ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 3 лютого 2011 р.

СТАНИЦЯ ВІЙСЬКОВОЇ УПРАВИ У ВІДНІ

Роман Крохмалюк

По закінченні евакуації родин добровільців І УД з Криниці та довкільних сіл, частина членів Військової Управи виїхала через Словаччину на колишні терени Австрії, а частина подалась до Кракова, де евакуйовано бюра Військової Управи.

На коротко перед виїздом з Криниці прийшла з Кракова вістка, що Військова Управа розв'язана, а всі її члени звільнені з своїх обов'язків.

Маючи це на увазі, я подався через Словаччину до Відня. Через кілька днів я пішов відвідати Українську Установу Довір'я у Відні, якої головою був знайомий мені з Берліну сотник С. Доржинський.

Тут застав я містоголову Військової Управи О. Навроцького, який повідомив мене, що проголошення ліквідації Військової Управи неважне і всі її члени залишаються покищо на своїх місцях, чи займуть призначені їм нові функції. Позитивна оцінка участи І УД у битві під Бродами проголошена німецьким головним командуванням у Берліні змінили цілком наставлення ген. Фрайтаґа до Дивізії. Він був примушений відкликати свої зарядження щодо трактування наших старшин та вояків. Заслуженим у битві під Бродами старшинам та воякам надано, згідно з розпорядженням головного командування німецької армії, відзначення та хрести заслуги. Рівночасно поліпшено приділи харчів для Дивізії та приступлено до доповнення Дивізії вояками з запасного полку. У зв'язку з тим виявилася потреба створити у Відні станицю Військової Управи, яка мала б на цілі удержувати стислий зв'язок з Дивізією, та рівночасно зайнялася б допомогою родинам добровольців, яких щораз то більше почало напливати на терени колишньої Австрії.

Ще цього самого дня відбулася нарада Військової Управи, в якій взяли участь сотник О. Навроцький, інж. сотник М. Хроновят, автор цих рядків та майор Л. Макарушка, що саме приїхав з Нойгаммеру, місця постою Дивізії. На цьому засіданні було вирішено, що інж. М. Хроновят і я маємо зорганізувати і вести станицю Військової Управи у Відні.

Через два дні інж. Хроновят і я зайнялися організацією бюра Військової Управи. Нововідкрите бюро містилося в колишній ратуші тринадцятої округи Відня при вул. Гіцінґер ч. І. Там теж знаходилися бюра станиці Українського Центрального Комітету (УЦК) та бюро Україн-Банку, що був окремою референтурою УЦК. Головне представництво Українського Центрального Комітету, члени Військової Управи та Український Ревізійний Союз Кооператив осіли в містечку Любені на німецькому Шлеську.

Головою станиці УЦК у Відні назначив проф. В. Кубійович проф. Ю. Полянського. Та праця у представництві УЦК у Відні йшла пиняво. Тому теж проф. Кубійович передав справу організації станиці УЦК у Відні д-рові Т. Мацькову, який, приїхавши з Любену, зорганізував у короткому часі цю станицю. Головою станиці УЦК залишився проф. Ю. Полянський. Культурно-освітним референтом став д-р А. Княжинський, референтуру суспільної опіки перейняв п. Осип Голінатий, кол. голова Українського Допомогового Комітету (УДК) у Львові. Фінансовим референтом і головою Україн-Банку залишився д-р Вол. Кохан. Справи організаційні перебрав на себе д-р Т. Мацьків.

Військова Управа співпрацювала постійно з поодинокими референтурами УЦК. Було чимало справ, які підпадали під компетенцію УЦК, як нпр. справи видачі додаткових харчів родинам членів Дивізії, тощо. Військова Управа знова інтервеніювала там, де німецькі власті відмовляли помочі в поладнанні справ УЦК. Треба признати, що німецькі військові і цивільні уряди числилися з Військовою Управою і авторитет її у німців був, сказати правду, більший чим у своїх.

Одержавши приміщення,  ми по короткій нараді розділили працю ось як: інж. Хроновят взяв на себе реєстрацію родин добровольців і зв'язок з Дивізією, а я наладнання допомоги непрацездатним родинам добровольців у німецьких установах та полагоджування різних скарг і інтервенцій.

Діяльність бюра Військової Управи не обмежувалась до самого Відня, але обіймала територію кол. Австрії, як теж і чеський Протекторат. Відносно цього останнього, на Чехах знаходилося тільки мале число родин добровольців, з яких багато покинули за нашою згодою чеський Протекторат і переїхали на терени колишньої Австрії.

З погіршенням воєнної ситуації, зокрема в Польщі, де большевики підійшли вже під Варшаву та почали концентрувати свої дивізії під Ряшевом, чимало українців, що перебували у краківській окрузі, почали переїздити на власну руку до Австрії, та приміщуватися у малих містечках і селах.
З відкриттям бюра Військової Управи у Відні люди почали масово відвідувати це бюро. Головні справи, з якими родини добровольців звертались до нас, були: 1. Нав'язання контакту поміж родинами добровольців і вояками у Дивізії. 2. Скарги на невідповідне трактування наший людей на місцях праці. 3. Грошова допомога.

Ми нав'язали контакт з Дивізією, пересилаючи туди адреси зареєстрованих у нас родин добровольців. Щоби наладнати грошову допомогу нездатним до праці родинам добровольців я відвідав головне військове бюро допомоги родинам військових та поінформував їх про факт, що на терені Відня і віденської округи знаходяться родини нашої Дивізії, яким прислуговує те саме право допомоги, що і родинам німецьких військових. Крім цього залишив у головному бюрі і в його відділах, що знаходилися у кожній окрузі Відня інформаційне письмо про українську Дивізію та про їхні родини, що були евакуйовані з Західньої України. Це в великій мірі улекшувало справи, зокрема, коли йшло про видачу харчових карток чи грошову допомогу, коли на це існували правні причини.

З вибухом большевицького повстання на Словаччині у місяці вересні 1944 р. багато наших людей покидали Словаччину, виїжджаючи на колишні терени Австрії. Усі поїзди з біженцями скермовував німецький уряд до села Штрасгоф під Віднем, де був великий переходовий табір. Умовини життя у тому таборі були тяжкі і люди були щасливі, коли, перейшовши кварантину, виїжджали до різних таборів праці в Австрії або до Німеччини. Багато наших дивізійних родин були розміщені в околицях Відня у таборах Ґунтрамсдорф, Гайліґенкройц та на периферіях міста в округах Фаворітен, Фльорісдорф та Донавштадт. Наші інтервенції не обмежувалися тільки до родин військових, але взагалі до всіх українських біженців. Це було зокрема актуальне з початку нашої діяльности, бо УДК, який знаходився у великій залі В. У., ще не почав діяти.

Для наладнання доброго зв'язку з Дивізією, яка під ту пору знаходилася у Нойгаммері, ми звернулися до штабу Дивізії, щоби той присилав до Військової Управи кур'єрів, які забирали б пошту і дивізійну газету «До Зброї», що друкувалася тоді у Відні. Крім цього ми пересилали дивізійними кур'єрами листи та пакунки від родин.

Нав'язавши контакт зі штабом Дивізії, ми звернулися до полк. А. Бізанца, що, як голова В. У., перебував постійно у Кракові разом з евакуйованим урядом губернатора Галичини д-ра Вехтера, представляючи ситуацію, в якій опинилися родини добровольців. Дійсно, в багатьох випадках ситуація була незавидна, зокрема для тих, що перебували в таборах праці. Прохарчування в таборах було здебільша мізерне, а більшість родин були без гроша. В деяких таборах вдалося ті прикрі обставини на інтервенцію В. У. змінити на краще. Часто вже сама посвідка, яку ми видавали родині добровольця, стверджуючи, що дана родина має батька чи сина в Дивізії, причинялася до значного покращання ситуації. Та всеж, було чимало випадків, в яких грошова допомога була потрібною.

У відповідь на наш звіт внедовзі приїхав з Кракова полк. Бізанц, та передав інж. Хроновятові 20.000 німецьких марок як допомогоий фонд для тих родин добровольців, що опинилися у наглій потребі. З цього фонду інж. Хроновят виплачував одноразову допомогу у висоті 50 до 100 нім. марок, залежно від кількости осіб у родині. Річ, ясна, що Військова Управа не мала прямо фізичної змоги перевірити маєтковийй стан родини чи ситуації, в якій вона тоді знаходилась і гроші виплачувано всім, що такої допомоги просили. То й фонд, переданий Військовій Управі полк. Бізанцом, почав скоро меншати, особливо, як розійшлася вістка, що Військова Управа виплачує гроші! З дуже рідких випадків, коли Військова Управа відмовила виплати допомоги, був один характеристичний тим, що людина, яка просила допомоги, займалася торгілею харчів на чорному ринку на широку скалю. У результаті посипались на Військову Управу лайка, скарги та різного рода невірогідні сплетні.

Цілком іншою справою незв'язаною з наглою грошевою допомогою була державна допомога тим родинам військовиків, що були на удержанні члена Дивізії або були нездібні до праці. Виплата тих допомог належала в Німеччині до бурмістрів по містах та війтів по селах. Крім цього вони виплачували теж ті гроші, які німецькі старшини чи підстаршини депонували у своїх військових частинах для виплати своїм родинам. Ця німецька система аж ніяк не підходила для родин членів Дивізії і тому я звернувся до центрального бюра допомоги родинам військових з пропозицією зцентралізувати усі ці виплати грошей родинам добровольців І УД в одному німецькому військовому бюрі, яке в порозумінні зі штабом Дивізії могло б легко ці справи наладнати. Німецьке бюро для допомоги родинам військових мало б гонорувати посвідки Військової Управи, якщо дана родина не мала б оригінальної посвідки з Дивізії, на ствердження, що їх батько чи син служить у рядах І УД. Військове бюро, що мало займатись виплатою тих грошей, знаходилось близько нашого бюра і по поладнанні усіх технічних справ Військова Управа почала скеровувати людей до цього бюра, де вони теж одержували належні їм гроші.*)

Та вкоротці на жадання уряду генерального губернатора у Кракові та в порозумінні зі штабом Дивізії, виплати допомог родинам добровольців як теж і виплати грошей здепонованих членами Дивізії (пенсійний фонд) для пересилки і виплати їхнім родинам перебрав Українбанк, який мав своє приміщення в домівці УДК і до певної міри йому підлягав. Директором банку був кол. посол до польського сойму В. Кохан, а його урядовцем і керівником віденського відділу — Молодецький. Компетенції Військової Управи обмежувалися — подібно, як це було з німецьким військовим бюром допомоги родинам військовиків — до перевірки документів родини та видання відповідної посвідки, на підставі якої Українбанк виплачував родині належні їй гроші. На жаль, по якомусь часі почали траплятися випадки, що родини без уваги на належні документи не одержували грошей. Українбанк зупиняв самовільно виплату грошей, хоч усі посвідки родина мала в порядку. Як причину подавано, що потрібна додаткова посвідка з Дивізії.

На скарги родин військових інж. Хроновят інтервеніював декілька разів у д-ра Полянського, як теж у директора Українбанку Кохана, та це тільки на якийсь час помагало. Військова Управа у Відні була самостійною установою і не мала жадної екзекутиви над Українбанком, що був складовою частиною УЦК.

У тому часі Дивізія знаходилася на Словаччині у бойових діях проти партизанів і річ ясна, що бюра Дивізії не могли працювати якслід, а постійні налети альянтських літаків на Відень, бомбардування двірців та поїздів опізнювали, а то й переривали контакт з Дивізією. І так гроші з Дивізії, призначені для родин, лежали в банку, а Українбанк виплачував їх з постійним опізненням. Щойно інтервенції Військової Управи в УЦК в Любенї і Кракові приспішили виплати. Та багатьох справ не можна було вже направити, бо чимало родин військових І УД були в міжчасі перенесені до інших таборів праці, в глиб Німеччини, і контакт з ними затрачено.

Зв'язок з Дивізією

Крім урядового листування зі штабом Дивізії, Військова Управа удержувала контакт з українськими старшинами Дивізії і була поінформована докладно про всі важніші події, що заходили в Дивізії. Майже не було одного дня у тижні, щоби Військову Управу не відвідали старшини та стрільці. Одні приїжджали до Відня у справах службових, інші діставали короткі відпустки. Всі вони привозили листи і часто теж пакунки для родин стрільців. Не одному з них ми продовжували час службової поїздки два-три дні, зазначуючи це на його військовій відпустці, чи теж окремим письмом з відповідним умотивуванням. Німецькі військові уряди вповні респектували наші аднотації і нераз зверталися до нас за інформаціями, зокрема у спраах зв'язаних з чужинецькими дивізіями.

Зі штабу Дивізії приїжджали о. Сивенький, о. М. Левинець, сотник А. Гончаренко та інші. У Відні друкувалась під цю пору дивізійна газета «До Зброї», за якою приїжджали регулярно стрільці з відділу пропаганди.

До військової Управи у Відні вступали не лише вояки І УД, але й інших українських військових з'єднань, як нпр. Українського Легіону, що з початком 1945 року оформився у Німеччині, як Друга Українська Дивізія під командою полк. П. Дяченка і брав участь у боях з большевиками на Чехах, вже при самому кінці війни.

Десь з початком листопада зголосився до бюра Військової Управи булавний І. Бакай, що служив в українському баталіоні (курені) при нім. армії. Цей курінь кругло 450 люда був призначений тільки до охорони військових об'єктів. Знайшовшися у Хорватії у містечку Кутіна, вони з бігом воєнних дій брали участь у поборюванні тітовських партизанів. Військова Управа забезпечувала той курінь часописом «До Зброї».

В околиці міста Ґрац в Австрії знаходився «Волинський Легіон Самооборони», що його відтягли з Волині на захід. Цей легіон, якого стрільці теж відвідували Військову Управу, був з початком березня 1945 включений до 1-ої Української Дивізії. Волинський легіон мав тоді понад 500 стрільців, 20 українських та п'ять німецьких старшин. На чолі того легіону стояв поручник Личманенко. Душпастирем легіону був о. Йов Скакальський.

