монцібовичі й ще дехто, попав у батальйон Вільднера на Словаччину біля Жіліни. Там ми перебули до Різдва. Я був при фюзелірах — у сотні того погана фольксдойчера Кравса. Після Різдва ми переїхали до Австрії, де сотня, при якій я був, стаціонувала біля Оберсдорфу й там нас застала капітулація. У квітні, як творилася УНА з Шандруком у проводі, я їздив з моїм шефом Бимом (Bohm) до декотрих частинах Дивізії, вияснювати стрільцям цю «українізацію».
В травні 1945 р. я опинився в таборі полонених біля Шпіталлю, звідки перевезли нас наші нові «опікуни» до Беллярії, а весною 1946 р. до Ріміні. Тут за ініціятивою Олександра Монцібовича зорганізувалися були матуральні курси під опікою Української католицької церкви в Римі. Частими гостями були — теперішній єпископ Прашко, нині в Австралії, а мабуть і теперішній кардинал і М. Любачівський, брат якого був теж у тій найгрізнішій зброї «фервальтерів» (інтендантів), — і ще дехто з високих достойників. З Америки відвідували табір Ґалан, голова Українського американського комітету, пізніше — сот. Б. Панчук.
Директором матуральних курсів був клясичний філолог Борисюк, клясичних мов учив проф. Томасевич, математики, фізики й хемії — Олександер Монцібович та Кекіш, біології — С. Кордуба, німецької мови — Балагутрак (?), я — української, а з Войцехом, (теж «фервальтер»!) — дещо англійської, хоч ми самі пройшли були заледве її початки.
Наприкінці 1946 р. приїздила до нас англійська парляментарна комісія на «скрінінґ» (провірку), і вислухавши безліч тих самих свідчень (що ми голосилися добровільно до німецької армії, бо іншого виходу не мали, щоб активно боротися проти росіян-більшовиків — наших національних, релігійних і суспільних ворогів, які знищили нашу державу 1918-19 років, завели панщину-колгоспи, винищили наш провідний прошарок — інтелігенцію, повиселювали наші родини в Сибір і т.д.), — від'їхала геть, не знайшовши між нами «воєнних злочинців».
По закінченні матуральних курсів я став членом хору «Бурлака» і з ним переїхав до Англії, де нас примістили в таборі Таттершел біля Лінкольну як мистецьку групу для обслуговування наших таборів полонених, а теж і цивільних, — в Англії. Моя функція, крім співу й заповідання точок програми, була адмініструвати головно виїзди й виступи хору — так за часів дириґенства Ст. Гумініловича ще в Італії як теж і за пізнішого дириґенства Євгена Пасіки в Англії.
Після звільнення з полону я виїхав на працю в Менчестері, де по 5-х роках став повторювати мої студії в Лондонському університеті, а одержавши диплом «ВА» та педагогічний диплом в університеті в Лідс, я почав працювати учителем модерних мов, головно німецької й російської, в гімназіях м. Ґуль. 1979 р. я вийшов на пенсію.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар