ТРІЮМФ І КАТАСТРОФА

Здобуття Києва з'єднаними українськими арміями 31 серпня 1919 було найбільшою перемогою новітньої української реґулярної збройної сили. Зречення з Києва в користь Денікінської т. зв. Добровольчої Армії і відступ з нього був найбільшою і найтрагічнішою у своїх наслідках воєнною і політичною поразкою, що започаткувала ланцюг невдач, закінчений повною катастрофою. Світлий сам тобою Зимовий похід від 6 грудня 1919 до 6 травня 1920 р. і повторний вмарш до Києва 10 червня 1920 року вже разом із польським військом, це були вже тільки епізоди, які не зуміли припинити бігу подій, що котилися по похилій площі — від 31 серпня 1919 року.

Хронологічний хід української визвольної війни представлений уже докладно нашими військовими істориками та мемуаристами. Коротко: після переходу Української Галицької Армії за Збруч 18 липня 1919 р. і підсилення нею знеможеної невеликої Дієвої Армії УНР, обидві вони зреорганізувались та спільними силами повели наступ,, в якому середня група під командуванням генерала Кравса ввійшла 31 серпня ц. р. до Києва, зустрінувшись там із денікінцями, які в тому самому дні підійшли до Києва від сходу; після перестрілки під київською міською радою — Думою — генерал Кравс зустрівся на Печерську з генералом Бредовим і дав себе переконати, чи пак послухав денікінського ультиматуму, щоб відтягнути українські війська з Києва, ніби в ім'я облегшеної дальшої війни проти большевиків; щоб не мати тієї війни аж на три фронти — проти червоних і білих москалів та проти Польщі...

Як сказано, сам хід подій вже детально з'ясований. Але в оцінці 31-го серпня коментатори різняться. Деякі галицькі публіцисти й мемуаристи всю вину скидають на "наддніпрянців", конкретно на Штаб Головного Отамана, що той видав, був наказ, щоб "оминати" бої з денікінцями. В "Історії Українського Війська" вид. І. Тиктора, Вінніпеґ 1953, читаємо на стор. 561, що "галицькі бригади, збаламучені наказом Начальної Команди, не зачіпали добровольців". Генерал О. Удовиченко стверджує в своїй відомій книжці "Україна у війні за державність" (Вінніпеґ 1954), що "маючи наказ не вступати в бій з військами Добрармії, українські частини не знали, як їм поводитись... Командування середньої групи на чолі з ген. Кравсом розгубилося..." "Енциклопедія українознавства" у 2-му томі на стор. 522, в огляді воєнних подій, що його зладив О. Горбач на основі численної наведеної ним літератури, (з якої найцінніший твір ген. М. Капустянського "Похід українських військ на Київ і Одесу в 1919 р.", Львів 1921-22, Мюнхен 1946), сказано тільки, "генерал Кравс погодився на вимогу російського командування вивести українські частини з Києва..."

Нема сумніву, що Штаб Головного Отамана зробив помилку, не передбачивши такої можливости, що війська, які вмаршують до Києва, опиняться перед дилемою: або скапітулювати й віддати столицю України білим москалям, які взагалі не визнавали навіть назви Україна-український, а не то державницьких аспірацій українців, — або вдарити по білих москалях, не допустити їх до міста чи виперти їх за Дніпро, якщо вже деякі їх частини встигли ввійти до міста. У тому непередбаченому випадку рішати мав командант середньої групи генерал Кравс. Генерал Удовиченко має повну рацію, коли звертає увагу на "психологічний стан українського вояка з Галичини", як і рацію мають П. Феденко — О. Горбач, автори даної частини в "Енциклопедії Українознавства", що "галицькі українці й далі за головного ворога вважали Польщу і для боротьби з нею та для звільнення Галичини, частина з них згодна була піти на союз із білою Росією". Адже це й сталося у злощасному Зятківському договорі Начальної Команди УГА з Денікіном 6 листопада 1919. Хоч гасло "через Київ до Львова" було неначе сформулуванням нової соборницької галицької політичної і стратегічної концепції, проте галицько-наддніпрянські розбіжності збереглися в психіці й підході до центральної української політичної проблеми: хто властиво є ворогом України число 1?

Коли деякі галицькі провідники, патріоти, виховувані змалку в любові до України, на творах наддніпрянських письменників від Котляревського почерез Шевченка до Коцюбинського, за найбільшого ворога України вважали Польщу, а не Росію, то що й казати про генерала Кравса, який видав той трагічний для України наказ відвороту з Києва?! Австрійські старшини в Українській Галицькій Армії були льояльними і набрались сентименту до української визвольної справи. Але вона таки була їм чужа, не рідна. І вони ще менше розуміли революцію на Наддніпрянщині, як її розуміли галицькі політичні провідники, виховані в східньо-галицьких вузьких відносинах, в атмосфері австрійсько-польської бюрократії та українських змагань за здобуття еволюційним шляхом щораз дальших культурно-політичних поступок. Генералові Кравсові куди ближче по психіці був обвішаний царськими орденами генерал Бредов, як створений, за словами І. Мазепи, "у вогні і бурі революції". Генерал Кравс навіть не міг розуміти, не то відчувати, що для українського державника білий москаль був таким самим ворогом, як москаль червоний. Правда, Штаб Головного Отамана теж намагався дійти до порозуміння з Денікінською Добровольчою Армією щодо спільного ведення війни проти большевиків і висилав на переговори до ген. Бредова полк. Пересаду й самого ген. Омеляновича-Павленка. Коли ж Денікін ні Бредов не хотіли взагалі входити в ніякі розмови з представниками уряду й Армії УНР, що їх не визнавали, то логічним висновком було ведення накиненої війни також проти Денікіна, дармащо, за твердженням ген. Удовиченка "стратегія вимагала, щоб Українська Армія не мала нового ворога — Добрармії..."

Поруч із помилкою, що до останнього наказу Штабу Гол. Отамана перед маршем до Києва не додано бодай одного речення, що у випадку непередбачено розвитку подій і операцій рішення має прийняти командування групи, — зроблено ще перед тим основну помилку, що взагалі вислано у наступі проти Києва ІІІ Галицький корпус з вояками, що не знали міста й околиці. В цитованій "Історії Українського Війська" слушно згадується про "галицькі бриґади неозайомлені з тереном". Навіть запоріжці, які, рятуючи честь війська і Києва, здерли були денікінський прапор з балькону київської Думи, також не знали географії Києва. Зате першорядно знали київський терен Січові Стрільці, але їх не призначили до наступу на Київ. Полк. Евген Коновалець оповідав авторові цих рядків, у Відні в 1921 р., що за визначення, котра військова частина повинна вперше ввійти до Києва, велася в Штабі Головного Отамана закулісова гра, йому, Коновальцеві, не хотіли зробити такої чести...

Не було одностайної політичної думки, не було одностайного державно-політичного проводу, у вирішуванні найважливіших воєнно-стратегічних справ керувалися люди симпатіями й амбіціями, а не діловими критеріями, не було далекосяжної передбачливости. Генерал Кравс не був польським генералом Желіґовським, який у 1920 р. "збунтувався" проти наказу, отриманого від Пілсудсього, й збройною рукою зайняв Вільно, щоб приєднати його до Польщі. Австрійсько-німецькі старшини не мали українського державного розуму, а українська нація була ще поділена на наддніпрянців і галичан, з "невтральною" народною масою.

Перемога і програ 31-го серпня вагітні повчальними прикладами. Очевидно, трудно вести міркування на тему, "щоби було, як би було", але те, що сталося, сталося найгірше — гіршого вже бути не могло. Існує теорія, що денікінців можна було скорострільним вогнем по так званому ланцюговому мості на Печерську взагалі не допустити до Києва, — що можна було ввести в їх ряди хаос і заколот, що можна було присилувати їх рахуватися з українською збройною і політичною силою. Існує твердження, що загирено і проґавлено історичний момент, який міг був поставити день 31-го серпня в іншому світлі.

Шукаючи також світел, а не самих тіней у рідному минулому, треба ствердити, що день 31-го серпня 1919 р. таки залишиться символом соборницького змагання до Києва, столиці цілої України, — символом збройного соборницького змагання до української — не наддніпрянської, галицької чи "місцевої" — державности. Мудрий провід вчиться на минулих помилках. Ми не є на 100% певні, чи сучасні українські провідники виводять практичні висновки із старовинної правди, що "історія є вчителькою життя".

ДОПОВНЕННЯ
ДОПОВНЕННЯ