ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 10 листопада 2008 р.

Нова Береза на св. Землі

МЕМУАРИСТИКА

Мстислав Павленко

(Спомин українця з концентраційного табору армії ген. Андерса)

В клекоті бурлацьких буднів, скитаючись світами, нанизував рядки кривавих жемчужин — нелюдських переживань на білих картках паперу. Розказував про свої і друзів переживання не як про казку давно минулих днів, але як про криваве, повне болю сьогодні. Бувало й таке, що мій, чорними думами перетомлений ум, казав — „покинь", мозолисті спрацьовані руки не в силі були тримати пера, замикались від недоспаних ночей очі, хилилась на папір голова . . .
Напружуючи останки волі, впрост нелюдським зусиллям дальше й дальше виводив на папері незугарні рядки і замарковував ще один момент, ще одну подію із тих чорних днів . . .
І вкінці багато того добра набралось. Пожовкли листки паперу, споловіло чорнило, але, читаючи ті рядки сьогодні, я знову, наново переживаю те, що з вітром проминуло. Ось так, проглядаючи свої старі шпарґали, натрапив на одну маленьку книжечку. Книжечка величини долоні, зроблена з сірого клозетового паперу — єдиного, який пощастило дістати в ті дні — а рядки писані хемічним олівцем, а радше сердечком олівця, бо письмових приборів в той час і в тих умовинах не дозволялось мати. Ця ,,захалявна" книжечка-щоденник починається датою 12-го січня 1944 року. Писана вона в польській новій Березі — в Лятруні біля Єрусалиму на св. Землі.
Заки почну переповідати без змін рядки щоденника, кину кілька слів для вияснення тієї події.
На підставі договору між Сталіним і ген. В. Сікорським видано амнестію для польських громадян. В дні 28-го вересня 1941 р. звільнено нас з таборів примусової праці на Заполяр'ї в Норильську. Між звільненими був доволі великий відсоток українців, особливо всі ті, які не мали більших, як вісімлітніх присудів. В Норильську видано нам харчі й перевезено до Іґарки над рікою Єнісеєм, а 1-го жовтня 1941 р. приїхали ми до Дудінки. В Дудінці видано нам тимчасові документи, дещо харчів і гроші на залізничні квитки. їхали ми в Середню Азію, де творились відділи польського війська, як теж в інші місцевості Совєтського Союзу.
Я з деякими друзями поїхав в Середню Азію. Зрозуміло, що ніхто з нас не хотів бути добровольцем до польського війська, а початково не було примусу. Життя в Середній Азії, в Узбекістані було дуже тяжке. Тисячі евакуйованих із прифронтової полоси дослівно примирали з голоду. Я з друзями перебував біля міста Ташкенту. Деякий час працювали при зборі бавовни: це пекельно важка праця, а в додатку за день праці ми діставали чотириста грамів меленого проса (не пшона!) і два коржики.
Люди з голоду почали хворіти на черевний тиф, десятками вмирали денно на вулицях Ташкенту та інших міст і колгоспів Узбекістану. Треба було шукати виходу. Найкраще було ще в війську. Поляки діставали харчові приділи, однострої, взуття і допомогу з Америки. Українців поляки не приймали до війська. Багато подались за поляків й так дістались до армії ген. Андерса. Малий відсоток українців з колишньої чинної служби попав без більшого труду, а решта українців примирала з голоду. Я, та мої два друзі з Тернопільщини рішили йти до війська, щоб зберегти життя. На перший вогонь пішов я, тому, що знав добре польську мову. Зголошуюсь на комісію, що кватирувала в Янґе-Юль. Перше питання при комісії, було змовити по-польськи молитву „Здровась Марійо". Я виконав це без зупинки. Друге питання — віровизнання. Подаю: греко-католик. Це вже „комісію" насторожило. Як же дійшло до національности і я назвав себе українцем, то показалось, що в мене слабі очі, і до війська не можу бути прийнятий. Не помогли мої впевнювання, що я маю соколиний зір, янґе-юльська польська військова комісія мене, як українця, відкинула під претекстом слабого зору! Я не був одинокий — десятки, ба сотні нашої братви, що зголошувались до війська і не знали добре мови, або хоч і знали, та подавались українцями, — прийняті не були . . .
