У скарбниці кожного державного народу найкоштовнішим скарбом є його минуле. Під кінець другого тисячоліття ми, українці, також стали державним народом. І щоб такими бути у третьому тисячолітті, треба повернути й дбайливо зберегти пограбоване окупантами історичне минуле України. Адже й „мачуха", і „старший брат" і „пшияцюлка" нищили наші роди, що були живими носіями історії, стирали з лиця землі святі могили-дороговкази, перекручували історичні факти, навішували налички, оббріхували наших рідних.Та у щоденних турботах про мале ми забуваємо про велике. Ми гриземося над тим, чи була перемога над нацистською Німеччиною справжньою вікторією українського народу, чи ні, і забуваємо, що, незважаючи на мільйони жертв у боротьбі з Німеччиною, з нас зроблено коляборантів.
У Другій світовій війні українці взяли масову участь. Свідки-цвинтарі в Австрії, Німеччині, Франції, Великій Британії й деінде, де на хрестах стільки українських прізвищ, що має соромно бути так званому культурному світові, для якого Україна до серпня 1991 року не існувала, хоч українська кров лилася під англійським, канадським, американським та іншими прапорами. Англієць В. Черчілль свого часу згадуючи кожен німецький човен, затоплений англійцями, ніколи не згадував, що на англійському побережжі пролито й українську кров.
Вже давно настав час нагадати світові, звістити повоєнним поколінням українців про те, що їхні рідні гинули в снігах Сталінґраду, в болотах Білорусі, в Мадярщині, Польщі, Чехії й Словаччині, на Балканах, у Болгарії, на барикадах Берліну.
В цьому розрізі нашої новітньої історії для глибшого проникнення в її витоки й розуміння того, чому ми ставали в XX столітті під чужі й свої прапори за майбутню державність, надзвичайно вартісною буде книжка спогадів „Сила доблесті" визначного українського військового діяча, журналіста і редактора, генерала-хорунжого Генерального штабу Української Національної Армії Павла Шандрука (1889-1979). Він - український кадровий військовик, що відбував службу в чотирьох арміях і був учасником трьох воєн, один з національної „старої Гвардії", яка вже відійшла у вічність, передавши естафету українського національного духу молодшим поколінням, залишивши їм заповіт - продовжувати боротьбу, працю для здійснення великої мети - визволення України й української нації.
„Сила доблесті" - це роздуми автора про українське вояцтво, його добрі й злі прикмети, його перемоги, успіхи, невдачі чи поразки. Водночас це теж і поради та вказівки багатого своїм військовим і воєнним досвідом українського військовика, щоб у майбутньому не повторювати тих чи інших помилок. Це поради, чому саме слід звертати основну увагу на добрий військовий вишкіл українського вояка. Брак такого розуміння саме найгостріше був відчутний з боку чужинецького командного складу в Першій Українській Дивізії Української Національної Армії.
Переконаний, що лише з перспективи часу можна здійснювати виважену оцінку ролі і значення національних військових підрозділів у визвольній боротьбі українського народу в грізних буревійних роках Другої світової війни. Адже вояцтво і дивізії „Галичина", і 1-ої УД УНА передусім було українським, хоч і носило чужу уніформу, але воювало за волю української нації. Воно гідно і чесно сповнило свій вояцький обов'язок, а в повоєнні роки продовжувало і далі служити Україні. Прикладом такого служіння була діяльність автора спогадів.
Спогади П. Шандрука написані щиро і безпосередньо, по-вояцькому, без ніякого художнього розмаїття чи філософського осмислення життєвих подій. Адже спогади - це не твір уяви, а результат пережитого, пройденого на життєвих дорогах, котрі вели з Божою поміччю до пізньої життєвої осені - схилу 90-літнього віку. Українським вояком генерал залишився до кінця свого життя...
Спогади П. Шандрука слід сприймати як роздуми про українське вояцтво, яке своїми чинами і кров'ю писало історичні сторінки літопису нашого народу в бурхливій першій половині минулого століття.
директор Наукового центру дослідження українського національно-визвольного руху
Інституту історії і політології Прикарпатського
національного університету ім. В. Стефаника,
доктор Українського Вільного Університету в Мюнхені,
кандидат історичних наук, доцент
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар