Микола Понеділок
Я познайомився з Романом Купчинським не в перших місяцях 1950 року, коли я зустрівся з маестром серед хмародерів — зовсім ні! — я запізнався з ним значно-значно раніше — а саме: більше як чверть століття тому, у моєму рідному селі, серед безбережних і до обожнення прекрасних сіл Херсонщини.
Народжувався в жаску, безталанну годину 1942 рік.
Село ніби закарбоване було кам'янистою суворістю. Війна від нашого села відступила — і тепер сваволіла десь аж там, для нас здавалося, за тридесятьма малознаними світами. Страхітлива, невмолима, вона лишила нам розкопирсані урвища, пожарища, а в поблизькому місті — Кіровограді — табір із полоненими, де в холоді-голоді, нужді-біді гибіли тисячі нашого, від крови-кости рідного, квіту.
В селі лишилися або старі, або молодь, якій совєти ще не встигли із-за зеленого віку натягнути солдатську шинелю.
Хоч над нами шугали із зловісним гуком бомбардувальники, а десь за небозводом гухкали у темінь ночі гармати — село мусило жити. І жило.
Працювали коло хат, обладнували таке-сяке хазяйство, а вечорами збиралися і обмірковували, радилися, один одному свої жалі викладали — і врешті серця свої, тривогою охоплені, трохи заколисували журливими піснями.
Ми, молодь, треба ж бо признатися, часто-густо виспівували російських пісень, яких ми знали з грамофонних і патефонних плит, із фільмів, радіо, які нам також ще так недавно з такою заповзятістю втискували на музичних лекціях у школі.
"Три танкіста", "Катюша", "Тучкі над ґородом всталі", та інші «задушевні бойовики» ми залюбки співали, бо ж хотілося у цьому воєнному гармидері якось свою душу облегшити.
Співалося нам наче й некепсько. І ніхто нам не перешкоджав,
Але... Невдовзі до нас із Західньої України прибилося шестеро людей — двоє дівчат і четверо поза двадцять років юнаків. І вона, ця прибула братія, прямо нас ошелешила, приголомшила своєю, як тоді нам видавалося, каверзною поведінкою. Вони — подумайте! — ці галичани, завжди насуплювалися та кривилися, коли ми гундосили якийсь «серцероздираючий» циганський романс чи верескали не своїм голосом «боєві» пісеньки Дунаєвського чи Лєбєдєва-Кумача.
— Чи ви подуріли? — питали вони нас. — Чого ж ви своїх не співаєте? Невже недолюблюєте їх?
— Та ні, любимо. Але свої старі ми вже попереспівували, а нових катма.
— Як катма? Є нові!
Ми вже їм не перечили. Тільки відмовчувалися. Хай, думалося, говорять, а ми знаємо своє. Хоч, правду кажучи, потайки, в душі, ми співчували їм., галицьким Маріям та Богданам, бо ж вони не можуть відчути чару російських циганських романсів.
І так було щось з місяць: ми співаємо, а вони ніби зелену сливку розжовують; тоді вони нас бештають, а ми у відповідь — ні слова.
Але одного вечора один наш гість, якому мабуть вже терпець урвався, вислуховувати нашу циганщину, проспівав нам «під гітару» три, для нас нові-новісінькі пісні — і серед них «Пише стара мати» Романа Купчинського.
Це справді була новина. Ми зумилися.
За вікном бурхає сніг. А в хаті гітара і якісь до болю свої слова:
«Гарно приберуся,
Остро поклонюся,
Та й просити стану:
«Пусти батьку до матусі,
Най на ню хоч гляну».
Той темп, те якесь чорноземне коріння, що приховується в цій пісні — та ще й до того грайливо-жартівливий зміст її — насторожив нас.
«Пан отаман моргне,
Сиві вуса торгне,
Походить, подише,
Далі книжечку розгорне,
Дозвілля напише».
