Качківка

В. Сімянців

Качківка, це таке є село на Поділлі, недалеко містечка Ямпіль. І цей спомин — це один випадок, зв'язаний із цим селом подільським, — це ніби такий Качківський період.
Було те внедовзі, чи може і зараз же по повороті з Зимового Походу, коли з недалекої Писарівки ми виїхали на фронт.
Сільце це лежить у балці, в таких густих садках, що тільки де-не-де можна зобачити білу стіну будови, дивлючись з горбів.
Мабуть річечка якась тече через село, бо пригадую чимало місточків по вулицях.
Навколо балки і оподалік — ліски.
Може тижнів зо два, усталився фронт біля Качківки. І створився такий весь той час утривалений порядок. Увечорі ми наступали і большевики лишали на ніч нам Качківку, а самі йшли до недалекого лісу, чи й поза той ліс. Бо далі того лісу ми їх не ганяли. Як вони було вскочили в ліс, бій кінчався.
Ранком большевицька піхота наступала і ми відходили на день, віддавали їм Качківку, так ніби, вели на пашу коней.
У большевиків була причина не спати в селі. Качківка — село дуже вороже їм і в тім районі оперував повстанський відділ. Я того отамана із його штабом бачив, але прізвища його не пригадую.
Ми ж лишали Качківку через те, що кінноті битися в селі незручно і виходили на західні горби за село, де прийняли б бій, та вони за село не показували носа.
Раненько поснідавши, та посідавши на коні, ми звичайно чекали на „запрошення" вийти в поле, по якому рушничним та кулеметним вогнем — мабуть глухих і сонних — гупали большевицькі гармати. За Качківкою наш полк Чорних Запорожців розсипався в лаву. І чекав, щоб большевики вийшли в поле. І чекав завжди марно. Ані на які „провокації" большевики не впіймалися.
Постоявши якийсь час, відходили ми далі від села. Розташувались десь в балці тай ждали вечора.
Большевики кожного вечора лишали в селі купи друкованого паперу — пропаганди і газет. Спершу ми те читали, а потім осточортіло вичитувати ту самісіньку січку, пережовану на всі лади. Книжки, які хто мав по торбах у сідел, давно вже були прочитані. Від коней відходити було не вільно. Бо цілий день в поготівлі. Тільки й відміни, що іноді кудись пошлють, чи в розвідку, чи в зв'язок.
Кожноденне повторювання наступу „на ту саму нуту" видно знуджувало сотника і старшин. І сотник передавав вести наступ комусь з козаків, часто, хто перший попався на очі. Так, що один наступ вів наймолодший козак в сотні Шкет. І все йому йшло як по маслі.
Всі вже мали свої місця. Перебігали спішеною лавою від одного становища до другого. Піднімався кожен, біг і залягав у свою „ду-гку". І ото так аж до першої хати. А потім вже, через двори, сади та огоридини наступали.
Мав я своє місце в одному дворі за кам'яним плотом, витяг один камінь і вже була стрільниця. Звичайно, вбігши в село, на цих позиціях найдовше затримувалися. Кожен мав пристрілений або ріг будови або якесь дерево і міг завжди, через дядьків, перевірити, як цільно стріляв.
Господар того двору, де я мав свою стрільницю, і його родина крилися в сінях, лежачи на підлозі.
Дядько, коли я, не маючи цілі, переставав стріляти, іноді а потім і щодня, розпитував щось, або оповідав мені. І так я познайомився з родиною: господар, дружина і дівчинка. А далі й діставав щось з'їсти і напитися, що вони клали біля моєї стрільниці, знаючи, що в полі ми часто не мали за цілий день нічого до уст.
Господар провів всю світову війну в окопах, мав добрий досвід і все казав мені, що з-за каменя не добре стріляти. Я це і сам знав, коли ж то була добра позиція, з широким розглядом, а ліпшого поблизу я не багив нічого.
Якогось дня я знайшов свою бійницю, місце в плоті, гарно обложене товстими дернинами, а під рушницю вставлений грубий кусень дерева.
Господар, на моє здивування і подяку, сам ніби теж здивувався: „Та то мабуть діти гралися". „Добрі діти, гарні діти" — дякував я дядькові.
Потім бувала команда: "Вперед". Це вже, коли показувалася лава большевицька в полі, на протилежному боці села. Перебігалося знову, потім коноводи подавали коней. І ми займали, іноді, з піснями, вже по котрий раз, славну Качківку. Це, коли не було наказу, поганяти большевиків трохи в полі.
Одного разу я застав біля стрільниці господарів дівчинку, років дванадцяти. Лежала мала Надійка, притулившись до кам'яного плоту. Уже хотів казати, аби тікала звідтіль та стримався. Все ж, хоч височенько, але кулі літали.
Стріляю та слухаю. Оповідає, що тато і мама в полі, повернуть домів, аж як не будуть стріляти. А що вона принесла мені їсти — зварені яєчка.
„А як же я лупатиму те яєчко, коли мені треба стріляти?"
То нічого, мовляв, лупатиме, мачатиме в сіль та даватиме мені кусати вона, Надійка. І хліба так теж можу діставати від неї. А отут і молоко запити.
Лежить подовж плоту, бовтає ніжками в повітрі і запевняє, що зовсім не страшно... І дуже б хотіла хоч раз стрільнути.
Тато так багато оповідали про війну. А їй так же хочеться стрільнути — ну хоч трішечки, тільки один, однісінький разик. А очка так просять, „Дайте!" а ручка тягнеться до рушниці.
І пригадалося мені тоді, як ми, зі ще в той час меншою, як Надійка, сестрою Лесею, а мені було не більше як Надійці тепер, стріляли зі зробленої мною пістолі. І як Леся раділа, коли бухнуло, як вся бувало розчервоніла, скакала, плескала в долоні і все просила: „Ще раз, ще раз! Стріляй!"
Перемогла, може не так Надійка, як Леся.
Кажу: „На, маєш. Стріляй, але тримай міцно, міцно в рамені рушницю".
А Надійна вже знає: „А оте там протягти" показує на спуск. І вже рушниця у Надійки. Хочу притримати.
"Ні, сама, сама!" проситься... Бахнула.
Мало не кинула рушницю, ніби не вірячи, що то рушниця відбила.
„Штовхається!?" І сама тре щічку, рамено. А очка повні сліз: чи радости, чи болю. Чи може і того і другого.
,Ну, а як Ти забила большевика?" питаю.
„А вони наших скільки он там, за селом, повбивали". Умовилися ми з Надійкою, що ніхто про те стріляння наше знати не буде. Вона, мабуть, тата боялася.
І вже, коли в дальші дні я перебігав двір, а Надійка вистромляла було голівку з-поза тата, підморгувала мені. Мовляв: „Воювали".
А раз сталося отаке.
Ще лишився добрий кусень дня, як вигнали ми большевиків з села. В той день ми потішалися. І вже, коли коноводи підвели коней і сотня ладналася, щоб з піснями ввійти в центр села, Терешко вискочив з ладу. І що тілько кінь мав сили погнав в бік большевиків. Нікого не спитавши і нікому нічого не сказавши.
В сотні замішання. Хтось навіть бовкнув, щоб догнати його кулею. Але Терешко старий козак, його у сотні дуже добре знали.
„Сказився Терешко" — хтось сказав і стало легше. Хоч щось та сказано. Ніби виправдано Терешка.
А Терешко то поринав у садках, то вискакував десь на вулиці і знов ховався від нашого зору. Всі слідкували очима за Терешком.
Аж нараз бачимо. Тіка, тепер уже, через поле піхотинець большевик. Як його вгледіли очі Терешка між деревами, чи десь на вулиці?
Дігнав його Терешко.
Дістав добре від пана сотника. Але ніяк не міг зрозуміти, за що.
Коли ми, вже між собою, казали йому, що гріхи його величезні, бо: покинув лад без дозволу, зробив замішання в сотні, та ще й, на фронті, ризикував без дозволу своїм життям і конем і ще якісь там порушення законів.
Терешко слухав, слухав і накінець послав наставників до всіх чортів. Мовляв, у них в кулеметній то було інакше. І сів карбувати, ще одну зарубку на карабіні. Бо ще одна зарубка для нього була щось більше, „як дурні теревені".
Большевики повбивали Терешкову цілу родину і маленького братіка, що ще був у колисці, закололи багнетом. І Терешко визначив собі якусь порцію для відплати і дуже боявся, що не „доробить". А був же Терешко син складача, тай сам він мав складачем бути. Батько його був свідомим українцем.
Десь у тому часі прорвала фронт і проскочила на наш бік кінна невелика частина. Були це учасники повстання під Тирасполем. Сумну привезли вістку — большевики повстання зломили.
Мені особисто привезли дуже і дуже сумну вістку. Марію, про яку я писав у спомині з часу мого перебування в Тираспільському Військовому Шпиталі, сестру-жалібницю большевики зарубали, коли напали на повстанський шпиталь.
Сірий був мій зіпсований кінь. Через те, мабуть і звав я його Сірим, бо крім масти отієї сірої ніяких прикмет, які б його якось виділяли між кіньми, у нього не було. Отак собі конячина, з усім середнім, хіба, що лінивий був більш, як середньо. Ну ледащо, проте я, хоч він і вартий того був, але рідко коли картав його. „Подарували" мені його будьоновці.
Мали хлопці по два коні, мав і я резерву. А на фронт не брали резервових коней, тоді, як не передбачалося нічого важнішого. А Качківка такою була і, як я згадував, у „Качківський період" можна було кінноті воювати без коней. А до того ж, Мудейові треба було дати часу загоїти цілком невеличку ранку.
В той день ми були пересунуті по фронту десь від Качківки. Під вечір, після того, як ми мали уже за собою атаку на большевицькі лави (т. м. одробили день) дістали „добавку", ще десь поганяти большевиків. Зробили й це. І от після атакування, коли піхота закріпляла здобуте, я попав у штаб нашого полку, до полковника Дяченка.
Як завжди, штаб у нашому полку „замітав сліди" — себто відходив останній.
Перескочили ми якесь село, яке ще обстрілювали большевики. А по другому боці села, куди відходив полк, ще й били гармати.
Через те, що кулеметний і рушничний вогонь був густенький і багато того пищало над головами, чи лягало в землю, звернули ми в бічну вуличку, а потім виїхали на стежку, що вела по боці балки, звернутим до ворога. І хоч балка поросла молодняком, мало крила нас. Швидко „намацали" і там нас — підганяючи. Та наші не хотять показувати ворогові, що бояться їхніх „джмелів", їдуть собі не поспішаючи.
Стежка бралася до гори. Аж чую, мій Сірий, щось, як крутнув задом, чи підковзнувся так ніби на трьох ногах лишився, біжить. Таки поспішає, але я вже відстаю. Зауважили з-переду. Хтось лишився біля мене. Скочив я з Сірого. Дивлюсь з коняки тече кров. Але Сірий рветься за кіньми, хоче йти вперед.
Вийшли ми з-під обстрілу. Відпустили мене з ладу. І повів я мого Сірого до кулеметників. Скинув сідло, познімав усе тай кажу Сірому:
„Гуляй, Сірий, будеш, як не дуже скалічений, тягати воза у якогось дядька, може буде тобі ліпше. А я тебе не буду згадувати в злому. Повернув його до кущів тай наказую, щоб не крутився отут, де ще літають кулі, а йшов до кущів, бо може на додаток щось дістати. Тай пішов до кулеметників.
Аж дивлюся, а Сірий шкандибає за нами. Жаль мені стало його. Забрав я його з собою. Прийшлося йти до обозу. Йшли помалу — попасав я його, та розказував йому, як то на цьому світі люд невдячний.
Видужав Сірий і то дуже скоро. Бо куля застрягла в м'язах, так, що її навіть не витягли.
Так ото ж дотяглися ми з Сірим до Писарівки, де стояв наш обоз. Чи місячна, чи зоряна була ніч, але було досить видно, щоб пізнавати де вози, де коні, крутилися по дворі. Розглядаюся по дворі, де б прив'язати коня. А в хаті чую такий сильний гамір. Співають, і чути, що не сухими горлянками. Пізненько, думаю, загулялися. Впорався я з Сірим.
А хата реве, аж вікна трусяться.
„От розгулявся обоз. Голота обозна".
Знайшов Мудея. Цілого обмацав, голову, шию, копита — ніби все добре. Мудей товче носом по кишенях, шука, чим би поласував.
Кажу йому: „Вибач, попав у гості, не збираючись. Почекай, винесу з хати". А хата реве.
А щоб і другим коням не було заздрісно — хотів хоч трохи погладити і їх. Чую під рукою шию коростяву в одного, другого і скільки їх там не було, всі коростяві.
Коростяві коні, і мій Мудей межи ними. Та ж його ставили завжди окремо навіть від здорових коней.
„Ой комусь змелеться зараз, хтось нарікатиме та свою долю". А кулаки стислися, аж пальці болять.
Не ввійшов, а влетів у хату. І місто поздоровлення:
„Хто Мудея прив'язав межи коростяві коні?"
А тут з усіх кутів: „Та ти живий?"
І в тому запиті стільки було щирого здивування, що і я сам, на момент, мав сумнів щодо того: „Живий я чи не живий!?"
Кажу: „Живий".
І ніби перевіряючи правдивість свого, не дуже певного, твердження, обводжу очима по хаті. А чи не ховається що під тим? А чи не вибухнуть зараз веселим сміхом уже з мене?
Але чую, як злість спливає з мене — м'якну.
„Лиши Мудея на потім, а ось, випий, за здравіє!"
За яке, чи чиє „здравіє"? — питаю.
„Та за твоє, і ми з тобою вип'ємо!"
Випили.
Що ж сталося?
Ранений у тім же місці козак з іншої сотні привіз в обоз вістку, що мене вже нема. Так ото хлопці і справляли по мені поминки. Пили „За упокой". А тепер уже зі мною випили „За здравіє".
Так отак, може чоловік, сам свої поминки зіпсувати добрим людям.
А мовляв, не Мудея прив'язали між коростяві коні, а коростявих коней хтось прив'язав до нього. Бо з Мудеєм (та я це і сам знав) жадного коня не можна тримати біля одних ясел. Страшенне не соціяльного світогляду був Мудей — ніколи з ясел іншим коням не дасть їсти, де він стоїть.
А ранком, уже на Мудеї, я виїхав на фронт. І знову під ту саму Качківку, де знов же за ніч нігого не змінилося.
Возив якесь донесення і повернувся до сотні, коли кінчили роздавати здобутий обід. Приїхав пізно. Але Ярмак, ніби господар сотні, добув для мене кістку, на якій нічого не було, хіба облизати. Облизав, подивився на Ярмака: чи кинути ту кістку, чи йому повернути, щоб показав, що на ній можна ще добути. Показав пальцем, щоб кинув, І все це з взаємним підтрунюванням під сміх хлопців. Тоді то так годилося сміятись. Отак „пообідавши" сміхом та дотепами, розглянувся за місцем, де б заспати шлунок, що заскавучав голодний марш.
Тількищо почав був дрімати, як так ніби хтось кинув грудку землі, чи щось, що мені засипало обличчя. Сів, протираю очі і шукаю, в кого б вчепився — зігнав злість.
А той же Ярмак: „Диви, положив би голову трохи вліво і була б куля в голові. Та щей розривна. Га? Що ти думаєш: чи не було б і маслака шкода. Все одно чи з маслаком, чи без маслака — „приставився б".
Філософування Ярмака викликало загальний регіт. Шкода, шкода, а ті часи вже ніколи не вернуться.

Травень, 1963