ДЕЯКІ ПОДІЇ, ПОВ'ЯЗАНІ ІЗ ГУТОЮ ПЄНЯЦЬКОЮ

Володимир ПИТЛЬОВАНИЙ

Я сам походжу із села Котів, на південь від тої проклятої Гути Пєняцької, бо з неї польські посіпаки нападали на наші села, як ось з „бавдінсту" (будівельної служби) з Золочева, а також вели акції з більшовицькими партизанами. Вони вбивали наших свідомих людей, та й цілком невинних. Але ми не були в силі їм відплатити. Вони мали своїх людей поміж німцями (фольксдойчами). Таким був кол. „жондца" (управитель) Морковскі з фільварку в Колтові. Він мав свою квартиру в Золочеві, через дорогу від квартири Ґестапо.

Так вони на 19.ХІІ. 1943 року прийшли до хати нашого дяка Івана Бендери; то була свята людина. Вони хотіли, щоб він пішов з ними, бо так вони робили, але дяк вскочив у вікно, і там поляк його прострілив у легені. То було о 2-ій годині ранку. Ми його відвезли до Золочева, до лікарні; там ми його відвідали і він просив забрати його додому, бо польські лікарі його вб'ють, і так сталося. Ми тоді були в технічній школі і мали його ще раз відвідати. Ми його поховали на латинський Свят-вечір.

Незабаром після того поляки з Золочева приїхали до Колтова з німецьким підстаршиною, який сидів у поляків Руґовських, а вони гуляли по селі, вбили мого кузена, побили мене, а Славка Михайлишиного прив'язали до саней і так волочили два кілометри на присілок, де мешкав Славко. В той час там був у них знайомий із Тростянця Малого, і як вони там доїжджали, то він дав ногам знати і втік до ліса. Два поляки вискочили, один з одного боку саду, а другий з іншого. Перший поляк вистрілив із кріса, а той другий поляк ввігнався під кулю і так загинув. Але все те пішло проти нас, що нібито українці вбили того поляка.
Нас двох втекло з села, а наступного дня на похорон прийшла до села сотня німців і якби хтось щось не так зробив, то село були б спалили. Нашу школу в Золочеві зайняло німецьке військо весною 1944 року. Всі ми роз'їхались. Я втік до Золочева, до моїх людей, де я мешкав, і перечекав аж поки німці не вигнали більшовиків за річку Серет. Тоді я повернувся додому. Там ми із нашим священиком о. Романом Лиском пересвяткували Великдень, і на 29 квітня я виїхав.

В той час весною 1944 увірвався якийсь відділ більшовиків, бо фронтової лінії не було. Вони підійшли до Сасова і під Золочів. Вони прийшли за мною і моїм татом, інших заарештували, а польська боївка з Гути Пєняцької на конях ганялась по селах. Тих заарештованих пустили додому, але за два чи три дні знову заарештували і привезли за село, а на санях чекав поляк, який їх допитував. Потім їх вивезли на Верхобуж, одного відпустили, бо мав маму польку, один втік у калісонах, а трьох застрелили. Один односельчанин поїхав до свого села попри Гуту Пєняцьку. Там його зловили і замучили, мав патики у вухах, а коні переполошені самі ввігнались до села.

У моєму рідному селі Опаки, на північ від Колтова, українці мали свою міліцію. То не сподобалось польському ксьондзові й на його прохання німці наставили поляків. У нас був директор школи, бувший кацетник польської Берези Картузької, свідомий чоловік, знав чотири чужі мови, також німецьку. Він із Михалком Дзюбою пішли на Опаки і знову наставили українську міліцію. Поляки зателефонували до свого ксьондза, який пішов до „шуцполіції". Зараз приїхала автомашина з чотирма німцями до Опаків і там застрелили нашого родича Гуру. Та стріляли у його жінку, але якось кулі пройшли збоку шиї у хустину - вона вціліла. Тоді вони поїхали на Руду, наздогнали Сухицького і Дзюбу і там їх постріляли. Помимо того, що Сухицький знав німецьку мову і напевно розказав про роботу (брудну) поляків, вони його розстріляли. Він був добрий патріот і вчений, поляки винищували таких людей.

Наші люди спинили польського ксьондза, який віз у санях зброю. Вони забрали зброю, а ксьондза відпустили.

У 1938 році у селі відбулась місія. Наше село поставило місійний хрест, а скоро польські „щельци" (парамілітарна організація стрільців) той хрест зрізали. Ось так спрацювала польська шовіністична нація під проводом католиків їхньої церкви проти нас - слов'янського народу.

У 1993 році до нашого містечка St. Johns приїхала група поляків юнацької організації (Rolniczej) і з цими поляками перекладач. Він знав англійську мову, а також і українську, бо його мама походить з Івано-Франківська. У розмові зі мною він сказав, що його тітку забили „бандеровци". Я його вислухав і кажу: „Знаєш, я сам є „бандеровєц", але я не маю на своїй совісті ні одного поляка, одначе поляки мене побили, забили мого невинного кузена та чотири інших і теж нашого дяка, і то не у Польщі, але на нашій українській землі".

Ми його возили до Дітройту на наш український фестиваль. Ще і до сьогодні листуємося. А тут і деінде поляки далі цькують на нас. Може ще замало скоштували москалів.

_______________________
Р S. Нашого о. Романа Лиска закатували совєти, і він проголошений Праведником.