Перший Зимовий Похід

Д-р Іван Козак
б. сотник УГА й Армії УНР,
учасник І Зимового походу

7-го грудня – чергова річниця бойової операції з доби визвольної боротьби України наших часів, що записалась золотими літерами героїзму під назвою „Перший Зимовий Похід". Сталася вона в часі, коли після блискучих перемог Об'єднаних Українських Армій над большевиками влітку 1919 р. завершених здобуттям наприкінці серпня Києва, прийшла серія поразок. На території України появився другий загарбник, теж московський, у вигляді білої Добровольчої Армії генерала Денікіна, яка з ласки держав Антанти була знаменито узброєна й вивінувана. Обидва ці наїзники йшли війною один на одного, але разом повели загарбницький наступ на Українську Народню Республіку. Сили обох воюючих сторін були нерівні. Бойовий стан Української Армії налічував під той час не більше 40,000 бійців при 160 гарматах, тоді як обидві московські армії, що стояли проти неї, нараховували поверх 60,000 бійців. При цьому Українська Дійова Армія була позбавлена не тільки зброї й стрілива та найнеобхіднішого виряду, але навіть одягів та взуття. Вона була дослівно гола-боса. Надобавок лютувала серед неї жахлива пошесть тифу, що з дня на день десяткувала її лави. Санітарний стан нашої Армії був просто катастрофальний внаслідку відсутности ліків та устаткування для лікарень. Правда, ліки були закуплені за українські гроші за кордоном, але сусідні держави відмовилися пропустити їх в Україну. Українська Галицька Армія, що, зрештою, майже вцілості складалася з хворих тифом та теж небоєздатних виздоровців на возах — опинившись без свого політичного проводу, підписала з Добрармією нещасну Зятківську умову й стала „невтральною". У висліді того всього Дійова Армія була змушена відступати та вкінці опинилася у так званому Чотирикутнику Смерти, що його становили чотири ворожі фронти: большевицький, денікінський та польський — і тиф.
У цьому трагічному положенні, коли рубом стало питання, чи продовжувати далі боротьбу, яка за даних умов видавалась безвиглядною, чи капітулювати перед відвічним ворогом України, представники Армії під проводом отамана Михайла Омеляновича-Павленка рішили на нарадах в Любарі і Новій Чарторії прорватись через ворожий фронт у запілля ворога та вести там боротьбу партизанським способом. Для цього приспособлено Армію шляхом відповідної реорганізації. Опівночі з 6-го на 7-ме грудня 1919 р. військове з'єднання, в силі приблизно сім тисяч боєздатних вояків-добровольців, обідраних, зі сотнею набоїв на рушницю вирушили рейдом у запілля ворога, у рисковний похід, у непевне невідоме. Дякуючи майстерному керуванню, Українська Дійова Армія у цьому славетному рейді, прорвала фронти денікінський і большевицький — цей останній двічі — та, маневруючи надзвичайно зручно на ворожих тилах упродовж повних 5 місяців, перевела там цілий ряд боїв, наскоків, руйнування ворожих установ і засобів комунікації, чим вчинила чималий заколот і паніку. При цьому вона промаршувала кругло 2,500 кілометрів, звела понад 50 боїв, здобула кількадесят міст і містечок та захопила тисячі полонених, в тому штаби трьох червоних дивізій. В часі походу приєднались до Української Армії повстанча група отамана Гулого-Гуленка, як також кінна бриґада сот. Шепаровича та інші частини зі складу УГА.
В днях 3-4 травня 1920 р. рейдуюча Армія перевела остаточний прорив большевицького фронту в районі Тульчин-Ямпіль та в дні 6-го травня того ж року повернулася до міста Ямполя на Поділлі силою 6,347 вояків, в тому числі 397 старшин.
Так закінчився Перший Зимовий Похід, а його учасники получилися з іншими частинами Армії УНР, що саме була в стані переорганізування.
Українська Армія здійснила в Першому Зимовому Поході повністю доручене їй завдання. Крім суто-військових цілей, вона виконала велетенську пропаґандивну працю та розбудила в народній масі, приспану віковою неволею, національну свідомість. Вислідом цього було почуття одности і духової спільности населення з рідною Армією, що знайшла свій вислів у всебічній підтримці з боку населення учасникам цього небувалого походу. Також Начальна Команда і частини Української Галицької Армії давали щиру і видатну підтримку своїм єдинокровним братам, виявляючи тим самим спільність ідеї, побратимства зброї та тугу за поновним об'єднанням у спільній дії для спільної мети. Для прикладу слід навести допомогу, яку одержав полк. Долуд від командира 2-ої бриґади УГА, отам. Шашкевича, та яка є описана у ч. 7 журналу „Український Комбатант" за 1958 рік. Отам. Шашкевич переодягнув відділ полк. Долуда в однострої УГА та окремим потягом відправив його через Вінницю до Староконстянтинова для охорони залізниці і всіх прилягаючих до цього району стратегічних пунктів. Дякуючи цьому, згаданий відділ серед білого дня при повному узброєнні перемаршував вулицями Вінниці, де саме був розташований штаб 12-ої армії Денікіна, до постою Начальної Команди Галицької Армії, щоб передати особистого листа ген. Омеляновича-Павленка Начальному Вождеві УГА, ген. Микитці. — Інший приклад: У місті Пикові, де стояла галицька артилерія, вона виміняла Київській Групі старі гармати на нові і ще „позичила" десяток коней. Також лікарні галицьких частин приймали радо ранених учасників Зимового Походу для лікування. Тут слід пригадати, що згідно з пляном цього славетного рейду, який розробив командарм ген. Омелянович-Павленко та відчитав на нараді в Новій Чарторії, лінією прориву мав служити саме район розташування частин УГА в смузі Козятин-Гайсин-Вінниця-Хмельник. Таким чином ще раз була знову засвідчена ідейна одність та соборництво духа двох віток українського народу — наддніпрянської і наддністрянської.
Та наймаркантнішою рисою цієї славетної воєнної дії є її всебічна успішність. Цим вона різниться від інших подвигів української зброї новітніх часів, як бій під Крутами, бої за Львів, згадане на вступі здобуття Києва, трагедія під Базаром, битва під Бродами, які — поруч із героїзмом вояцтва — були таки невдачами з усіма їх наслідками. Зате Перший Зимовий Похід був повним мілітарним і моральним успіхом.
Відзначуючи рік-річно роковини Першого Зимового Походу, слід у глибокій пошані поклонитися Тіням поляглих і померлих творців та учасників його, передусім пам'яті командарма генерала Михайла Омеляновича-Павленка та прем'єра-вояка Ісаака Мазепи. Слід зберегти і закріпити живу й тривку пам'ять про ту військову операцію Української Армії, яка засвідчила всі найкращі прикмети українського вояка у найтрудніших, але й найсвітліших для нації часах.