КОЛИ ДІЙСНІСТЬ ПЕРЕВИЩУЄ ФАНТАЗІЮ

 

 Декілька слів про пполк. Романа Долинського

 

                 1941-ий рік. Половина травня. Був чудовий справжній український ранок, але в повітрі „щось висіло" - заносилося на „бурю", чи зудар. Кожний відчував (а може це були лише бажання?). Правник, передвоєнний маґістер прав, а тепер працівник домоуправління міста Бережан, Володимир Пришляк, від самого ранку був якось неспокійний, а причини були. В Галичині шалів московський терор-вивози населення на Схід. Почалося від поляків-колоністів, а тепер перейшло на українську інтеліґенцію і свідомих селян, а що маґістер був зв'язаний з українським підпіллям, то причин до неспокою не бракувало. Зайшовши до бюра - праця якось не бралася. Не міг зібрати думок. Кажуть, що передчуття не заводить... Десь біля год. 9-ої ввійшов до бюра високої ранґи енкаведист. Серце у Володимира підскочило до горла, в грудях заперло віддих... Кінець - подумав...

                - Драстє (здравствуйте), - привітався енкаведист.   

                - Драстє, - гейби з-за гробу відповів Володимир.                

                - У меня єсть желаніє, мнє нужна квартіра.

                 Опам'ятавшися трохи, Пришляк завважив, що „отоки" (обведення) на кашкеті не блакитнього кольору, а зеленого. Значить - пограничник. Вигляд пограничника людяний, европейський, симпатичний. Завваживши, що Пришляк має труднощі з російською мовою, енкаведист перейшов на українську, з галицьким акцентом. Називається Роман Долинський, майор прикордонних військ НКВД. Приїхав із Далекого Сходу на один місяць відпустки і потребує приміщення... Очевидно, приміщення знайшлося.    

                                                                                                                                                                                                        * * *

                  Дещо з характеристики Романа Долинського. Був надзвичайно товариський і веселої вдачі. До стрільців відносився не як строгий командир, а як друг і рідний батько - через те був люблений стрільцями. Як вояк - не відмовився від чарки.

                 Пригадався Великдень на фронті. Десь хлопці роздобули яливку і кухар нам приготовив смачний обід (наступного дня вже наступила капітуляція), а полковник роздобув ще слівовічкі. За чаркою підходив до кожного з нас і бажав не так веселих свят, як щасливого закінчення війни.

                 - Випиймо, десятнику, бо хто знає, чи ще зустрінемось колись, якщо зустрінемося взагалі?

                  Це була остання наша зустріч!

                  Якщо часом „вийшов з рівноваги", а у війську таке буває - діставав раптом біль голови й „загикувався". Після Бродів у Нойгаммері, так аби не забути, проводив з нами легку муштру, теж обговорювали наслідки останніх боїв і причини катастрофи. Тоді я довідався, що для Східного фронту одна порядна дивізія - це „добрий сніданок"! В Америці, подібно як і його дружина, працював звичайним робітником. Помер молодо - всього 60 років. Збираючися до праці, в часі гоління, дістав нагло параліч („строк"), а що в той час в хаті нікого не було, то він пролежав на підлозі аж до вечора, поки не прийшла дружина і щойно тоді відвезено його до лічниці, де закінчив своє бурхливе життя.

                  Похоронено на американськім цвинтарі, місцевість Ровей, бо в той час православний Бавнд Брук нерадо приймав католиків (сьогодні протилежно - більше католиків, ніж православних).

                  На мої завваги і старання перенести тлінні останки до Бавнд Бруку не увінчалися успіхом. Ще й тепер можна його, ініціятора і основника Братства охорони воєнних могил „Броди-Лев" і його дружину перехоронити на український цвинтар.

Василь ПЕЛЕХАТИЙ

 десятник-підхор. 1-ої автомобільної сотні

                       дивізійного постачання