На комісію ставав я в дні 21-го березня 1942 року, і коли мене не прийнято, ми з друзями радимось, що дальше робити. В міжчасі довідуюсь, що штаб польської армії й родини військовиків переїздять внедовзі в Персію. По кількох днях зустрічаю о. Порфіра Сивака, капеляна в армії Андерса, якому я багато помагав в таборах праці. Він рішає допомогти нам трьом, та список на виїзд замкнений. Дехто радить йому звернутись до „двійки" (Друґі видзял — розвідка). Він звертається туди і говорить з якоюсь жінкою. Вона хоче нас бачити. Ідемо, а по дорозі він радить нам податись поляками греко-католиками, щоб спасти життя. Друзі згідні, я вагаюсь. Приходимо до цієї пані. Друзі пішли на перший вогонь, але вони не знали добре польської мови й вона стала підсміхатись. Мені стало гидко, рішив нізащо не кривити душею, а йти на пролом. Підходить моя черга. Вона задає кілька питань, а я відповідаю плавною літературною польською мовою. Вона питає про мою освіту, звідки походжу, і, вкінці, яка моя національність, і при тому відразу всміхається, думаючи, що я теж подам —
польська. Яке ж було її здивування, як я сказав, що я українець. Це її збентежило, та за мить вона заспокоїлась, підійшла до мене, стиснула мою руку, по-ґратулювала, й сказала, що вона сотні українців зустрічала, всі подаються поляками, а я, хоч знаю чудово польську мову, мав відвагу признатись досвоєї національности. Ще раз стиснула
мою руку і сказала „їдьте з Богом".
Так ми дістались до транспорту на виїзд в Персію. На другий день нас завантажено на пароплав, а 1-го квітня 1944 року ми переплили Каспій і виладувались в Пахлєві, в Персії.
Внедовзі нас перевезли з Пахлєві до Тегерану і розмістили в таборах для цивільної людности. Я улаштувався на працю в польській таборовій школі. Був опікуном другого відділу і мав 42 хлопців. В міжчасі поляки починають примусово брати всіх до війська. Спершу інспектор школи П'ялуха (білорус) мене реклямує, а вкінці таки беруть і 28 серпня 1942 р. комісія приймає мене до війська і відсилає до військового табору. Після пройдення рекрутського вишколу, нас перевозять в Ірак, і в дні 8-го грудня 1942 року я був уже на місці постою в Канакіні.
Про життя українців в армії Андерса розкажу іншим разом, тут тільки згадаю, що жили ми одною дружньою родиною. Один-одному допомагав, спільно зустрічались, радились і мріяли . . . Але наші зустрічі, наради і пляни не подобались „двійці" і за нами, особливо за мною, стали стежити. В дні 12 вересня 1943 року переїжджаємо з Іраку в Палестину. Тут за моєю ініціятивою і при допомозі о. П. Сивака, переводимо збірку і вмуровуємо в Єрусалимі в храмі оо. Білих, в підземній крипті народження Пресвятої Діви пам'яткову таблицю. Таблиця була з білого мармору, величиною півтора на один метр. На верху був тризуб, внизу, з лівого боку, лаврова вітка і напис: „Пречиста Діво, Мати нашого Краю, вимоли у Сина Свого одність і волю для українського народу". Внизу був підпис: „Українці-жовніри, в дорозі на Батьківщину" і дата: „Єрусалим, 1. XI 1943 року". Хоча вмуровано не 1-го листопада, але пізніше, — дано цю дату на пам'ять Листопадового зриву у Льва-Городі.
Не довго пробули ми в Палестині. В дні 7-го грудня 1943 р. ліквідується 31-ша Санітарна компанія, і я з друзями переїздимо до Єгипту. Місцем постою був Касса-Сін. Та й тут не довго я пробув. У навечер'я латинського Різдва мене викликають з речами в команду, і, буцімто разом, а фактично — я під його надзором — висилають з колегою підхорунжим в Палестину, кажуть, що там буде комісія для перегляду мого здоров'я. Вже по дорозі я зорієнтувавсь, що тут річ не йде про комісію — це ж було напередодні висилки війська в Італію, на фронт. Хотів втікати, та не було сенсу скитатись по єгипетських пісках, сказав собі, що зроблю це в Палестині, де в мене було немало друзів-жидів. Так я думав, але польська розвідка теж не дурна. Привезли мене під сторожею в Палестину, я негайно скомунікувався з друзями, та несподівано в дні 10-го січня полева жандармерія окружила перехідний табір, і мене, та інших таких, як я, завантажили на вантажні авта і під ескортою жандармерії на мотоциклях завезли до Лятруню, біля Єрусалиму, як вони казали, до „дисциплінарного табору", а фактично до нової „Берези на св. Землі". І так, хронологічним порядком, я вичислив важливіші дати з свого побуту в армії Андерса. Метою нинішнього опису — подати моє перебування в Лятруні, в концентраційному польському таборі. Дальше подаватиму дані з моєї „захалявної" книжечки.

1944 рік

12.І.

Тому, що мій нотатник забрано при ревізії, починаю свої нотатки знова. Сьогодні, після обіду, забрали нас за другі дроти й переводили ревізію. Веліли розбиратися до нага. Забрали військові і приватні речі та проводили дуже подрібні розшуки. Оставили пару білизни, сорочку, светер, однострій, фуражерку, пару черевиків і півчеревиків, три пари порваних шкарпеток, чотири коци, сінник, два рушники, менажку, ложку, кусок мила і дві щітки. Все інше, без уваги, чи це було військове чи цивільне — відібрали. Забрали теж пам'яткові речі. Ревізія відбувалась серед насмішок та глуму. Ось такі зайві питання, спрямовані до мене: „Хм, українєц, — чи нє бадач Пісма Сьвєнтеґо, бо з Еванґельйон. — Патш, патш, ілє зд'єнць, — таж то купе форси коштує! ..."
Забирали, як згадано, все. Навіть хрестики й медалики; навіть молитовник мені забрали. Забрали теж згадану Євангелію, „Кобзаря", вишивку, інші книжки та різні пам'ятки перської, іракської та палестинської роботи, як от срібні, інкрустовані папіросниці, дерев'яні, різьблені речі, інкрустовані арабські кинджали тощо. Дивлячись на цю ревізію, мені, як жива, пригадалась большевицька. Зрештою, може це тільки початки, — побачимо.

13.І.

День нового життя ... Прийшов поручник і відчитав, що ми, на підставі наказу „водза начельнеґо", параґраф 10/17, творимо „Пшейсьцьови Дисциплінарни Обуз" в Лятруні біля Єрусалиму. За що кого посаджено — виясниться після того, як прийдуть акти, котрі має „Другі видзял" (військова розвідка). Прочитав розклад занять і сказав, що можна вносити заяви спротиву. Я, та й ще дехто, складаємо такі заяви, показую командантові напівсирий хліб, що нам його видано на сніданок.
Помалу розводжу таборове хазяйство. Вчора після ревізії назбирав паперу на малу книжечку і знайшов кусок хемічного олівця. Сьогодні викроїв тільки сердечко, бо легше сховати — за шву. В таборі є два бараки — наш, де переважають українці й білоруси — це політичні, а другий табір, мабуть, польська рецедива і симулянти.
Для урізноманітнення починаю співати українську пісню, друзі підхоплюють, а навіть прилучується кілька поляків. Для солідарности співаємо теж кілька польських пісень. Пізніше колега Юсько Мартинчук (Марцінчук) оповідає дотепи та „весоле львовске кавали". Цілий день падає дощ. Помимо веселого або удавано-веселого настрою друзів, я сумний. Сумний та не зневірений. Вірю, що перетриваю й це лихоліття. Якщо большевики не вгнули, то й тепер не вгнусь. А якщо зломлять, то трудно . . . Ти бачиш, Боже, що ми безсилі, та нашої любови до батьківщини не видеруть нам із сердець.

14. І.

Новий рік! . . . Новий рік у тюрмі на чужині. Друзі та знайомі складають мені новорічні та іменинові побажання. Сумні іменини. Сьогодні всіх нас огорнув якийсь песимізм. Нічого дивного, показується, що більшість ув'язнених — це українці. Спів не клеїться, розмови теж . . . Падає сильний дощ. Згодом кожний з нас починає розказувати, в який підступний спосіб „двуйка" арештувала кожного з нас. Знаходжу сердечних друзів, котрі вже чули про мене із моєї праці серед військовиків-українців, знали про моє ув'язнення ще в Тегерані, знали про мою акцію . . .

15.І.