Подібно, як для родин членів І УД, ми вели реєстр чисел польової почти для усіх інших українських військових одиниць при німецькій армії.

Коли комуністичне повстання почало щораз більше поширюватися на Словаччині, тоді почався масовий виїзд наших людей навіть з тих частин Словаччини, що були зайняті німецькими військами. До переходового табору у Штрасгофі почали прибувати нові транспорти з нашими біженцями, що залишили остаточно Словаччину, де вже господарили, під проводом скинених большевицькими літаками московських пропагандистів, наївні словаки. Тому й наші виїзди до Штрасгофу задля реєестрації родин членів Дивізії були щораз частіші. На мою інтервенцію управа табору у Штрасгофі звільнила з табору по переході відповідної карантени кілька родин старшин Дивізії, між ними родину сотника А. Гончаренка.

У тому часі Дивізія знаходилася на Словаччині у боях зі словацькими партизанами. У зв'язку з переорганізуванням Дивізії, стан якої разом з запасним полком становив кругло 20.000 вояків і старшин, штаб Дивізії почав звільнювати хворих та старших віком старшин і стрільців. Їх відсилали з Дивізії до окремого табору в містечку Чадца на Словаччині, до диспозиції німецького уряду праці. Тут відбирали їм уніформи та відсилали до Штрасгофу. Більшість звільнених німці приділили до праці у металевій фабриці в Енценсдорф під Віднем. Тут трактували їх дуже погано. Це викликало з нашої сторони гострі інтервенції. Остаточно вдалося нам деяких старших та хворих звільнити цілком з праці. Ті, що залишилися на праці, дістали легшу працю і поведінка управління фабрики змінилася на краще.

Ситуація на східньому фронті

З бігом воєнних операцій ситуація на східньому фронті почала погіршуватися. Почавши від Балтійського моря аж до Карпат большевицькі армії почали натискати на німців, підсилюючи фронт свіжими дивізіями. 13 жовтня 1944 року паде Рига та рівночасно большевики починають велику офензиву на Східні Пруси. Не краще виглядала ситуація на південному відтинку фронту, зокрема на Мадярщині. Перша мадярська армія, що стояла в Карпатах, перейшла майже в цілості під проводом свого командира, генерала Мікльоша, до большевиків. Німці у відповідь на це арештували мадярського регента Горті, закинувши йому співпрацю з альянтами, і вивезли його до Баварії. Рівночасно німецькі дивізії зайняли Мадярщину. У тій тяжкій ситуації німці стягали усі зайві дивізії на східній фронт і проголосили на всіх теренах Німеччини набір до посполитого рушення (Фольксштурм).

Рівночасно з натиском на Східну Прусію большевики почали офензиву на Мадярщині. Уже у перших днях листопада почалася облога Будапешту, що його боронили німецькі дивізії. На місце інтернованого німцями мадярського регента Горті прийшов генерал-майор Франц Саляші. Та це не могло вже багато помогти. Мадяри вже були роздвоєні. Багато військовиків почали кидати зброю і скриватися по селах. Було очевидним, що без уваги на сильну оборону Будапешту та західньої частини Мадярщини, німці довго не вдержаться і скорше чи пізніше будуть змушені відійти, пояснюючи відворот оправданням «для скорочення фронту».

Рівночасно з офензивою альянтів на західньому фронті, американське летунство збільшило налети на Німеччину включно з теренами колишньої Австрії. Американські летунські ескадри, які недавно, вилітаючи із своїх летунських баз в Італії, переважно перелітали понад австрійською територією, щораз частіше скидали бомби на Відень. Військові склади, фабрики, будинки, в яких містились різні військові установи, стали пізньою осінню головними цілями американських налетів. У всьому тому видно було певну систематику, оперту на інформаціях, що їх доставляла американцям тайна військова організація відома під криптонімом «05». (Число 5 означало п'яту букву латинської абетки «Е», а «ОЕ» творило початок назви Австрії «ОЕстеррайх»).

Крім інформацій, що їх «05» подавала американській розвідці, «05» саботувало теж досить успішно потрібні направки знищених налетами залізничих та трамваєвих рейок, водопроводів, електрівень тощо. Летунські налети на Відень і околицю відбувалися майже щоденно, і тривали нераз по кілька годин. Люди почали заходити до бюр ВУ щораз рідше, переважно вчасним ранком і скоро зникали побоюючись налету.

(Продовження у ч.2 1971 р.)
_____________________
*) По закінченні другої світової війни деякі непоінформовані члени Дивізії почали приписувати Військовій Управі у Відні вину за повільне виплачування допомог родинам добровольців, думаючи, що урядовці Українбанку були урядовцями Військової Управи.

З ЛИСТІВ ДО РЕДАКЦІЇ

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації