РОЛЯ ВІЛЬНОГО КОЗАЦТВА У ВИЗВОЛЬНІЙ БОРОТЬБІ

Іван Цапко
полк. Армії УНР

(З нагоди 50-річного Ювілею Українських Збройних Сил)

__________________________________________________________________

Передача тернопільського радіо "ЛАД", яке використало цю статтю. В студії Юрій Луговий.

________________________________________________________________

Від Редакції. В суботу, 9 вересня 1967 р. полк. Армії УНР Іван Цапко, отаман Українського Вільного Козацтва, виголосив доповідь у нью-йоркському Відділі ОбВУА, а в кілька годин пізніше, вночі з 9 на 10 вересня, помер у себе дома в Нью-Йорку на удар серця. Друкуємо цю його останню доповідь, яку, він сам перед відходом до дому з домівки Відділу ОбВУА у Нью-Йорку, передав нашому журналові, бувши його давнім співробітником. Ряди колишніх активних борців з доби Визвольної Війни зменшились знову на одного видатного старшину-громадянина.

Розвал царської імперії в революцію 1917 р. та подих волі збудили приспані козацькі мрії в серцях українців, як у військових частинах на російських фронтах, так і в запіллі. Багато було в Україні тих, хто ще не забув про минулі, славні діла своїх козацьких предків, а приспана козацька традиція, наперекір намаганням російської влади, ще з часів знесення старої Гетьманщини, Слобідського Козацтва й Запорожської Січі, з подихом наставшої волі та першими кроками до української державности — відродилась у Вільному Козацтві.
Це Козацтво названо було «вільним» тому, що з власної ініціятиви," без наказу якоїсь влади, творилося стихійно, за покликом серця та власного розуму.
Вибух революції в російській імперії приніс безладдя майже в усіх галузях життя України. Створена Українська Центральна Рада не мала подостатком сил, щоб унормувати хаос; ворог був іззовні та внутрі. Українізація військових частин на фронтах не давала бажаних наслідків, а до того ще й долучилася дезорганізація шляхів в Україну та спротив російської вищої команди й солдатських комітетів. Поставші в самому Києві українські військові частини були кволі і в кращому випадку, як не розкладались під впливом большевицької пропаганди, то часто ставали «невтральними», в Києві все ще було російське військове командування (командувач київської військової округи — полк. Оберучев).
І ось, у народних масах, спершу між селянством, виникає потреба творити свою допоміжну силу для боротьби проти анархії і безладдя. Маси з усіх прошарків народу стають на традиційний шлях своїх козацьких предків, що йшли колись до боротьби за волю для свого народу. Постає у Києві для плекання лицарських традицій козацький клюб ім. Гетьмана Полуботка під проводом адвоката, пор. Міхновського.
Одним з перших ініціаторів організації Вільного Козацтва був бунчужний Семен Гризло. Він походив зі старого козацького роду Звенигородщини. За прикладом зорганізованого ним В. К. на Звенигородщині, з'явилися станиці В. Козацтва по інших повітах Київщини, як теж на Полтавщині, Катеринославщині, Херсонщині, Волині, Поділлі, Чернігівщині та Слобожанщині. Тоді був чинним в УВК в Києві осаул І. Полтавець-Остряниця, в Одесі ширили ідеї Козаччини серед вояків українців полковий ветеринарний лікар д-р Луценко й суддя Сергій Шелухин. Там же, в Одесі, осаул Кубанського Війська В. Сахно-Устимович сформував у червні 1917 р. з Вільного Козацтва Гайдамацький полк, а в серпні й 2-ий Гайдамацький полк, та по всій Україні потворилися багато інших відділів В. К.
В той час уже існував створений у Києві Генеральний Військовий Комітет на чолі з Симоном Петлюрою, до якого провідники і організатори Вільного Козацтва зверталися за порадами. До лав Вільного Козацтва стають старшини і колишні фронтові вояки, а крім них ще й молодь, як селянська так і робітнича, студенти університету, службовці та учні старших кляс середніх шкіл. Так, — свідоме робітництво та службовці, пригадавши Козаччину, теж утворили відділи Вільного Козацтва під проводом полк. Гулого-Гуленка, артилерійського старшини Горобця та інших. В публікації д-ра Панаса Феденка «Історія Революції 1917 - 21 і Центральна Рада» стор. 20, читаємо: «Проти російсько-большевицького наступу на Україну виступила найсвідоміша частина українського робітництва, організована у відділах Вільного Козацтва... в Катеринославі... під проводом Гаврила й Миколи Горобців, в Донецькому басейні — на чолі з членом Центральної Ради Михайлом Малашком», отже тоді національний рух відродження козацтва захопив усі верстви населення України.
В лютневу революцію 1917 р. в Росії був скасований козацький стан, — як «сословіє», сила ж традиції української Козаччини у відродженій Українській Республіці — надала права громадянства Козацтву.
В Києві, в кінці вересня 1917 р. відбулася нарада преставників Вільного Козацтва Київщини та гайдамацьких частин з Одеси, де було постановлено скликати загальний з'їзд Вільного Козацтва в першій половині жовтня того ж року.
На Всеукраїнський З'їзд Вільного Козацтва, до м. Чигирина прибуло до 300 умандатованих делегатів В. К. з усіх частин України, гості з Дону та делегація від Вільних Козаків Кубані на чолі з осаулом К. Бардіжом — усі з правом рішального голосу. Можна навести, як було це зафіксовано в праці проф. Дмитра Дорошенка «Історія України» 1917-1923 рр. 1-ий том: «Доба Центральної Ради», про події перед З'їздом В. К., на стор. 77: «Відрухом елементів порядку, законности й власности треба вважати стихійний рух т. зв. Вільного Козацтва. Цей рух виник ще весною 1917 р... У першій половині квітня відбувся повітовий з'їзд представників Вільного Козацтва. Тут було ухвалено постанови, що В.
К. організується для охорони порядку й ладу, для оборони здобутої волі, що воно є територіяльною військовою організацією, до якої приймаються незаплямлені карними вчинками громадяни не молодше 18 років віком, з виборною старшиною. Вже на початку літа 1917 р. Вільне Козацтво на Звенигородщині нараховувало тисячі своїх членів. На 2-му Всеукраїнському Військовому З'їзді, Звенигородське Вільне Козацтво мало своїх представників: Гриця Шаповала і Сергієнка»... А на стор. 151: «Великі дебати на з'їзді (16- 17 жовтня 1917 р., з'їзд губернських і повітових комісарів Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Волині і Поділля) викликало питання про Вільне Козацтво. Багато комісарів виступало в його оборону, вважаючи що воно допомагає зберігати лад та спокій. Але були і такі, що казали, що роздавати зброю населенню небезпечно.. З'їзд більшістю 25 голосів проти 20 при 5 що здержались — висловився проти козацтва». Але те побоювання було цілком неоправдане, бо Вільне Козацтво тоді не стояло за якусь монархію, лише прагнуло встановлення порядку, якого не встані були завести комісари, та враз із іншими нечисленними військовими частинами йшло до бою з ворогом за суверенність України, своєю кров'ю підтримують її уряд.
Згадані вище комісари ще засідали в Києві, як в Чигирині розпочався Всеукраїнський З'їзд Вільного Козацтва. Цей з'їзд пройшов при надзвичайному піднесенні. Відповідних приміщень в Чигирині не було, наради відбулися на соборній площі. Навколо збудованої трибуни, застеленої кармазином, були згуртовані усі делегати, біля трибуни зайняли місце гості. Коли пробили в литаври на спогад запорозьких звичаїв, це означало початок наради, — на трибуну вийшли: Модест Левицький із Запорозьким малиновим прапором, д-р І. Луценко й кооператор В. Левицький з отаманськими бунчуком та булавою.