Сьогодні прекрасний, соняшний ранок. Пригадую собі, що вчора від нас забрали, мабуть, звільнили, малолітнього хлопчину-українця, що був в італійській неволі і його відбили англійці. До другого бараку вкинули якогось львов'янина. Сьогодні ходив до лікаря. Приобіцяв розглянути історію моєї хвороби. Огляду хворих не докінчив, бо розігнали два божевільні чи симулянти з другого бараку. Довідуюсь, що нема друга Володка. Перу свою одну пару білизни. До нас дали двох нових. В другому бараці вічно авантюри. Команда табору прямо боїться заходити туди. У нас спокійно. Харч поганий. Без порівняння гірший, як був у війську. Кликали кількох на слідство. При ревізії жандарми сильно побили одного з другого бараку. Бачив його рани, як був у лікаря. Вже вдруге прохав, щоб віддали мою Євангелію та хоча одну пару білизни. Ночі холодні, а дні голодні. Побачимо, що буде дальше . . .

16.І.

Мешкаємо в бараках, побудованих з довгих аркушів цинкової, фалдованої бляхи — тільки в'язання дерев'яне. Долівка цементова. Легко можна захворіти або дістати ревматизм. Сьогодні мене викликав сержант жандармерії Маґда в другу зону. У нас небувала атракція — показується, що втік стрілець Устіменко. Розшуки. По таборі крутиться поручник, шеф, жандарми. У зв'язку з подією мене вже й не кликали.

17.І.

Так наглядно пригадується в деяких випадках большевицький табір .. . Провірка, брак курива і харчів. Я вчора покинув курити, щоб для друзів було більше. Вправді маю ще малий запас, але у мене є сила волі, а друзям трудніше. Курці й недокурки збирають, та ще й тим — димом, як кажуть — діляться. Добре, що я можу обійтись. Стає чимраз важче ...
Вчора читали нам розклад занять: 6-та год. ранку молитва; 8—11.30 праця; 12-та рапорт (звіт); від 12—2-ої обід; 2.30—4.30 праця; 4.30 наказ; 9-та — сон.
Сьогодні виїхала жандармерія і на її місце приїхали жовніри із „Запасовеґо Осьродка Армії". Прекрасний, соняшний день — вигріваюсь до сонця.

18.І.

Сержант Маґда казав, що позове мене сьогодні до себе. Я записавсь до звіту (рапорту) з проханням видати білля, книжки та мої прибори до писання. Мого Друга — волиняка Івана Ковальчука-Ізовського переводять від нас до другого бараку. Сьогодні я в особливо тужному та мелянхолійному настрою. Кажуть, що таборова дисципліна зменшиться. Правдоподібно навіть сто книжок привезли (виявилось, що то не нам, а таборовій обслузі). Ох, щоб можна було легально писати! Я сильно відчуваю голод — можливо тому, що покинув курити; а зрештою й харчів видають чимраз то менше . . .

19.І.

Сьогодні дали на снідання тільки один чай без цукру, і більш нічого, бо не було харчів. Цікаво, що це має означати ? Дивно, щоб в'язні не мали що їсти. Побачимо, що буде дальше. Шеф обіцяв, що буде світлиця, радіо, кіно . . . Це все дуже гарно, але нехай наперед дадуть щось з'їсти. Без „Сьвєтліци" обійдусь, нехай тільки „Кобзаря" та папір і чорнило чи олівець дали б. Мене сьогодні назначили службовим старшиною компанії. О 12-ій маю йти до рапорту. Зголошувавсь ще вчора — це у зв'язку з хворобою — відклали на сьогодні. При звіті прийняв службу. Цілий день нічого не дали їсти. Сиділи в голоді, аж десь до пів до восьмої вечора. Вкінці дали хліб, одну консерву „біфу" (волове м'ясо) на трьох та чай. Обід та вечеря пропали . . . Загальне поденервування і навіть обурення. Навколо голоси негодування. Я видаю українцям наказ заховуватись спокійно, але холодно — не датись спровокувати!..

20.І.

По вчорашньому голоді, сьогодні всі якісь охлялі. Довго сплять. З'їли снідання і трохи дійшли до гумору. А гумор в біді найкраща річ. Довідуємось, що сьогодні на місце лікаря-чеха — приїхав лікар-поляк. Командант табору приобіцяв, що постарається поліпшити умовини нашого життя.

21.І.

Знову дощі. Холодні ночі. Навколо віє. Чи витримає мій організм? Був при рапорті в команданта табору. Домагався, щоб моя колишня компанія видала засвідчення моєї хвороби, прохав віддати мої книжки — це відкинули за кару, що компанія не здисциплінована, вимагав вияснення моєї справи — за що мене ізольовано — приобіцяли вияснити у вівторок. Сьогодні можна вже певно твердити, що в нашому бараку, це політичні ізольовані, а в другому — судово-карні.

22.І.

Сьогодні докінчив я робити — майже без знаряддя — рулетку до гри. Щоб тільки не знайшли при ревізії, або щоб хтось не доніс. Рано дали тільки по два тонесенькі куски хліба. Знову без харчів увесь день, щойно вечором привезли харчі. Харчування абсолютно зле —-не тільки обмаль продуктів, але й кухарі нідочого. Треба закомунікувати це лікареві. Покищо всіх нас в таборі є 52 — по 26 чоловіків в обох бараках. В нашому бараці переважають українці, є трохи білорусів та кількох інших. В другому бараці більшість рецидивістів-поляків. Обрядово три четвертих в обох таборах, це греко-католики і православні — деякі з них подаються за поляків.

23.І.(Неділя).

Погода, як вчора — гріє сонце, тільки сильні вітри звіялись. Цікаво, що нового в світовій політиці? Є підозріння, що ув'язнений з нами плютоновий доносить — „капує". Уважаю таку людину дуже мерзкою! . . . Сьогодні цілий день давали чай без цукру. Не дали навіть пів жовнірської порції харчів. Цікаво, що це може бути ? Чи балаґан... Чи брак догляду... Це вже денервує. Тут бачиш, як падає в атаці епілептик, там знову регочеться божевільний чи симулянт, бо й такі тут є — а над усім жорстокий, жандармський чобіт!

24.І.(Понеділок).

Знову несолоджений чай! Як видно — це стає звичаєм. Пригадую собі большевицьку в'язницю з її славнозвісною „лавочкою" (крамничкою). У нас теж записували сьогодні на закуп товарів — необхідних у щоденному таборовому житті. Зараз же за нашим табором був сусідній табір полонених італійців, кажуть, що там сидять ті, що симпатизували з „дуче", тобто італійські націоналісти. Починаю вивчати англійську мову. Та в голоді багато не навчиться людина. Сьогодні кормили нас сирою ріпою та дали по маленькому кусочкові м'яса і все. Не дали ані зупи, ані нічого іншого. Я дістав сильну обструкцію.

25.І. (Вівторок).

Мене позвали до поручника — команданта табору. Він вияснив, за що мене ізольовано. Очевидно, обвинувачення фікційне. Закидають мені, що від початку польсько-німецької війни до приходу большевиків поводився я нельояльно супроти Польщі. Закид загальниковий. Не подано ніяких фактів, осіб, ближчих даних тощо. Я з місця заперечив. Поручник радив подати свідків, що ствердили б мою льояльність. На свідків подав я дві польки — Струблівну, учительку в моєму селі, і Мондрову, учительку з поблизького містечка. Думаю, що і так не звільнять, бо само обвинувачення — абсурд. Я склав зізнання та покликався на свідків. Завтра покличуть списувати протокол.

26.І.(Середа).

Сьогодні прекрасний день. Цілком, як у нас весною. Я на св. Землі. На землі, де Христос поніс муки і смерть за свій та інші народи... Згинув невинно на хресті. А я, син бездольної України, загнаний злою долею на св. Землю, терплю за те, що не вирікаюсь своєї батьківщини — хоч інші її відреклись і розпинають на хресті. А може то Господнє Провидіння хоче показати Свій знак, що чаша терпінь українського народу перелита вщерть і наші терпіння її довершують?
Сьогодні перу білизну. „Білизна" — маю одну сорочку, а й та вже в дірах, та пошив із шкарпеток підштанці. Чекаю, коли позовуть до команданта, щоб міг скласти ще одне зажалення.

27.І.(Четвер).

Сьогодні в таборі переводили дактильоскопію (відтиск пальців) та фотографували. Після обіду мене позвали до канцелярії і вручили три листи. Два ще з-перед свят від подруги Валі Єськів (дочка українського православного панотця) і один від „цьоці Аґнешки" (українка-монашка, ЧСВВ в Бучачі, дійсне ім'я Анастасія Чепіль). При цій нагоді написав своє заперечення обвинувачень. Видали мені словник та підручник англійської мови. Коротко — як на один день, вражень доволі...

28.І.(П'ятниця).

Наші харчі покращали. Сьогодні один з ізольованих старшин — поручник Фукс мав виклад про летунство. Між нами є немало старшин, між іншим і полковник Морачевський. Змінили шефа компанії. Сьогодні була в нас офіцерська комісія. Табори переймає капітан.

29.І.(Субота).

Мене покликали до канцелярії і вручили чотири листи від друзів і колеґ з моєї компанії. Один з них відіслав мені мій географічний атляс світу. Друзі знають, що зі мною щось негаразд. ..
Вечором ведемо дискусії на різні теми. Почали від оповідань про „страхи", перейшли на всесвіт та закінчили різними оповіданнями.

30.І.(Неділя).

Сумно-невесело. Все ж таки якби не було, а людина в неволі, немов у тюрмі. Сьогодні препогана погода. У мене поганий настрій. Навіть носа не можна показати надвір. Падає дощ з градом напереміну. Бушують сильні вітри. Здається, завалять нашу „буду". Прийдеться хіба збожеволіти.

31.І.(Понеділок).

Очевидно, дощ не ущухає й сьогодні. Погана погода надворі. Помимо того, що я не маю гумору — стараюсь забавляти друзів оповіданнями. Розказую історію за історією, оповідання за оповіданнями, жарт за жартом, але якось ніби з примусу. В дійсності так воно й є. Друзі дивляться на мене як на їхнього духового провідника, оточують мене повним респектом, моє слово для них закон, тож мушу їм теж показати серце, бо ідеї, це одна річ, а людська слабість — друге. Часами треба не тільки духово зміцнювати друзів, але й зважати на їхні людські слабості і хоча трохи їх розважити-повеселити ...
Перед вечором мене кликали писати листа. Написав до Бодя (колега з Товмача — Богдан Сперкач, учень гімназії). Тому, що не було коверт, інші листи писатиму завтра.

1.II.(Вівторок).

Погода гарна. Сьогодні в другому бараці велика подрібна ревізія. Щойно тепер забрали так довго затаюваний годинник, ніж та інші речі. Всіх з другого бараку ведуть за другі дроти, розбирають донага та переводять подрібну ревізію. Кругом варта з крісами напоготові. Нас ревізія цим разом оминула. Але на як довго? Мав іти писати листи та чомусь не кличуть. Цікаво, що дозволяють писати тільки мені, Славкові Осадці, що має батьків в Канаді, та одному полякові з другого бараку.

2.II.(Середа).

Сьогодні ходив писати листи, але не було коверт. Вернувся сильно поденервований. Друзі ждали на мене з поділом хліба. Я з поденервування забувся і з'їв увесь хліб. Опісля переконався, що скривдив друзів, бо вони остались без хліба ...

3.II.(Четвер).

Дещо вчусь англійської мови. Нас чотирьох учить Стальський з другого бараку. Переробляємо доволі систематично матеріял. Може хоч дечого навчусь, хоч в цих умовинах наука не йде в голову. Забагато інших думок. Гарні соняшні дні. Саджу навколо бараку дикі квіти та годую колонію муравлів — обсервуючи їхнє життя — так собі для розваги й для науки.

4.II.(П'ятниця).

Сьогодні у нас подрібна ревізія. На ревізію зігнали людей з обох бараків. Роздягають до нага, проводять подрібні розшуки, знову беруть відтиски пальців. На ревізії зійшов цілий день. Загальне розстроєння нервів. Ніхто не знає, нащо і для чого все те. Є здогади, що на виїзд. В бараках під час нашої неприсутности рівно ж робили ревізію, забрали дуже багато захованих речей. В мене оставили те, що було на мені чи при мені скрите. Навіть медалики, хто вспів їх переховати або знову роздобути, забрали. . .

5.ІІ.(Субота).

Ранком, після сніданку, зробили лекцію англійської мови. Опісля прохід. До нашого бараку вкинули трьох нових. Вони кидають нам жмут відомостей. Говорять про зміну конституції в СССР. Чи ж би комунізм провалювався ?! ...

6.II.(Неділя).

Нічого нового. Нудьга. День гарний, погідний . . . Кругом нас пустеля. На схід дорога на Тель-Авів, а ось ген, дорога на Єрусалим. Переді мною монастир оо. Трапістів, що виробляють прекрасні літургічні вина та їхні розлогі винниці. В боці (на півночі) арабське сільце. Перед монастирем оо. Трапістів містечко Лятрунь з двома славнозвісними в'язницями. А тут, де ми, табір переділений надвоє. В одній половині ми, а в другій італійські полонені жовніри. Ми в кітловині — навколо гори. Ех, щоб так добратися до них! ... — Волі, бо задихаюсь!...

