ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 13 червня 2009 р.

Українські повстанські загони в 1919-1920 роках

Л.Полтава

(За новими совєтськими документами)

______________________________________________________________________
Передача тернопільського радіо "ЛАД", яке використало цю статтю. В студії Юрій Луговий
____________________________________________________________________

                        За кордоном існує досить велика військово-наукова та меморіяльна література про Перший і Другий Зимові Походи славетних частин Армії УНР, вояків-добровільців, тих справжніх петлюрівців, на територію України, де вже гасали муравйовські загони та загони ЧЕКА. У ч. 3 «Вістей Комбатанта» автор цієї статті (не військовик, лише той, хто з журналістичного обов'язку має справу з совєтськими найновішими виданнями) опублікував коротку статтю-розповідь «Повстанці на півдні України в 1920 — 21 роках», написану на основі большевицьких документів. Там була згадка про Всеукраїнський ЦУПКОМ — Центральний Український Повстанський Комітет. Совєтські джерела подають, що ЦУПКОМ і координовані ним повстанські загони УНР на півдні України були розгромлені влітку 1921 р., «а незабаром чекісти Києва і Катеринослава розгромили так зв. Всеукраїнський ЦУПКОМ»...
Чи це дійсно стосується Київщини, Чернігівщини, Волині, Полісся в тій його частині, що було приєднане до колоніяльної УССР?

                        Відійдім трохи назад: ще 7 грудня 1917 р. Совєт Народних Комісарів у збольшевиченій Росії створив, на вказівку Леніна, Всеросійську Чрезвичайну Комісію — ВЧК — «по боротьбі з контрреволюцією і саботажем». Ленін призначив головою кривавого ЧЕКА поляка родом Фелікса Дзержинського. Там, де з'являлись частини большевицької московської армії, там з'являлись і найкраще озброєні ЧЕКА, що безоглядними розстрілами винних і невинних наводили жах на населення, тероризували його, відбирали, або ж допомагали відбирати хліб і т. д. і ЧЕКА — це були озброєні загони політичної, большевицької міліції. Вже 3-го грудня 1918 р. так зв. «Тимчасовий Робітничо-Селянський уряд України» у Харкові видав і собі постанову «Про організацію Всеукраїнської Надзвичайної Комісії». Постанову підписали Затонський, Артем, і Квірінґ. ВНК, або як казали популярно — ЧЕКА — мала боротись «проти контрреволюції, спекулянтів, саботажників і службових злочинців». Під поняттям «контрреволюція» большевики розуміли всіх, хто не підтримував найновішого «собірателя землі русской» Леніна, а вже в першу чергу — вояків і старшин Армії УНР, національних загонів Білоруської Народної Республіки та ін. новопосталих на Сході Европи національних держав, нищити які кинулась совєтська Росія в ім'я збереження імперії. У квітні 1919 р. ЧЕКА в Україні, доти керовану колегією в складі Ніколаєнка, Корочаєва та «члена ЦК КП(б)У Шварца», було офіційно передано за наказом із Москви в руки латишеві чи латвійцеві, зайді в Україні, Мартинові Лацісові, справжнє прізвище Я. Судрабс.

                        «Повновласті» ЧЕКА не мали найменших обмежень, давати смертний присуд міг навіть один-єдиний чекіст, а що це були переважною більшістю неукраїнці, то большевицька смерть не випускала в Україні коси з рук. ЧЕКА одержала спеціяльні, найкраще озброєні, загони, мала Особливий Корпус військ ВЧК, при потребі викликала большевицькі полки й дивізії, так, що це була свого роду армія в армії большевиків, армія — в окупантській, чужій армії в Україні.

                        Після відходу Армії УНР на західні території України, на центральних і північних землях залишились десятки, а може й сотні розрізнених повстанських загонів, між ними особливо великий — отамана Зеленого. Всеукраїнський ЦУПКОМ, де міг, налагоджував з ними зв'язки, що було не легко і що подекуди уможливлювало большевикам проникати в лави повстанців і сприяти ліквідації національних повстанських загонів. Про могутність повстанського петлюрівського руху довідуємось із офіційного джерела — київської газети «Молодь України» з 2 серпня 1967 року: «Тільки за 19 днів, з 1 по 19 липня 1919 року, Особливий корпус ВУЧК при підтримці інших військ, робітників і селян придушив у Київській області — 111, Полтавській — 37, Чернігівській — 12, Волинській — 20, Подільській — 12, Херсонській — 14 куркульських повстань і бандитських виступів». Зрозуміло, що «куркульські повстання» і «бандитські виступи» — це лише фразеологія «найгуманнішого комунізму», а насправді ж мова про українських повстанців, які борючись проти зайд і обороняючи свої райони, співдіяли таким чином з загонами Армії УНР, вірніше ж — у боях їх очікували. В цьому аспекті, Перший Зимовий Похід, що розпочався 6 грудня 1919 р., був трохи припізнений, бо ЧЕКА, спільно з частинами совєтської армії, вже якоюсь мірою зменшили потенційні сили В-ЦУПКОМ-у.

                          Про те, що означала боротьба большевиків-зайд з свідомими політично і національно українськими повстанцями, свідчить розповідь чекіста «Гончара» у згаданій «Молоді України»:

                         «24 січня 1919 року мене, колишнього унтер-офіцера царської армії, який мав зв'язки з більшовиками, призначили секретарем Остерської повітової ЧК. Тільки-но організував штат, як за два тижні Президія ЧК призначила мене слідчим по боротьбі з контрреволюцією і бандитизмом. Коли працівник Чернігівської губЧК перевіряв нашу роботу, він звернув увагу на хороший стан справ, які вів я, і запропонував перейти в губернську надзвичайну комісію. А за кілька днів мене відкликали телеграмою до Чернігова. Банд тоді було, як мурашок».

                       Той же «Гончар» навів приклад з героїчним українським загоном отамана Струка, який загинув у лютому 1919 року на Чернігівщині: «Значної шкоди тоді завдавала зграя отамана Струка (він же Ромашко) з 500 чоловік. На її придушення вислали батальйон з 96 бійців на чолі з командиром і комісарем військ губЧК. Загін увійшов у самісіньке гніздо бандитів — село Зазим'є, Остерського повіту. І тут у бою наш батальйон разом з командирами поліг смертю хоробрих. Врятувався лише один боєць. На село повели наступ регулярні частини Червоної Армії. Проти бандитів застосовувалась навіть артилерія. Банду було знищено і Зазим'є взято об'єднаними силами Червоної Армії і ВЧК. Сам Струк-Ромашко не встиг утекти і наклав на себе руки, кинувшись у колодязь». За совєтськими джерелами, після 25 липня 1920 р., в час виступу польської армії проти большевиків на Україні, спільно зреорганізованою з Армією УНР, — «20 000 бандитів різних кольорів налітали на міста і села, вирізували комуністів і радянських працівників, здійснювали терористичні акти, організовували змову за змовою»... («Молодь України» ч. 152, 1967 р.). Тоді в Україну прибув «сам» Ф. Дзержинський, почали діяти чекістські «трійки» і московські багнети, що їх несли в Україну москалі, найняті лотиші, китайці та ін. люмпенпролетаріят. Під кінець 1920 р. Ф. Дзержинського знову відкликав Ленін до Москви, а керівником ЧЕКА в Україні, тоді вже «Українській Соціялістичній Радянській Республіці» (УСРР, згодом змінене на УССР, щоб і в назві нагадувати СССР) ЦК компартії Росії призначив «товаріща Манцева».

                                 Українські повстанці винищили кілька тисяч чекістів в Україні, не рахуючи знищених у боях «муравйовців». Вони діяли більшими й меншими загонами, при чому, в Чернігівських лісах такі загони доходили подекуди до півтори тисячі людей, як у районі Любеча, на прикордонні з Білоруссю.

