Заприсяження першого Уряду ЗУНР у Львові

Д-р Лев Ганкевич

Автор цих рядків, д-р Лев Ганкевич, один з найвидатніших українських адвокатів під польською займанщиною між двома світовими війнами, був одним із трьох віце-президентів Української Національної Ради з 1918 р. у Львові.

9 листопада 1918 р. д-р Кость Левицький, президент Української Національної Ради у Львові, став міністром - президентом новосформованого уряду Західно-Української Народної Республіки, з офіційним титулом голови Ради Державних Секретарів. Заприсяження складеного ним уряду, в якому він перейняв також пост секретаря скарбу, відбулося наступного дня 10 листопада 1918 р.*).
Це була неділя, — гарний соняшний і погідний осінний день. Перед будинком колишнього австрійського намісництва й осідку кол. намісника на вул. Чарнецького, на т. зв. Губернаторських валах почало збиратися українське громадянство. За хвилину надтягнув з Цитаделі відділ Усусусів в залізних шоломах, під командуванням свого отамана О. Букшованого. Вояки скріпили зовнішню сторожу та ввійшли до великої залі намісництва на 1 поверсі, де мало відбутись заприсяження першого українського уряду й де вони були почесною сторожею.
Помалу заповнилась велика зала. Прийшли всі приявні тоді у Львові члени Української Національної Ради, визначні громадяни різних станів, представники різних організацій, студенти й робітники. Пригадую, що прийшли й численні кам'яничні сторожі з своїм головою Данилом Панчишином, сторожем кам'яниці при вул. Личаківській ч. 4, як також численні українські друкарі з своїм провідником Порфіром Буняком. В інших обставинах їх приявність може, не заслугувала б на окреме підкреслення. Але це ж був час війни за український Львів на його вулицях із польськими повстанцями і міський пролетаріят грав у тих боях величезну ролю. Відомо, що брак численного, свідомого і добре зорганізованого українського робітництва у тодішньому Львові у противагу до польського „люмпенпролетаріяту", що відразу активно підтримав повстання, став чи не головною причиною нашої прогри у Львові. Поважну позицію по нашому боці творив факт, що більшість кам'яничних сторожів були українцями.
Заприсяження переводив сеньйор українських діячів у Львові, найстарший віком член УНРади проф. Юліян Романчук, який мав тоді 76 років. Коли згодом, ще в 1930 році за Польщі, прохожі бачили на лавці на Галицькій площі у Львові маленьку скорчену особу Юліяна Романчука, як він грівся до сонця, (помер у 1932 р., маючи 90 літ) то не могли знати, що тоді, у 1918 році, це була прегарна, висока, маєстатична сенаторська постать. До речі, Юліян Романчук завжди пригадував мені польського професора Ягайлон-ського університету у Кракові, графа Станислава Тарновського — також того самого росту, із такою самою розділеною посередині сивою бородою. Як серед українських парляментаристів вибивався своєю постаттю на перше місце професор-політик Юліян Романчук, так серед парляментаристів польських — Станислав Тарновський.
Зворушеним, дрижачим, але радісним голосом заприсягав Юліян Романчук членів уряду відродженої української держави на Галицькій Землі — вперше після понад 550 років чужинецької влади, не рахуючи коротких епізодів за часів Козаччини.
Перший склав присягу д-р Кость Левицький, а вже за ним — інші секретарі-міністри. Чи всі вони без вийнятку були приявні — трудно мені вже пригадати собі. Знаю, що був полк. Дмитро Вітовський — військо, інж. Іван Мирон — шляхи, проф. д-р Олександер Барвінський, який мав стати заступником передбаченого на цей пост проф. д-ра Степана Смаль-Стоцького, — освіта й віровизнання, Ярослав Литвинович — торгівля й промисл, д-р Степан Баран — земельні справи, інж. Олександер Пісецький — пошта й телеграф, д-р Сидір Голубович — судівництво, Антін Чернецький — праця й суспільна опіка, лікар д-р Іван Куровець — суспільне здоров'я й д-р Степан Федак — голова Харчового Уряду. Але ось я не є певний, чи були тоді у Львові д-р Лонгин Цегельський — внутрішні справи, який виїхав був в край у службових справах, — д-р Іван Макух — публічні роботи, який не був львов'янином, та д-р Василь Панейко — закордонні справи.
Сам акт заприсяження був короткий. Юліян Романчук стиснув кожному з секретарів руку, рій УСС-ів став на „позір" і Романчук та секретарі перші вийшли з залі.
Пригадую з того пам'ятного дня ще один маленький епізодик. Я побачив тоді, на великій залі недавнього намісництва, як, опершись об стіну, плакав старший чоловік в австрійській уніформі возьного намісництва. Я відрухово підійшов до нього і спитав, чого він плаче. „Зі щастя, пане, що дочекався своїх панів. Ціле життя служив чужим ..." Цікаво, що той сам старший чоловік, для якого Юліян Романчук був тоді чи не півбогом, швидко потім віддав велику прислугу і хто знає, чи посередньо не врятував життя Ю. Романчукові. Після відвороту українського війська зі Львова я, разом із д-ром В. Охримовичем і д-ром Степаном Томашівським, залишились у Львові з доручення нашого уряду і Української Національної Ради, щоб дбати за українське населення. В якийсь час потім, раненько повідомлено мене, що ніччю поляки арештували і о 5 над раном вивезли Юліяна Романчука. Я пішов як стій до будинку кол. намісництва, де урядував вже поляк граф Скарбек. Там я знайшов того старого українця-возьного, який побіг до Скарбека, який ще тільки одягався. Скарбек негайно прийняв мене і признав мені рацію, що треба старенького Юліяна Романчука звільнити; про його арештування і вивезення він нічого не знав. Романчука звільнено й привезено назад до Львова ще того самого дня.
Пригадую, що того самого дня, перед урочистим заприсяженням уряду, Українська Національна Рада прийняла принципову постанову, що Українська Національна Рада, як найвища влада українських земель бувшої австро-угорської монархії, доручає Державному Секретаріятові поробити потрібні заходи для з'єдинення всіх українських земель в одну державу. Ця постанова була потрібна однаково з уваги на військо і широкі кола громадян, які хотіли знати, як наш політичний провід уявляє собі правно - державний статус західньоукраїнських земель, як і з уваги на самих членів першого галицького уряду, щоб вони згори знали головну напрямну своєї політики. Цю постанову, як відомо, здійснено такими актами: тимчасовою умовою про злуку ЗУНР і УНР, підписаною у Фастові 1 грудня 1918 р., затвердженням цієї умови законом про злуку всіх українських земель в одну державу, у Станиславові 4 січня 1919 р., врешті урочистим проголошенням Акту Соборности у Києві 22 січня 1919 р.
Не змогли втриматись ані Західно-Українська Народна Республіка, ані соборна Українська Республіка. Соборні українські землі опинились в соборній неволі, під російсько-большевицькою окупацією. Але такі хвилини, як заприсяження уряду рідної української держави після віків неволі не є епізодами минулого: вони є заповітами для актуальних змагань, щоб знову таку ціль осягнути в майбутньому. Вони є джерелом нашої віри і нашого натхнення. 1-Листопадовий переворот у Львові був частинкою всеукраїнської національно-державної революції. Всі неґативні моменти з того часу бліднуть і тратять значення на тлі таких величних історичних актів волі українського народу. Під цим кутом треба й згадувати роковини Листопадового зриву.

______________________________--
*) Автор помилково подав дату заприсяження уряду ЗУНР на 13 листопада у своїм спомині в „Новім Світі", Нью Иорк, з 25 лютого 1961 р.