Промова д-ра Луценка була переривана вигуками «Слава!» й закінчив він її пропозицією вибрати Військового Отамана (Краєвого Отамана) та Генеральну Козацьку Раду. З'їзд хотів обрати на Отамана молодого осаула (Кубанського Війська) І. Полтавця - Остряницю, але він рішуче відмовився і поставив кандидатуру ген.-лейт. П. Скоропадського (тоді к-ра 1-го Українського Корпусу) на Військового Отамана, як теж на Почесного Військового Отамана проф. М. Грушевського, яких і вибрали одноголосно. Далі було обрано Наказним (заступником) Військового Отамана В. К. і Генеральним Писарем осаула І. Полтавця-Остряницю й до Генеральної Козацької Ради — д-ра Луценка, Кіщанського, Гризла, Кочубея та ін. Пізніше став Помічником Генерального писаря і начальником Генеральної канцелярії в Білій Церкві полк. Б. Палій-Неїло.
На цьому знаменному З'їзді була делегація з Кубані, де вперше за сотню років козацькі брати подали собі руки. Тоді рух В. К. перекинувся і на Кубаньщину. Ідею об'єднання козаків кубанців з братніми українськими козаками (бо всі ж були нащадками запорожців) через організацію Вільного Козацтва, добре розумів осаул Кубанського війська К. Бардіж, який на своєму Чорномор'ї розпочав організаційну працю. На підставі його заходів для створення Вільного Козацтва, — Кубанський Уряд асигнував кредит та дав право переводити добровільне вербування козацтва. Осаул К. Бардіж із синами, старшинами В. та Мик. Бардіжами та з іншими козаками зорганізували до 5,000 Вільних Козаків, що несли охорону залізниць від большевиків.
УЦРада і Генеральний Секретаріят, не зважаючи на спротив декого з тоді панівних соціялістичних кіл, урядово затвердили перший статут Вільного Козацтва з тим, що територіяльні військові формації підлягають загальній військовій владі, а тому, що Вільне Козацтво взялось брати участь ще й в утриманні порядку, при Секретаріяті Внутрішніх Справ було утворено окремий Департамент В. К. Про це затвердження так подає проф. Дм. Дорошенко в «Історії України» стор. 152: «Не зважаючи на постанову З'їзду Комісарів, Генеральний Секретаріят добачав у Вільному Козацтві один із засобів порятунку від анархії і вже кілька днів після з'їзду затвердив Статут В. К.»
Тогочасні урядові кола України кохалися ще в соціялістичних мріях, хотіли робити якусь «народню міліцію», — належно не дбаючії про дійсну військову силу, в той час, як до зубів озброєний ворог стояв на кордонах України та вів підривну діяльність і в середині. З огляду на загрозливий стан того часу, Військовий Отаман В. К. прохав уряд Центральної Ради про дозвіл зорганізувати 30,000-ий Корпус Вільного Козацтва з елементів національно свідомих. Але в кінці грудня 1917 р. прийшла відмовна відповідь, що — мовляв — і без цього є досить надійних сил для захисту й утримання ладу...
Все ж, треба признати, що загалом уряд Центральної Ради ставився до Вільного Козацтва прихильно, — доказів цьому було досить, — наведемо лише приклад: «Генеральний Писар Уряду О. Лотоцький на запит у Центральній Раді, яких заходів вживає влада, щоб припинити бешкети, відповів, що задля цього переводиться організація Вільного Козацтва...» (Дм. Дорошенко «Історія України» стор. 152). Для більш ясної уяви і пригадки про боротьбу, що почалася в періоді Центральної Ради, де брало чинну участь Вільне Козацтво, є багато свідчень учасників та історичні дані.
В січні 1918 р. столиця України — Київ переживала тривожні дні, большевики готувались до наступу в самому Києві. В Києві ж були розташовані такі українські частини-полки: Богданівський, Шевченківський, Богуна, Дорошенківський, потім Чорноморський курінь, Кінний полк Оборони України, полк Чехословацький, два Гайдамацькі полки і Вільне Козацтво (20 сотень). Але ці полки були вже розкладені большевицькою пропагандою. Покладатись на них не було можна і військовий міністр М. Порш мав повну рацію, коли казав, що в українського уряду — надія не так на військові частини, як на Вільне Козацтво. Отже, в критичний момент довелося шукати опори... насамперед у Вільному Козацтві, яке в Києві було під проводом отамана інж. Михайла Ковенка, призначеного на посаду коменданта міста Києва. Другою такою формацією був Український Гайдамацький Кіш Слобідської України. За Отамана Коша був призначений колишній генеральний секретар військових справ Симон Петлюра. Петлюрі було доручено боротися з большевиками на Лівобережжі і не допустити їх до Києва. Після відходу Гайдамацького Коша, в Києві з вірних Центральній Раді військових частин залишилися Вільні Козаки Отамана Ковенка, дві сотні Січових Стрільців і невеликі групи козаків із полків: Богданівського, Полуботківського, ім. Богуна і відділів матросів Чорноморської Фльоти... Оце були ті українські сили, які витримали понад 10-тиденну большевицьку револьту в самому Києві та боротьбу з большевицькою армією, що прийшла на допомогу червоним з півночі.
Оборону Бахмачського залізничного вузла від наступаючого ворога з півночі було доручено невеликій збірній групі у складі: юнаків 1-ої Київської Військової Школи, сотні Помічного Студентського Куреня та Вільних Козаків. В героїчному бою під станцією Крути 30 січня 1918 р., стримуючи в 15 разів сильнішу большевицьку навалу, ця група своє завдання виконала, хоч і багато юнаків полягло там смертю хоробрих. В Києві ж продовжувалась боротьба з большевицькими бунтівниками і, «вніч з 3-го на 4-го лютого 1918 р. спільними силами Вільних Козаків і Слобідського Коша здобуто штурмом Арсенал. Коло 300 большевиків було вбито, стільки ж узято в полон» («Історія України» —- Дм. Дорошенка). Відомі теж славні акції Звенигородського Коша УВК, коли в лютому 1918 р. 20 тисяч Вільного Козацтва роззброює всю артилерію 2-го московського гвардійського корпусу й забирає військове майно та 2,000 коней із сідлами розігнаних в бою двох московських кавалерійських полків, що сунули на Україну. В районі залізн. станції Бірзула, Вільне Козацтво розгромлює після цілоденного бою і з великими втратами, частини 18 збольшевиченої російської армії (з Історії Українського Війська, стаття сотн. З. Стефаніва, стор. 380, 381). За цей саме час, про Українське Вільне Козацтво писав в «Ізвєстях ВЦИК» головнокомандуючий московсько-большевицької армії, що тоді оперувала проти України, В. Антонов-Овсєєнко таке: «Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що мало ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. На Україні зустріли ми оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався в знаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм здобув собі фортецю в формі т. зв. «Вільного Козацтва». Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а навпаки, сама перейшла до наступу і цим заподіяла чимало шкоди нашим військам. Мені дуже шкода, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, потопити в калюжах крови тих, що посміли підняти руку на червону армію», (Історія Українського Війська, стор. 381).
З бігом часу УВК творячи кадри, влилась до регулярної Української Армії, ті ж що не мали тієї змоги, пізніше робили збройний спротив москалям — червоним і білим, в повстанських загонах на Таращанщині, в Холодному Ярі, на Слобожанщині, Херсонщині та ін. На жаль і за Гетьманщини українського війська як би належало такій державі, — теж не було сформовано, в чім завинили не так німці, що були в Україні, як біло-московські генерали. До уложених ще за Ц. Р. «штатів» на 8 військових округ-корпусів все ж було утворено вищі штаби та кадри полків (старшинські кадри в більшості з росіян та малоросів) та сформовано Сердюцьку Дивізію для охорони Гетьмана. Залишилась теж Запорозька Дивізія (пізніше Корпус) та кілька дрібних відділів. Українців старшин з царського війська з часу війни, як «не кадрових» було наказом Військового Міністра Рогози (що незабаром опинився в російській добровольчій армії Денікіна), — звільнено з військової служби Україні. Це було великою помилкою на ті часи, бо ці національно свідомі, з боєвим досвідом українські старшини, замість того, щоб утворити кадри української армії того часу, в своїй більшості збільшили кадри незадоволених гетьманським режимом.
Після повстання проти Гетьмана та встановлення уряду Директорії УНР, Вільне Козацтво далі продовжувало боротьбу проти ворога. До українського війська входила й дивізія В. К. під назвою Запорозька Січ. Коли в листопаді 1920 року Дієва Армія УНР з боєм відійшла за кордон Батьківщини (була змушена до цього через зраду поляків) то з нею теж вийшла на еміграцію значна частина приналежних до УВК. Решта ж Вільного Козацтва, що залишилась в Україні, продовжувала далі на протязі років боротьбу з ворогом в різних повстанських загонах.
Вже в 2-гу св. війну, в порозумінні з представниками української громадсько-політичної верхівки та з колами УНР, — Українське Вільне Козацтво виступило проти ворога під керівництвом Військового Отамана І. Берчака-Волошина, який згинув смертю вояка в лісах Волині в 1942 році. В бурхливих воєнних часах заступив Отамана УВК старий запорожець ген.-полк. Мих. Омелянович-Павленко, який займався значною організаційною працею, та в надіях на краще «завтра» України формував нові військові частини УВК. У своїй відозві до побратимів старшин і козаків він повідомляв про призначення ним на командира Запорозького Загону полк. А. Долуда та інших старшин, закінчуючи заклик старими, невмирущими козацькими словами: «Надія на Бога, а лицарство наше!» Крім цієї формації були ще: 1-ий Козацький Загін під командою отам. П. Терещенка, Окремий Загін сотн. Й. Шеретюка та ін. Пізніше були відомості, що полк. І. Полтавець-Остряниця сформував Запорозьку Бригаду УВК на Катеринославщині. Ці частини увійшли до складу Української Національної Армії під командою ген. П. Шандрука, як теж спричинилися до врятування від Совєтів багатьох українських громадян в хаосі евакуації при відступі німецьких військ.
Поновний, масовий відхід з України нової еміграції значно підсилив лави УВК за кордонами Батьківщини, у вільному світі. Українське Вільне Козацтво нині гуртує у своїй організації українців і українок, цивільних і військовиків для загального об'єднання, щоб зберегти від розбиття, що його провокують елементи ворожі українській визвольній справі та запроданці.
Нині, вже в Золоте 50-річчя Відродження Українського Козацтва й Українських Збройних Сил, починаючи з 1917 року, як було на Батьківщині так і на чужині, УВК існує як організація, Статут (Правильник) якої побудований на історичних засадах українського народоправства і як таке, завжди стоїть на сторожі державно-політичних інтересів свого народу. Український козак може належати до політичних партій та груп не ворожих українській самостійності і державності, але Українське Вільне Козацтво в цілому не служить партіям чи особам, бо й не може бути у нас козаків лише республіканських, гетьманських, диктаторських або ще й якихось тощо. На всіх постах цивільних та військових, де тільки український козак може бути чинним, він завжди служив і має служити ідеї самостійної держави українського народу і самій державі, не зважаючи на її форму крім, природна річ, комуністичної чи іншої тоталітарної.
Для української нації є дуже цінними визначні особи, особливо нашої минувшини, але найціннішим має бути своя держава, своя воля і правда, за що і життя свого можна не шкодувати.
Тут згадаймо ще й той факт, що всі наші комбатантські організації можуть існувати лише до часу, коли живуть їхні члени ветерани, тоді, як УВК стративши навіть всіх своїх членів військовиків, може існувати далі, маючи й приймаючи все нових молодших побратимів, які врешті й донесуть у майбутню, Вільну Україну, ідею УВК.
В УВК, як в минулому були Почесні Козаки, так і нині такими є: ген.-полк. Олександер Загродський — одинокий, що живе між нами з вищих командирів відомого Зимового Походу Армії УНР; ген.-полк. Андрій Вовк; генштабу ген.-полк. Павло Шандрук, командувач Української Національної Армії в час 2-ої світової війни і ген.-хор. о. мітрат д-р Василь Лаба, кол. капелян УГА і 1-ої УД УНА.
УВК не є «московською козачою організацією» чи прибудівкою якоїсь політичної групи або партії, про що ширять чутки явні й скриті вороги. Українське Вільне Козацтво це не є «державою», лише національною і частинно військовою організацією (парамілітарною), щоб бути твердою підпорою самостійній українській державній владі, щоб послідовно дотримувати вікових козацьких традицій, з яких і користала Козацька Доба та з яких відродилася в 1917 році.