7.II.(Понеділок).

Беруть на роботу до кухні, ставити шатра та чистити канали. Я якось не йду. Мене оминають. Вечорами варшавський жид Жаґель розказує різні речі. Вивчаю і дальше англійську мову. Щось тяжко йде.

8.II.(Вівторок).

Був у лікаря. Дав лікарство — валеріянку. Вислухав працю серця та й на тому кінець. Сказав, що можу ходити на роботу. Дні напрочуд гарні. Наша весна. Сьогодні наш табір оглянула якась старшинська комісія. У нас був римо-католицький капелян — мав кілька слів промови. Кажуть, що він приділений для нашої обслуги. Після обіду мене взяли на працю — мусів іти. Цікаво, чи не хочуть вони зробити табору праці, як в СССР?

9.II.(Середа).

Цілу ніч падав дощ. На ранок випогодилось. Беруть на працю, вживаючи при тому підступів. Видно, немає в них на це права. В другому бараці „Еки" (категорія „Е" — звільнені з війська) заводять голодівку. Сьогодні розпочав один з них. Цікаво, що в усіх поважніших справах приходять до мене навіть з другого бараку і радяться, — словом, вони теж визнають мій авторитет. До нашого бараку привели ще одного нового. Змінили знову команданта компанії.

10.II.(Четвер).

Сьогодні почуваюсь вийнятково погано. Живу в повному напруженні.... О 10-ій годині був у лікаря. Прийшов новий командант, необізнаний з умовинами. Треба використати нагоду...

***

На цьому цей короткий щоденник уривається. Додам дописку з другого дня.

____________________________

Всі подані записки дуже обережні, драстичних справ, чи моментів не подавано з огляду на те, що міг попасти при ревізії в небажані руки. Сьогодні, я вільна людина — після щасливої утечі з тієї каторги, можу додати ще кілька слів про саму втечу.
Нас сімох очайдухів, вже давніше підготовили втечу з табору. Це не вперше, раз вже робили підкоп попід лятрини, та намокла земля засипалась, і мало на смерть не придавила одного з нас. Цим разом утікало нас сімох. Я, поляк з-під Варшави Рудольф Кліціцкі — провідники і волиняк Іван Ковальчук-Ізовський та Микола Устименко, а крім цього два жиди Жаґель з Варшави і Стальський. О сьомій годині підкрадаємось рачки до італійського табору, перетинаємо заздалегідь зробленими з заліза ножицями колючі дроти і переходимо до італійців. На цьому не кінець. Тут треба пролізти через потрійні ряди дротів. Останні дроти звоями навиті і поприбивані кілками до землі. Пролазимо двома місцями. Я і Кліціцкі. Двадцять хвилин забрало, заки перелізли, і то за допомогою жида-вартівника, який відклав кріса і допомагав вилізти. Всі сильно зворушені, але, слава Богу, вдалось. Йдемо гусаком в сторону Єрусалиму. Один за одним іде у віддалі кілька метрів. Горами, оминаючи поліційні станиці, а їх на просторі дванадцяти кілометрів немало. Як проїздить авто чи мотоцикл, ховаємось в траві, в долинках чи в ровах. Найгірше було пролізти високий кактусовий живопліт. Я сильно поколовсь — мав сто ран на тілі. Дійшли до кібуцу „Кіріат Анавім" біля Єрусалиму. Нам дали з'їсти і повели до шопи спати. Вже світало.

***

Цей документ подано без змін, без доповнень, за вийнятком мовних справлень. Безперечно, він не повний і не показує повної картини страждань і тортур духових та фізичних, завданих нам польськими посіпаками з наказу малого диктаторчика й амбітника ген. Владислава Андерса, колись суперника й противника ген. В. Сікорського, що згинув у таємничій катастрофі, тепер противника екзильного уряду А. Залєского у Лондоні.
Після нашої втечі табір ще довгенько проіснував. Не одного з наших братів побито до смерти або на все залишено каліками. Я маю інші, автентичні записки від друзів-українців, що там ще були залишились і при Божій помочі хочу в майбутньому написати, де всі ті факти і звірства виявлю і удокументую на вічну ганьбу полякам, що так, як Андерс, поводились і так, як андерси, винищували українців, білорусів, жидів та й своїх власних братів поляків, що думали трохи інакше, благородніше.

Грудень, 1961. Едмонтон, Альта.

Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації