НАСТУП ПАНЦИРІВ

Евстахій Загачевський

(Друзям з-під Бродів)

Меркли зорі. Прямо на сході розпливалась темінь ночі, небо набирало мутно-блакитної барви. Зпереду посіріло поле, горизонт надалі був чорний. Ліс. Холод ранку.

Зірвався, стукнув об землю ногами, затер руки. Вояки сидячи спали, схиляючи голови на рамена, на коліна, або відкидаючи їх дозаду. Уста мали відчинені, лиця збілілі, неначе мертві. Стрілець Войнило прямо витягнувся на дні окопа. Стояла повна тиша. Навіть в недалекому селі затихли собаки, не відзивався ще півень.
Хорунжий Пришляк рушив окопом. Залога важкого кулемета трималася: стрілець Василь Федків, уродженець Підгір"я, і два амуніційні, Любак і Тхір з Перемищини. Цей останній, очевидно, мусів привітати хорунжого дотепом — щось на тему свого прізвища. Хорунжий Тихоліз, сміючись, ляснув його по рамені.
Йшов і дивився на сплячих, немов би підбадьорений словами Тхора, в цій незавидній фронтовій дійсності, пригадував собі це все, що знав про кожного із них, що скріплювало у ньому віру і дружбу в цей гурт молодих юнаків, такої потрібної саме тут на передовій лінії фронту. Щоб хоч у цьому знайти противагу і хвилеве забуття неясної і грізної ситуації, яка заіснувала два дні тому і позирала тепер з передпілля.
Ось Лукасевич, співтовариш гімназійної лавки ще з-перед 1939 року, вічно чимсь зааферований, Осип Кінасевич з Любачівщини – веселий, трішки наївний, на свій молодий вік перейшов не одне, «нюхав» польську тюрму і перебував на Донбасі в 1940 році. Ось знову нахмурений, однак педант у кожному русі Притула Яків з Коломийщини, Евген Червінський хлопець-юнак мов мальований, студент Трач, Осипенко Микола, колишній червоноармієць, а тут знову два нерозлучні брати Мельниченки з Волиня, тепер щось нишпорять при своїй «офен-рорі». Назустріч Тихолізові посилають привітну усмішку.
Хорунжий Тихоліз зупинився. Щось важке лягло йому на серце. Не міг вповні опанувати себе. Щось непокоїло його. Так, як перед роками, тоді, коли ще був звичайним стрільцем в одній з німецьких дивізій, що нестримно рвалися вперед в 1940 році. Так, але... тоді був він лише стрільцем і нічого більше його не цікавило, тільки його власне Я... А тепер?... Адже він відповідальний за ця горстку людей, яку йому доручили і які йому вірять. Чи може він своїм поведенням довести до того, щоб ці йому довірені люди перестали вірити в нього?... Він знає, що з бігом кількох тижнів і місяців перебування в передовій лінії вояки навчаться тримати «в ризах» почуття страху, відріжняти мелодії гранат, плач розривних знарядів, виття важких гарматніх стрілен. Вправне вухо вояка знає докладно, які звуки приносять небезпеку. Хто пізнає цю музику війни — перестає «бити поклони cнарядам».
Журбою хорунжого Тихоліза було, чи справді його вояки пізнали цю «мелодію війни» і чи не будуть «кланятися» там, де не треба, чи не завагаються в критичний момент, коли такий прийде.
Глянув на годинник: четверта тридцять. Мимохіть призадумався, чи не варто б розбудити усіх, однак не вспів.
Бо нагло ліс, який вже цілком позбувся світанкової імли і стелився чорним пасмом між сірою плахтою поля і сіро-блакитним небом, цей ліс, що від двох годин був сповитий тишею — гаркнув, саркнув цілою своєю широкістю, гаркнув і заревів, гаркнув і загудів.
Ревів і гудів. Як тоді на Донецьких степах в 1941 році, але тепер потужніше і ближче. Позривались із дна окопів вояки, вискочили, припали до крісів! Гук приглушував голос, дзвенів тисячами дзвонів у скронях. Хорунжий Тихоліз з далековидом при очах — нічого, тільки ближче хвилясте поле збіжжя й картоплі, а дальше темінь таємничого лісу. І гул, гул...
Артилерія? Ні блисків, ні виття, ні вибухів. Тільки гул. Повідомити сотенного Берґера? Навіщо? Адже цей лоскіт збудив би померлого.
Гул — може мінут дві і нагло якби з-права почав тихнути, зате вухо зловило нові звуки, брязкіт заліза. Це рушили до атаки танки.
Танки! танки! — летить здушений крик крізь окопи. Далековид: лани збіжжя, чорний ліс, між ними рух, щось якби невидна рука установлювала прямокутні коробочки.
Один, два... чотири... — Але багато їх лізе — перекрикує Червінський виття моторів.
Ось одна і друга силуета в маскувальному однострої, з крісами, пригорблені.
— Не стріляти! — Тихолізові затинається голос. — Не стріляти, це вертають Воробець і Лящ з передових стійок.
До окопу, важко дишучи, ввалюються обидва. В очах таїться страх. Танки, танки! Тільки нерви тримати вкупі. Танки, прямо танки і нема на це ради. Хорунжий Тихоліз гарячково пригадує собі все, що його вчили на тему танкової атаки на старшинському вишколі, і те, що вже мав змогу пережити на східньому фронті. Тільки спокій. Не хвилюватися. Поперше, чи готові «офенрористи»? Припустити їх по змозі на віддаль, щоб кожний стріл був певний цілі.
Зусиллям Тихоліз обнижує голос. Чоло зрошує піт, затискує п"ястуки. — Не стріляти! Подам команду.
Вже і без далековида можна розпізнати присадкуваті зариси танків Т-34. Гонять, як шалені! Дим за ними і в цій брудно сірій авреолі бачити можна їхні сплощені пащі з тоненькими дулами гармат
Вояки дивізії при крісах, декількох із них приготовляють «Фавст-патрони», шукаючи приписової віддалі на запліччі. З напругою вдивляються, в передпілля. Декілька пар очей звернені на хорунжого Тихоліза. Числять на нього. В нім вбачають порятунок.
— Приціл сто п'ятдесять метрів. Вогонь на мою команду, сальвами. Подай дальше — хорунжий Тихоліз обтирає зрошене чоло. Дві «офенрорі», кілька, «фавстпатронів» — обраховує в думках.
Скільки їх є? Треба рахувати їх. Звіт. Один, три, шість. Там в куряві ще кілька.
Перед очима дивізійників стають танки подовгастими. Бачуть їх як з-позаду валить дим, як мокрими платами летить на боки земля. Видовжуються, якби пересувалися направо. Тихоліз зрозумів, це вони пробиваються до шоссе і вдарять на другу чоту. Полегша? Полегша і страх одночасно. Тепер страх; як дадуть собі раду вони, чи встояться цій масі заліза, котра жене на них. Далековид. Бачить жовтаву черту окопів. Двісті метрів, кілька кулеметнх гнізд, нічого більше. Вони в долині і йому з його становища видно їх, як на долоні. Ось проблиски пострілів... Є... дістав один, чорний густий дим окутав туловище потвори, стелиться землею. Але другі, вточуються на окопи, проскочили їх і женуть. До окопів під'їжджає друга хвиля залізних потвор. Якась силует в маскувальному однострої вискочила з окопу, за нею ще кілька. Згорблені біжать, падають і остаються... Знову хтось вискочив з окопів... за ними нова хвиля танків... Новий вибух... дим густий-чорний заслонює вид.
Вояки чоти Тихоліза мовчать. Вже не споглядають на нього. Він відчуває це і знає, що думають — знає, що тепер черга на них.
Гул висить над землею — пане хорунжий! - Федьків вказав рукою на ліс. Глянув. Нова хвиля ворожих танків.
Тепер справді, якби цілий ліс рушив на них. Синявий дим заслонив чорне пасмо горизонту. Тепер вже їх напевно не мине. Добре, що хоч потічок перед їхніми становищами, коли зупиняться перед ним, дасть команду.
— Верещинський, збігайте до сотенного — кричить Тихоліз — довідайтесь, що з другою чотою.
— Пане хорунжий... самі бачите! — відповів викликаний дрижучим голосом.
— Не базікай... бігом.
Тихоліз звівся на пальці, сперся ліктями на сипкий пісок окопу. Гнали дальше в напрямку на право, але декілька звернулося в їхню сторону. Продираються крізь хащі, що розстелилися над потоком. Щоб тільки не «навалили» його вояки. Менше з цим, чи вдасться йому стримати цю навалу, все ж на хвилину припинить, а там надійде підмога!... А може викінчать його так, як другу чоту?... Але тепер, вже хіба там позаду знають... Він своє завдання виконає.
Як доповзнуть до потічка, не скоріше, дасть наказ стріляти. З трудом відкриває зір від передпілля. Кільканадцять шоломів над окопом, кріси, «фавстпатрони», пальці на спускових язичках, лиця в напруженні. При кулеметі Федьків і Тхір, цьому останньому навіть і тепер не сходить усмішка з лиця. Бездумність, чи простодушний сміх?
Танки. Вже не тільки безфоремні брили заліза, але вже можна розпізнати навіть найменші деталі, числа. Тихоліз держить гранату в руках і пальці побіліли від напруження. Цих чотири прямо на нас. До потічка! Не скоріше...
Ось вже перший добіг до потока, загальмовує немов би боявся води. Біля нього другий повертається укісно до них.
— Вогонь! Сальвами!
Окіп тріснув випалами. Засичіли «офенрори». Через пів секунди оглушливі вибухи, яскравість блиску і густий чорний дим. Загорівся цей, що проходив укісно, цей з-над потока, якби принаглений їхнім вогнем, рішився, скочив вперед, плюснула вода на боки, полетіло довкруги болото за ним решта два, вже не звільняючи, цілим розгоном.
— Вогонь! Вогонь!
Федків до безтями натискає рукоятку кулемета, строчить прямо в очодоли надбігаючій потворі. І тепер, на хвилину, коротшу від секунди, Тихоліз бачить, як рій сталевих куль значить чорними цяпочками зелено-бурий панцир. Доскочив до окопу прямо на кулемет. Жовтий пісок немов мутна вода розсунувся, стінки окопу луснули, гул мотору і знову зрив вперед, пісок, вереск, далекий від гулу мотору, вірваний, друга стінка окопу розсунулась, важкий тулуб панцира проскочив.
— Гранатами! – здужав ще крикнути.
Другий танк наїхав на Червінського, заки цей мав змогу кинути гранату.. Відхиленого із закиненою до заду рукою, придусив до стінки окопу.
Третій прямо на Тихоліза. Стрибнув на два кроки вліво, кинув відбезпечену гранату і впав на дно окопу. Тут-же перед ним, над берегом окопу слабенький вибух. І зараз на тлі неба квадрати гусениць, пісок, земля спрасована, перед танка загачує задню стінку окопа, знову куски землі, танковий «живіт», засмалений, обризганий болотом, якісь діри і зад, дихаючий спаленою оливою.
Десь зправа кілька вибухів гранат. Всі три ворожі танки перевалилися через окіп і погнали дальше.
Виплюваючи пісок, протираючи очі піднісся. Передпілля окутане димом горіючого танка, цей самий вид в стороні другої чоти. 3-позаду, три ворожі танки вже між будинками, поломані дерева, якісь трупи, розвалена хата. Танки пристають, стріляють, то знову крутяться на місці мов навіжені.
Три секунди бездумної надуми. З дна рову із розваленого становища вилізає на чвораках старший десятник Лучка. З трудом піднімається, з носа, з вух тонесеньким струмочком тече кров.
— О-о-о — бурмотить неголосно. Паде, задихуючися.
Знову хвиля притомности. Тихоліз доскакує до нього, пробує звести. Лучка відчиняє збілілі очі. Відчиняє уста. Струмок зчорнілої крови.
Вже по ньому — хрипить до Тихоліза: десятник Кос. Пустив Лучку і цей безсильно спустив голову між коліна та застиг у цій позі.
Федків і Тхір здавлені на мазь — хрипить Кос — Червінський, Волошин також...
Тихоліз дивиться на окіп. Що кілька метрів розторощена земля. З-під неї вистає дуло рушниці, якась ногавиця з черевиком, шолом, розчавлений як шкорупина яйця. Може двадцятеро оцілили, вилазять з заглибень окопу, повідчинювані роти, перекривлені шоломи, блудний зір. Двох легко ранених. Що тепер йому робити?... Позаду ворожі танки, а з-переду...
Почув, що на чоло виступия йому зимний піт. Дивиться на гурт вояків і нагло зрозумів усе...
— На становища! Ворожа піхота!...
Сам припав до другого уцілілого кулемета, шарпнув ручку зарядника. Залопотіла довга черга. Був найвищий вже час. Бродячи по коліна у воді потока, крізь дим горіючого танка продиралась ворожа розстрільня. Без команди, вояки розпочали гарячкову пальбу з рушниць. Хорунжий Тихоліз передав кулемет десятникові Косові, глянув на своїх вояків, бачив зіпрілі лиця, на яких лягла втома, відчув ще раз на собі їхні питаючі погляди і перший раз у свому житті відчув весь тягар командування і відповідальність за цю горстку людей. Вірили йому, йшли за його приказом, аж опинилися в цих тенетах. І що ж їм тепер сказати? Через хвилину почув себе малим, безсильним, недорослим до цієї ролі. І саме в цій його слабій хвилині заломання досягло його жало ворожої кулі. Гострий удар від шиї до рамена і неймовірна гаряч в цілому тілі. Потемніло в очах, безвладним рухом руки хотів впертися на стінку окопу, але вона сховзнулася і він впав долів. Довкруги все потемніло.
Двох вояків поволікло його у захисте місце. Без уваги на перев'язку рана сильно кривавила, так, що годі було стримати кров. Десятник Кос обняв команду.
Через малу хвилину відчув недовірливий погляд своїх друзів-вояків. Зрозумів і відчув цей тягар — надмірний тягар. Пригриз до болю губи. Рука сильніше охопила рукоятку кулемета.
Ворог задержався, заляг і розпочав сильну стрільбу. Вояки дивізії відстрілювалися. Десятник Кос бачив, як навіть ранені не сходили із лінії. Ось його рідний брат Василь, цей вайлуватий, з дитячим обличчям, ліва рука обмотана бандажем, на якому великою плямою багряніє кров, підтримує кріс — стріляє раз-по-раз. Хотів заговорити до нього, однак знову піднялось кілька ворожих постатей — Кос привітав їх довгою чергою із кулемета. Крізь призму прицільника на кулеметі, бачить, що ворог звертає на право. Зрозумів, що хочуть їх окружити. Щоб ліпше спостерігати і зорієнтуватися в ситуації Кос необачно звівся... Легкий удар, де саме? — в ухо? І все в очах підскочило, затанцювало. Впав.
— Івась, Івась, що з тобою...
«Хто ж це так верещить і чого?» З надзвичайним зусиллям відчинив очі. Пізнав брата: «Любить мене» — це була його остання думка.
Коли хорунжий Тихоліз опритомнів, думав, що вже смеркається. В затишші якоїсь ями, накритої галуззям було темно. Здивувало, що гамір битви ще триває.
— Добре, що ви очуняли, хорунжий — шепнув Остапенко, уродженець Одеси — збіжу подивитися, що діється... Може буду там потрібний, додав, немов оправдуючися.
Відсутність Остапенка здавалася Тихолізові вічністю. Довкруги стогнали ранені, запах сирої землі мішався з млісним запахом крови. А над тим усім панував скажений гамір битви, збільшуючися з кожною хвилиною, та нестерпний тягар, що угнітав скроні.
Прибіг Остапенко.
— Що діється? — спитав Тихоліз і дивувався, що слова його десь утікають і трудно їх зловити.
— Зле. Десятник Кос вбитий. Не знаю вже хто перебрав команду. Хлопці б'ються, як хто знає.
— Поможи, піду ближче них.
Спершися на рамені Остапенка, Тихоліз з'явився між вояками. Ті відстрілювалися вже з розпачу. Побачивши Тихоліза в їх очах з'явився якийсь слабонький промінчик надії.
Тихоліз, спершися на стінку окопу, глянув на передпілля. Бачив ворожі наступаючі лави, що в підбіжках прямували в напрямку їхніх становищ, інтенсивно обстрілюючи їх з кулеметів. — Зле, подумав він... нема ради, хоч хай ця горстка рятується. Глянув на кілька ближчих, так і вичитав з їхніх очей німий запит — «Що робити, кажи, дай приказ...-» Большевицька піхота, стрічаючи спротив, окружувала їх, ще кілька хвилин, а буде запізно.
– Хлопці! гранатами і відступати — кричить здесперований Тихоліз і чує, як від цього крику кров витікає з рани. Потім, якось нагло і несподівано, скажений удар, подібний до першого. Як колода валиться лицем до землі.
Загуркотіли глухі вибухи гранат, затріскотіли скоріше і нагально випали крісів. Однак цього Тихоліз вже не чув. Підбіг до нього Остапенко, підніс його голову, але тіло безвладне летіло з рук. З уст текла кров і пухирці повітря, тріскали немов милянні баньки на губах. За хвилю і це перестало. Остапенко склав уважно тіло Тихоліза.
— Чого сторчиш... бачиш, що вбитий... відступаємо — уривано, перекрикуючи гул бою, кричить надбіглий Притула.
Остапенко рвучно звівся, підняв машинову пістолю хорунжого Тихоліза і подався за відступаючими друзями.
З-за лісу криваво сходило сонце.