ПРИВІТ ГЕНЕРАЛА ШАНДРУКА

До Пана Доктора Романа Дражньовського, Голови Головної Управи Братства 1-ої УД УНА

Прошу Вас, Пане Докторе, прийняти мою сердечну подяку за ласкаве запрошення на відзначення 35-ліття постання Української Дивізії "Галичина" в днях 13 і 14 травня ц. р.

Вітаю Вас, Пане Голово, всіх учасників цього з'їзду та всіх тих членів Братства, що з різних причин не могли взяти участи у святкуванні.

Дорогі Вояки! Коли Ви для Батьківщини виявили готовість до найбільшої офіри, якою треба вважати життя людини, коли Ви посвятили навіть життя Ваших найближчих, то був великий і величний чин, що він залишиться в історії та в пам'яті нашого народу на всі часи. Всі Ваші попередники, так як і Ви, не осягнули того, за що підставляли свої голови і свої лицарські груди — мабуть, так було написано в таємничій книзі судьби нації.

Але ж напевно ані наш народ, ані ніхто з тих, що виконували волю провидіння, що зібрали Вас і провадили на боротьбу з нашим відвічним ворогом, не хотіли, щоб Ваша офіра й Ваша офірність не були укороновані перемогою, щоб кров кращих синів народу проливалася надаремно, всі вони, а в тім і ми всі, хотіли, щоб Ви були живі й здорові, як переможці. Але з того, що сталося, випливає обов'язок грядучого дня — на кожнім з Вас лежить обов'язок бути готовим до дня перемоги, готовити до нього Ваших наступників і тим самим бути авторами перемоги. Тим самим не переривати традиції боротьби за визволення української землі.

Нехай турботи чи досягнення не затінюють перед Вами перспективи майбутнього, бо Ви, воїни 1-ої УД є надією нації.


Генерал Павло Шандрук 
3-го травня 1978.

ПЕТРО ҐАЗДАЙКА

                                                                           1891-1978

 Старшина УГА, сотник Петро Ґаздайка народився на західній, лемківській окраїні української землі 19. 4.  1891 р. в селі Красна, де живуть  т.зв.  "замішанці",  себто наш мовний острівець серед польського довкілля. Після народної школи Санчі, згодом студіював право у Львівському університеті.   Покликаний 1913 р. в австрійську армію, вступив до  школи старшин резерви при  87-ому піхотному полку в Трієсті й Пулі, де його застав вибух війни 1914 р. Аж до 1918 р. брав участь як старшина у фронтових боях   на італійському фронті, де здобув низку військових відзначень (Військовий хрест заслуги 3-ої кл.   Воєнне удекорування  3-ої  кл.,  з мечами в 4. 2. 1918  р.).  Прибувши  після розвалу Австро-Угорщини до Львова, віддав себе в листопаді 1918 р. відразу в розпорядження молодій нашій державі та брав  участь у боях за Львів. З УГА ділив її долю після відступу за  Збруч як активний фронтовий старшина аж до травня  1920 р., коли його частина після з'єднання з Дійовою  Армією УНР була інтернована поляками,  і Петрові Ґаздайці прийшлося зазнати польського   полону. Перед загрозою смертної кари від польського суду (за ліквідацію польської цивільної   диверсії у підльвівських польських селах, де була розташована його частина) тікає в жовтні  1920 р. з польського полону в Чехословаччину й тут перебуває в таборі інтернованих частин  УГА в Йозефсштадті на Судетах до 1924 р., як довго ще існували вигляди (себто до формально-правного передання Східної Галичини радою амбасадорів переможних держав Антанти 1923 р. в Лондоні, Польщі) на поворот до активної військової служби своїй  Батьківщині — 1924 р. залишив Чехословаччину й перейшов на цивільну працю на Долішньому Шлезьку в Німеччині, де проживав до 1943 р. Тоді переселився до Франкфурту н. М., де одружений з Павлею Шіма, замешкавши на постійно. Впродовж останніх років 2-ої світової війни опікувався вивезеними на працю до Німеччини робітниками-українцями; після війни жив зі скромних заробітків.                  

Із листів до редакції.

Шановний Редакторе!

У статті "Маловідоме — вимагає вияснень" (Вісті Комбатанта ч. 1. 1978), В. Ґоцький згадує робочі сотні в рамках Дивізії, поповнювані частинно нездатного до військової служби мужвою, як рівно ж поповнювані "ненадійним елементом" з-поміж школеного і фізично здорового вояцтва Дивізії. Йдеться очевидно про останню категорію, тобто про "ненадійний елемент".
Мені невідомо чи такі сотні на ділі існували, і не бачив я їх ніколи при праці. Був я однак приявний на полковій відправі старшин (1-ий полк), скликаній  в справі творення  робочих сотень з "непотрібного" елементу Дивізії.

Полкову відправу старшин скликав і нею проводив майор Діце. Було це ранньою весною 1945 року, ще перед номінацією Вільднера полковим комендантом 1-ого полку. Не пам'ятаю місця постою зглядно місця згаданої відправи старшин. Припускаю, що було це у прифронтовій полосі, в селі Маєрсдорф.

 Відкривши відправу старшин, майор Діце, говорив про нову зброю і про конечність перетривати критичні дні війни. Після всюди приявної у ті часи дози втертих фраз, Діце перейшов до основної теми відправи. Він ділив вояцтво Дивізії на три основні категорії. Перша — фізично здорові і до політики обоятні хлопці. В рами другої категорії входив нешколений і до військового труду фізично нездібний елемент. Третій категорії майор Діце присвятив найбільше уваги. Це були ті вояки Дивізії, яких підозрівали у злих намірах. Майор Діце наводив приклади пасивного спротиву і підкреслював, що є в Дивізії чимало вояків, які стосують цю тактику до часу, коли будуть могли чинно виступити проти воєнних зусиль Німеччини. Людей пасивного спротиву Діце радив і наказував чимскоріш позбутися, піславши їх у робітничі сотні.

Тут конче згадати, що під час зг. полкової відправи старшин я був командантом полкової Яґд-сотні. Всякі припоручення відносно чистки сотні з "ненадійного елементу" мусіли б пройти крізь мої руки. Проте таких припоручень я ніколи не отримав. У свій час думав, що про них забули. Після років довідався, що майор Діце не говорив на вітер...

Немає сумніву, що творення робочих сотень в Дивізії було зумовлене політичними міркуваннями. Скажім собі просто, що нам не вірили. Недовір'я і неприхована ворожість до українців характеризували особу ген. Фрайтаґа. Характеризували вони з незначними виїмками також всей чисельний німецький персонал Дивізії.

Сказавши це, треба для ферности підкреслити, що полкова відправа старшин в справі творення робочих сотень, як і увесь цей задум зродилися в кліматі німецької мілітарної поразки. Фізичне самозбереження напередодні капітуляції мусіло бути у кожного на умі. Подібно до більшовицької Росії, Німеччина Гітлєра була політичною сатрапією найгіршого ґатунку. Різниця в тому, що більшовики для певности були б в подібній ситуації перестріляли половину Дивізії. Мені не відомо чи хоч би одна особа з "ненадійної категорії" дивізіонерів втратила життя внаслідок творення робітничих сотень. Це факт, якого не слід промовчувати, бо майбутній історик буде вдячний тільки за всю правду.    

                                                                                                                                    В. Вашкович



У рубриці "Нам пишуть" ч. 2-1978 пані Юліяна Яр пише, що в моєму дописі "З боїв проти збройного підпілля" в числі ВК 4 - 1977 я мильно подаю, що "Залізняка" у Польщі засуджено на досмертну в'язницю.

Хочу вияснити, що моя стаття — це резюме, або й зміст книжки виданої Міністерством народної оборони у Варшаві з 1966 року. До численних даних у тій праці з датами, цифровими даними про втрати власні і противника, статистикою, числом ув'язнених і вбитих осіб в роках 1945-47 та інших даних кількох авторів книжки, я не подавав ніяких пояснень ані власник думок, бо на еміґрації немає можливости провірити твердження  авторів.

Тим самим, що я подаю про командира Залізняка відноситься не до мене, а до авторів книжки.           

                                                                                                                            Ю. Т. К.