ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 8 листопада 2014 р.

БАРОН ОТТО ВЕХТЕР І УКРАЇНСЬКА ДИВІЗІЯ НАПРИКІНЦІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

До історії 1-ї УД УНА

Горст фон ВЕХТЕР


Горст Вехтер, син губернатора Галичини під час Другої світової війни Отто Вехтера, тепер живе в замку в Австрії й в остатні роки досліджує діяльність свого батька. Він написав статтю до Вікіпедії англійською мовою, друкуємо в українському перекладі.

Редакція




                 Мій батько, на пості губернатора Галичини в окупованій Польщі від січня 1942 року, вже з самого початку був противником офіційної націонал-соціялістичної доктрини, яка трактувала слов'ян як „унтерменшів" („недолюдків"). Замість цього він хотів проводити політику Австрії до Першої світової війни. У цьому сенсі він нав'язав до традиції свого батька, який в Галичині здобув найвище відзначення Австро-Угорської монархії - орден Марії Терезії, вступив у шляхетський стан та вибрав дві корони Галицького лева до свого гербу.

                 У квітні 1943 року він проголосив творення української бойової формації, хоча він був у цивільній адміністрації. Понад 80 тисяч зголосилося до дивізії „Галичина" і за те він отримав похвалу від СС-райхсфюрера Генріха Гіммлера. У квітні 1945-го Дивізія склала присягу на вірність українському народові й стала 1-ю Українською дивізією Української національної армії (УНА).

                  Порятунок Дивізії був одним з найсміливіших гуманітарних спільних дій у співпраці західних альянтів з представниками уряду Німеччини під кінець Другої світової війни, з наслідками, що сягають наших днів. Це охопило не тільки сім тисяч вояків з так званого „Рімінського списка" та їх нащадків, але й понад вісімдесят тисяч добровольців і членів їх сімей, які хотіли боротися проти СРСР разом з німцями в 1943 році.

                   Буркгард Ратман (Burkhard Rathmann) - німецький вояк, який скривався з моїм батьком в горах Альпах від 16 травня 1945 року до літа 1948-го, сказав мені, що мій батько домігся того, що Дивізію не видано Сталіну, не подаючи дальших деталей.

                    Моя мама в спогадах описує її першу зустріч з моїм батьком після війни. Це було влітку 1945 року, десь у горах. До того часу вона не знала, чи він ще живий.

                   Багато чого Отто хотів знати, що діти роблять, і особливо, що сталося з його щоденниками, де він записав все для свого виправдання, і про допомогу багатьом людям. Насамперед у серці була доля його галицької дивізії, до якої він прибув при кінці війни, отримавши запоруку, що її капітуляція не буде перед совітами. Однак ця гарантія була збудована, як хатка з карт, тільки на слові чести. І все могло статися.

                   Що стосується Української дивізії після війни подаю інформації з Вікіпедії:

                   Українські вояки були інтерновані в Ріміні, Італія, в районі 2-го Польського корпусу. Командувач УНА Павло Шандрук просив про зустріч з польським генералом Владиславом Андерсом у Лондоні і попросив його, щоб не допустити депортації Дивізії до Радянського Союзу. Незважаючи на радянський тиск, Андерсу вдалося захистити українських вояків як колишніх громадян Другої Польської Республіки, й разом з допомогою Ватикану врятовано їх від депортації в СРСР. Єпископ Бучко Української греко-католицької церкви звернувся до Папи Римського Пія XII допомогти воякам, яких він охарактеризував як „добрих католиків і завзятих антикомуністів". Завдяки втручанню Ватикану, британська влада змінила статус членів дивізії з військовополонених на „підданий ворожий персонал" (surrendered enemy personnel), а 2-ий польський корпус відмовився депортувати полонених. 176 вояків Дивізії зголосилося до польського війська.

                 У1947 році 7100 колишніх вояків дивізії „Галичина" перевезено до Великобританії і після звільнення було дозволено їм емігрувати до Канади. Так званий „Рімінський список", незважаючи на неодноразові прохання різних лобістських груп, не був оприлюднений.


                Щодо Ватикану мій батько записав в останньому документі, в якому називає особи для контакту, якщо він серйозно захворів би.

                 Номер 4): Є український єпископ Іван Бучко, який знав губернатора д-ра В. і має добрі контакти з Ватиканом, а також у західних союзників. З ним контактуватися тільки тоді, коли б ситуація стала критичною, і не слід її виводити на міжнародний рівень.

                Це була спільна акція мого батька, генерала Андерса і єпископа Бучка, яка врятувала Дивізію. Андерс був строго проти ялтинських угод, що підписали 4-11 лютого 1945 р. Сталін, Черчілль і Рузвельт; особливо проти згоди, що колишні громадяни Радянського Союзу та Югославії мали бути насильно репатрійовані. Українська дивізія - наскільки я знаю, - була єдина, яку Сталін назвав по імені, що мала бути видана за всяку ціну. Таким чином, угода між моїм батьком і генералом Андерсом чи його особистим емісаром повинна була залишитися цілком секретною.

                Ці заходи були зроблені незалежно від ініціятиви СС-генерала Карла Вольфа здатися раніше всім німецьким збройним силам в Італії. Мій батько міг скористати з цієї капітуляції, але він волів провести останні дні війни з українцями.

                Генерал Павло Шандрук, командувач Української Національної Армії, описує останні дні війни у книзі Arms of Valor, Trenton, 1959.

               Генерал Вехтер прийшов до мене 8 травня після полудня; він повідомив, що адмірал Деніц, який після самогубства Гітлера зайняв пост канцлера Німеччини, прийняв умови капітуляції альянтів, і припинення вогню вступить в силу на всіх фронтях о год. 12:01 ранку 9 травня. Генерал Вехтер сказав: „Тепер, генерале, ви є центральною фігурою в акції порятунку Дивізії, і, можливо всіх нас, хто з вами"...

                Декількома днями раніше я делегував полковника (нині генерала) К. Смовського з коротким листом до командувача польського корпусу генерала Владислава Андерса, повідомляючи його про ситуацію з проханням посередництва й допомоги перед британським військовим командуванням у справі переміщення Дивізії у запілля британців... Я просив його передати мій лист генералові Андерсові особисто або, у разі виникнення труднощів, через польських офіцерів зв'язку, при британському командуванні.


               Документи вказують на те, що мій батько, мабуть, увійшов у контакт з генералом Андерсом перед генералом Шандруком.

              ДОВІДКА: 1945 -1949
              Після капітуляції Німеччини Вехтер залишив Українську дивізію 10 травня 1945. Щоб уникнути полону і неминучої екстрадиції в Радянський Союз, разом з молодим вояком з 24.Gebirgskarstjager-division der Waffen-SS , він успішно ховався в горах протягом 4 років, з допомогою його дружини, яка доставляла харчі й обладнання до секретних пунктів. Навесні 1949 Вехтер у Південному Тіролі в Італії зустрів свою дружину і старших дітей в останній раз. 24 квітня 1949 він прибув до Риму, де австрійський єпископ д-р Alois Hudal, ректор Тевтонського коледжу  Santa Maria-dellAnima, дав йому рудиментарне приміщення в клерикальному інституту „Вінья Пія" на південній околиці Риму під ім'я Альфредо Рейнгардта. У червні він взяв участь в італійському фільмі, в якому грав ролю німого актора і робив заходи до виїзду в Південну Америку.

            В результаті свого щоденного ранкового купання в забрудненій річці Тибр, він захворів жовтяницею 3 липня. 9 липня його було доставлено до лікарні Santo Spirito, недалеко від Ватикану. Тут він сказав, хто він, отримав останні католицькі тайни від єпископа Гудаля ввечері 13 липня і мирно помер у ніч на 14 липня 1949 року.

(Wikipedia. Переклад з англійської,)

Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації