ВІСТІ КОМБАТАНТА: Українське військо в Закарпатті

Августин Штефан

І.

Закарпатські українці аж надто короткий час жили в українській державі, але на їх землі, що лучить Захід зо Сходом, часто відбувалися походи і наступи різних військ, деколи й українських. Акції та навіть лише сама приявність свого війська, прокидували національну свідомість та оживлювали зв'язок з іншими українськими землями.
В цій статті подані деякі матеріяли про дії або тимчасову приявність українських збройних сил з Галичини, з Наддніпрянської України та й льокальних в Закарпатті. Було б добре, щоби дослідники історії Закарпаття доповнили і, якщо потрібно, виправили цю першу спробу.

І. Українські війська в Закарпатті від IX. століття до І. світової війни.

1) Закарпатські перекази говорять, що предки закарпатців — білі хорвати — з кінцем IX. століття мали свою державу, якою правив князь Лаборець. Ця держава лежала між Карпатами, Тисою і притокою Тиси Бороґом, до якого недалеко від себе зливаються ріки Латориця, Уж, Лаборець, Ондава і Топля.¹)

Мадярський літописець Анонімус (Безіменний), про якого відомо тільки те, що жив в другій половині XII. століття і був писарем мадярського короля Бели, написав історію мадярів від найдавніших часів до короля св. Стефана під назвою «Діла мадярів».²) Спосіб писання і стиль цього літопису, писаного по-латині, наводять на думку, що Безіменний був французом або таким, що вчився в Франції. У своїй хроніці Безіменний говорить і про князя Лаборця. Це найстарша писана згадка про князя Лаборця. Однак деякі історики вважають хроніку Анонімуса за невірогідну.

Закарпатські перекази про війну Лаборця з мадярами³) говорять так: Коли мадяри під проводом Алмоша (батька Арпада) перейшли веречанський провал, князь Лаборець став до бою проти них над рікою Латорицею і відбив їх. На радість з приводу перемоги Лаборець вгостив своє військо вином. По гостині військо заснуло твердим сном і коли мадяри окружили їх і напали на них, сонне військо переможено і вирізано, тільки Лаборець пробився і втік на захід. Але над річкою Свіржавою упав під ним кінь і мадяри дігнали його і повісили на дереві. Від того часу та річка називається Лаборцем.

Анонімус в главі 13 свого літопису пише: «Тоді князь Алмош і його старшини почувши це (що край багатий) надзвичайно радувалися і поїхали верхи під замок Гунґ, щоб завоювати його. Як тільки розставили табори довкола мурів, то начальник замку Лаборці, якого звали на своїй мові дукою (князем), втік і поспішав до фортеці Землін. Його переслідували вояки князя і спіймали біля одної ріки та повісили на тому самому місці. І з того дня ріка ця була названа його іменем Лаборці. Тоді князь Алмош і його війська увійшли до замку і принесли безсмертним богам великі жертви і бенкетували чотири дні...»⁴)

З часів до р. 1250 залишилося в Мадярщині мало архівних документів, бо в часі татарського нападу в р. 1241-42 татари руйнували вогнем і мечем села та міста і палили церкви та монастирі, де грамоти береглися. Літопис Безіменного був писаний після татарського нападу, попередні описи правдоподібно були знищені. Однак, існування ріки Лаборець та закарпатські і мадярські перекази, як теж оповідання Безіменного доказують, що князь Лаборець жив і воював. Отже перше, дотепер відоме, закарпатське українське військо було військом князя Лаборця.

2) Українські літописи пишуть, що в поході князя Олега на Царгород початком X. століття взяли участь всі українські племена, між ними так само і білі хорвати, предки закарпатців. Олег ішов Дніпром у похід, а білі хорвати ішли Дунаєм під своїм князем і злучилися з дружиною і човнами Олега на Чорному морі та разом вдарили на Царгород.⁵) Це друга згадка про українське військо Закарпаття.

3) Чотири королі і два князі з династії Арпадовичів були одружені з українськими княжнами і дві княжни з Арпадовичів з галицькими князями.⁶) Українську княжну-наречену провадили українські військові відділи і тоді закарпатці стрічали в себе українське військо. Зять Ярослава Мудрого мадярський король Андрій І. вернувся до Мадярщини з київським військом.⁷) Арпадовичі вимерли 1301 р.

4) Галицько-українські військові відділи могли бути в Закарпатті між рр. 1280- 1320, коли Березька і Спіська жупи належали до Галицько-волинської держави князя Лева І. Даниловича.⁸)

5) Закарпатський вельможа Петро Петрович (Петенько, Петгео) земплинський і ужанський наджупан підняв 1315 р. повстання проти мадярського короля Карла Роберта з роду Анжу, щоб боронити руську віру, бо Карло хотів все латинізувати. Петрович поїхав до Галичини і просив галицького князя Лева II. Юрієвича, щоби прийняв мадярську корону і виступив проти Карла Роберта. Лев II. був внуком мадярського короля Бели IV. і мав таке саме право на мадярський престіл як Карло. Але Лев II. воював тоді з Литвою і татарами і не міг дати помочі Петровичеві. Петро Петрович воював до р. 1321 на чолі своїх закарпатців, але вкінці поляг під замком Мак на Пряшівщині у бою з Йоганітами.⁹)

6) Під кінець XIV. століття подільський князь Федір Коріятович привів з собою на Закарпаття, як старі хроніки пишуть, біля 40,000 українців з Поділля і поселив їх головно в Березькій жупі. Очевидно, Коріятович мав своє військо і це було, мабуть, останнє українське військо в Закарпатті аж до р. 1849.¹⁰)

7) У березні 1849 р. Головна Руська Рада у Львові створила військову формацію під назвою «Руські Гірські Стрільці». Їх однострій мав українські мотиви,¹¹) старшинами були українці. Цей курінь, що мав 1410 добровольців-українців, у вересні 1849 вирушив через Закарпаття до Мадярщини. Руські Стрільці не брали участи у воєнних операціях, бо мадярська революція вже була здавлена. Стрільці тільки асистували при останньому замиренні Мадярщини і в січні 1850 вернулися до Львова.¹²)

II. Українські Січові Стрільці в Закарпатті в І. світовій війні.

На пробудження національної свідомости закарпатців значний вплив мав побут Українських Січових Стрільців в Закарпатті. Більші або менші формації УСС, деколи кількасот стрільців, побували довше або коротше, кілька днів, навіть кілька місяців в кільканадцяти селах і містечках в часі від 4 вересня 1914 аж до квітня 1917 в Закарпатті.

Стрільці часто ночували в селянських хатах, розмовляли з селянами, бавилися з дітьми, учили молодь народних і патріотичних пісень, в неділю і в свято ходили до церкви, і часто стрілецький хор співав там на Богослужбах. Мешканці села щоденно прислухувались команді в їх рідній мові, українській пісні і розмові «панів офіцерів», які говорили не по-мадярськи, але так, як вони. Це створило сердешне відношення між стрільцями і селянством і прокидало приспану свідомість.

Стрільці своєю веселою вдачею, охотою помогти і своєю піснею так приєднали собі мешканців тих сел, де вони були на постої, що не тільки молодь, але й старші з плачем виправляли стрільців з села, коли вони вибиралися на фронт або до іншого постою. ¹³)

Відділи УСС побували довше в таких місцевостях Закарпаття: ¹⁴) 1) В Страбичові і в Ґоронді перший курінь Михайла Волошина, другий курінь Гриця Коссака і третій півкурінь Степана Шухевича від 4-го до ЗО-го вересня 1914, однак деякі сотні війдійшли на фронт скоріше. 2) В Нижніх Верецьках сотня Василя Дідушка від 10 вересня до 8 жовтня 1914. 3) В Ужку, в Заброді і у Великім Березнім сотня Осипа Семенюка від 18 вересня до 15 жовтня 1914. 4) В Чинадієві сотня В. Дідушка від 10 до 25 жовтня 1914. 5) В Хусті сотня Клима Гутковського від 1 листопада 1914 до 10 січня 1915. З околиці Хуста (з Липецької Поляни) кілька сільських хлопців просили прийняти їх в тім часі до УСС, але їх не могли прийняти. Сотних Ґутковський якийсь час був місцевим командантом в Хусті і причинився до спопуляризування УСС не тільки серед місцевого населення, але і серед австрійської армії, бо чисельні відділи армії, переходячи через Хуст зустрічалися тут з сотнею УСС. Коли престолонаслідник Карло переїжджав через Хуст, сотника Ґутковського та його сотню представлено Карлові і вони одержали признання від Карла. 6) В Ґоронді знову зібралися сотні Осипа Будзиновського та Дмитра Вітовського в першій половині листопада і по кількох днях відійшли на фронт 12 листопада 1914. 7) В Паланках від листопада 1914 до 5 липня 1915 була спочатку кадра а потім кіш. 8) В селі Мішкаровиці, біля Латірки третій півкурінь Степана Шухевича станув постоєм кінцем листопада 1914 і виконував стежну службу ввесь грудень та брав участь в боях в Підполозі (Везерсаллаш) і в Гукливі (Зуґо). 9) В околиці Волівця, поміж верхами Плай та Великий Верх сотні Осипа Букшованого, Романа Дудинського та Зенона Носковського перейшли на становище 20 грудня. Звідтіль атакували ворожі становища аж до 7 січня 1915. 10) В долині ріки (Надь Аґ) у Воловім, в Соймі, в Майдані і в Торупі сотня К. Ґутковського від 10 січня 1915 аж до кінця січня брала участь с боях і опісля перейшла до Галичини. 11) В Мармароськім Сиготі був кіш від квітня 1916 до квітня 1917. 12) У Великім Бичкові перебувала Гуцульська Сотня від 27 жовтня 1916 до 26 листопода 1916. Ця сотня була створена в 1916 р. по розгромі під Бережанами і мала 180 стрільців, майже самих гуцулів.
Спершу «Кадра», а від березня 1915 р. «Кіш» були збірним пунктом для тих стрільців, що верталися до своєї сотні з відпустки, з лікування або як «загублені» в боях. Кадра в перших місяцях була в Ґоронді, пізніше аж до березня 1915 р. в Паланках (Вар Паланка), біля Мукачева. Перше місце постою Коша УСС в Закарпатті було так само в Паланках.
Кіш і Кадра виконували адміністративну працю, вишколювали і формували новобранців та зберігали зв'язок між поодинокими відділами УСС. Коли зібралося більше число стрільців в Коші, то вели серед них і серед населення ближчої околиці освітню та освідомну працю.
Кіш був в Паланках від березня до 5 липня 1915. Вправлені в народній праці студенти-стрільці скоро здобули довір'я сільської молоді та навіть і старших. Стрільці співали часто в церкві в Мукачеві, давали концерти українських пісень і стали такими популярними, що навіть з далеких сел приходили селяни і просили, щоби стрільці співали в церкві та приходили на весілля і на хрестини.

На освідомну працю УСС звернула увагу мукачівська мадярська поліція і зробила донос до міністерства внутрішніх справ в Будапешті про «протидержавну» аґітацію стрільців. В наслідку цього команда УСС дістала строге напімнення з вимогою припинити українську національну пропаганду в Закарпатті. Однак, сердешні взаємини між стрілецтвом та населенням не були припинені і стрільці провадили свою працю далі. ¹⁵)

Кіш в Паланках був розміщений в замку-фортеці князя Коріятовича, що був перебудований в XVII столітті. З цього замку вирушив був похід війська семигородського князя Юрія Ракоція II, союзника Богдана Хмельницького, проти Польщі 1657 р. На великій, відкритій терасі цього замку зібралася 29 квітня 1915 коло тисяча стрільців та значне число гостей з Паланок, з Мукачева та з близької околиці, щоби віддати честь Шевченкові. Це було перше публічне Шевченківське свято в Закарпатті. Святочну промову виголосив делегат Боєвої Управи д-р Володимир Старосольський, хор і оркестра стрільців дали музично-вокальні точки, між іншими «Закувала та сива зозуля» і «Гуляли». По кінцевій промові Т. Меленя стрільці відспівали гуртом «Ще не вмерла». Свято зробило глибоке враження на присутніх, які довго ще не розходилися, розмовляли з стрільцями і слухали їх патріотичних пісень. ¹⁶)

Кіш в Паланках дав ще одно «перше» в Закарпатті: — першу українську гімназію. Правда, до цієї гімназії ходили тільки стрільці, але вона була уміщена в державній мадярській народній школі і тому населення знало про українську гімназію. В стрілецькій гімназії було біля 30 учнів стрільців, які перед тим скінчили бодай четверту клясу гімназії. Викладав в ній кандидат філософії Степан Прідун латину, греку, математику і філософію за програмою вищих кляс гімназії. Гімназія в Паланках потривала від кінця травня до 5 липня 1915, коли Кіш був перенесений до Галичини. Там гімназія мала більше учнів і більше учителів. ¹⁷)

Командантом Сигітського Коша був відомий артист-маляр, четар Юліян Буцманюк, який маючи у своїм коші біля 300 виздоровців, провадив важну освідомну працю в Мармарощині. ¹⁸)

Побут і зв'язана з ним праця стрільців в Закарпатті принесли довготривалі висліди. Чар української пісні, сила рідного слова, тепле ставлення галичан до них, прокинули приспану любов до свого власного народу. ¹⁹) Закарпатці з власного досвіду пізнали правду слів поета А. Духновича «Бо свої то за горами не чужі». Разом з новими піснями ширилася і національна свідомість з села до села і в 1918-19 рр. замість «смиренно-покірного» русина бачимо національно свідомого русина-українця, який у Лубоні, Сваляві, Сиготі і Хусті гордо заявляє мадярським панам і їх воякам: «Не будемо далі вашими рабами, хочемо свою власну державу, хочемо Україну». В Хусті на всенароднім конгресі заступники з цілого Закарпаття і Пряшівщини, не зважаючи на приявність мадярського війська, рішають з'єднання Закарпаття з Соборною Україною. По Службі Божій в церкві, під час походу на вулицях Хусту і в залі конгресу, селянські делегати співали національний гимн, змінений початком: «Вже воскресла Україна...» Приявні інтеліґенти дивувались, звідки селяни знають український гимн. Їх відповідь була проста: «Від наших січових стрільців».

Майже в усіх селах, де були стрільці, вже в перших роках чеського режиму, коли закарпатці мали більше свободи, як під мадярами, поставали читальні «Просвіти». Деякі з цих сіл і міст, як Великий Бичків, Хуст, Вишні Верецьки стали центрами культурно-національної праці своєї околиці.

«Пам'ять про УСС залишилася тривка і добра — пише "Сеньйорська Ватра" в статті "Початки пластового руху в Карпатській Україні". Коли в 1925 р. в Лугах, коло Сваляви був пластовий табір і одного дня запрошено на ватру довколишнє населення, від селян чули ми про УСС, як про гарних хлопців, що йшли битися за Україну». ²⁰)

Пам'ять про УСС в Закарпатті не загине. Зберігатимуть її чисельні могили стрільців, що лежать в таких місцевостях (в дужках день смерти): ²¹)

Вишні Верецьки: Микола Василаш (23 вересня 1914), Василь Грицина. Іван Юріїв, Іван Козел, Юліян Кордюк, Данило Корінь (24 вересня 1914), Василь Абрисовський, Іван Беч, Роман Богданович, Іван Вацик, Микола Вовк, Петро Завадович, Іван Коваль, Франц Мазяр, Павло Максимяк, Михайло Петрович (28 вересня 1914), Володимир Савицький (4 листопада 1914).
Волівець: Лев Коберський (29 листопада 1914), Михайло Палій (11 лютого 1915). Гуклива: Іван Василишин (21 грудня 1914). Ґоронда: Бойко (Вістник Союза Визв. України, 16 січня 1916, ч. 65-66, стор. 41). Мукачево: Іван Безпалко (6 лютого 1915), Володимир Бернацький (1 березня 1915), Іван Веприк (25 березня 1915), Кость Головінський (26 квітня 1915), Федь Матияш (7 квітня 1915), Микола Синецький (14 липня 1915), Володимир Ходаневич (3 квітня 1915). Поляна: Володимир Ляшкевич (16 січня 1915). Свалява: Петро Баюрчак (23 березня 1915). Ужгород: Остап Вахнянин (31 серпня 1924).

Стрілецька Рада на своєму останньому засіданні в липні 1920 в Празі закликала січових стрільців до повороту до Галичини. ²²) Однак кількадесять їх залишилося в Закарпатті і взяло участь у розбудові цієї занедбаної української землі. Авторові цих рядків вдалося ствердити імена наступних: чет. Ярослав Барнич, учитель, диригент, до р.1939; хор. Омелян Білинський, учитель, до р. 1939; пхор. Остап Вахнянин, проф. гімн., до р. 1924; чет. Іван Гурко, учитель, до р. 1939; Антін Дівнич, урядник Просвіти, до р. 1938; пхор. Дідик, проф. гімн., до р. 1938; Гриць Дубик, учитель, до р. 1939; от. Гриць Коссак, учитель торг. школи, до р. 1924; Степан Миколин, учитель, до р. 1939; пор. д-р Михайло Новаківський, банк. урядник, адвокат, до р. 1936; хор. д-р Іван Рихло, лікар, до р. 1939; хор. д-р Роман Стахура, адвокат, до р. 1939; пор. д-р Ілько Цьокан, проф. торг. академії, до р. 1925.

ІІІ. Виправи Української Галицької Армії до Закарпаття р. 1919.

До Закарпаття р. 1919 відбулися чотири виправи УГА. 1) До Ясіня 7 січня, під командою чет. Степана Зибачинського, пізніше пор. Віктора Воробця. 2) До Ясіня-Сигота в днях 13- 17 січня, спочатку під командою пор. Степана Глушка, від 16 січня під командою сотника д-ра Дениса Маєр-Михальського. 3) До Волівця-Мукачева, в днях 15-17 січня, під командою старшини з Стрийського коша. 4) До Ясіня, дня 5 лютого, під веденням сот. Івана Роґужинського. Про цю останню виправу пише тільки Василь Ґренджа-Донський. ²³) Ясінь був тоді довший час відрізаний від західнього світу через румунську окупацію Сигота, тому про цю виправу мадяри не знали, а галицькі часописи не згадували про неї, щоб не дразнити мадярів і румунів.
Перші три виправи описують різно. Д-р Лонгин Цегельський, керівник Секретаріяту закордонних справ, у своїх споминах пише, що секретар військових справ, полк. Дмитро Вітовський, розпочав виправи на власну руку, не спитавши уряду. ²⁴)

Сотник Микола Алиськевич в статті про експедицію на Закарпаття в «Літописі Червоної Калини» за р. 1931 пише: «Полк. Вітовський боронився перед висилкою військ на Закарпаття... натомість д-р Голубович (голова Уряду був за висилкою допомоги... бо братам закарпатцям треба помогти. Не було в цій справі виразного вирішення...» ²⁵)

Д-р Володимир Бемко, сотник УГА в статті «Виправа на Закарпаття», цитує повище твердження сот. Алиськевича і порівнюючи з висловом д-ра Л. Цегельського пише: «Насвітлення, як бачимо, зовсім суперечні, але є дані на те, що експедиція була вислана без відома д-ра Євгена Петрушевича». ²⁶)

Однак наступні дані доказують, що однаково президент Петрушевич, як його Уряд (мабуть, за вийнятком Л. Цегельського) знали про виправу до Закарпаття.

Автор цих рядків дня 27 жовтня 1918 поїхав до Відня і 29-го передав листа о. Августина Волошина до посла Юліяна Романчука в справі інформацій і вказівок про Закарпаття. Посол Романчук був дуже зайнятий (здається, того самого дня виїхав з Відня) і просив послів д-ра Кирила Трильовського та д-ра Степана Смаль-Стоцького, щоб вони дали усні інформації. Крім них ще посли д-р Євген Петрушевич та д-р Лев Бачинський вели розмови з автором цих рядків. Усі вони говорили тоді, що Закарпаття буде частиною України і «ми Вас заберемо».
Д-р Осип Дудикевич, адвокат у Воловім у Закарпатті, колишній старшина УГА, у статті «Гуцули за Соборну Україну...» писав, що на засіданні Української Національної Ради в Станиславові в днях 2 і З січня 1919 делегати «Угорської України» Клочурак і Клемпуш заявили, що Закарпаття хоче прилучитися до Соборної України. ²⁷)

Президент д-р Петрушевич на засіданні прийняв делегатів Закарпаття і ще того дня вислав д-ра О. Дудикевича до Сигота, щоб там на засіданні Народньої Ради під головуванням д-ра Михайла Бращайка поінформувався про ситуацію. Д-р Дудикевич розмовляв з д-ром М. Бращайком і чув, як на засіданні промовець за промовцем жадав прилучення «Угорської Руси» до України. 5 січня д-р Дудикевич вернувся до Станиславова, здав звіт президентові Петрушевичеві і зараз другого дня відділ УГА перейшов границі і став в Ясіні.

Д-р Л. Цегельський у своїх споминах пише про делегатів Закарпаття в Станиславові, ²⁸) але він помилявся щодо дати — пишучи про половину січня 1919, — і додає «Президент Петрушевич привітав делегатів кількома словами, висказуючи надію, що так, як Галичина об'єдналася з Придніпрянщиною, так і Закарпаття увійде в одну, соборну українську державу».

В Мадярщині від місяця листопада 1918, були хаотичні відносини. Ліндер Бела, міністер військових справ в кабінеті ґр. Михайла Каролія, публічно проголосив «Не хочу бачити вояків» і розпочав прискорену демобілізацію. ²⁹) Публічний порядок утримували лише такі військові відділи, які добровільно не демобілізувались. В Закарпатті в багатьох містах це були «сейкели» з Семигороду, які не хотіли вертатися до дому, бо там були румуни. Однак, мадярське військо майже не ставило спротиву окупуючому румунському, чеському і т. д. війську. Так, напр., Чеська Народня Рада вислала тільки 50 (п'ятдесят) жандармів, щоб вони зайняли головні точки в Словаччині і вони були успішні. ³⁰)

Дня 13 листопада 1918 Українська Національна Рада ухвалила тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської Монархії. ³¹) В артикулі II. цього закону сказано, що українські частини бувших угорських комітатів Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча і Мармарош належать до Західньо-Української Народньої Республіки.

Дня 15 листопада 1918 щоденник в Будапешті «Аз Ешт» (Вечір), у зв'язку з переговорами Української Національної Ради з Мадярською Народньою Радою в справі взаємного перевозу українських і мадярських воєнно-полонених подав розмову з послом Володимиоом Сінґалевичем з підтитулом «Українці хочуть Ужгород і Мукачів». На запит співпрацівника «Аз Ешт», чи українська делегація говоритиме про політичні взаємини Мадярщини й України, голова української делегації відповів так: «Цей момент не придатний на політичні розмови. Наша конституанта, як і слід було чекати, проголосила з'єднання всіх українських земель. Це відноситься і до північно-східньої Мадярщини, де живе пів мільйона українців. Очевидно, була мова і про Ужгород і про Мукачів. Я не можу відповісти на запит, чи наміряє Українська Національна Рада, яка придержується вільсонівських принципів, військово обсадити північно-східню Мадярщину, я не стратег, та коли Українська Національна Рада дійсно хотіла б обсадити цю територію, то я це не сказав би вам тут у Будапешті».

Всі ці дані показують на те, що галицька влада хотіла прилучити Закарпаття до України, але в першій мірі мирним способом, головно тому, бо одночасно вела розмови з Мадярщиною про доставу муніції. Однак, коли румуни наблизилися до Марамороша а чехи до Ужгород-Мукачева, та стало ясно, що мадярське військо не ставить спротиву, то галицька влада рішилася на військову експедицію, щоб попередити румунів і чехів.

Треба ще згадати, що мадярська преса писала про галицьке військо більш прихильно, як румунське, чеське і навіть і польське. Це треба пояснити тим, що мадяри знали про гарну дисципліну УСС та з великим огіршенням писали про жидівські погроми польських леґіонарів у Львові. «Аз Ешт» підкреслив, що українці того часу обсадили Львів в найкращім порядку, та коли польські леґіонарі прибули до Львова, українських вояків там вже не було. «Аз Ешт» повідомив і про те, що жидівська національна преса у Відні вимагала загального бойкоту поляків. ³²)

1. Виправа до Ясіня. Мадярофільський адвокат — Іван Гощук скликав на день 18 грудня 1918 збори гуцулів до Сигота, щоби проголосити вірність Мадярщині. Однак гуцули не дали йому докінчити промови, стягли його з трибуни і поставили рахівського адвоката д-ра Михайла Бращака на голову зборів. Збори проголосили з'єднання Закарпаття з Україною і вибрали Гуцульську Народню Раду, яка присягла на синьо-жовтий прапор, що буде завжди боронити права українського народу. ³³) у відповідь на це мадярська влада вислала 600 сейкелів на Гуцульщину, з них 250 розтаборувалося в Ясіні.

В Ясіні поручник 85-го австро-мадярського полку Степан Клочурак і підстаршини того самого полку брати Клемпуші, Дмитро Німчук, Іван Гундяк і Василь Копанчук зараз по сигівських зборах зачали організувати гуцулів і вислали до Станиславова делегацію, яка заявилася за єдність, як це описано вище, і просила військової помочі.

Попередньо згадані дані, перш за все стаття д-ра Дудикевича, говорять про те, що президент Петрушевич і влада вирішили дати неофіційну поміч і вислати малий відділ війська з більшим числом старшин для організації закарпатського війська. На самий Свят-Вечір 6 січня 1919 року в Окружній Команді в Коломиї поручник д-р Петро Зволинський дає потрібні вказівки четарям Євгенові Половецькому, Юркові Циганюкові та Степанові Зибачинському, як захопити Ясінь на перший день свята Різдва Христового.

7 січня о годині 4-ій по полудні в касарні 36 полку ім. гетьмана Івана Мазепи три старшини, 6 підстаршин, 14 стрільців і два ясінські гуцули були готові до вимаршу. Кожний з них мав карабін, 50 набоїв, пістоль Штеєра та дві ручні гранати. Скоростріли мали собі здобути від мадярів. Команду відділу перебрав четар Ст. Зибачинський. Вечером відділ всів до товарового вагону, який по кількох хвилинах був причеплений до кінця особового поїзду. Машиніст знав, що перед Ясіням він мав сповільнити поїзд на кілька хвилин, щоб стрільці могли вискочити з вагона. Поїзд вирушив з Коломиї коло 11 год. вечора і о 2-ій годині по півночі став перед Ясіням і члени виправи повискакували.

Тим часом Степан Клочурак в Ясіні — який знав про виправу — розділив своїх озброєних гуцулів на відповідні позиції з наказом, що коли почують гуркіт поїзду, мають приступити на поміч галицьким воякам і кинутися на сейкельські війська.

Четар Циганюк з чотирма стрільцями та з кільканадцять ясінськими гуцулами окружив станцію і захопив бюро руху та телефон. Решта галичан разом з відділом Клочурака наскочили на касарні і без бою взяли в полон коло 250 мадярських вояків, одного майора і чотирьох старшин. В руки українців дісталися чотири скоростріли, 260 крісів та поважна кількість амуніції, ручних ґранат і харчів.

Другого дня Різдва, як почало зоріти, ціле Ясіня опинилося в руках гуцульських повстанців. Того ж самого дня прибуває з Коломиї з своїм відділом поручник Віктор Воробець і перебирає команду.

Мадярських полонених стерегли під командою четаря Половецького 14 галицьких стрільців і відділ озброєних гуцулів. Але їх треба годувати а гуцули самі мали мало що їсти. От і стали вони радитись, що їм з полоненими робити? Одні радили витопити їх в Тисі, другі знову, щоб їх вистріляти і так позбутись.

Але на то встав Степан Клочурак і сказав: «Щоб не казав світ, що гуцули варвари, або якісь дикуни — ми не сміємо це зробити. Краще наженім їх домів». Дехто з повстанців почухавсь, але врешті мусіли згодитися на те, що сказав Клочурак. Нагнали мадярських вояків, але офіцерів їх ще передержали тиждень, а врешті й тих пустили, щоб не кормити дармоїдів.
До реорганізації гуцульських відділів взявся поручник Герасим. Він склав чотири сотні та з них Перший гуцульський курінь. Крім того зорганізував Другий батальйон, так, що до вечора в Ясіні 800 гуцулів враховано до сотень, які разом з 60 вояками і 9 старшинами УГА були під командою пор. Воробця. ³⁴)

9 січня пор. В. Воробець, Дм. Німчук, Василь Клемпуш і гуцул Гусак поїхали до Сигота на переговори з мадярами. Про це А. Сана на основі мадярських часописів пише так: «На запит сигітського владного комісаря Зомборія, на якій підставі було Ясіня зайняте і яка ціль окупації, пор. Воробець відповів, що він заняв Ясіня з 60 вояками, але на це він не дістав уповноваження ані від української влади, ані від іншої установи. Він тільки сповнив бажання русинів Ясіня, які повідомили його, що румуни готуються обсадити Мараморський комітат. Він має на меті дати військову організацію русинам, щоби в разі румунського або чеського нападу, була до розпорядження відповідна збройна сила для відбиття нападу, бо спостережено, що мадярська влада не могла поставити потрібної збройної сили для відкинення подібних окупацій. Мадярський владний комісар запротестував проти цього обсадження. Пор. Воробець прийняв це до відома». ³⁵)

Денник «Аз Ешт» з 12 січня пише іронічно про акцію пор. Воробця, але подає такі інформації, як А. Сана з додатком, що пор. Воробець заявив, що в суботу, 11 січня вернеться з своїм відділом до Галичини (що, очевидно,було вигадкою мадярського кореспондента).
11 січня ясінська залога розброїла на двірці п'ять сотень мадярських вояків, які верталися з фронту поїздом до дому. Забрали від них чотири скоростріли з повними лентами набоїв, кількасот рушниць, револьверів, шаблі і військову кухню. Того ж дня зорганізували ще одну гуцульську сотню. Тепер вже всі сотні мали кріси й амуніцію. ³⁶)

2) Виправа до Ясіня-Сигота. 12 січня Окружна Військова Команда в Станиславові дала наказ пор. Степанові Глушкові виїхати до Закарпаття для скріплення куреня пор. В. Воробця. Коло 400 вояків та 20 старшин виїхали поїздом через Надвірну і Делятин до Ясіня. Між старшинами виправи були, крім вище згаданих, сот. Микола Саєвич, чет. Гафтанюк, підхор. Н. Перг, підхор. Забадюк, чет. Ковч, чет. Посацький. чет. Семанюк, хор. Білецький. Машиністом поїзду був Дмитро Борисюк, палячем Данилюк. ³⁷)

Дня 13 січня вирушили з Ясіня перші відділи гуцульсько-галицької армії в долину і після невеликої перестрілки обезброїли мадярське військо в Квасах. Під проводом відважного підстаршини Василя Копанчука перший відділ помаршував до Білина і розбив тамошню мадярську сотню. Переслідуючи втікачів мадярів, В. Копанчук погнався одинокий наперед і сам розброїв сорок мадярів.

В тім самім часі командант другого відділу, підстаршина Іван Гундяк з невеликим своїм відділом побив на багато більший відділ сейкелів в Узькиріках і забрав від них коні та зброю. З гуцулів один був тяжко ранений.

14 січня ці відділи наступають на Рахів і через кілька годин бою «на багнет», розбивають регулярне мадярське військо і мадярсько-нінімецьку місцеву міліцію. Рахівські українці під проводом популярного Петра Попенка з зброєю в руках помагали гуцульській армії. Мадяри мали кількох убитих і ранених, гуцули кількох ранених. Один галицький вояк був смертельно ранений і помер того самого дня. Рахівські гуцули сповнили його останню волю і поклали його тіло на сани та відвезли до Галичини, де він забажав спочити.

Назначивши Василя Клемпуша (Ст. Зибачинський пише, що підхор. Н. Перпа) військовим командантом Рахова і Петра Попенка головою громади, гуцульсько-галицькі війська пішли на Вишів-Требушани, де ще держалося заднє крило сейкельських недобитків. Ще тільки почало світати і вже двірець був вичищений від мадярів. Незабаром під ранок побачили українські вояки, що через ліс надходить маса народу в процесії з хоругвами і за ними священик в ризах, о. Олексій Марина. Перед вагоном команди о. Марина і провідник революціонерів Василь Йосипчук виступили та іменем цілого населення витали визвольну армію. З мужчин мало хто вернувся з процесією домів, бо разом з Василем Йосипчуком вступили в ряди гуцульської армії.

За кілька годин перші відділи під проводом Дмитра Німчука були вже в Бичкові, де стрінув їх сильний вогонь сейкелів та місцевої мадярсько-німецько-жидівської міліції. Вже було кілька ранених, коли Дмитро Клемпуш з своїм відділом обійшов через гори противника. Мадяри дісталися у вогонь з двох боків і розбіглися, сейкелі в напрямку до Сигота, а члени міліції до своїх хат. 16 січня на наказ української команди члени міліції здали свою зброю громадському урядові.

Коли сигітський владний комісар довідався про зайняття Бичкова, телефонічно запропонував команді дальші переговори і просив вислати делегацію до Сигота. Наступ на короткий час припинено і пор. Воробець, Василь Клемпуш та Дм. Німчук поїхали до Сигота, віддаленого коло 8 миль від Бичкова. Владний комісар обіцяв автономію і великі права в «Руській Країні», але вимагав, щоб галицькі війська залишили Гуцульщину та щоб гуцули склали зброю. На це встав Василь Клемпуш і заявив: «Повстання роблять самі гуцули, а не Галичина. Наша Народня Рада рішила відірватися від Мадярщини і приключитися до України. Ми воюємо за переведення цього рішення і будемо далі воювати та зброї не здамо. Ми запросили галицьке військо для забезпечення порядку». Делегація вернулася до Бичкова без нічого і зараз розпочато наступ на Сигіт.

16-го рано відділи Дм. Німчука і Дм. Клемпуша стояли вже в передмісті Сигота під мурами Сигітської Комори. Гуцули вночі на плечах винесли три скоростріли і притягнули гармати. Мадяри почали відступати, але один їх відділ сильно боронив малу станцію. Однак, коли заторохкотіли українські скоростріли і грянули їх гармати, і той відділ здав позиції. Вправний скорострільчик Дмитро Клемпуш добився до електрівні і відтяв дорогу з головного двірця на захід, так, що відділи Німчука скоро обсадили і цей двірець, роззброїли та арештували стаційну команду на чолі з мадярським підполковником. Ось так Сигіт був зайнятий і чотириста гуцулів і дві сотні галицького війська пор. Ст. Глушка та пор. В. Воробця заквартирували в сигітських касарнях. Одночасно обсадили міський дім, пошту й інші публічні будинки і вивісили на них синьо-жовті прапори.

Українська делегація Сигота хлібом і сіллю вітала гуцульське військо. Прийшла і жидівська делегація і заявила свою льояльність та охоту до співпраці. Жіночий комітет під веденням старших пань Медвідевої та Анни Грабар зайнялися раненими, між якими лежав один з організаторів, Іван Клемпуш, який був ранений в голову.

Скоро надійшла і головна частина війська з головною командою. З ними український гарнізон нараховував коло тисячі вояків. Команду цілого війська перейняв сотник д-р Денис Маєр-Михальський, команду Сигота передано пор. Степанові Глушкові.

Мадярський щоденник «Аз Ешт» з 18 січня (що вийшов 17-го вечером) писав: «Воробець, український надпоручник з коло 300 вояками вмаршував до Сигота. Українці негайно обсадили двірець, міський дім, пошту і інші урядові будови. В міськім домі поставили українську командантуру і вислали сторожеві стійки, інакше не вмішалися до життя міста, навіть проголосили, що нічого не будуть реквірувати, бо мають власний провіянт. Однак міське населення дуже непокоїлося, бо люди довідалися, що значна частина війська це не галицькі вояки, але збиранина з горішньої Мадярщини, яка пристала до українського війська при наступі із Ясіня до Сигота і всюди грабувала та розбивала». Останнє речення — це злобна вигадка кореспондента «Аз Ешт»-а. Гуцульське військо поводилося здисципліновано, навіть не реквірувало, забирало тільки зброю і військове майно від мадярських вояків. Мадярська влада видавала урядове повідомлення про рухи українського війська на Гуцульщині і ніде не згадує про грабежі або розбишацтва. Ці повідомлення були, між іншим, друковані у віденському щоденнику «Арбайтерцайтунг», ³⁸) але «Аз Ешт» давав перевагу власним кореспондентам й інколи не містив урядового повідомлення.

Сигіт був в українських руках не цілих два дні. Вночі з 16 на 17 січня сигітські мадяри і жиди зібрали 50 возів з візниками і під проводом мадярського надпоручника Кіндріча (мабуть румунського походження) послали їх до Великої Бані по румунське військо. 2000 румунських вояків, ЗО старшин під командою полковника Джорджеску 17-го рано були вже лише 12 миль на полуднє від Сигота при Фаркашреве і напали на українську розвідку. Тому, що Окружна Команда в Коломиї наказала виминати всякий бій з румунами як також з мадярами, сигітська команда вислала до румунів під білим прапором парляментаристів. Румунська команда була добре поінформована про українські сили і відмовилась переговорювати з українцями та дала наказ на наступ. Щоб випередити несподіванку, українці почали відступати в напрямі на головний двірець й одночасно вагонувати зброю, набої та невеликий провіянт. Навантажений потяг під охороною кількадесять гуцулів, якими командував хор. УГА Притика, з двома скорострілами та з одною гарматою рушив до Ясіня.

Тимчасом румуни без боїв вмашерували до Сигота та окружили місто з заходу та сходу. Щоби видістатися з окруження група пор. Воробця так само почала вагонуватися до відвороту. Сотник Маєр-Михальський, сот. Саєвич і пор. Глушко зайняли місце біля машиніста Борисюка. Вояки мали досить ручних гранат і везли з собою три скоростріли. Коли поїзд виїхав з великої станції, румуни розпочали обстріл і на малій станції, в Сигітській Коморі, кількасот румунів з засідки били з своїх крісів і п'ятьох скорострілів просто в поїзд, який незабаром зупинився, бо частина рейок була зірвана. Українці відстрілювалися своїми скорострілами і кидали гранати, але мусіли залишити поїзд, бо в ньому знявся вогонь. Почався нерівний бій, бо румуни були у великій перевазі. У висліді бою 41 українець поляг, коло 150 було ранених і понад 400 вояків і 20 старшин попались в румунський полон. Румуни ограбили полонених з одягів, чобіт і грошей і відставили їх вглиб Румунії, так здорових як і ранених. Після 9-місячної неволі румуни звільнили 19 старшин і 320 вояків та відставили їх на Дністер. Коло 200 стрільців згинули в брутальній румунській неволі.

У виправі на Сигіт згинули чет. Гафтанюк, чет. Половецький, підхор. Забадюк, залізничник Данилюк, раховський гуцул Петро Попенко та понад ЗО стрільців і гуцулів. Між раненими були пор. Воробець, чет. Ковч, чет. Посацький, чет. Циганюк, гуцули Василь Клемпуш, Василь Копанчук, Микола Сабадюк та коло 150 стрільців і гуцулів.

Про перемогу румунів мадяри, жиди і німці негайно сповіщували сусідні села і станції з закликами, щоби мадярсько-німецько-жидівська міліція знову зібралася та вигнала гуцульських повстанців.

Дмитро Німчук після зайняття Сигота українцями виїхав був до близького Бичкова і зібрав там 400 добровольців-гуцулів, якими мав вигнати мадярське військо з Хусту. Але не маючи досить зброї і амуніції, він не міг розпочинати акції і вийшов на станцію, щоб поїхати до Сигота по кріси. На станції була вже мадярська міліція і Німчук ледви міг вихопитися на поїзд, що з невеликим відділом гуцулів прямував до Ясіня. Тимчасом у Вишові міліція требушанських жидів-німців-мадярів обезброїла тамошню гуцульську чету. В цей момент над'їхав сигітський поїзд. Хор. Притика з кількома вояками зіскочив з поїзду і відкрив скрострільний вогонь та врятував загрожену чету, забравши її на поїзд. В Рахові коло 200 членів мадярсько-німецької міліції напали на невелику залогу Василя Клемпуша. Тут так само допомогли скоростріли сигітського поїзду і Василь Клемпуш та його відділ дісталися до Ясіня.

В Ясіні на короткий час знову запанували мадяри, але незабаром Ясіня перетворюється в Гуцульську Республіку, про що буде мова пізніше. ³⁹)

3. Виправа до Мукачева. Щоденники «Аз Ешт» в Будапешті і «Арбайтер-Цайтунг» у Відні дня 17 січня 1919 проголосили наступне урядове повідомлення пресового бюра мадярського міністерства військових справ, з дня 16 січня: «Українське військо посувається по залізничній лінії Стрий-Мукачів і обсадило прикордонне село Волівець».

Виправу на Мукачів організував запасний кіш в Стрию. ⁴⁰) «Арбайтер-Цайтунґ» у Відні з дня 22 січня подає, що провідником (мабуть командантом) виправи був колишній посол до парляменту Рожанковський. З другого боку д-р Л. Цегельський у своїх споминах (див. відсилку ч. 24) пише «За яку годину отаман Теодор Рожанковський виїхав з нотою (до мадярського уряду дня 14 січня, див. пізніше). Не можливо, щоби от. Рожанковський того самого дня вів виправу до Мукачева і віз ноту до мадярського уряду. Командантом виправи був хтось з старшин стрийського коша і він з 500 вояками дня 15 січня виїхав з Лавочного і через Волівець та Сваляву без спротиву мадярської міліції прибув поїздом до Мукачева і заквартирувався у порожніх касарнях.

Пхор. Юрко Гарасимів у своїх споминах ⁴¹) пише, що він, та військовик Сташків і пластуни Ільків, Луців і Якш виїхали з Стрия дня 12 січня 1919 до Мукачева з метою повести там пропаганду серед угорських українців. Вони ствердили, що в Мукачеві і околиці «руснацькі» селяни хочуть приєднатися до України, та що навіть деякі мадяри, перш за все соціялісти, ставляться прихильно до злуки з Україною. Дня 14 січня мукачівський 65 піший полк вибрався з касерень з частиною військового майна в сторону Батієва. Голова соц. дем. партії зарядив, щоб робітники стерегли залишене військове майно, доки прийде галицьке військо. В ночі з 14 на 15 прийшов до кімнати Якша і Луцева в готелі Чіллаґ мадярський майор і сказав, що рано виїжджає мадярська делегація до Галичини, та, що пхор. Гарасимів і його товариші мають до 9 год. залишити Мукачево. Членами делегації до Галичини були проф. Екман та кілька мадярських соц. демократів і пхор. УГА Тивонович. Чи ця делегація дійсно виїхала, пхор. Гарасимів не знає, бо він ранком з своїми товаришами пустився пішки в дорогу до Хусту. Однак бачив, що озброєні робітники йшли займати магазини.

З цього опису виходить, що Мукачево бажало мирну обсаду українцями. Про виправу на Мукачево часопис «Політикаі Гірадо» (Політичний Вісник) дня 17 січня повідомив так: ⁴²) «Мукачево. 500 українських вояків, які з Лавочного вступили на мадярську територію, заявили мадярському владному комісареві Куткафалвієві, ⁴³) що вони прийшли за наказом від Національної Ради в Станиславові обсадити руські території. Вони заявили дальше, що вони не прийшли як вороги, а тільки для того, щоб унеможливити зв'язок між чехами і румунами і оборонити території, замешкані русинами проти чеської окупації. Будучи кровно споріднені (з автохтонами) вони хочуть виступити з протестом проти чехів і одночасно забезпечити для русинів право на самовизначення. Владний комісар Куткафалві запротестував проти всякої військової акції та окупації... Коли українці хочуть боронитися тільки проти окруження чехами, щоб зберегти зв'язок з Мадярщиною та через Мадярщину із західнім світом, то в цій справі можлива умова. Владний комісар запротестував проти того, щоб залізнична лінія аж до Чопу перейшла під українське управління і підписав з українськими заступниками умову, за якою військові установи, залізниця, шкільництво, правосуддя і адміністрація залишаються в мадярських руках».

Той сам часопис з 21 січня писав: ⁴⁴) «Берегово. Владний комісар Міклош Куткафалві старався переконати українські відділи, що їх положення безвиглядне в окупованій мадярській території. Українці це признали і залишили край без кровопролиття. Вирішальним був виступ свалявських русинів, які з 400 добре озброєними людьми вибралися проти українців.» ⁴⁵)
Подібне повідомлення було подано у віденському «Арбайтер-Цайтунґ» з дня 22 січня з додатком, що українці перед відступом були роззброєні, та що проти українців виступив так само і загін залізничників і що провідник українців Рожанковський міг переконатися, що угорські русини не стерплять українців між собою. ⁴⁰)

Пхор. Гарасимів у своїм спомині пише: «...ми довідались, що дійсно наші були вже зайняли Мукачів, але так поводились (краще про це й не згадувати), що ті самі робітники, які берегли майно, щоб передати його українській армії, мусіли роззброїти ті частини... Чи не можна було замість якогось позбираного шумовиння вислати бодай одну сотню Січових Стрільців?» ⁴⁷)

Л. Цегельський у своїх споминах ⁴⁸) пише: «...Ось так однієї гарної ночі мадяри захопили наші сплячі відділи в Мукачеві, забравши їх зброю. Оцих «полонених» відставили вони поїздом назад до Лавочного, на наш бік Бескидів. Щоб іронія була повна, наступним поїздом приставили вони нам «чемно» всю забрану зброю. Не приносив цей «жарт» слави ні нашим частинам, ні нашій державі».

Виправа до Мукачева відбулася, мабуть, так, як подає «Політікаі Гірадо». Автор цих рядків в рр. 1917-25 жив в Ужгороді і в рр. 1925-38 у Мукачеві. Чув про добровільний відворот галицьких відділів з Мукачева, але нічого не чув про їх «ганебну поведінку», ані про «жарт», описаний Л. Цегельським.

У зв'язку з експедиціями до Закарпаття державний секретар закордонних справ д-р Л. Цегельський вислав до мадярського уряду поспішну місію з нотою, яка була публікована 18 січня в щоденнику «Аз Ешт». Нота датована 14 січня і д-р Цегельський пише, що «за яку годину от, Теодор Рожанковський... виїхав з оцією нотою на Стрий-Лавочне до Будапешту». Того самого дня їхала поїздом експедиція до Мукачева і мабуть, це була причина, що «Арбайтер-Цайтунг» вважав от. Рожанковського за «провідника» військової експедиції.
Текст ноти в перекладі з мадярської публікації «Аз Ешт»-у звучить так: «Влада Західньо-Української Народньої Республіки приятельським способом повідомляє владу Мадярської Народньої Республіки, що для практичного переведення права самовизначення народів вона обсадить своїм військом ті частини Мадярщини, де більше як 50% населення є української національности, або де населення виразно просить обсадження. Ми обсадимо ці території і тому, щоб випередити окупацію цих територій іншими народами. Остаточна приналежність цих територій буде вирішена за взаємним порозумінням. Українська влада сподівається, що добрі взаємини між двома народніми республіками і далі будуть незаторкнені. Станиславів, 14 січня 1919, Цегельський, міністер закордонних справ».

4. Третя виправа до Ясіня і Гуцульська Республіка. Після обсади Сигота румуни обсадили Бичків і Требушани, але дальше не пішли. В Рахові створено мадярсько-німецьку міліцію, яка перебрала управу міста і навіть помогла ясінським мадярам та німцям створити міліцію і запанувати в Ясіню. Степан Клочурак, Василь Клемпуш і Дмитро Німчук з невеликим гуцульським відділом перейшли на галицький бік. Станиславівська команда приділила їх до півкуреня під командою сотника Івана Роґужинського, і вони 5 лютого знову здобувають Ясіня. Ст. Клочурак організує адміністрацію Ясіня й околиці, тобто побічних сіл Лазівщини, Лопушанки і Чорної Тиси, разом коло 20,000 душ. Галицьке військо з кінцем лютого було відкликано, бо було потрібне проти поляків. Але тоді вже була зорганізована гуцульська міліція з кругло 400 озброєних добровольців та служба порядку (поліція). Ясінські гуцули, залишені на власні сили, створили маленьку самостійну державу, яка стала відома під назвою Гуцульська Республіка.

Свого роду парляментом тієї Республіки стала Гуцульська Народня Рада, яка була доповнена до 42 членів, між ними 2 мадяри-ціпцери і 2 жиди. Всі справи ГР обговорювалися на відкритих засіданнях Ради. Щоби не було зради, то телефонічну і телеграфічну сполуку з тими селами, які були під мадярським або під румунським пануванням, було закрито і дроти були зірвані. Комунікація була дозволена тільки з Галичиною.

Управу (владу) ГР поділено на чотири секції. 1) Секція військова і зовнішніх зв'язків, — провідник Степан Клочурак, заступники Василь Клемпуш і Дмитро Німчук. 2) Секція внутрішня, — провідник староста Михайло Іванюк, командант поліції Михайло Мочаринюк. 3) Секція господарська — провідник Тимчук, підсекція лісова — провідник старий Клочурак (батько Степана). 4) Секція харчова — провідник Юра Кабалюк.

Командантом війська і головою Гуцульської Народньої Ради був Ст. Клочурак. Військо мало відзнаки української армії. Військо обсадило границі, не було сили, щоб їх пересунути, але боронили того, що було. Зв'язки були з Галичиною у військових справах та судових. Два молоді гуцули напали на мадярську родину і за це військовий суд в Коломиї засудив їх на 6 тижнів тюрми. Одного мадяра й одного жида приловлено зі зброєю в руках, що під карою смерти було заборонено. Галицький військовий суд засудив їх на кару смерти, але Василь Клемпуш і Дмитро Німчук інтервеніювали в їх справі і присуд змінено на інтернування. За військові дрібні провини команда засуджувала на кілька днів дрова різати або орати в користь військових вдів і сиріт.

Внутрішній порядок був дуже добрий. Грабунків не було, за менші провини, за сварки, за пиянство староста Іванюк судив винуватця на кількагодинову або кількаденну примусову працю.

Внутріня секція старалася і про культурні потреби. В школах науку вели українською мовою. Для молоді був зорганізований хор, який виступав на вечірках, що їх військова команда улаштовувала час до часу.

Церковні справи полагоджувалися нормально.

Найважливішим завданням господарської, лісової і харчевої секцій було прохарчування коло 20,000 осіб. Ясіня мало на вивіз лише дерево. Лісова секція видавала дозвіл на вируб дерева. Деякі мешканці, як старий Сабадюк, були проти того, щоби брати дерево з державних лісів, «бо як вернуться мадяри, то буде зле». Але на зборах Народньої Ради старий Клочурак сказав: «У мене дев'ятеро дітей, і хочби всі пішли в жебри, я підпишу рішення на вируб з державних лісів, щоби народ з голоду не вмер». Більшість прийняла цю постанову і старий Клочурак виїхав аж до Жмеринки, в Україні, щоби виміняти дерево на харчі. Йому вдалося дістати і доставити до Ясіня 4 вагони кукурудзи, зокрема 2 для військових вдів і сиріт та родин полонених. Крім того привіз вагон нафти, 20 сентнерів цукру і 180 сентнерів білої муки на пасху. Гроші платили, хто міг, або відробляли при деревній праці, бо деревний матеріял виправлявся так само туди за провіянт.

Інакше, лісова секція видавала дозвіл на дерево тільки для власного будівництва і власного палива. Грішми в обігу були мадярські корони і українські гривні. Мешканці за ввесь час були забезпечені харчами.

Гуцульська Республіка проіснувала до 11 червня 1919. Того дня румуни вмаршували до Ясіня, виарештували членів Ради і Степана Клочурака відвезли до Брашова, де він просидів кілька місяців в тюрмі і був звільнений заходами української дипломатії. Румуни старого Клочурака водили по вулицях, б'ючи рушницями, так, що сильний чоловік, від того часу почав хворіти і передчасно пішов у могилу.

Василь Клемпуш і Дмитро Німчук щасливо дісталися до Галичини, де у Ворохті і в Стрию вели інформаційні відділи.

Румуни панували в Ясеню довше, як рік, і відійшли тільки 30 червня 1920, коли чеська адміністрація перебрала цілий Мараморош за вийнятком Сигота і 14 українських сіл в околиці Сигота, що їх Тріянонським договором передано Румунії. ⁴⁹)

За часів чеського режиму головні провідники гуцульського зриву брали живу участь в політичнім житті Закарпаття. Степан Клочурак був редактором, головою української секції аграрної партії, міністром в кабінеті о. Волошина і Ю. Ревая, послом до хустського Сойму, тепер живе в Празі. Брати Клемпуші були провідниками Ясіня, Василь був послом до хустського Сойму, Дмитро головним командантом Карпатської Січі, тепер живуть в Ясіні. Дмитро Німчук був редактором, організатором Української соціял-демократичної партії в Закарпатті. В 1944 р, замучило його Гестапо в Братиславі.

5. Відділи УГА разом з чехословацьким військом в бої проти мадярських комуністів. З кінцем травня і початком червня 1919 р. «Гірська Бригада» під командою от. Перського, ⁵⁰) група «Ст. Самбір» під командою от. Мацейовича, група «Крукеничі» під командою підполк. Федоровича і група «Глибока» під командою сот. Федика, були відправлені від III. Корпусу та прийшлося їм відступити на Мукачівщину в Закарпатті, що її якраз обсадило чеське військо. Тут частина їх була роззброєна, але більша частина, головно артилерія, була на просьбу команданта чеського штабу кинена на мадярський фронт. В тім самім часі мадярські большевицькі війська наступали на Словаччину і під Словенським Новим Містом (Шаторалйоуйгель) загрозили залізничному шляхові на захід, до Чехії. Українці разом з чехами, після важких боїв припинили наступ мадярських большевиків. Українці мали значні втрати, 264 вбитих і коло 200 ранених. ⁵¹)

IV. РУСИНСЬКА ЧЕРВОНА ДИВІЗІЯ

Совєтські джерела подають, що в травні 1919 була організована з закарпатських українців «Русинська Червона Дивізія» (декотрі пишуть «Бриґада»), яка мала 6,000 вояків і належала до складу мадярської Червоної Армії. Русинська Червона Дивізія нібито брала участь в червні 1919 в боях в районі Королева і Чопа проти чеських і румунських військ. Дивізія по розбитті в боях над Тисою меншими групами подалася в гори, звідки поволі старалася пробитися на схід. ⁵²)

В джерелах не подано, хто був командантом дивізії. Відомості про Дивізію були публіковані в 50-их роках, отже більше, ніж 30 років пізніше. Правдоподібно Русинська Дивізія існувала тільки у фантазії большевицьких пропагандистів. Автор цих рядків щойно в Америці читав про цю Дивізію. В Закарпатті нічого не чув про неї, хоч говорив з багатьма селянами, між ними і комуністами. Якщо була така дивізія, то вона складалася з мадярів.

V. КАРПАТСЬКА СІЧ

Дня 4 вересня 1938 р. з ініціятиви д-ра Степана Росохи, Івана Рогача, Дмитра Клемпуша, о. Юрія Станинця, Василя Вереша, Юрія Шпільки та інших ⁵³) була заснована в Ужгороді політична організація молоді «Українська Національна Оборона», метою якої було об'єднати українську молодь до оборони природних прав і до спільного наступу на ворожі позиції. До проводу УНО вибрано: голова — Василь Івановчик, заступник голови — Іван Рогач, секретар — д-р Степан Росоха і 7 членів.

В першій половині листопада, коли так званий Віденський Арбітраж віддав Ужгород, Мукачів та Берегів і кілька українських сіл Мадярщині і карпато-українська влада перенесла свій осідок до Хусту, польські та мадярські терористи відновили та збільшили свої напади вздовж закарпатських границь, щоб спричинити непорядки і дати мадярам притоку до збройної інтервенції. Тому, що чеська охорона не була задовільна, Українська Національна Оборона негайно переорганізувалася в парамілітарну організацію під назвою «Організація Національної Оборони Карпатська Січ», однак загально вживаною її назвою була «Карпатська Січ».

На чолі Карпатської Січі стояла Головна Команда в складі: Дмитро Клемпуш — головний командант, Іван Роман — заступник команданта, Іван Рогач — військовий писар та д-р Степан Росоха — зв'язковий старшина з урядом Карпатської України і референт преси, інформації та ідеологічного вишколу. Військовий штаб К Січі спочатку очолювали полк. Микола Аркас та полк. Гнат Стефанів. Після смерти М. Аркаса, головою штабу став полк. Микола Гузар Колодзінський. В наступному є подані загальні відомості про Карпатську Січ: ⁵⁴)

Зареєстрованих січовиків було коло 15,000, між ними коло 300 галицької, наддніпрянської і буковинської молоді. Мадярська пропаганда залюбки

ширила через радіо і пресу очевидну неправду, що «русини бажають повороту до Мадярщини, та що січовики, це галицькі авантюристи». Старшинами і місцевими командантами були дуже часто вчителі, колишні військовики чехословацької армії, інколи Галицької або Дієвої УНР армій.

Найважчою проблемою К.С. була зброя, бо чехи не хотіли давати зброю січовикам. Кілька рушниць, револьверів і ручних гранат забрали січовики від польських або мадярських терористів, кілька купили від чехів. Військовий вишкіл обмежувався до муштри без зброї. Січовики провадили порядкову службу в часі свят, маніфестацій і виборів без зброї. Смішними є обвинувачення мадярів і їх приятелів, наче би січовики тероризували населення, коли тільки гарнізони в Торуні і в Хусті мали по 10 чи 11 крісів і так в Торуні як у Хусті була чеська жандармерія, чеське військо або граничні сторожі. Інші січові гарнізони і відділи не мали зброї аж до 13 березня, коли почали роззброювати чеське військо і жандармерію.

15 березня влада Карпатської України проголосила Карпатську Січ збройною силою держави і начальним командантом її став президент о. Августин Волошин. Міністер військових справ Степан Клочурак, іменував на головного команданта полк. Сергія Єфремова і штаб з 11 членів, але тільки наступні виконували службу: полк. Михайло Гузар-Колодзінський, полк. Василь Філонович, пор. Іван Бабіля, ппор. Андрій Івашкевич, ппор. Пухлик Михайло, пор. Петро Чорний і пор. Борис Щука (Роман Шухевич, пізніше генерал Тарас Чупринка). Капелянами К. С. були о. Христофор Миськів і о. Севастіян Сабол.

Січовики брали участь в таких боях: 13 березня, генерал Прхала в порозумінні з німцями і мадярами дав наказ регулярному чеському війську роззброїти січовий гарнізон в Хусті та зліквідувати його. Чеське військо вночі напало на касарні, на будинок команди Січі і на Січову Гостинницю. Слабо озброєні січовики боронилися аж до 10 год. ранку, коли за наказом прем'єра Волошина склали зброю до його помешкання. В боях полягло 108 українців і 7 чехів. По обіді 14-го, коли стало відомим проголошення незалежности Словаччини, чеське військо почало готуватися до відступу з Хусту.

Найтяжчі бої з мадярами відбулися між Севлюшом і Хустом, де в боях взяло участь коло 400 січовиків, переважно селянські хлопці і студенти з Великої Копані, Веряці, Вишнього Шадру, В. Кумят, В. Чинґави, Королева н. Тисою, з Оноку, Севлюша, Сірми, Фанчикова, Хусту та з Білок. В Севлюші були під командою пор. Івана Чучки; в Копані прилучився до них з своїм відділом Микола Вайда і І.К. При останніх боях в Хусті командантом був аспірант Іван Гуцул. Мадяри наступали з Вілоку на Севлюш 14-го вночі. Чеське військо боронило місто, поки не вивезли своє майно, десь до 10 години перед полуднем. Тоді прийшли севлюські січовики під командою пор. Чучки і боронили Севлюш до 2-ої год. по обіді, потім відступили до Королева. Один січовик поляг, мадяри мали великі втрати. До 16-го рано, до 5 години були лише менші перестрілки, але тоді гонведи розпочали наступ. Королево впало о год 10-ій. Біля копанської залізничної станції та біля мосту через Тису тричі відбито наступ мадярського війська. Щойно після ворожого вогню важкої зброї та кулеметів з літаків, відступили січовики до Хусту, коло 2-ої год. по обіді. Тут аспірант Гуцул боронив з ЗО січовиками міст перед Хустом, поки головна сила січовиків відступила на схід, але по 3-ій год. і він мусів відступати. Мадяри ввійшли до Хусту по 4-ій год.

В тім самім часі мадяри нападали, під Горбком, де боронився Микола Чумалівський, під Чомонином і в Горонді, де боронився Дорощак, на Іршавськім фронті, де боронився пор. Осип Свобода, вздовж мадярсько-української границі разом з армією 30,000 вояків (Ройтер подав 30,000) з танками і літаками. Проти них було лише яких 800 січовиків з 60 кулеметами.
В Торуні біля 250 польських диверсантів, дня 15-го рано перейшли границю, але тамошній гарнізон попереднього дня роззброїв жандармську станицю і відступаюче чеське військо і тому мав досить зброї й амуніції. Отож українці легко викинули поляків поза межі Карпатської України та в наступі загнали ворога 4 км. в глибину Галичини. Тоді теж віст. Г. із своїми вояками понищив мости від польської границі.

Мадярське радіо говорило, що гонведи мали лише 74 вбитих і 140 ранених, очевидно їх страти були набагато вищі. Січовики в боях не втратити багато більше, але по боях мадяри розстрілювали полонених і багато таких, які не брали участи в боях і навіть не мали зброї... Ті втрати в Карпатській Україні доходили до 4,000.

VI. АРМІЯ ГЕНЕРАЛА СВОБОДИ

Ця армія формально була чехословацькою. Але зпочатку вона складалася з 980 вояків, які крім старшин, всі були закарпатськими українцями. Коли восени 1939 р. Совєти зайняли Галичину, коло 20,000 закарпатської молоді перейшли галицьку границю, щоби рятуватися від мадярського терору. 95% цих людей не були комуністами, але вірили большевицькій пропаганді про «визволення Західньої України». Однак, замість волі дісталися до нової неволі і були депортовані до таборів примусової праці Печори і Воркути, де 60% з них згинули. Може і решта поділила б була ту саму долю, але з кінцем р. 1942 чехи почали організувати свої військові відділи і закарпатці могли вступити до новостворених «чеських» леґіонів. В СССР зорганізовано три такі бригади, які складалися до 80% з закарпатців. Командантом їх був генерал Л. Свобода, який добре ставився до закарпатців. Ці бриґади брали участь в боях проти німців під Харковом, Києвом, в Дуклі, в Пряшеві, в Липтовськім Св. Микулаші, в Остраві та на кінець в Празі. Совєто-російська команда, мабуть зумисно, гнала їх до найважчих боїв і «Армія Свободи» мала дуже великі втрати. Совєти не відважилися повести їх через Закарпаття, так, що ця армія була тільки на Пряшівщині.

Восені 1945 р. чехословацька влада здемобілізувала їх. Частина їх лишилася в чехословацькім війську, інші дістали в Чехії на Судетах працю і тільки мала частина їх вернулася до Закарпаття. ⁵⁵) Із закарпатців, мабуть, найвищу рангу мав Ілько Волощук, тепер підполковник запасу.

_________________________________________
¹) В. Пачовський: Історія Закарпаття, Мюнхен, 1946, стор. 11, 21,- Григорій Куп-чанко: Угорська Русь, Відень, 1897, стор. 11-12 пише, що Лаборець був заступником київського князя в Ужгороді.
²Gesta Hungarorum, Endlicher S.L., Rerum Hungaricarum momumenta Arpadiana, Sangalli, 1849, с. 13, st. 15.
Pauler G. Szilagyi S., A magyar Honfoglalas Kutfoi, Budapest, 1900.
(Джерела мадярського завоювання краю), с. 13, стор. 410.
³) Історію князя Лаборця літературно опрацювали о. Анатоль Кралицький, оповідання, 1863.- Олександер: Гомічков, оповідання, 1865/ о. Августин Волошин, драма, 1943 (ґестапо не дозволило друкувати)/ Василь Ґренджа-Донський, поема (авторові цих рядків не відомо — коли)/ Іван Гриць, драма (ще не публіковано); В. Пачовський, поема, 1923.,
⁴) Див на відсилку чис. 2.
⁵) В. Пачовський: о. с. стор. 13.
⁶) Князі: Арпад з укр. княжною/ Пасло Сар, батько короля Андрія І, з укр. княжною,- королі: Андрій І з Анастазією, донькою Ярослава Мудрого,- Коломан з Предиславою, донькою Святослава,- Ґеза II з Евфрозиною донькою Мстислава І,- Стефан III з донькою Ярослава Осьмомисла,- Анна, донька Бели IV з галицьким князем Ростиславом,- Констанця донька Бели IV з галицьким князем Левом І.
⁷) Rr. Csuday Jeno: A magyarok tortenelme (Історія мадярів), Відень, 1897, І, стор. 126.
⁸) В. Пачовський: о. с. стор. 51.
⁹) В. Пачовський: о. с. стор. 55. Про цього героя В. Ґренджа-Донський написав історичну повість: "Петро Петрович", Ужгород, 1937, а В. Пачовський драму р. 1921 під назвою: "Світло Срібної Землі", мабуть не видано її.
¹⁰) В. Пачовський: о. с. стор. 51,- ¹¹) В. Пачовський: о. с. стор. 148.
¹²) Велика Історія України, вид. І. Тиктор, Львів-Вінніпеґ, 1948, стор. 692.
¹³) УСС Юра Шкрумеляк: Слідом пісні УСС. Вісник Союза Визволення України, Відень, 23 квітня 1916, стор. 273.
¹⁴) Дати і місця стверджені на основі наступних творів і статтей: Українські Січові Стрільці 1914-1920, вид. І. Федіва, Монтреаль, 1955, стор. 19-29, 84-85, 107, 111. Степан Ріпецький: Українське Січове Стрілецтво, Нью-Йорк, 1956, стор. 80-90. Зенон Стефанів: Оборона України, Самоосвіта, Львів, 1937, ч. 90, стор. 11-14. Микола Вайда: Від УСС до Карпатської Січі1, Америка, 30-31 жовтня 1964. Омелян Волосянський:
11 вересня 1914 р., Америка, 10 вересня 1954. Андрій Кігічак: А про УСУСУСИ розказують ріки? Америка, 8 квітня 1955. Д-р Юліян Налисник: 3 перших стрілецьких виступів, Америка, 28 вересня 1954.
¹⁵) Українські Січові Стрільці 1914-1920, о. с. стор. 107, Ст. Ріпецький: о. с. стор. 82.
¹⁶) Вістник Союза Визволення України, май-червень 1915, ч. 19-20, стор. 12-113. За цією статтею на святі було більше 300 стрільців, що прибули на відпочинок, коло 600 стрільців з Кадри і значне число гостей.
¹⁷) Вістник Союза Визволення України, 7 мая 1916, чис. 97, стор. 305-7, Степан Прідун: Гімназія Українських Січових Стрільців (з 4 знимками).
¹⁸) Українські Січові Стрільці 1914-1920, о. с. стор. 111.
¹⁹) Михайло Савчин: Українські Січові Стрільці на Срібній Землі, Новий Шлях, Вінніпег, 10 вересня 1954.
²⁰) Ст. Ріпецьвий: о. с. стор. 153.
²¹) Імена поляглих, місце і день смерти вибрані з "Українські Січові Стрільці 1914-1920", вид. І. Федіва, стор. 156-164.
²²) Ст. Ріпецький: о. с. стор. 297.
²³) В. Ґренджа-Донський: Покрив туман співучі ріки... На Зустріч Волі. Ужгород, 1928. Стор. 127.
²⁴) Л. Цегельський: Від леґенд до правди, Америка, Філядельфія, 18 березня І96О, число 52.
²⁵) Цитовано з д-р В. Бемко: Виправа на Закарпання в "Українська Галицька Армія", видав хор. УСС Дмитро Микитюк, Вінніпеґ, 1958, стор. 247.
²⁶) Д-р В. Бемко: с. с. стор. 428.
²⁷) Нова Свобода, Хуст, 1 січня 1939, стор. 4 - 5.
²⁸) Л. Цегельський: о. с. Америка, 19 березня 1960, чис. 53. ²⁹) Genius Kis Lexikona, Budapest, 1931, p. 884.
³⁰) Edgar P. Young: Czechoslovakia, London. 1938, p. 65.
³¹) Сидір Ярославин: Визвольна Боротьба на Західньо-Українських Землях у 1918 - 23 рр., Філядельфія, 1956, стор. 89.
³²) Аз Ешт, Будапешт, 28 і 29 листопада 1918.
³³) Augustin Stefan: From Carpatho-Ruthenia to Carpatho-Ukraine, New Yоrk, 1964, pp. 20-21.
³⁴) В. Ґренджа-Донський: о. о. стор. 58-60, 79. Ґренджа-Донський пише, що галицький відділ і гуцули роззброїли мадярів в ночі із 6 на 7 січня. Ст. Зибачинський: Випад галицьких військ на Закарпаття, Літопис Червоної Калини, ч. 7-8, липень - серпень 1932. Ст. Зибачинський пише, що організатором був четар Герасимович.
³⁵) Alexander Szapa: Die Geschichte der Slowakei, Bratislava, 1930, p. 259.
³⁶) В. Ґренджа-Донський: о. с. стор. 91 - 96.
³⁷) Ця інформація від сина Дм.Борисюка, проф. д-ра Мирослава Борисюка.
³⁸) Arbeiter-Zeitung, Wien, 16, 17, 19. I. 1919.
³⁹) Опис "Виправи до Ясіня - Сигота" виготовлений на основі творів: В. Ґренджа-Донський: о. с. "Від Ясіня до Сигота", стор. 97- 113, д-р В. Бемко: о. с. стор. 426-428; Ст. Зибачинський: Випад галицьких військ, о. а,- інформації від деяких учасників виправи та в описі цитованих газетних повідомлень.
⁴⁰) Українська Галицька Армія, видав хор. УСС Дмитро Микитюк, Вінніпеґ, 1958. Стор. 153, зокрема відсилка 17.
⁴¹) Юрко Гарасимів: Десять днів на Підкарпаттю, Історичний Календар-Альманах Червоної Калини на 1930 рік, Львів, стор.15 - 36,зокрема стор. 18 - 19
⁴²) Александер Сана: о. с. стор. 262-3.
⁴³) Влада Каролія до тих жуп, які мали творити "Руську Країну" - Берег, Унґ, Угоча, Марморош - в рамках Мадярщини, іменувала замість наджупанів, владних комісарів руського походження, Куткафалві був сином гр. кат. священика о. Василя Кутки.
⁴⁴) Александер Сана: о. с. стор. 263.
⁴⁵) Це була міліція свалявських мадярів, жидів і німців. Свалявська Руська Рада висловилася за приєднання до України.
⁴⁶) Від початку 1919 року Мадярщина була вже під впливом комуністів, які 21. 3. перебрали владу. Мадярські комуністи ставилися неґативно до українців, їх преса давала неприхильні до українців вісті.
⁴⁷) Юрко Гарасимів: о. с. стор. 23.
⁴⁸) Див. примітка 24.
⁴⁹) "Третя виправа..." і Гуцульська Республіка, описані на основі: В. Ґренджа-Донський: о. с. стор. 126-7, 129-134. А. Кущинський: Гуцульська Республіка 1918 р.. Самостійна Україна, Чікаґо, лютий 1966. Твердження цієї статті, що Гуц. Республіка була проголошена 8 листопада 1918 в Ясіні, не відповідає дійсності. Ст. Клочурак і брати Клемпуші в своїх промовах з нагоди 20-ліття Гуц. Зриву, говорили про 7 січня 1919, як про початок зриву (Нова Свобода, Хуст, 14. 12. 1938, 11 січня та 5 лютого 1939). До 7 січня 1919 в Ясіні було мадярське військо і мадярське панування. Гуцульська Республіка в дійсності існувала від 5 лютого 1919 до 11 червня 1919. Українське гуцульське військо, як також і румунське військо, місяця січня 1919 воювало з вояками Мадярської Народньої Республіки і не з червоною армією Бели Куна. Бела Кун перебрав владу і проголосив диктатуру пролетаріяту в Мадярщині дня 21 березня 1919.
⁵⁰) Степан Лисак в статті "Терезин", "Українське Слово", Париж, 14 травня 1939 пише, що це був отаман Чорний.
⁵¹) "Українська Галицька Армія", вид. Дм. Микитюка, Вінніпеґ, 1958, стор. 112 - 121, 582. В статті "Терезин" — див. примітку 50 — описана дальша доля цих відділів.
⁵²) Див. "Українська Радянська Енциклопедія" під гаслом "Русинська Червона Дивізія", Большая Сов. Енцикл. під гаслом: "Закарп. Украйна", стор. 357,- Б. А. Анучин: Географія Сов. Закарпатья, Москва, 1956, стор. 114-116; И. Ф. Евсеев, та інші.
⁵³) "Нова Свобода, Ужгород, 7 вересня 1938.
⁵⁴) Подрібні відомості подають: Юрій Боржава: Від Угорської Руси до Карпатської України, Філядельфія, 1956, стер. 44-45,- Енциклопедія Українознавства, Мюнхен-Нью-Йорк, 1949, стор. 1186,- Карпатська Україна в Боротьбі, збірник, Відень, 1939; д-р Степан Сулятицький: Карпатська Січ та її боротьба, Календар Провидіння 1956, стор. 129-132,- д-р Петро Стерчо: Карпато-Українська Держава, Вільне Слово, тижневик Торонто, ч. 7. 1962 — до ч. 22. 1963; Августин Штефан: Хуст 1919-39; Альманах "Гомону України", Торонто, 1959, стор. 86-7,- Володимир Бірчак: Карпатська Україна, Прага 1939, стор. 35-47 (не завжди об'єктивно); Пробоєм, часопис, Прага, 1939, чис. 3-4-8,- в рр. 1938-39 про Карп. Січ писали всі українські часописи вільного світу, зокрема Нова Свобода в Ужгороді; в пізніших роках "Назустріч" в Празі в 1940-42| в Свободі, Нью-Йорк, р. 1954: д-р Петро Стерчо — "В 15-ту річницю виборів у Карпатській Україні", 12 лютого і "Ще про "Кривавий Березень" Карп. України", 7 трав ня; Сергій Єфремов — "Кривавий Березень Карп. України", 4 березня.
⁵⁵) М. Банда.- Трагедія Закарпатської Емґрації, денник Америка, 1951, ч. 55-61. Dr. Vasyl Markus: L'Incorporation de 1'Ukraine Subcarpathique a l'Ukraine Sovietique, 1944-1945, Louvain 1956, pp. 25-26.

Деякі чужомовні праці i статтi про Карпатську Січ:

Аnnе O'Hara McCormick: Carpatho-Ukraine, New York Times, March 16, 1939; Mjr Emil Novotny: Zanik Karpatskej Ukrajiny, Slovenske Vojsko, Bratislava, 1940, No. 6, 8, 9. Robert Parker: Headquarter Budapest, New York, 1944, pp. 37-41<: 1938-39="">

<: 1938-39="">ДОДАТКОВО

ПРОГОЛОШЕННЯ АВГУСТИНОМ ВОЛОШИНОМ НЕЗАЛЕЖНОСТІ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