В АМЕРИКАНСЬКОМУ ПОЛОНІ

Іван Падик


Десь була половина квітня 1945 р. Я був у лікарні, що приміщувалася в будинку фабрики тютюну. При останній перевірці лікар ствердив, що моя рана (правий задній бік зараз повище пояса) загоїлася настільки, що я вже можу знову йти на фронт і звільнив мене зі шпиталю.

Насправді рана була ще вкрита тільки тонесенькою плівкою, з якої щойно відпав струп. Коли я, пакуючися, досягав із шафи якусь річ, плівка на рані трісла і рана закривавила. Вертатись до лікаря не було мови, бо були б посудили за зумусне пошкодження, щоб уникнути фронту, а за таку провину тоді грозив розстріл. Тому я пустився в дорогу з тою незажилою раною, щоб тільки подалі на захід, подалі від "визволювальної" червоної армії, що тоді зводила бої в Татрах і сунула на захід. Маршрут я одержав до своєї частини. Дійсною моєю бойовою частиною була "Юнкершуле Бравншвайґ" коло Познаня, яку я залишив в околиці між Бресляв і Ґльоґав, де я був поранений 4 лютого. Сумнівааюся, чи я міг би її відшукати та й пощо вона мені здалася, - думаю. Рішив шукати своїх - Дивізії, про яку ні уявлення не мав, де вона може знаходитися. Тим краще для мене, - думаю. Заки знайду, то вже американці опанують цілу Німеччину. А вони ж демократи. Вони живуть за "праведним законом Вашінґтона", що за ним тужив сам Шевченко. Не прийшло мені на думку, що Вашінґтона немає давно, а Рузвельтівський закон тепер може не бути таким праведним.

Забезпечений відповідними документами й харчовими картками, рушив у напрямі Прага з наміром оглянути місто бодай скільки вдасться за один день. Воно мені чогось дуже нагадувало Львів, хоч не можу сказати, чим. Не прийшлося мені багато бачити, бо рана докучала і не дозволяла ходити, транспорту не було й, не знаючи міста, не багато вдалося побачити. Все ж таки бодай недалеко двірця походив, оглянув околицю та спостерігав публіку. Навчився, що багаж по-чеськи називається "завазадло", з чого мені чогось було смішно.
Бачив я, як якийсь чоловік не міг як слід порозумітися з касиром при віконці й відійшов з обуренням кажучи: "Что за народ, я здєсь живу тридцать лєт, - понімаєтє, а оні єщо не понімают па-русскі". І це було сказане з повним, невдаваним переконанням. Ніч прийшлося провести у ждальні на двірці, бо одержати нічліг за тих обставин не могло бути мови. Другого дня я рушив у напрямі на місто Пільзно. Була охота поглянути на нього зблизька, бо в Польщі було колись популярне пиво зв. "пільзенське". Одначе невигоди попередньої ночі відібрали охоту до такої приємности. Тільки поглянув на Пільзно з вікна поїзду й поїхав далі. Так опинився в якомусь місті на Судетах. Тут біля двірця приміщувалося "Фронтляйтштелле". На диво, мене там прийняли надзвичайно ввічливо і з деяким, я сказав би, респектом. Там я одержав запас харчів, здається на 2 дні та на кілька днів харчових карток і найближчим поїздом рушив у дальшу дорогу. Приїхав до міста Еґер. Станція й околиця збомблені. На станції стоїть одна стіна (з цілого будинку), а на ній напис "Ді редер мюссен роллен фюр ден зіґ". (Колеса мусять котитися для перемоги). Дальшу дорогу треба було перервати, бо десь там за містом направляють збомблені рейки. Чекаємо. Перед вечером приїхав поїзд, заповнений по береги. Зайняті навіть сходи. Можливо, що через мою рану, мені вдалось якось увіпхатися до поїзду. Вози неосвітлені. Не видно хто їде. Деякі люди розмовляють півголосом. Нараз тяжко повірити! Хтось говорить по-українськи. Мало того. Голос наче знайомий. Прислухаюсь уважніше. А серце так забилося, защеміло. Чую, вухам своїм не вірю. Голос дир. Бігуса з Рогатина. Та чи ж би це могло бути? Обережно пробую протиснутися ближче того голосу.

Відважуюсь питати:

- Пробачте, пане, чи ви є пан директор Бігус?

- Так, а ви хто будете?

- Я є І. П. з такого то села.

- О! Знаю. А куди ви?

І пішла розмова. Пані Бігус, почувши, що я зі шпиталю, вже не пустила мене від себе і майже взяла мене на своє "отримання". За декілька кілометрів перед Швандорфом, на наш поїзд налетіли американські літаки. Було це серед лісу і всі пасажири розбіглися по лісі. Я заліг за смерічкою, а пів метра передо мною заскакала шнурком земля від пострілів кулеметної зброї.

Пів метра дозаду і кулі були б відтяли мені голову. Льокомотив нам пошкодили. На плятформі загинув один вояк з протилетунської оборони, а один чи двох були ранені. Пасажири не потерпіли. До Швандорфу прийшлося йти пішки, за багажем треба було опісля їхати підводою.

У Швандорфі замешкали ми втрійку у стодолі якоїсь господині. Коли ж, мабуть, третього дня, з'явились якісь військові частини, щоб приготовити оборону міста, дир. Бігус, як досвідчений військовик, порадив мені зникнути, бо можуть мене покарати за дезертирство або включити до своєї частини. Розпрощалися ми сердешно і я пошкандибав, ледве тягнучи праву ногу, у напрямі Реґенсбурґа. З "Фронтляйтштелле" мав я окрему посвідку, щоб водії, яких би то не було підвод, допомогли мені дістатися до своєї частини. Одначе з неї я рішив не користати, бо мені тоді зовсім не спішилося.Радше вирішив я уникнути головних шляхів, користуватися бічними. Як це було далеко до Реґенсбурґу, я не знав. У Реґенсбурзі не було чого задержуватися. Про місце перебування Дивізії ніхто нічого не знав. Харчів у магазині не було. Одержав картки. Був свідком, як витягали побитих зі схоронища, що його поцілила бомба, й усіх, хто там був, побила.

Одного вечора зайшов до села за 1 км від шляху і просився на ніч у господині. Господаря не було вдома. Вона непривітно відмовила мені. Я пригадав її, що я всетаки німецький вояк і ще й до того ранений, тоді прийняла. Просився я, що перешлюся в стодолі, бо не був певний, чи моя одежа вільна від "непрошених гостей". В дорозі приходилося спати на місцях, де спали може сотні таких "героїв", як я. Попросив я миску теплої води, щоб помитися, в ній переполоскав сорочку, що була прилипла до рани. За деякий час приїхав господар. Почувши, що я не німець та й не нацист, дав своїм почуттям волю і не перебирав у словах, щоб засудити нелюбих баварцям прусаків-нацистів. Поінформував мене про стан фронту і про те, що кінець "Райху", це справа днів. Очевидно, накормили мене, як годиться, й поклали спати в хаті. Було в них дві маленькі донечки між 6 та 9 років, що зразу пристали до мене, наче до старого знайомого. Можливо, що й це вплинуло на господаря: на другий день він переконав мене, що мені нема глузду в тій ситуації кудись мандрувати, а краще залишитися в нього і перечекати декілька днів, аж прийдуть американці. Я погодився під умовою, що дасть мені працю, бо бездільно я сидіти не хочу. Служниця принесла мені цивільний одяг, а мій заховала. Так став я господарським робітником і пішов вибирати з кіпця картоплю до садження. Одначе недовго прийшлося втішатися таким бажаним відпочинком і спокоєм. Вже третього, мабуть, дня заїхала до мого гостинного господаря якась військова група на нічліг і мені треба було вистерігатися їх та не показуватися їм на очі. До вечері крутився я у стайні біля корів, а після вечері господар моргнув мені забиратися до своєї кімнати. Ранком господар повіз ту групу, куди їм потрібно. Повернувся перед вечором і поінформував мене, що мені небезпечно залишатися в нього, бо всюди вештаються СС-и і ґестапівці і поводяться як скажеш. Стріляють без розбору особливо таких, як я, яких трактують як дезертирів. Другого дня раненько перебрався я знову на вояка. "Мутті" - господиня наповнила мій "бротбойтель" (хлібак) хлібом, "шнеком" (салом) та ще дечим і в сльозах - діти й мама - вирядили мене в дорогу. Сам господар підвіз мене до битого шляху. Усі шляхи були заповнені різним людом. Військові одинцем чи меншими або більшими групами. Цивільні пішки, на возах, з ручними візками, що на них везли свої оцілілі статки, маленьких дітей чи немічних членів родини; роверами, мотоциклями, як хто міг і чим хто міг. Все те плило на захід, подалі від "сталінських соколів". Прийшлося побачити вперше в житті нещасливців-кацетників, що їх переганяли з якогось табору теж на захід. Бачив їх на віддалі 100-200 м. Не було відваги наближатися, бо конвоїри дуже пильно стежили за своїми підкореними. Ідучи їх слідом, прийшлося виминати декілька трупів, залишених на шляху. Це вже не були люди, тільки примари людей. На саму думку, що ті люди мусіли пережити, що їх доведено до такого стану, на душі робилося млісно.

Подорозі наздігнала мене якась пара молодих людей. Він вояк, вона цивільна. Розговорилися й стоваришувалися. Ідемо разом. В одному селі заночували у якійсь хаті, де таких, як ми зібралося більше, мабуть, з десять. Переконали нас, щоб і ми там трохи перечекали. Після двох чи трьох днів хтось зголосив, що нам небезпечно там довше залишатися й ми пішли далі. На нічліг вступили знову до якогось двора, де мали замір залишитися на кілька днів на працю.

Таких, як ми, застали там 20. Накормили нас, переночували, але на працю не прийняли і ми пішли.

Вони, так, як і я, "в дорозі до Дивізії". Під кінець квітня ми зупинилися в місті Ляндсгут, де знайшли військові казарми з магазинами і кухнею. Там дали нам їсти, але опісля зажадали, щоб голоситися до бойової групи і йти боронити "рештки райху". Очевидно, що нам така умова не підходила й ми залишилися голодними "небойовиками". Дехто з нас мав дещо з куреня і деякі дрібнички, придбані по дорозі з розбитих магазинів. Все те вимінювали за хліб, ділилися всім по кусочку й чекали кінця. Хоча я до тої групки пристав у дорозі й був для них зовсім чужий, вони трактували мене як свого й ділились зі мною усім, як зі своїм. З прізвищ пам'ятаю тільки прізвище ескортувального старшини Іван К. З його сестрою я зустрічався колись у Станиславові.

На 2-е травня сирени заграли тривогу перед наступом американських танків. Бойова група поспішила в напрямі танків, а ми в протилежну сторону в напрямі лісу. Це було пополудні около 4-ої години. Розмістилися ми на краю лісу, звідки могли частково спостерігати рух на дорогах. Ліс був молодий, сосновий. Де ми присіли, земля була поросла товстим шаром моху, на якому навіть у нашій ситуації приємно було сидіти чи й прилягти. Не знаючи, що діється в місті, вирішили перечекати на ніч у тім же лісі, тим більше, що надворі було гарно й тепло.

Розляглися ми на моху й безжурно поснули. Ранком я пробудився першим і підніс голову. Дивлюся й очам своїм не вірю. Нема нікого, я сам. Чиж би я так твердо спав, що не чув, коли мої колеґи-супутники пішли, а мене залишили? Трішки очуняв і тоді усвідомив, що все чогось стало білим. Що! Та це сніг! Вночі упав сніг і всіх нас під час сну прикрив. Видно було тільки снігові могилки, де хто лежав. Повипорпувались ми з під того снігу й пустилися цільними дорогами подалі від міста поміж "баворські" двори. Там "зорганізували" пару хлібин. Кажу "зорганізували", бо не вірю, що господарі дали нам той хліб зі співчуття чи щирого серця, а радше зі страху, бо хлопці були озброєні. Я сам зброї не мав і радше був для своїх колеґів завадою, бо ранений. Тому я їм дуже вдячний, що не залишили мене самим, а сказати б, опікувалися мною й обходилися зі мною дуже по-товариськи. Поблукали ми так цілий день.

Заночували ми там таки серед піль у хаті, мабуть, якогось гайового чи лісничого.

Самого господаря не було вдома. Був лиш один старенький чоловік, дві, мабуть, під п'ятдесятку й шістдесятку жінки, та молода, 18 - 19 років дівчина. Люди не виглядали на багатих і просили вибачення, що не можуть нас погостити належно. Спромоглися зварити на кожного з нас по дві картоплини. Ми й за це були вдячні, бо люди виявили нам багато прихильности й зрозуміння у нашому невеселому положенні. Переночували ми в шопі на сіні. Раненько дівчина поїхала до міста, щоб зорієнтуватися в ситуації. Повернулася з невеселими вістками. Всі дороги, всі мости вже під американською контролею. Провіряють кожного прохожого. Всіх військових задержують і кудись вивозять. Це вже було около 10-ої години. Стали ми радитися, що нам робити. Іти в полон чи розбристися й кожен по-свойому рішати про свою долю?

Наш старшина переконував, що нам найкраще піддатися в полон, бо це ж не нацисти, а американці. Вони гуманісти й демократи. До того ж йому колись циганка ворожила, що він поїде далеко за море і там буде жити, як пан. Проти такого, "переконливого" аргументу не було що казати. Всі пішли по лінії найменшого спротиву й рішили йти в полон. Тільки один з поміж нас, наймолодший хлопчина з Наддніпрянщини, не погодився на полон. Був, видно, або обізнаніший або й практичніший від нас, галичан. Попрощався з нами й пішов іншою дорогою шукати своєї долі.

Перед вступом до міста американська застава спрямувала нас на якусь площу. Тут казали нам випорожнити всі наші сумки-хлібаки ("бротбойтлі") чи наплечники й кишені та всі наші статки поскладати на землі перед собою. Цивільні люди, головно робітники, вивезені до Німеччини на працю, наші брати, поляки й інші, ходили поміж нас і вибирали собі, що котрий уподобав собі серед нашого добра, і забирав собі на власність. Прикро було дивитися на це. Бо які багатства могли ми мати? Бритву до голення, ножик, хусточку, щітку, може кусок мила... Ні золота, ні самоцвітів у нас не було. Все ж ті "герої" і на те лакомилися. У того забрали гребінець, у другого сорочку, у іншого хусточку.

Після цієї процедури позбирали ми рештки свого "майна" і нас повезли вантажним возом до якоїсь місцевости - село це було, чи передмістя, - де на краю було декілька господарств. Біля одного з них була маленька сіножать з потічком. Ґрунт був мокрий, бо це рання весна, до того сніг, що випав попереднього дня, розтанув. На тій сіножаті нас скинули й поставили варту. До нас стали привозити щораз більше таких, як ми. Між ними знайшлося багато таких, що вже вспіли побувати вдома й прийшли з наплечниками, як гори, виповненими харчами. За якийсь час приїхав вантажний віз. Вартовий чи ескорта воза наказав ставити на збірку по п'ять у ряді.

Відчислив з тої колони, мабуть, тридцять і казав сідати на віз. Хто не від'їхав, залишився ночувати там же під голим небом. Здорові мали "цельти" (плащпалатки), коци чи зимовий одяг.

Я не мав тих благодатей, тільки літній плащ. Щоб не лягати на мокру землю, "зорганізував" у "бавора" кілька грубих полін дерева, приготованого на опал у стосах. Поліна були трикутні з коленого круглого пня. Уложив я їх на землі, щоб мати поміст, який був схожий радше на маґільницю ніж на лігво. На тому помості перемучив я ніч. Перемучив, бо лежати міг тільки на лівому боці, бо на правому рана. Кілька кроків від нас були господарські будинки повні соломи й сіна, але "гуманна" американська варта не дозволила її рухати. Це була перша проба моєї віри в американську гуманність і демократію.

Ранком земля була замерзла і покрилася інеєм. Хтось якось розпалив вогник. Всі перемерзли, пхалися до того вогника, щоб хоч трішки загрітися.

Щасливці-німці, відкривають свої наплечники і снідають. Коло полудня вартовий забрав двох з-поміж нас і вони принесли в балії води до пиття. Напитися напився, а їсти нема. А живіт воркоче, а живіт свариться. Думка тільки при їжі. Наче б це найважливіше в світі. В людині будиться тварина.

Приїжджає транспорт. Здорові зриваються і біжать на збірку. Я заки доштигулькав, то вже тих відчислили й вони вже деруться на віз. Так то повторялося двічі на день. Третього дня, коли живіт вже таки дуже настирливо домагався свого, я знайшов ще у своїй торбині одну цигарку й попросив одного "камерада" заміняти за неї кусок хліба, бо, - кажу, - я вже три дні нічого не їв.

 Та мій "камерад" відмовив: "іх габ ніхт" (не маю). Я подивився на нього довгим-довгим поглядом і відійшов з нічим і більше вже не пробував. Сів і задумався. За деякий час, коли "мій камерад" скінчив свою трапезу, прийшов до мене і простягнув мені кусок хліба. Я подивився на нього знову довгим поглядом, повним погорди, сказав йому "дякую" й "милостині" не прийняв.

Він відійшов з почуттям упокорення, а я голодний залишився з почуттям сатисфакції. Чекаю на транспорт і думаю. В цій ситуації я не маю шанси виїхати скоро. А ще день-два, ослабну з голоду й пропаду. Ні, я мушу виїхати.

Коли приїхав транспорт, всі знову побігли на збірку. А я тоді попри колону, як тільки скоро можу пру до переду. Вартовий з грізним поглядом до мене, як я смію так не дотримуватися порядку й не повинуватися наказам. А я став і кажу, що я - ранений і не можу бігти на збірку, і тому вже три дні тут залишаюся без їди. Він казав мені стати в першій п'ятці. Друзі допомогли якось з тяжкою бідою видряпатися на віз і ми поїхали. Їхали ми стоячи. Напхали нас, як оселедців у бочку. Водій був чорний. Їхав "по-кавалерськи" так, наче б віз лахміття. На простій дорозі нічого. Але на найменшому закруті, всі подавалися відосередньою силою в один бік і мало не вилітали з воза. Найгірше терпіли ті, що стояли біля бічниць. Бо бічниці ледве сягали колін і треба було цілою силою трималися, щоб не випасти з воза. Для мене це були тортури, а водій мав з того всього забаву. Їхали ми досить довго й заїхали до міста Ляндсгут, на подвір'я школи, де тренували коней. На дворі було хмарно, вогко й холоднувато. Тому, коли нас впустили за якийсь час до тої школи, то ми чулися, як у раю. Там тепло, затишно, підлога вистелена м'яким трачинням. Приємно полежати та ще й дали щось з'їсти. Одначе не довго ми втішалися тим комфортом, бо за пару годин казали нам вийти надвір, а там впустили іншу групу погрітися. Надворі почав падати дощ і всі взялися будувати якісь схоронища. Хто мав плащ-палатку, будував шатро. Збирали дошки, куски бляхи, картони й усе, чим можна захиститися від дощу.

З Ляндсгуту повезли нас до Реґенсбурґу, там було летовище, яке вже встигли поділити колючим дротом на клітки-бльоки, довгі, мабуть, на 100 м, а широкі на яких 25 м. Крізь досить вузьку браму-вхід, при якій стояв чорний американець і кожного палкою "заохочував" увіходити, загнали нас, як овець, у ту загороду, що вміщувала, як догадувалися, 10.000 невільників. Розмістилися уздовж дроту одним рядом, у відступі кількох кроків у два ряди плечима до себе, опісля знову, такі ж два ряди і один ряд біля дроту. Так, як стояли, так розмістились на землі, так і прийшлося спати. Погода почалася дуже гарна, соняшна, але й гаряча. Через два або три дні давали нам американські військові пакети - "діннер", "брекфаст" і "соппер". Кожний одержав один з тих пакетів раз на день. В пакетах було кілька "кексів", торбинка кави, якась пушка, кусочок шоколяди й пару цигарок. Пакети були з картону, обвинуті восковим папером, що його ми уживали на пальне. Запалали вогники і всі стали варити каву чи пригрівати інші продукти. Велика проблема була з водою. Воду довозили цистернами і на таке число людей не легко її було настачити. Люди терпіли спрагу, сонце вже не гріло, а таки пекло. Біля цистерни з водою відбувалися нестерпні сцени. Були типи, що вживали ножів, щоб добратися до води. Вартові мали тяжке завдання, щоб утримати деякий порядок. На диво і на моє щастя, я не відчував великої спраги. Одна військова їдунка води мені вистарчала на день, щоб зварити кави і заспокоїти спрагу. Натомість один з наших молодих товаришів, мабуть, із "юнаків" не міг подостатком напитися. Тому, ідучи за водою, брав мою їдунку - це було двічі на день - і приносив мені й собі. Одну дав мені, а другу мою порцію залишав собі. Наше "щастя" однак тривало всього два або три дні. Опісля пакетів не стало.

Пришилося знову постити. Сонце пражить і висотує з людини рештки енергії. Все лежить покотом рядами, як оком глянути. Муравлище людське з цілої Европи. Більшість фронтовики, що тижнями не милися, збідовані, виголоджені, завошивлені. Коли ми так лежали на сонці, то насікомі теж повилазили грітися й так стали докучати, що ми годинами полювали за ними по своїм одязі. А рук не було чим помити, ні поголитися, ні зубів пополоскати. З санітарного погляду це був жах. Четвертого, мабуть, дня приїхала якась комісія і стали викликати різні національності та кудись їх переводили. Забрали так французів, бельгійців, голляндців, поляків, а якась маленька групка залишилася росіян і я між ними.

- Ви хто такі? - Ми українці.

- До русских!

Моя дотеперішня група розбилася. Одні пішли з поляками, інші перейшли до німців. Кожний по своїй волі й думці, як рятуватися.

Нашого старшину від нас забрали, бо старшин відділили. З цілої нашої дотеперішньої групи залишилося нас 4-5. Перевели нас у другий бльок (загороду) до росіян. Були це вояки РОА. Шукаємо в тому бльоці місця, де приміститись. Усюди чути тільки "да" та "как", "Мітя, Ґріша, Альоша та Ваня".

Усе чуже у чужім краю, - прийшли на думку слова, що десь чув, чи читав. Іду по тім таборі і - що це? Бачу на тонкій тичині синьо-жовтий прапорець. Що воно таке? Хіба ж не українці афішуються? Підходжу ближче і - очам своїм ні вухам не хочу вірити. Це таки "наші", як колись казали в мене на селі. Це груда наших юнаків, забраних до протилетунської оборони ("фляку"). Двох чи трьох дорослих понад 20 років, а решта діти, що їм би на вигоні м'ячем гратися, а не рушницю носити. Було їх понад 20. Розіп'яли шатра, завісили прапорець і заходяться господарити. Ми познайомилися й вони запросили і нашу групку до себе. Там здружив я з Іваном В. (він тепер у Німеччині), з "Біленьким", - так його прозвали товариші за його біленьке волосся (поїхав до Австралії), з Олесем М. ("Пінокійо" - високий і худощавий), з "Сусликом" (маленький ростом, дрібненький, ще й 17 років не мав), з Богданом Б., з Івасем Ч., з Миколою К. - всі вони у Канаді. Для них, крім Дмитра, який був мого віку, я і Микола були "вуйками".

З подивом глядів я на ту "дрібноту", коли вони розказували де вони були, що переживали, головно під час бомбардувань. Як мужньо вони те все сприймали й пережили, як розсудливо й спокійно дивляться в майбутнє, їхнього завзяття, їхньої певности себе міг би позаздрити кожний дорослий. Вивішений національний прапорчик - це вияв їхньої національної свідомости, це відповідь, для чого вони вибрали чужу уніформу, і вияв їхньої готовности постояти й тепер за свій прапор.

У новій загороді-бльоку стало скрутно. Їсти не давали. З водою та сама історія, що в попередній переділці, сонце пече, воші гризуть. Другого чи третього дня дали по кусочку німецького військового хліба і по одній пушці-консерві вагою, мабуть, 1 кг.

Наступного дня перегнали нас у зовсім інше місце на протилежній стороні міста, на горбочку.

Гнали нас поза містом пільною дорогою. Дорога нерівна, запорошена, дещо під гору. Сонце пражить. Хочеться пити. Мої молоді супутники і тут не затратили своєї бадьорости й завзяття і котрийсь зпоміж них назвав наш марш "страстною дорогою на Голгофу". Так серед нас і прийнялася назва нового місця "Голгофа". Була це велика в кільканадцять гектарів площа, де, мабуть, паслася худоба, а частину її косили. Терен горбистий. На краю тої площі якісь будинки, де була кухня й вода. Коли ж на новому місці відкрив консерву, то розчарувався. Це був смалець. З чим його їсти? Став над ним, як Руданського циган над хроном. На своє лихо, не видержав і пробував їсти. О так може з півложки. Незабаром розболів мене шлунок.

Санітарних приміщень нема. Пішов у сторону збудовань, туди не пускають. Натрапив серед тої площі на якусь заглибину і використав її на "хвилину мрій", що протривала години. Здавалося прийшла остання хвилина.

На тому місці давали нам раз у день півлітри ніби зупи. А сонце пражить, ніби найнялося. Наче б хотіло висушити нас на тріску. Ніччю зірвалася буря. Люнув дощ. Хто мав шатро, вітер його поперевертав. Я спав під голим небом, то того клопоту не мав. Тільки, що "матрац"-земля змокріла й не було як ні сидіти, ні лежати. Раненько сонце засвітило, загріло нас і таке здавалося ласкаве й миле, як мама. Одежа стала парувати на сонці й скоро всі повисихали та почулися щасливими, хоч пісню затягай. За декілька днів стали брати деяке число з-поміж нас на роботу до міста чистити дороги труску "розвалин" з розбитих бомбами будинків. На роботі давали двічі або й тричі їсти. Процес набирання людей такий, як до транспорту. Збірка по п'ять. Відчисляють скільки їм треба п'яток, а інших завертають. Мені вдалось два рази поїхати теж. Для цього треба було з раннього ранку бути близько місця збірки і, як тільки над'їжджав вантажний віз, вскочити у котрусь з перших п'яток.

При кінці червня перевезли нас усіх до місцевості Пляттлінґ, коло Деґґендорфу, яких 30 км на схід від Реґенсбурґу. Там було летовище, де залишилося кілька розбитих літаків. Поділили нас на групи по 18 осіб і кожній дали велике шатро. Декілька груп забрали до лісу й привезли стовпів. Ми порозпинали ті шатра і замешкали в них. Маючи "дах" над головою, ми вже почувалися вдоволеними, хоча спали на сирій землі покотом один біля одного.

Зорганізувалася команда табору, яка зорганізувала кухню. Американська команда заінсталювала цистерну з водою. Харчування наладнали. Через кілька днів на приділ давали білий хліб. На сніданок була чорна кава. На обід гріта "банка". "Поварі", по нашому кухарі, всипали до великих казанів, наповнених водою, кілька скриньок консервових пушок і підігрівали їх до гаряча. На вечерю варили якусь "страву" неозначеної назви й ґатунку чи смаку, себто баланду. Кожного ранку і перед спанням забирали нас на "провєрку". Ставати треба було по п'ять. Числили групові, зголошували "командирові", а той комендантові табору, а він "американцеві". Тоді самі американці перечислювали ще раз.

Ранком ділили нас на групи і провадили на роботу. Одних до лісу за деревом, а другі копали довкола табору ями на стовпи. Інші привозили до табору якісь матеріяли. Наші опікуни-вартові поводилися з нами нормально. Деякі розуміли дещо по-німецьки і можна було з ними порозумітися. Часами деякі з-поміж них частували цигарками. А недокурків своїх нікому не боронили. "Русаки" ж за куренням пропадали. Для прикладу: ранком стоїмо за приділом хліба, і хтось закурює. Біля нього збирається зараз група і стають колом. Розмовляють про всячину.

Коли ж курець "потягнув" собі кілька разів, тоді котрийсь, - звичайно найближчий до нього, - просить "дай-ко потянуть". Очевидно, що курець не відмовляє і тоді цигарка йде довкола з уст до уст, аж знову опиниться у власника. Він затягнеться раз-два і знову все пішло довкола. За те, що ви не відмовили "потянуть", то ви вже здобули собі опінію: "ето хороший парняга, он нє откажет курива". І вже маєте приятелів. Коли хтось з-поміж них дістане курива, то вже й вас почастує.

Отже, на новому місці почуваємося як люди. "Дах" над головою є, білий хліб, вода, "банки". До того привезли порошку D.D.Т. Ним ми понатиралися, понасипали на свої лежанки, обсипали свій одяг. В неділю завезли нас до Пляттлінґу на річку. Привезли бочку плинного мила і кожний набрав собі в баньочку до води. За 10 чи 15 хвилин треба було помитися й бодай переполоскати білизну. Таким чином ми позбулися насікомих. Вже можна було спокійно спати без зайвої "руханки" і вдень не треба було нічого "шукати" ні за пазухою, ні за ковніром. А були ж вони, були! Від маленьких, ледве видних, до величини зерна пшениці.

Та наше "щастя" не тривало довго. По кількох днях не стало не то що білого хліба, але жодного, ані теж "банок". Після двох-трьох днів привезли німецького військового хліба, що його ділили - одну хлібину на 6-ьох. А до кухні стали привозити продукти до варення. В постачанні харчів часто були перебої й ми терпіли голод. До праці треба було йти щодня, а часто ввечері; коли вертаємося до табору, з кухонного димаря диму не видно. Значить "ужина нєту" (вечері нема). Вся бадьорість опадає. Надія зникає. Людей огортає пригноблення, жаль.

 Уздовж нашого табору був кусок поля, може, добрий гектар, засіяний пшеницею, яка щойно почала половіти. Більшість зерен ще були зелені. Ми зривали колоски тої пшениці і твердіші зерна їли, а зелені підсушували й тоді їли. Дехто умудрився молоти пшеницю і варити страву.

У дні порожньої меншої консервної баньки цвяхом вибивали дірочки, як у терці. До більшої баньки насипали зерна. Меншу баньку-"терку" встромляли в більшу й покручували нею у дві сторони і так мололи зерно на крупу. З того куска поля залишилась господареві сама солома. Все колосся ми з'їли.

Диво, що хоч було багато нагод втікати, випадків утечі майже не було. За короткий час у приготовані ями ми повкопували стовпи довкола табору. Опісля обвели табір колючим дротом у два ряди приблизно 10 м один від одного. Поміж обома рядами тої огорожі потягнули звої колючого дроту, почерез які не переступити. На рогах табору побудували вежі для сторожі і - стали невільниками. На вежах вартові поставили кулемети й заборонили наближатися до дротяної огорожі.

Ціле летовище американці розплянували і стали будувати дороги й бараки. Харчування ще погіршилося, бо хлібину ділили на 8, потім на 10 і так дійшло аж до 18.

Хліб той часто бував поламаний і тяжко було його ділити. Нераз замість куска хліба одержуєш жменю одробинок, які треба було там таки зісипати до рота й з'їсти. Система поділу була дуже проста й практична. Один "геометр" з добрим оком розрізував хлібину на дві частини уздовж, а опісля кожну половинку різав на 9 рівних частин. Нас 18 стояло довкола і слідкували, чи всі частинки однакові. Тоді хтось з нас почислив усіх від 1 до 18 і кожний запам'ятував своє число.

 Одному казали відвернутися. Розділювач показував на кусок хліба і запитував: "Кому?"

Відвернений відповідав за вподобою, називаючи котресь із чисел від 1 до 18. Полонений з викликаним числом забирав указувану пайку.

До кухні привозили горох. Тоді треба було кожного дня їсти горохівку, аж увесь запас зужито. Продукти не були доброякісні, а радше зіпсовані. Замість їдунки я вживав баньки від консерви великого розміру. Одержав свою пайку горохівки і зачерпнув ложкою. У ложці завважив щось чорне. Приглянувся, а це маленький жучок. Вдома, коли мені часом впало щось до страви, муха чи що інше, то я вже не міг їсти того, хоча і б три дні не їв. А тут жучок не лише, що впав, але зварився. Мені зробилося недобре. Занудило. Не можу того їсти. Зробив рух, щоб вилити геть. Але ж - що їсти? Голодний же, як вовк. Коня з копитами, здається, з'їв би. А всі так смачно заїдають. Почуття обридження каже "не їж", а голод каже "їж". Перемагає голод. Викинув жучка й зачерпнув ложкою, а там другий жучок. Викинув і того. У третій ложці два жуки. Перевірив я так усю зулу, повикидав жучків і став їсти. Їм і думаю: "Коли б моя мама побачила тепер мене, то гірко заплакала б". Я був дома лиш один.

Скінчився горох, привезли якоїсь муки. Наші "поварі" сипали ту муку на воду чи окріп, заварювали і з того виходила якась рідина - не то крохмаль, не то клей. І ми це їли. Смак? Хто там дбав за смак! Аби голод чимось заспокоїти. Живіт чимось обдурити.

Американська команда порозумівалася з нами почерез одного свойого вояка, який говорив дещо по-українськи. Йому на ім'я було, мабуть, Козловський. Через нього мені вдалося вислати лист до Америки до мого батька. При тій нагоді я йому докоряв, мовляв, американці такі демократи й гуманісти, засуджують Гітлера за кацети і знущання над людьми, а нас морять голодом не краще від Гітлера. Чи не гуманніше було б усіх нас вистріляти і не морити голодом? Моя заввага не була йому приємною, старався американців якось виправдати, але переконливим воно не було.

Наприкінці літа зорганізовано "медичну опіку", для якої віддали одне шатро. Тоді й я зголосився зі своєю раною до того пункту. Та опіка виглядала так, що знайшли серед полонених санітара, дали йому йодини, аспірини й ґази (марлі) і він був повноважений давати першу допомогу. Мою рану він чимось промив, засипав якимось порошком і перев'язав (кусок ґази й пляйстер). Погода тоді стояла гарна й тепла. А що я не мусів напружуватися, то моя рана до тижня загоїлася.

Одного ранку ми вийшли на збірку, а американців нема. Частина, що нас пильнувала, кудись виїхала, а нас залишили напризволяще. Владу перебрала команда табору і, ніби нічого не сталося, ми лояльно щоранку і щовечора виходили на збірку й перевірку. Щодня ішли на роботу і виконували її як слід. Так воно було цілий тиждень, і за той час було може два випадки втеч. Чого ж тікати? Якщо американці так нам довіряють, що залишили нас самих без варти, то в належний час вони нас звільнять і забезпечать відповідними документами.

Минув тиждень і появилася інша американська частина, що перебрала опіку над нами. Це вже, як виявилося, зовсім інші люди. Від першої зустрічі з ними ми відчули, що ми невільники, а вони покликані, щоб це довести до нашої свідомости. Поводилися з нами, як німецька кацетна варта. Говорити з собою не дозволяли. Кожний наказ, кожну роботу ми мусіли виконувати, як на команду, з поспіхом. Таку дисципліну стосували на вишколі в Лявенбурґу. Кричали, обзивали, а часто й били. Одного старшого вже, - між іншим професора за професією із східних областей, - так немилосердно потягнув декілька разів києм за те, що той виступив з ряду, щоб щось піднести з землі до їди, що мені на плач збиралося з жалю. Болів мені не так його біль, як та зневага. На наше щастя, ту частину змінили, а ми віддихнули.

Деякі групи щоденно виїжджали поза табір чи то за якимось матеріялом, деревом, чи на яку іншу працю і звідтіля декому вдавалося привезти щось, чи то з харчових продуктів (картоплі) чи що-небудь інше, за що опісля можна було виміняти, що кому потрібне. В таборі процвітала вимінна торгівля. На праці поза табором давали опівдні щось краще чи більше з'їсти. А найголовніше, що там можна було стрінутися з людьми і довідатися про найновіші події у світі. Для нас найважніше було знати, чи нас видадуть більшовикам чи ні. По таборі ходили різні поголоски. "Русаки" називали їх "параші", бо "параша" - водночас - туалета це місце, де найчастіше люди зустрічалися й мали нагоду поговорити. Коли ж до американської команди табору заїхала совєтська комісія, тоді табір увесь шумів, наче бджоли в вулику, і найвишуканіші прокльони летіли в її сторону й на совєтську владу. Прокльонів і матюків там можна було наслухатися таких, що й нікому не снилося, що такі можуть існувати. Ми називали їх сімповерхові ("й... твою христа бога крови мать" - для прикладу).

Коли наші бараки були майже збудовані, нас перевели з шатер до тих же бараків. Це нас дуже пригнобило, бо ми чогось сподівалися: мовляв, закінчимо будову і нас звільнять. Ми помилилися.

Котрогось осіннього місяця перевезли нас до Реґенсбурґа. Там працювала комісія, що звільнювала полонених німців. Почали й нас викликати до тої комісії. Декількох навіть звільнили. Між ними одного нашого "юнака", що мав виїхати до Канади. У нас настрій піднявся. Американці такі добрі люди. Таки бережуть "закону Вашінґтона". Вже думаю, куди я піду, що буду робити. Як та воля буде виглядати в чужій країні, у розбомбленій Німеччині. Та журитися не прийшлося довго. Тільки до полудня. Пополудні нас перестали викликати. Що сталося? Чи це здогад, чи "параша" мовляв, - американські альянти з російського представництва запротестували проти нашого звільнення? І знову непевність. Видадуть більшовикам? Це вже, видно, певне. Сидимо в бараках на нужденному харчовому пайку. До нашої безнадійної ситуації достосувалася й погода - з холодом і дощами. Безвихідність і безнадія повні. Малими групами кличуть кудись на роботу. Раз і я їздив перескладувати опалове дерево в якомусь парку. Властиво не бачив я сенсу в тій роботі. Виглядало це на переливання з пустого в порожнє. Призначену роботу виконали за годину чи скільки там.

Опісля розбрелися. Мені вдалося зайти до Українського Комітету, що приміщувався неподалік. Але там не знайшов ні співчуття ні поради. Розчарований повернувся до "своїх". Раз їздив за місто перевозити возиками на рейках газові стрільна і складати їх у призначені криївки - бункри з цементу. Правда нас перестергли, щоб бути обережними, щоб не спричинити експльозії або витікання газу, бо це трійливе. Але як можна бути обережним, коли ти виголоджений і виснажений, а деякі стрільна важили по 100 чи й більше кілограмів? Але як каже пословиця: що має висіти, те не втоне. Нікому з нас нічого не сталося.

Декілька днів я працював у кар'єрі. Ми вантажили каміння на візки на рейках і вкидали до машини на роздрібнювання до цементу.

Один прикрий спомин залишився в пам'яті з того перебування в Реґенсбурзі. Там був табір "українських скитальців". Мали вони забаву і на ній хтось звернувся до розбавлених гостей, щоб перевести збірку й допомогти нашим хлопцям, що знаходяться тут за дротами в таборі полонених. У відповідь знайшлися типи, що відповіли: "А ми їх там посилали?" Мене особисто це дуже болюче вразило. Мені здавалося, що шикани польської адмінісртації, більшовицького визволення й німецьких вивозів на невільничу працю чи їхнє збирання контингентів - вже навчили навіть найдурнішого національної солідарности і співпраці. Але, як видно, темняк темняком! Чи як Руданський писав: "Свиня все свинею..." Один чи два темняки знеславили цілу громаду.

Того ж, мабуть, таки місяця нас перевезли назад до Пляттлінґу.

Одного разу приїхав до нас о. Іванець із Реґенсбурґу. Нашій радості не було кінця. Про нас знає наша громада. Може, ми ще не пропали. Отця спрямували до мене, ніби представника української групи, бо ніби я найстарший і мене звали "вуйком". Вмить ціла наша група прийшла послухати, що скаже отець. Відправив Службу Божу. Хто бажав, висповідався. Всі галичани і дехто з православних наших друзів. Привіз отець деяких газет і журналів, змістом яких я розчарувався. З них ми дізналися, яка наша еміґрація розполітикована, як "полемізує" між собою, наче б не було нестатків війни, наче б нікому нічого не грозило, а найважніше, котра партія має верховодити.

З того часу отець відвідував нас кожного місяця. Кожночасний його приїзд сповняв нас радістю й надією. Декілька разів привозив зі собою хор із Пляттлінґу. За його старанням мешканці Українського табору в Реґенсбурзі передали нам подарунки у формі пакунків. Це було з нагоди Різдвяних свят; досі зберігаю хусточку з побажанням "Щасливих Різдвяних Свят", вишитими на ній. Зберігаю її як дорогу пам'ятку, вияв співчуття в мойому незавидному положенні. До того ж це від якоїсь родини з Бережанщини, мого сусіднього повіту. Пакунки не були адресовані, тільки призначені для Української групи. Ми не приготовані, а зворушені й схвильовані такою радісною подією, не знали як розв'язати проблему розподілу. Американська команда наглила розвантажити віз і відіслати. Заворушилися наші "старші брати". Мовляв, ми всі ділимо однаково свою долю. "Почему отдєляться?" Товпою обступили нас довкола і дивилися на нас вовком.

Так переконували, так торгувалися і вмовляли, що ми нарешті погодилися всі пакунки занести до магазину біля кухні, там їх розпакувати і опісля розділити на всіх таборян. Функцію розпаковування й сортування продуктів доручили делегованим у більшості нашою групою людям. Зайняло це більше, як пів дня, щоб розпакувати, посортувати й пригогувати до рівного розподілу. Залишилися одяг, сорочки, хусточки, светри і т. п., що на всіх не поділиш. Усе це ми зв'язане у в'язку забрали до свого бараку. При розпаковуванні пакунків хтось закурив цигарку, очевидно, вже з привезених. Ту цигарку ми йому записали, як частину його "пайки"-приділу.

Нашу роботу підглядали "русаки", що кружляли довкола бараку й попід вікна та слідкували чи бува хто не курить або не візьме собі, себто не вкраде. В понятті злодія злодіями всі. Бо як же можна коло чогось робити і не вкрасти? А по-друге, як це можливе, щоб "й... і хахли" чи якісь "ґалічмени" могли чимось розпоряджатися без нагляду "старшого брата?"

Це відчувалося на кожному кроці. Найбільше їх лютило, що деякі наші східні брати зблизилися до нас, заприятелювали з нами й "відрусифіковувалися". Почалась немов би тиха українізація. Навіть почалися балачки про засновування земляцтва. Особливо таку думку піддав один майор. Він подружив з нами, а це дуже вкололо "старших братів". Майор належав до групи, що розпаковувала пакунки. Другого дня ранком до нашого бараку впадає зграя "блатних", себто хуліганів, злодіїв і всякого шумовиння, накидається на майора, що мовляв, ми не розділили всього, а забрали собі і, що ми курили цигарки, себто їх обікрали, бо це було "загальне майно". Робили це з таким галасом, криком і ненавистю що, здавалося, нас усіх хахлів, - а головно майора, розірвуть на кусні.

З чимось таким я ще в житті не стрічався, тож перелякався не на жарти. Якось висмикнувся з бараку й побіг до команди табору за допомогою. Комендант Петров видно знав про той бешкет, бо післав післанця до бешкетників з наказом з'явитися до команди й якось ту бучу успокоїв. Факт, що комендант знав про той бешкет наводить на думку, що якщо це не було інспіроване, то було толероване. "Русская" грабіжницька вдача показалася нам у цілій своїй наготі.

Після цього ми рішили, що нам небезпечно жити разом з росіянами й ми рішили відділитися. Через одного з-поміж наших дивізійників "Олеся", що ходив до американської команди на працю, ми дізналися, що нас можуть перевести в інший бльок, якщо ми внесемо прохання на письмі. Таке прохання ми внесли з долученим списком імен тих, що бажають перейти до іншого бльоку. У список ми включили імена наших друзів із східних областей та з Волині, які цього бажали. На доказ свого колишнього польського громадянства, кожний з них вибрав собі місце народження в Західній Україні. Ми його вчили топографії тої місцевости, щоб міг при комісії доказати, що він справді з тої околиці. (Мусів запам'ятати сусідні села, місто, річку, гору, ліс тощо). Ще як ми очікували свого переселення, до нас "загостила" репатріаційна комісія в особах совєтських капітана й лейтенанта, щоб заохотити нас повертати "на родіну". Так золотоусто говорили й так солодко переконували, що проводир "блатних", отой ватажок бешкету, відзивається до свого колеги:

- Ваня! Давай поєдєм на родіну. Одх..м 10 годов і будем на родінє.

Ваня послухав і вони виступили з ряду готові їхати. З ними виступило понад сотня, і в тому один наш юнак. Зараз приїхав грузовик і вони всі "уєхалі на родіну".

Табір нагадував розбурхане муравище. Дискусії, говорення, матюкання під адресою репатріяційної комісії й совєтської влади, здогади про нашу долю. Звільнять чи видадуть більшовикам? Всякі дикі вістки, "параші". В таборі хвилювання, мов у розбурханому морі. За деякий час усе притихло, успокоїлося.

Прийшла зима, холоди. Бараки неізольовані, неущільнені. Поміж дошками щілини, вітер дме, мороз тисне. Барак довгий може на 20-30 метрів. Посередині одна маленька залізна пічка. Приділ дерева скупенький. Сидимо й спимо в плащах на поверхових нарах, без сніданків.

Накривалися коцами, Що їх видали нам по два. Ранком ту маленьку пічку обступили всі довкола, Щоб погрітися. Було воно подібне до роя бджіл, що сіли на кущику.

Служила та пічка нам теж і за "товстер". Свій кусник гливкого хліба припікали на плитці, де вміщувалося 4-5 кусочків. Інші притуляли до боків пічки, треті користали з димної рури, що розпікалась до червоного.

У безділлі дні тяглися на розмовах, жартах, насміхах, часто на суперечках, що доводили й до бійки. Одного разу один старшина Нікітін пробив ножем фольксдойчера (німця з України), і сам зник з табору. Хтось мугикав пісню, хтось щось тесав, різьбив. Інший направляв лихий одяг. Майстрували цигарнички, насилювали на тоненькі трубочки кусні колірових ручок від зубних щіток. Надавали їм бажаної форми й вишліфовували. Не бракувало майстрів, що з мідяних ручок виробляли "щирозолоті перстені". Так їх вишліфовували шматками вовняної матерії, що виглядали на щире золото.

Усю ту промисловість вимінювали в американців-вояків на цигарки або поза табором на харчові продукти: хліб, картоплю тощо. Тим ремеслом займалися тільки умільці. Щоб іншим дати якесь зайняття і відвернути їх увагу від безнадійности й непевности долі, команда пробувала організувати якісь курси й самодіяльні гуртки.

За ініціятивою одного інженера із східних областей, ми зорганізували хор. Ані інженер не був диригентом, ані наш хор не був хором, а такою собі співучою групою. Але за участь у хорі признавали пайок працюючих. Не пригадую, як той пайок виглядав. Знаю що всеодно ситими ми від цього не були. Пісні співали з пам'яті і послуговувалися співанником, що припадком знайшовся в одного нашого побратима кубанця. Опісля наш хор перебрав справжній дириґент-музик Бобков. Часом звертався до нас українською мовою. Йому я наспівав мелодію пісні "Засяло сонце золоте". Він написав ноти на голоси. Напевно не було воно на 100% згідне з оригіналом, але як ми заспівали її на нашому таборовому концерті, то всі "хахли" аж ахнули і сприйняли ту пісню з захопленням і з розбудженим почуттям українства. Нас тоді майже оваційно оплескували.

До табору прокладено водопроводи. У кожному бльоці був умивальний барак з дерев'яним коритом і кранами над ним, під якими ми могли не лиш помитися, але й "випрати"-переполоскати сорочку. Були теж душі, під якими раз у місяць кожний барак по черзі мав можливість краще помитися теплою водою. У наших обставинах це вже був люксус.

За посередництвом о. Іванця я одержав адресу УТГІ і записався на позаочний курс англійської мови. Одержав скрипт і пробував учитися. Одначе, ніщо з того не вийшло. В тих обставинах мені вчитися було тяжко. Нераз читаєш скрипт, а думка лине ген-ген до рідного села, додому: "Що там тепер? Як там мати сама живе? Що вона бідна робить? Бідна,бідна! Коли б її можна спровадити сюди." Хоч який сам голодний, то ж поділився б з нею, коби тільки вона тут. І перед очима образ прощання на залізничній станції. Мати стоїть, наче закам'янілий стовп, а я віддалююся в невідоме, на війну. У такому настрою минали невільничі дні й тижні.

Минула зима. В повітрі відчувається перелім. Холод слабне. В повітрі подих тепла.

На 13.3.1946 р. розбудив нас якийсь рух і шум. Протираємо заспані очі. В бараку американські вояки стукають палицями об наші нари й покрикують, мабуть, "летс ґо". Що? Як? В чому річ? Що сталось? Хтось передає наказ: всім з речами виходити на збірку за бараками. Чому? Пощо? Ніхто не каже. Виходимо. На кожному розі нашого бльоку стоїть танк з гарматньою цівкою та кулеметом, спрямованими на нас, на бараки. Понад табором кружляють літаки. Ззовні табір обставлений танками.

Стали ми лавами й виклали перед собою на землі усе своє майно. Американці провіряють і забирають гострі предмети: ножі, бритви, пильники тощо. Дещо викидають на бік. У мене забрали плящинку кольонської води. Може думали, що це отрута чи наркотик. Після перевірки стали викликати поіменно й вантажити викликаних на грузовики, що виїжджали поза табір.

Жодних вияснень куди, пощо, чого? Очевидно, можна було здогадуватися двох можливостей: перша - переселення до іншого табору, але тоді пощо танки? Друга це "добровільний поворот на родіну".

Один хлопець, білорус, підрізав собі горло. Хтось - жили на руках. Інші скрилися. Ранених відвезли до шпиталю в Деґендорфі. Тих, хто сховався, знаходили і силоміць саджали на машини.

Після тої операції залишилося нас, може з 4 сотні. Всіх нас перевели до іншого бльоку. Люди схвильовані, роздратовані, нерви розбурхані, напружені. Тільки й говорення, що вивіз на "родіну". І знов поплили сумні дні в непевності й безнадії.

Навідався до нас знову наш о. Іванець. Про вивезених нічого ніде не чув. Значить, пропали хлопці. Привіз декілька газет. Він був для нас одиноким зв'язковим із зовнішнім світом. Його відвідини, його ласкаве слово було для нас бальзамом на зболілі невільничі душі. Відправив Службу Божу. Прошу допомоги, якщо можливо, для наших юнаків. Не для всіх. Бо вже попеклися на росіянах. За деякий час реґенсбурська громада прислала деяке число пакунків, але - як було договорене - призначили тільки для "малолітніх", себто для юнаків. До них ми включили й малолітніх негаличан, себто із східніх областей, хоча вони з нашими не дружили.
Прийшло 1-е травня 1946 року. Знову приїхали американці на вантажних машинах, але вже без танків. Викликали наших таборян поіменно й вантажили на вози та кудись повезли.

 Залишилося нас щось 200 люда, головно галичан і волиняків, колишніх польських громадян та декілька "штучних" польських громадян. І знову те саме: куди повезли? Що з нами зроблять? Звільнять чи на "родіну" пішлють? А що буде з нами?

Так прийшло 15-е травня 1946 року. Приїжджають американці, нас вантажать на грузовики. Кожний мусить сидіти на плятформі з похиленою головою. Розмовляти не вільно. Не вільно розглядатися. 3-заду сидить вояк з рушницею, спрямованою на нас. Виїжджаємо з табору.

Якщо звернемо на захід у сторону міста Пассав - це майже на границі Чехії - там більшовики. У тяжкій задумі голови самі похиляються ще нижче. Кожний снує свої думи. У мене давне рішення: не здатись більшовикам живим. У наплечнику, пошитому з частини шатра, мої статки - коц, якісь лашки, сорочка, білизна, все, що полонений може мати. У туалетній сумці пару речей, з якими не хотів розставатися: мамині листи, вічне перо, кусок хліба. Це держу біля себе в руках. Думка - у критичній ситуації скакати з грузовика й або загинути під колесами чи від кулі конвоїра або втекти. Доїжджаємо до міста Пассав. Вози не зменшують швидкости.

Минаємо місто. Праворуч дороги ґрунт схило спадає до річки. Зіскочити з воза і скотитися до річки. Ліворуч якісь забудовання. Над в'їздом напис "ДП - кемп". Може, завезуть до того табору, - шибнула думка. Ні! Минаємо той табір і їдемо далі. Вже нема сумніву. Нас везуть більшовикам. Готуюся до скоку. Ще раз глип до переду. Перша автомашина завертає з головного шляху ліворуч. Заїжджаємо на якесь велике подвір'я. Нас 5 грузовиків. Поруч якісь муровані з цементових бльоків бараки без вікон і дверей. З іншого боку кущі: гайок чи сад. Команда: злазити з возів і ставати на збірку по 5. Перечислюють нас. Зараз певно приїдуть більшовицькі вози й нас заберуть. З'являється якийсь чолов'яга в цивільному, з табору "ДП".

Йому комендант нашого транспорту передає якісь папери. Сам зараджує збірку своїх вояків.
Стають у лаві й на команду підносять рушниці та відчиняють замки. Жодна рушниця не мала набоїв. А так грізно виглядали на грузовиках. Американці від'їхали, а той цивільний заявив нам, що за годину чи дві ми всі одержимо свої документи звільнення. Пішов у сторону табору, а за декілька хвилин подвір'я зовсім опустіло. Ніхто не довіряв, чи це не є якась пастка.

Американці нас лишили, а більшовики можуть приїхати і нас забрати. Одначе через годину чи дві, як той цивільний казав, він з'явився з пліком паперів. Тоді, наче з-під землі, з'явилися всі й видали документи про звільнення ("Ентляссунґсшайн"). Після цього знову всі зникли.

Залишилася тільки наша групка юнаків-галичан і нас кількох дивізійників. Переночували ми в тих бараках без вікон і дверей. Ранком найняли візника з одним конем, поскладали свої "маєтки" на підводу, а самі за ним пішком, наче на похороні подалися на залізничну станцію. □