«Калавур, — кричали ми в думках, — нам подобається! Їй-богу, подобається!» Не знаю, що сталося — але якийсь рідний огник, що жеврів в нашій душі, відразу міріядними огнями розпалахкотів і скресав у нас щось нове, свіже, хороше...
Ми збадьоріло і жаждиво вбирали в себе слова, щоб їх опісля повторювати на різні голоси й мелодїі повсюди.
А незадовго ми вчули "Накрила нічка". У цій пісні Купчинського було все те, чого нам, зеленуватим паросткам, що закоценіли у воєнній завірюсі, жадалося-бажалося. У ній випромінювала любов, крізьніла жура — і щось від діда-прадіда наше рідне і до болю бажане сплелося і до нас добиралося, нам стукало у груди.
«І усміхається чарівно,
клонить голову на грудь,
А сотник просить, сотник молить:
«Кохана! Не забудь!»
Сталося — ми відчинили двері до нашої душі...
«І знову стихло все довкола,
Ставок заснув, здрімався ліс;
А тільки вітер по соснині
Зідхання тихе ніс: .
«Спи дівчино...»
Ні, це не пісня, це — блискавка, що вдарила в наші груди, очистивши їх від циганських романсів, російських маршових, які вгніздилися були в наші серця.
Десь у березні 42 року в нашому селі йшла вистава «Ой, не ходи, Грицю...» Марусю й Гриця в драмі грали гості з Галичини, ті, власне, співаки, що нам відбили охоту до чужої пісні.
Не пам'ятаю вже, як хто грав-співав, але добре мені втямку далося, що, коли завіса в останній дїі заслонила сцену, оплескам не було кінця.
Маруся й Гриць безперестанку вклонялися, а їм із залі підказували, а їх упрохували: «Нової співайте!» «Спи, дівчино»! Просимо!»
І тоді вперше в колгоспному клюбі пролунала "Засумуй, трембіто". Я впевнений, що половина людей тоді не мала й зеленого поняття про трембіту, як і не знала, де саме ті Карпати, про яких згадується в пісні, — але невтишимий жаль, скорбота зі сцени перенеслися клюбом — і старші люди з перших лав встали, а за ними підвелася вся заля.
«Засумуй трембіто
Та й по всьому світу,
Що зів'яло галичанам
Сорок тисяч цвіту».
Так, так, сійся, сійся, рідний смутку, по всій залі...
«Засумуй трембіто
Та на всі Карпати,
Щоб не ждали сина з войни
Ні отець ні мати».
Так, так, це оспівується недоля села мого. Тут також батьки не сподіваються побачити своє молоде коріння, бо воно гине за дротами в Кіровограді, його шматують і мучать на чужій роботі.
«Засумуй, трембіто
Та на все Поділля,
Щоб не ждала дівчинонька
Хлопця на весілля».
Ми відчули, що голосіння, причитування — ні, реквієм! — Шириться не лише Карпатами, Поділлям, а й оце херсонськими степами...
Таке моє було перше знайомство з Романом Купчинським.
Цей спогад у мене зараз викликав бурю переживань — він підхопив і поніс мене туди, де я колись по житах вибігувався, на простори неозорні вглядувався — і там, на материзні моїй, я вперше довідався про людину, з якою мені вже на чужині віч-на-віч пощасливилось зустрітися.
Нехай же ці рядки пригадають і нашому патріярхові на літературно-пісенному полі ту мою землю — Херсонщину — бо і наш маестро нею ходив, нею любувався і тепер її завжди щиросердечними, найкращими спогадами обдаровує.
Роман Купчинський не має мільйонів і йому ніхто не давав величних орденів чи якихось інших відзнак шани — та все це йому, направду, й непотрібне. Він, аджеж, дочекався нагороди більшої від гроша, ордену й відзнаки — його пісенну творчість народ наш всім серцем полюбив — і забрав її для себе.
А це найбільша нагорода, яку доля може згодувати для співця-письменника.
А у серці народному Романа Купчинського барвінковий, рідний цвіт ніколи і ніколи не загубиться.
Я познайомився з Романом Купчинським не в перших місяцях 1950 року, коли я зустрівся з маестром серед хмародерів — зовсім ні! — я запізнався з ним значно-значно раніше — а саме: більше як чверть століття тому, у моєму рідному селі, серед безбережних і до обожнення прекрасних сіл Херсонщини.
Народжувався в жаску, безталанну годину 1942 рік.
Село ніби закарбоване було кам'янистою суворістю. Війна від нашого села відступила — і тепер сваволіла десь аж там, для нас здавалося, за тридесятьма малознаними світами. Страхітлива, невмолима, вона лишила нам розкопирсані урвища, пожарища, а в поблизькому місті — Кіровограді — табір із полоненими, де в холоді-голоді, нужді-біді гибіли тисячі нашого, від крови-кости рідного, квіту.
В селі лишилися або старі, або молодь, якій совєти ще не встигли із-за зеленого віку натягнути солдатську шинелю.
Хоч над нами шугали із зловісним гуком бомбардувальники, а десь за небозводом гухкали у темінь ночі гармати — село мусило жити. І жило.
Працювали коло хат, обладнували таке-сяке хазяйство, а вечорами збиралися і обмірковували, радилися, один одному свої жалі викладали — і врешті серця свої, тривогою охоплені, трохи заколисували журливими піснями.
Ми, молодь, треба ж бо признатися, часто-густо виспівували російських пісень, яких ми знали з грамофонних і патефонних плит, із фільмів, радіо, які нам також ще так недавно з такою заповзятістю втискували на музичних лекціях у школі.
"Три танкіста", "Катюша", "Тучкі над ґородом всталі", та інші «задушевні бойовики» ми залюбки співали, бо ж хотілося у цьому воєнному гармидері якось свою душу облегшити.
Співалося нам наче й некепсько. І ніхто нам не перешкоджав,
Але... Невдовзі до нас із Західньої України прибилося шестеро людей — двоє дівчат і четверо поза двадцять років юнаків. І вона, ця прибула братія, прямо нас ошелешила, приголомшила своєю, як тоді нам видавалося, каверзною поведінкою. Вони — подумайте! — ці галичани, завжди насуплювалися та кривилися, коли ми гундосили якийсь «серцероздираючий» циганський романс чи верескали не своїм голосом «боєві» пісеньки Дунаєвського чи Лєбєдєва-Кумача.
— Чи ви подуріли? — питали вони нас. — Чого ж ви своїх не співаєте? Невже недолюблюєте їх?
— Та ні, любимо. Але свої старі ми вже попереспівували, а нових катма.
— Як катма? Є нові!
Ми вже їм не перечили. Тільки відмовчувалися. Хай, думалося, говорять, а ми знаємо своє. Хоч, правду кажучи, потайки, в душі, ми співчували їм., галицьким Маріям та Богданам, бо ж вони не можуть відчути чару російських циганських романсів.
І так було щось з місяць: ми співаємо, а вони ніби зелену сливку розжовують; тоді вони нас бештають, а ми у відповідь — ні слова.
Але одного вечора один наш гість, якому мабуть вже терпець урвався, вислуховувати нашу циганщину, проспівав нам «під гітару» три, для нас нові-новісінькі пісні — і серед них «Пише стара мати» Романа Купчинського.
Це справді була новина. Ми зумилися.
За вікном бурхає сніг. А в хаті гітара і якісь до болю свої слова:
«Гарно приберуся,
Остро поклонюся,
Та й просити стану:
«Пусти батьку до матусі,
Най на ню хоч гляну».
Той темп, те якесь чорноземне коріння, що приховується в цій пісні — та ще й до того грайливо-жартівливий зміст її — насторожив нас.
«Пан отаман моргне,
Сиві вуса торгне,
Походить, подише,
Далі книжечку розгорне,
Дозвілля напише».
«Калавур, — кричали ми в думках, — нам подобається! Їй-богу, подобається!» Не знаю, що сталося — але якийсь рідний огник, що жеврів в нашій душі, відразу міріядними огнями розпалахкотів і скресав у нас щось нове, свіже, хороше...
Ми збадьоріло і жаждиво вбирали в себе слова, щоб їх опісля повторювати на різні голоси й мелодїі повсюди.
А незадовго ми вчули "Накрила нічка". У цій пісні Купчинського було все те, чого нам, зеленуватим паросткам, що закоценіли у воєнній завірюсі, жадалося-бажалося. У ній випромінювала любов, крізьніла жура — і щось від діда-прадіда наше рідне і до болю бажане сплелося і до нас добиралося, нам стукало у груди.
«І усміхається чарівно,
клонить голову на грудь,
А сотник просить, сотник молить:
«Кохана! Не забудь!»
Сталося — ми відчинили двері до нашої душі...
«І знову стихло все довкола,
Ставок заснув, здрімався ліс;
А тільки вітер по соснині
Зідхання тихе ніс: .
«Спи дівчино...»
Ні, це не пісня, це — блискавка, що вдарила в наші груди, очистивши їх від циганських романсів, російських маршових, які вгніздилися були в наші серця.
Десь у березні 42 року в нашому селі йшла вистава «Ой, не ходи, Грицю...» Марусю й Гриця в драмі грали гості з Галичини, ті, власне, співаки, що нам відбили охоту до чужої пісні.
Не пам'ятаю вже, як хто грав-співав, але добре мені втямку далося, що, коли завіса в останній дїі заслонила сцену, оплескам не було кінця.
Маруся й Гриць безперестанку вклонялися, а їм із залі підказували, а їх упрохували: «Нової співайте!» «Спи, дівчино»! Просимо!»
І тоді вперше в колгоспному клюбі пролунала "Засумуй, трембіто". Я впевнений, що половина людей тоді не мала й зеленого поняття про трембіту, як і не знала, де саме ті Карпати, про яких згадується в пісні, — але невтишимий жаль, скорбота зі сцени перенеслися клюбом — і старші люди з перших лав встали, а за ними підвелася вся заля.
«Засумуй трембіто
Та й по всьому світу,
Що зів'яло галичанам
Сорок тисяч цвіту».
Так, так, сійся, сійся, рідний смутку, по всій залі...
«Засумуй трембіто
Та на всі Карпати,
Щоб не ждали сина з войни
Ні отець ні мати».
Так, так, це оспівується недоля села мого. Тут також батьки не сподіваються побачити своє молоде коріння, бо воно гине за дротами в Кіровограді, його шматують і мучать на чужій роботі.
«Засумуй, трембіто
Та на все Поділля,
Щоб не ждала дівчинонька
Хлопця на весілля».
Ми відчули, що голосіння, причитування — ні, реквієм! — Шириться не лише Карпатами, Поділлям, а й оце херсонськими степами...
Таке моє було перше знайомство з Романом Купчинським.
Цей спогад у мене зараз викликав бурю переживань — він підхопив і поніс мене туди, де я колись по житах вибігувався, на простори неозорні вглядувався — і там, на материзні моїй, я вперше довідався про людину, з якою мені вже на чужині віч-на-віч пощасливилось зустрітися.
Нехай же ці рядки пригадають і нашому патріярхові на літературно-пісенному полі ту мою землю — Херсонщину — бо і наш маестро нею ходив, нею любувався і тепер її завжди щиросердечними, найкращими спогадами обдаровує.
Роман Купчинський не має мільйонів і йому ніхто не давав величних орденів чи якихось інших відзнак шани — та все це йому, направду, й непотрібне. Він, аджеж, дочекався нагороди більшої від гроша, ордену й відзнаки — його пісенну творчість народ наш всім серцем полюбив — і забрав її для себе.
А це найбільша нагорода, яку доля може згодувати для співця-письменника.
А у серці народному Романа Купчинського барвінковий, рідний цвіт ніколи і ніколи не загубиться.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар