(Уривок зі Споминів "Свата")
Паннір - це була людина у віці між 40 а 50 та мала опінію дуже суворого та жорстокого чоловіка, у цім я мав до кінця війни багато нагод переконатися. Він був відзначений Лицарським Хрестом (Rittericreuz), за які то подвиги, я про те ніколи не довідався. У нашій Дивізії тільки він та генерал Фрайтаґ мали таке відзначення. Він був ранений у ногу та шкутильгав, підпираючись палицею. Часто брав застрики морфіни, яку він, мабуть, діставав після поранення, і так згодом став наркоманом. Часто видавав нерозважні та необґрунтовані накази, мабуть, під впливом наркотику, і за їхнє невиконання карав по-драконськи. До мене, однак, він відносився відносно добре, мабуть, мене цінив.
На посаді Ordonnanzoffizier-а я не побув довго, бо зачала формуватися штабова сотня. Мене призначено командиром першої чоти т. зв. Jagdzug. Це була мисливська чота з вибраними людьми та спеціяльним озброєнням, переважно новими автоматичними Stutmgewehr-ами, з маґазинками на 32 набої. Ця чота була призначена до спеціальних бойових та ударних завдань. Я добирав собі добрих вояків з цілої сотні до своєї чоти, котрих я міг пізнати за цей короткий час. Чота мала три рої по около 15 людей в кожному рою, свою польову кухню та один віз на наші припаси. Роєвим першого роя був десятник Нагнибіда з Єзуполя. Другим роєм командував десятник Нирка, а третім, старший стрілець Виклюк, а по його смерті - Лев Галас. Підстаршиною постачання був Роман Іваницький. (Після війни він через довгі роки мав своє підприємство в Нью-Йорку). Очевидно, що наш полковник посилав нас де було найбільше небезпечно. Однак великої війни на Словаччині ми не зазнали, бо збаламучене большевиками словацьке військо скоро піддалося та їх по роззброєнні розпущено домів, а партизанські проводирі та їхні совєтські дорадники, взглядно зверхники, повтікали або поховалися в лісах, не виказуючи великої охоти воювати. Щоправда, деякі частини Дивізії мали серйозніші конфронтації з партизанами у початковій стадії повстання, як Kampfgruppe Wildner, але теж без більших консеквенцій. Вже сама наша присутність вистачала, щоб їх тримати на потрібну віддаль від нас. Дивізія перебрала від роззброєного словацького війська всю потрібну зброю, коней, гармати та інше устаткування так, що вкоротці була повністю озброєна. Від німців ми були би того всього може й не дістали у тодішній стадії війни. Мене та мою мисливську чоту посилав полковник Паннір часто на виправи у гори на розшуки за партизанами. Ми собі там ходили самопевно з нашим автоматичним озброєнням якби на прогулянки, без жодних неприємних пригод. Час до часу застрілили ми серну, щоб доповнити наш не дуже то вибагливий харч, та висаджували в повітря гірські колиби, які могли служити як схоронище для партизанів.
Наставала зима. Я зачав розповідати нашому полковникові про мої лещетарські вмілості та намовляв його перетворити мій "Яґдцуґ" на лещетарський відділ. Ця ідея йому дуже подобалася і він негайно зажадав від військового постачання лещетарський виряд, який ми скоро дістали. Моїй радості не було меж. Лещетарство, це був мій найулюбленіший спорт, ось я буду могти тепер погуляти по словацьких горах та навчити своїх хлопців вмілости, яка тут в горах може мати важне значення для Дивізії. Лещата, які ми дістали, були дерев'яні, без сталевих кантів, а кріплення (в'язання) були пригожі до підходу під гору та до з'їзду. Черевики були добрі та відповідали тодішнім вимогам техніки їзди. Одяг ми дістали ватований та можна було його уживати на два боки, тобто або білим наверха, або маскувального кольору, тоді, коли снігу не було. Ми, очевидно, на лещетах уживали білу сторону, перемалювавши лещета, зброю, шоломи, черевики на біло. Навіть на лице ми поробили собі білі маски, так що на сніговому полі нас здалека майже не було видно. Я зачав інтенсивний вишкіл їзди на лещетах, бо ніхто з моїх стрільців їздити не вмів. Треба було вивчити техніку бігу по рівному, підходу під гору та з'їзду, у глибокому снігу, бо приходилося нам їздити виключно тільки по цілинному снігу в різному терені. Це все вимагало зовсім іншої техніки, як ту, яку вживається до змагового лещетарства чи їзди для приємности. Але я цю техніку знав, бо навчився її під час моїх численних лещетарських мандрівок по Карпатах. По кількох тижнях науки мої стрільці засвоїли собі потрібні підставові вмілості, так що я міг з ними їздити в гори на численні патрулі по всій околиці. Ніяких партизанів ми не стрічали, видно, що наша часта присутність у горах їх зовсім прогнала. Цей час я згадую як найприємніший з цілої моєї служби у Дивізії.
Наш полк скоро перенесли до місцевости Турчанський Святий Мартин, спочатку до військових касарень, а згодом нас розташували в околиці цього містечка. Мені та моєму "Яґдцуґові" припало охороняти підгірське село Т., недалеко Св. Мартина. Примістив я моїх вояків у одній порожній хаті серед села, а сам пішов на квартиру до місцевого дідича-багача. Він мав молоду та досить гарну доньку, яка була причиною чому я пішов до них мешкати, хоча був дещо віддалений від своїх стрільців. Дідичі мене запрошували на вечерю, і при тій нагоді я їм вияснював політичне тло Дивізії та нашу протибольшевицьку боротьбу. Їх це трохи дивувало, бо про совєтів вони мали іншу уяву. Мої виводи засіяли сумніви у їхній дотеперішній русофільській настанові.
Назагал словацький нарід ставився до нас дуже приязно, мимо їхньої поважної дози русофільства. Словаки бачили у нас братів-слов'ян та підозрівали, що в тому мусить бути якась правда, що "руси" не є аж такі добрі, як голосила партизанська пропаганда, бо чомусь то ми взяли зброю в руки, щоби проти них воювати.
На Словаччині панував тоді ще відносно високий добробут. Там можна було майже все купити, і харчових обмежень не було. Мої стрільці почували себе тут знаменито. Словацька мова була настільки близька українській, що можна було без труду з ними порозуміватись. Майже кожний стрілець знайшов собі у селі якусь дівчину - "слечну" та приязних людей, що їх гостили радо у своїх хатах. Я мусів уважати на вдержання дисципліни, щоб вечорами стійки були на своїх місцях та щоб військо не розбрилося кудись за дівчатами. На багато речей я дивився через пальці та дозволяв стрільцям на трохи приємности серед суворих військових буднів, уважав тільки на те, щоб наша бойова готовість на тому не потерпіла.
Трапився один нещасливий випадок. Один з моїх кращих вояків старший стрілець Виклюк, командир третього роя, учасник бою під Бродами та відзначений Залізним Хрестом за хоробрість, однієї ночі завдався у суперечку та бійку з позамісцевими словаками, мабуть, за дівчину. Він мав зі собою словацьку машинову пістолю, якою він, вхопивши її за дуло, вдарив когось по голові. Розмах та удар спричинили, що замок пістолі пішов назад та забрав зі собою одну кулю, яка вистрілила йому просто в живіт, бо дуло було звернене до нього. Словаки були невинні, про що зізнав наш стрілець, свідок цієї бійки. Ми Виклюка негайно відвезли до нашої лікарні у Святому Мартині, де його оперували, але, на жаль, він помер.
У селі Т. був ще дідич-багач, який, стрінувши мене одного дня, запросив до себе на вечерю. Він був уже старший, аристократ, з виглядом патріярха з довжезними вусами, відповідними манерами та мадярською культурою. Він нагадував мені трохи мого діда. Зі своєю жінкою, теж старшою матроною, він говорив по-мадярськи, з дочкою та внучкою по-словацьки, а зі мною по-німецьки. Під час вечері я познайомився з його родиною. Присутня була його внучка, гарна, темпераментна дівчина, яка якраз звідкись приїхала. Вона була поставна з гарною фігурою, буйним волоссям мідяного кольору та перчиком на правій щічці. Я нею дуже зацікавився, а вона мої залицяння радо приймала, і то з неменшим запалом від мого. Ми зговорилися про моє теперішнє приміщення та я став нарікати, що мені далеко до моїх вояків. На це господар дому відразу запропонував мені квартиру у себе, бо його двір був майже навпроти хати, де були приміщені мої вояки. Я його пропозицію поквапно прийняв та цим подвійно поправив своє положення: під оглядом військової стратегії, як також моїх намірів щодо його внучки. Наступного дня я спровадився до маленького окремого домику, який стояв порожній на краю цього двора. Для мене зачалися тоді прегарні дні. Удень я зі своїми стрільцями гасав по засніжених горах на лещетах, а вечором на мене чекали гостинні господарі та приємні години з внучкою, з якою я розвинув палкий романс.
Я заприязнився теж з її молодшим братом, який вбачав у мені приклад до наслідування. Одного разу він намовив мене піти з ним на полювання на дикі качки. Я, не маючи відповідної мисливської стрільби, взяв зі собою машинову пістолю. Підкралися ми потиху над ставок, де плавало велике стадо качок. Підійшовши ще ближче, качки нас почули та зірвалися до лету. Я підняв свою машинову пістолю та випорожнив цілий маґазинок, 32 кулі калібру 9 мм. Однак, з качок не злетіло ані одно перце. Не знаю, що хлопець про мене подумав.
Паннірові я регулярно посилав звіти про мої патрулі в горах та про хід вишколу на лещетах та зі зброєю і він тим вдоволявся. Так то мені в спокою та задоволенні пройшов січень 1945 року.
З полковником Панніром я мав поважніший конфлікт. При нагоді однієї більшої акції проти партизанів, яка пройшла без нічого замітнього, один з моїх стрільців, при обшукуванні однієї хати за партизанами, присвоїв собі годинник. Власник годинника поскаржився до полкового ад'ютанта гауптштурмфюрера Вайса, а цей роздмухав це до розмірів великого злочину. На жаль, цей словак не прийшов до мене, я був би повернув йому його годинник, відібравши його від стрільця, та справа була би полагоджена. Паннір, довідавшись про це, поставив хлопця під воєнний суд, вимагаючи смертної кари за плюндрування. Однак, щоб дістати цей найвищий вимір кари, треба було ще відповідно злої опінії від безпосереднього зверхника, яким був я. Я видав цьому хлопцеві добру опінію, бо він був незлий вояк. Паннір, побачивши це, розсердився на мене та наказав мені мою опінію змінити, кажучи, що такий, що краде, не може бути порядним вояком. Я однак вперто відмовлявся, кажучи, що не буду говорити неправди про мого вояка, та що він до цього мене не повинен змушувати. По довших торгах я своєї опінії не змінив і хлопця не засудили на смерть, але присудили йому перенесення до карної сотні десь поза Дивізією. Панніра переконала моя аргументація про неправду, бо Falschmeldung - неправдиве звітування, у війську теж строго каралося.
Іншим разом Паннір поїхав автом на контролю сотні мого колеги КЛ. Приїхав до сотенної квартири, де йому показали плян зайнять сотні, в якому стояло, що сотня сьогодні є там і там та проводить вишкіл орудування зброєю. Сідає наш Паннір знову у авто та їде подивитися, як то сотня вправляє. Приїжджає він на місце вправ під лісом та бачить таке видовище: К. Л. сидить собі з рушницею у мисливській заслоні, а ціла сотня ходить по лісі та рушницями і дрючками зганяє дичину туди, де сидить К. Л., а він тільки вибирає собі, яку звірину він має стріляти. Паннір побачивши це, страшно розлютився та під'їхавши ближче кричить:
- К. Л. до мене!
К. Л. кладе рушницю, поправляє шапку та з відповідною повагою крокує в напрямі полковника. А цей ще дужче розлючений кричить:
- К. Л.! Бігом до мене!
К. Л. цього якби і не чув, іде повагом дальше. Паннір запінений кричить знову:
- Чому не біжите, як я наказую!
А К. Л., прийшовши на місце та приписово зголосившись, заявляє:
- Пане полковнику, мене на старшинській школі вчили, що офіцер біжить тільки в бою!
Так він заткав полковника, який був пострахом для всіх інших, але не для К. Л. Його відповідь була згідна з кодом поведінки німецького старшини з Ваффен СС.
Прийшов кінець січня і ми побачили, що наша ідилія на Словаччині довго не потриває. Східний фронт скоро зближався до нас та було ясним, що або підемо на фронт, або на нове інше призначення. І дійсно, прийшов наказ до перемаршу на Югославію, де треба було охороняти територію від партизан Тіта. Тому що залізничний транспорт був майже цілком розбитий альянтським летунством, нам треба було перемаршувати на Югославію власним
транспортом, себто пішки та кіньми, бо моторизованих частин було у нас тоді обмаль. Зрештою, ті, які були, не мали пального і їх залізницею перетранспортували на місце призначення.
З тяжким серцем залишив я село Т. та заплакану внучку, яка дала мені на прощання маленьку срібну чотирилисту конюшинку. Це на щастя. Носив я її на шиї коло мойого медалика та маю її ще до сьогодні разом з моїми небагатьма меморабіліями з війни. З нею я ще вів переписку поки їхню територію не зайняли большевики. Яка була її дальша доля, мені не відомо.
Дивізія маршувала двома колонами окремими дорогами. Командиром нашої колони був полковник Паннір і йому підлягали, крім 31-го полку, теж і інші частини, які маршували в нашій колоні. Він мене призначив зв'язковим старшиною та дав мені мотоцикль до диспозиції. Команду над моїм "Яґдцуґом" я тимчасово передав. Мені теж приділено шофера, який дбав за мотоцикль та возив мене всюди, де було треба. Я теж час до часу провадив мотоцикль, але воно не водилося, щоб старшина сам провадив авто чи мотоцикль. Це було оправдане, бо старшина мав мати свою увагу на тому, що діється в терені, а не концентруватися на саму їзду. Їздити мотоциклем у лютому та в гористому терені не було дуже приємно, але набагато краще ніж ходити пішки. Декілька разів ми падали, поховзнувшися на леді. Наша колона розтягалася на кількадесят кілометрів, а я їздив туди й назад по кілька разів кожного дня, пильнуючи, чи поодинокі частини придержуються своїх призначених денних маршрутів та призначених місць на нічліги. Моїм обов'язком було теж організувати допомогу в тяжких місцях, де коні не могли витягати гармат, чи тяжкого обладнання під гору на засніжених дорогах. Я про все звітував полковникові, який переїздив з місця на місце автом. Зв'язок ми вдержували теж через радіо.
Маршували ми так майже цілий місяць через Словаччину, Австрію попри Відень, до якого нам вступати не було дозволено. Мали один довший, майже тижневий, відпочинок у маленькому містечку Weiz у південній Австрії, щоб пропочили коні та стрільці, як рівнож, щоб задоволити потреби особистої гігієни. Одного вечора пішов я до кіна та запізнав там одну місцеву дівчину. По кіні провів я її до хати, але в сумерку в кіні та надворі не міг добре бачити, як вона виглядає, але в темноті виглядала мені дуже гарною та була весела, приємна й інтеліґентна. Всі світла були затемнені, як тоді було всюди, через бомбові налети. Вона мене до хати не запрошувала, бо казала, що має строгих батьків, але ми умовилися знову на другий вечір, бо вона вдень працювала, а я мав службу. Вечором ми знову стрінулися і я хотів взяти її до ресторану, але вона не згодилась, бо не хотіла, щоб її місцеві бачили з принагідним офіцером. Ось тобі проблема малого містечка! Всі себе знають. На мою квартиру теж не пішла, бо я жив у якогось її свояка. Отже, нам нічого іншого не лишалось, як проходжатись по опустілих окраїнах містечка по снігу й у зимну погоду. Але якось не пам'ятаю, щоби мені тоді було зимно. Так то ми стрічалися щовечора у темноті через тиждень й я ніколи не побачив цієї дівчини удень, або при світлі. Вона залишилася у моїй пам'яті "нічним привидом".
Через кілька днів ми помаршували дальше попри Ґрац, Брук. Тепер треба було маршувати вночі, бо траплялися летунські налети на нашу маршову колону. Для нас нічна їзда на мотоциклі була трохи проблемою, бо треба було їхати без світла. Я пам'ятаю, що однієї бурхливої ночі в'їхали у дерев'яний шляґбавм, який замикав якусь дорогу і ми й наш мотоцикль розлетілися на дорозі. Ми поламали шляґбавм і нашу лямпу на мотоциклі, але нам нічого не сталося. Лямпи і так не було треба. Вона передтим трохи світила через вузьку горизонтальну щілину.
Дальше вже без пригод, ми прибули на Югославію до міста Марібору (Marburg) над рікою Дравою.