                            У підготованій для випуску в 1968 р. в Києві книжці «Вартові революції» — суцільному наклепові на українців, УНР, боротьбу нашого народу за власну державу, поміщено декілька большевицьких документів тих часів (уривки вже надруковані в сов. пресі). Так, 17 березня 1920 р., коли ще тривав Перший Зимовий Похід, стривожений керівник «українського» ЧЕКА Манцев — начальник ЧК і особливих відділів на Україні», передав через агенцію «УКРРОСТА» таку заяву, називаючи «бандитами» всіх, хто не погоджувався з поновною окупацією України перефарбованої на червоно Московщини-Росії: «... Найбільш насущним і невідкладним завданням є винищення бандитизму на Україні, в селах і містах.

                            Найблагополучніша в цьому відношенні Харківська губернія. У Херсонській і Київській діють банди куркульського характеру. У Катеринославській — махновські зграї, анархо-бандитського напрямку, на Волині і Поділлі, в прифронтовій смузі — польсько-петлюрівські банди націоналістично-шовіністичного характеру... З весною банди як правило розходяться по хатах на польові роботи, попередньо заривши зброю в землю, в лісах же переховується лише ватажок зграї, отаман, з одним-двома десятками найближчих прихвоснів. На заклик отамана вся банда в повному озброєнні знову починає свою роботу. Особа отамана для існування банди має вирішальне значення. Найчастіше, як показала практика, банда після смерті отамана, розпадалась. Звідси і головний метод боротьби з анархо-бандитами на селі: виявлення отаманських гнізд, оточування району і нещадна боротьба аж до їх знищення. Цей метод виявився найбільш успішним при ліквідації банд на Київщині, на Волині та в інших районах». Самозрозуміло, большевики використовували в боротьбі не лише вогнепальну зброю, а й демагогію, розвідчиків, провокаторів, з якими не легко було справлятись повстанським загонам, складеним у більшості з селян, які за своє чесне діло воювали чесно. Не раз большевики вдавались і до провокацій. Не відомо ,наприклад, чи консул Бразилії в Києві, граф Пірро, дійсно мав зв'язки з Всеукраїнським ЦУПКОМ-ом, але большевики під час обшуку в його помешканні знайшли, можливо, ними ж підкинені, повстанські документи-докази... Телеграфічне агенство большевиків РОСТА повідомило тоді 19 серпня 1919 року з Києва:
«Київ, 19 серпня. У Києві викрито дві контрреволюційні змови. На чолі однієї з них стояв бразільський консул граф Пірро. У розпорядженні організації було багато зброї і військового спорядження, яке постачав завідуючий зброєю інженерних командних курсів Алфердо. Головна мета змовників — захопити радянські установи Києва. Встановлено їхній зв'язок з англо-французами. Учасників змови розстріляно. На чолі іншої банди стояли петлюрівські агенти Стодоля і Корж. Вони були в тісному зв'язку із зграєю Зеленого і збиралися негайно виступити як у Києві, так і в навколишніх районах. Організація ця разом з представниками куркульства повинна була захопити Бахмач, Крути, Гребінку і Чернігів, щоб об'єднатися потім з Києвом. Нині план цей зазнав фіаско. Головні учасники змови заарештовані й розстріляні».

                         Про боротьбу частин сов. армії та спеціяльного загону ЧЕКА з кількома загонами українських отаманів у північній частині Української Землі дещо розповідає вже згадуваний «старий чекіст Гончар» у книжці «Вартові революції» (Київ, книжка присвячена «50-річчю органів державної безпеки України»). Наведемо довшу цитату без змін, вважаючи, що кожному з читачів ясно, кого під «бандитами» розуміє той малорос-запроданець:

                          «У рідному селі Пилипчі Васильчик (псевдо Галако) спершу жив спокійно. Але як тільки Комітет незаможних селян почав розкуркулювати його друзів і родичів, Галако став на їх захист. Його попередили, і в секретному відділі Городні він пообіцяв не заважати комнезаму. Минув деякий час, і ось Галако з великою бандою налітає на Ріпки, вбиває там 72 чоловіки. На початку 1921 року на боротьбу з бандою з Чернігова вирушив загін військ ЧК у кількості 100 чоловік. Було в них чотири кулемети. Однак бої успіху не приносили, оскільки зграя нараховувала у своєму складі вже 600 багнетів. Крім того, кілька нестійких бійців на чолі із зрадником взводним командиром Рябим перейшли на бік бандитів. Сам Рябий був першим заступником Галако. У банду для ліквідації отамана послали розвідника. Йому вдалося «прижитись» в ній, але зброї йому не давали. Невдовзі його призначили кучером Галако».
«Одного разу після вдалого нальоту бандити влаштували «бенкет» і розташувались після п'янки на відпочинок. Сам Галако також ліг спати, залишивши на посту охоронців з кулеметом. Розвідник лежав на бричці і вдавав, ніби куняє. Коли побачив, що охорона з кулеметом поснула, вирішив ризикнути. Одним ударом вбив отамана і, знаючи виходи з острова, втік. Після Галако бандою керував Рябий, а його заступником був Ющенко».

                             «5 лютого 1922 р. мене відрядили до Городнянського політбюро. Будучи його начальником, я неодноразово посилав загони для переслідування Рябого. Одного разу ми наздогнали банду в лісах поблизу Городні. Хуторянин Перерост допомагав чекістам, бо знав Рябого з обличчя. Ми дали йому гвинтівку, і він, ховаючись за пнем, убив отамана наповал. Втративши ватажка, банда розбіглась. Рештками її керував Ющенко».

                               Проти українських повстанських загонів большевики кидали не тільки спеціяльні відділи ЧЕКА та «муравйовців». Іноді доводилось посилати проти них навіть таку сильну й рухливу дивізію, як Котовську (під командою Григорія Котовського, якого застрілив 6 вересня 1925 року в с. Чабанівці докладно не відомий «начальник охорони цукроварні», який кілька днів перед тим звідкись прибув, а потім втікав на Одесу...). Дружина Котовського, у брошурці «Вєрний син советского народа», згадує, як у кінці 1920 р. кінну бригаду Котовського було кинено на «велику об'єднану банду», що напала на цукроварню в м. Іванівці: «Кінна бригада охопила їх і знищила. Встиг втекти тільки Цвітковський» (повстанське ім'я — Гризло)... Котовців було кинено і на українських героїв Другого Зимового Походу — Льодового, що закінчився розстрілом 359 козаків під Базаром 23 листопада 1921 р.

                             Здавалося б, що з Другим Зимовим Походом загону хоробрих із Армії УНР закінчились в Україні бої. Большевики вже були всюди. Однак, українські повстанські загони ще там і тут діяли на нашій території, все ще сподіваючись великого виступу Армії Головного Отамана Симона Петлюри, і вільних країн Західньої Европи.

                            Незвичайні події розгорнулись тоді на Деревлянській землі, на Поліссі, в його захопленій большевиками частині: там у кінці 1921 р. постала ВПА — Волинська Повстанча Армія, під командою Отамана Петра Єрмоловича Петрика, який вирвався живим з-під Базару, точніше з с. Міньок, де українських козаків Отамана Юрка Тютюнника рубав Котовський.
Петро Петрик вирішив не повертатись назад до чужої йому Польщі в табори інтернованих, а діяти далі в Україні, здійснювати на Рідній Землі петлюрівські ідеї. Він добивсь на Поліссі у велике, в понад тисячу хат, село Дідковичі біля річки Ужа, і з допомогою своїх людей, українських селян, які ненавиділи совєтську владу і Москву, налагодив за півроку цілу повстанську армію. У книжці спогадів Р. Ерема «Земля Древлянська» (з хроніки Волині), виданій 1961 р. за кордоном, накладом А. Дідковського, тиражем лише в 500 прим., автор розповідає про нараду Повстанського Комітету ВПА, на чолі з отаманом Петром Петриком:
«З його звіту виходило, що організація вже охопила більшу частину київського Полісся. Отаман показав на мапі: «Ось, між річками Тетеровом і Ушею: Чорнобіль - Димер, Хабно - Тетерів, Малин - Радомишель, Коростень - Житомір, Звягель - Полонне, вся ця полоса цілком наша. Далі від річки Уші до Гориня, до польського кордону, совітська влада лише під копитами і чобітьми пограничних застав. Найкращі з учителів, лікарів, лісничих і всієї сільської інтелігенції — члени нашої організації. Найстатечніші і найвпливовіші з селян — також. Всі офіцери, що не брали участи у нашій армії УНР тепер готові на перший поклик покласти за неї свої голови. Селяни-фронтовики, що сиділи тоді й чухались, тепер скрегочуть зубами. Маємо старшин із загонів Мордалевича, Соколовського, Орлика і маємо ще знаєте кого, — отаман таємниче підморгнув, — маємо татарновського поміщика Козловського. Це все має наша організація, що від сьогодні зватиметься ВПА — Волинська Повстанча Армія. Особисто я маю директиви від уряду УНР і персонально — від головного отамана Симона Васильовича Петлюри, але, то вже речі таємні. При такому авангарді і запіллі можна вже діяти. Комітет виконав велике історичне діло, а продовжуватиме його Головний Штаб ВПА, який вже зформовано».

                          Р. Ерем у «Землі Древлянській» називає низку провідників повстанців, між ними і Козловського, який згодом виявився большевицьким шпигуном-провокатором. Він пише:
«До Штабу ВПА належали: Отаман Петрик, його помічник Костюшко і старшини: Йосип Міхневич і Іван Пашинський, а що обидва не місцеві — Міхнович з Вязовки за 5 верств, а Пашинський з-під Коростеня за 20 верств, — то довелось мобілізувати з місцевих офіцерів Андрія Григоровича Дідковського.

                         На його випало завдання бути начальником гарнізону в місці розташування штабу і йому ж було доручено сформувати і вишколити ударну групу з дідковичан. З причин конспірації, місцевих довгий час тримали осторонь.

                          Міхневич мав уже сформований і озброєний загін селян-фронтовиків у с. Липлянщині за Жеревом, а Пашинський мав створити такий же загін з коростенської інтелігенції і місцевих селян».

                           На Покрову 1922 року Волинська Повстанська Армія була вже готова до виступу, з мапами, на яких було позначено всі місцевості, що їх треба було здобути в большевицько-московського окупанта України рішучим ударом. Бойовий штаб ВПА очолив заступник отамана Петрика Лука Костюшко. Передрукуємо тут для істориків точний плян бойових дій ВПА восени 1922 року в УССР (за книжкою Ерема) стор. 30-31):

                          «Остання нарада штабу ВПА була урочиста. Стола було відсунено насеред хати і отаман сидів з одного краю сам. На Покрову, як і на Різдво чи Великдень, всі підстрижені і поголені, а одяг найкращий, бо поза всім — свято осени — достатку, святкували й комуністи. Хто б чужий навинувся, — звичайна бесіда, бо тут і самогонка і яєшня, і перед кожним тарілка з видельцями, і всі свої.

                           Костюшко — господар хати, як на бесідах водиться, не сідав. Походжав, перешіптувався з жінкою, а то стояв за спиною отамана і дивився, як той водив пальцем по саморобній мапі і глухим голосом читав:

                           ПЕРШИЙ НАПРЯМОК. Коростень - Київ. Мости через річки Уж, Іршу, Тетерів, Здвиж і Ірпінь, зриває полковник Сухотін з сотником Стащуком. Займають станції з Тетеревом включно.
                          ДРУГИЙ НАПРЯМОК. Коростень - Житомир. Мости через Уж, Іршу і Тростяницю, зриває полковник Проценко з сотником Львовичем. Займають станції по Черняхів включно.
                          ТРЕТІЙ НАПРЯМОК. Коростень - Мозир. Мости через Жерев, Норин, Желонь, Словечну і Митву зриває полковник Пашинський з сотником Бехом. Займають станції по Єльськ включно.
                          ЧЕТВЕРТИЙ НАПРЯМОК. Коростень - Шепетівка. Мости через Уж, Уборть і Случ зриває отаман Волинець і займає станції по Звягель включно.
                           П'ЯТИЙ НАПРЯМОК. Коростень - Сарни. Мости через Жерев, Пергу і Уборть залишаються для переходу військ УНР. Станції займаються до Олевська включно. Цією операцією керую я — Петрик.

                             Таким чином, місцевість в крузі річок: Прип'ять, Тетерів, Случ, Уборть, має бути очищена від військової і цивільної влади ще до переходу через кордон регулярних частин УНР. На крайніх станціях телефонні дроти рвуться і залізничні колії розбираються як на найбільшу віддаль. Окремі ударні загони роблять наскоки і псують лінії зв'язку і сполучення по Мозир - Київ - Бердичів - Шепетівка включно. Місце головного штабу ВПА — Коростень. Штаб мозирської групи — Овруч. Штаб київської групи — Малин. Штаб житомирської групи — Турчинка. Штаб шепетівської групи — Яблонець. Наказним отаманом головного і штабу з осідком в Коростені — є мій заступник Лука Олександрович Костюшко. Моє місце осідку — Олевськ, для зручности зносин з армією УНР до її переходу через кордон.

                            Штаб армії УНР укомплектовує старшинським складом партизанські групи і веде далі бойові операції, а штаб ВПА переорганізовується в Головне Управління адміністрації і господарства. До його завдань і буде належати:

1. Чистка запілля від большевицьких і ворожих УНР елементів.
2. Відбудова мостів та ліній зв'язку.
3. Організація цивільної влади.
4. Постачання армії і населення прифронтової полоси.
5. Корпус охорони й безпеки.»

                              Та відразу ж із засідання штабу два большевицькі шпигуни кинулись до Коростеня, до ЧЕКА... І негайно почався розгром: чекісти виловлювали повстанців, нападаючи зненацька, в хатах, на праці, вдень, серед ночі, скручували людям дротами руки, вели до квартири ЧЕКА. Відважніші і спритніші зводили стрілянину, втікали, проривались до кордону з Польщею. Дехто й зумів продертись крізь большевицькі застави, але Костюшко, Лукаш та ін. із штабу ВПА загинули від куль прикордонників, перепливаючи Збруч.
                            Та й тоді чекісти ще не могли говорити про перемогу. Коли було проголошено НЕП, скликали большевики в Коростенському повіті людей на збори. І декілька разів чиясь невидима рука підсувала комуністам записку, з підписом Гарась. Той самотній повстанець попереджав комуністів, що коли податок буде більший від одного карбованця, то буде відбирати у влади зайве й передаватиме ті гроші людям. Це вже були 1924-25 роки в УССР... — і «Гарась» вистрілював присланих комуністів.

                            Історики повстанської боротьби в Україні, в роках УНР та перших роках колоніяльної УССР, знайдуть чимало перекручених відомостей про ту боротьбу, але подекуди й факти, у книжці «Вартові революції», яку треба б назвати «Вартові контрреволюції». Справжня українська Національна Революція, розпочата нашим народом в 1917 р., передовою частиною синів і дочок соборної України, — не закінчилась і в наш час. На зміну армії, що не встигла в 1922 р. розправити крил, Волинській Повстанській Армії — в 1942 р. постала Українська Повстанська Армія, УПА, широко підтримувана народом, бо інакше не змогла б вона змагатись проти брунатного, а потім червоного окупанта аж до 1951 року...

                            Вже нині ясне одно: після розвалу Турецької імперії дійшло до розвалу Австро-Угорської; у наші часи зникає Бритійська. Час працює для народів, а не для шовіністів-імперіялістів. Зазнаючи втрат і невдач, ми вчимось, гартуємось, психологічно перероджуємось, навчаємось розрізняти друга від ворога, накопичуємо великий досвід, важкий досвід поневоленої нації.

                            Напевно були мільйони еспанців, які під майже 600-річним пануванням африканських маврів-мусульман втратили віру у відродження, у самостійність Еспанії. Але були завжди сотні і сотні тисяч еспанців, які вірили й змагались. І врешті-решт — вони перемогли.

Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації