Фейлетон
Ро-Ко
Мені було дуже весело. Я почувався добре серед близьких друзів на словацькому селі С., де наша сотня зайняла постій кілька тижнів тому. Я саме видав для сотні додаткові товари, т. зв. "маркетентенварен". Звичайно в курінній команді німці видавали нам замало тих товарів, але сьогодні скупі й точні перерахувалися. Це також була моя заслуга, бо я не послав вчасно звіту, що з нашої сотні трьох стрільців від'їхало до підстаршинської школи. Але я мав чисте сумління, бо таки сам не знав докладно, коли їх мали відкомандирувати до школи. Не моя це вина. Вони дістали свій маршовий приділ, а їхня пайка коньяку й сигарок не пропаде. Я їх пайки затримав у себе й плянував при першій нагоді висповідатися із свого гріха у нашого курінного священика після того, як почастую його пачкою сигарок. Думав, що дістану меншу покуту.
Ми мали прекрасний настрій, сидячи довкруги великого стола, на якому стояла прямо виструнчена, як стрілець на варті, пляшка коньяку. А ми весело гуторили, як звичайно у такій ситуації буває — не про бої, а про дівчата в цьому селі.
Це була своя "пака", в якій згуртувалося кілька вояків, які один одного доповнювали своїми талантами і спритом та творили суцільний і самовистачальний кружок. Таких "кружків" в нашій сотні було кілька, як то звичайно буває, коли вояки сотні "вбудуться і рознюхають" один одного та підберуть до себе відповідне "товариство". Але наш кружок був специфічний, хоч би тим, що гуртувався довкола рахункового, тобто мене, й я мав останнє слово в доборі "файних хлопців". Один з них був десятник — "уша", як його загально називали — який командував патрулями й вартою по селі, а часом навіть їздив до недалекого містечка в службових справах до батальйону й через те був "зв'язковим з зовнішнім світом". Другий — це був старший досвідчений вояк. Він розумівся на примхах жінок і завжди знав, де знайти добру квартиру. Він скаржився, що прожив нещасливе кохання і з розпуки зголосився до дивізії. Він казав: "Ви, молокососи, воюєте за Україну з патріотизму, а я через жіночу примху". Третій, також стрілець, не мав ніякої амбіції. Він не хотів бути старшиною, ані навіть підстаршиною, але брак своєї амбіції надробляла добрим нюхом до сала, яєць і курей. Він твердив, що будь-яка ранґа перешкодила б розвиткові його справжнього таланту й він мусів би тоді залежати він інших нездар. А так він, завдяки своїм діям у другій лінії, може мати більше привілеїв, ніж старшина, й його вклад у боротьбу з большевизмом більший, ніж бойових вояків, бо він прочищує запілля й, якщо було б більше таких вояків, як він, Червона армія мусіла б зупинити свій наступ через брак постачання, коли ми відступимо. Четвертий причепився до нас і ми його толерували з милосердя. Його смирний вигляд, замріяні очі, русяве волосся і безнастанна сумна усмішка викликували у кожного милосердя. У нашій сотні для нього не було місця, але що з ним зробиш, як він добровільно зголосився до Дивізії. Він конюхом не міг бути, бо боявся коней, "обершіцою" — старшим стрільцем не міг бути, бо не мав авторитетного вигляду, до кухні не хотіли його взяти, бо дуже багато їв, хоч був худорлявий, тому його називали "Цетбефав" ("фір безондере фервендунґ"), тобто "для особливих доручень", яких йому ніхто ніколи не давав.
Варто ще згадати про інші "кружки" нашої сотні. Один з них був біля кухні. Ми на них дивилися з погордою, бо вони не мали "кляси" і задовольнялися тільки шлунковими справами, а думати про духові потреби вояка вони не доросли. Ми їх називали "унтерменшами". Інша група гуртувалася довкруги коней. Ми їх називали "інтелектуалами", бо вони постійно вели різні "дебати" з кіньми. Їх так само як коней, важко було вигнати на вправи або бойові дії. Ще одною їхньою прикметою було те, що вони, майже без винятку, носили навпоперек військові шапки-"міци". Але вони, мабуть, були найщасливішими вояками в Дивізії, бо завжди перебували серед найкращих друзів вояків — коней. Кінь, найкращий друг, ніколи не зрадив ніякої таємниці, також не зрадив, коли якийсь конюх зникав по півночі зі стайні, а коли на провірку приходив службовий, кінь своїм конячим нюхом знав як реагувати. Він або форкав або навіть фиркав і так давав знати, що службовий не бажаний гість. Правда, ще треба згадати про швабів — кружок німців. На щастя, в нашій сотні він обмежувався до кількох німців і гуртувався довкруги старого шваба "ваффенварта", який, коли підпив завжди говорив: "Іх мехте гундерт яре лєбен унд нох ф... кенне", що по-українському значило: "Я хотів би сто років жити і ще... могти".
Але найважливіший кружок, який ми називали "елітою" гуртувався довкруги наших двох старшин. До нього належав "пуцер" сотенного, який тримався їх, немов залізна порція вояка, та ще хто там. Членство в ньому мінялося, залежно від настрою сотенного. Наш сотенний був високий, стрункий, молодий, немов би вродився на старшину. Його обличчя з чорними бровами, які не мали розділу й як густа щітка стерчали на чолі, з орлиним товстим носом, дірки якого також були забиті чорною щітиною та з великими пристрасними устами були б добрим матеріялом для портрету маляра. Малося враження, що Бог його сотворив "на прихапці", позбирав усі частини обличчя, які в той момент були під рукою, й понасаджував, як попало. Але, якщо на нього дивитися під певним кутом, він виглядав як "бог війни", у якого дівчина могла закохатися з першого погляду, а згодом "здуріти". Він про це знав і на кожному новому постою, як офіцерові випадає, йшов до найбагатшої і найкращої (в тому порядку) дівчини на селі, очевидно до неї залицявся... без жадного успіху. Ми його не любили, бо як в нас казали, "він любити не давався". У тих німецьких школах понаучували його такого, що його підвладні воліли оминути. Він своїм виглядом і поведінкою не різнився навіть від найкращого німецького СС-а. Кажуть, що такі офіцери найкращі на фронті, але ми про фронт не думали й тому його зносили, бо то військо, в якому мусить бути дисципліна.
Його правою рукою, хоч він звичайно стояв за спиною сотенного, був його заступник, "уштуф", чи як ми його кликали "пан поручник". Як його описати? То було щось таке маленьке, молоденьке, чорненьке, на якому все виглядало завелике. Носки його чобіт викривлювалися, як сани, дашок його офіцерської шапки, не згадуючи вже цілу шапку, ховав в тіні його ціле обличчя, шинеля була заширока, хоч її вже два рази переробляв словацький кравець. Коли він, за нашою порадою, ще раз пішов до того кравця, щоб зібрати шинелю, він йому заявив, що машиною він не перестибнує, а треба її руками шити, але він навіть для старшини української дивізії руками не має часу шити, хіба дістане в заплату кілька коців. На жаль, ми надвишку наших коців вже були виміняли на словацькі корони й наш старшина мусів ходити в завеликій шинелі. А як він вбрав на свою голову шолом, то тільки його оченята світилися, як борсукові з нори. Коли він командував своєю першою чотою, в якій по всім приписам, були найвищі вояки нашої сотні, то мусів задирати голову догори. А ця чота, як навмисне, при кожній нагоді ставала так, щоб сонце світило йому прямо ввічі. Між собою казали: "На що тії СС-и зійшли, з дітей старшин поробили. Як ми з такими СС-ами Україну вивоємо?" Але з якихось незрозумілих причин, як казалося тоді в Дивізії, за ним навіть у воду пішли б. Мабуть, тому, що він їх не міг повести у заглибоку воду.
Того вечора, як я вже згадував, ми були в піднесеному настрої. Нам не були в голові ні "інтелектуали", ні "унтерменши", ні "шваби". Пляшка блищала у блідому світлі жарівки й на перший погляд важко було сказати, чи вона була повна чи порожня. Але після її "служби на варті" на протязі двох годин навіть найбільший оптиміст знав, що в ній багато не лишилося. Ми якраз вислухали цікаву розповідь нашого "уші" й мені ще приємніше стало, бо я почувався не самотній із своїми почуваннями. Я навіть постановив поставити свою запасову пляшку коньяку, яку німці в штабі перерахували, але я хочу розповісти те, що почув, ще за свіжої пам'яті і без впливу другої пляшки коньяку.
Коли позем коньяку знизився до трьох пальців здолини пляшки, "уша" вилив решту у свою шклянку й почав:
"Знаєте, не всі такі щасливці, як ми. Ми тут сидимо, собі попиваємо, закусуємо, бо ми всі за одного, а один за всіх. Але не всім так добре. Не помагають ні старшинські пагони, ні райтки. Ось два тижні тому дивлюся на вправах на нашого "ховрашка" і жаль мені зробився. (Він мав на думці цього "маленького, чорненького пана поручника", в якого чоті він був ройовим. Слова "ховрашок" він вжив вперше, можливо, він це перейняв від своїх стрільців-"східняків", а може навчився його на лекції зоології).
"Бачу його нещасного й думаю собі: от так його може куля не минути, а він навіть не зазнав, що це життя. (Очевидно, з простої причини я не буду дослівно переповідати його розповіді, а для орієнтації невтаємниченого слухача тільки натякну, що вояцька мова була прикрашувана різними народніми "мовними цвітками" з термінології анатомії й гігієни). Сокрушилося мені серце, а до того — мушу признатися — я попав у халепу. У вільний час загощував до своєї дівчини, знаєте котрої. Дуже добре все заповідалося — другий тиждень ліпше, ніж перший. Але що сталося на третій? Вгадайте?" — Він завжди так переривав, не для піднесення цікавости його слухачів, а щоб втягнути ковток коньяку й закусити ковбасою. Ніхто не старався відгадувати, а кожний чекав, що далі буде.
"Уша" облизав язиком губи, витер зеленою хустинкою рота й продовжував:
"Не вгадаєте. Як звичайно. На третій тиждень, коли тільки я до хати, а в двері, як мара суне якась інша дівчина й так безцеремонно сідає за стіл і зачинає цокотати. Пощо мені її — думаю. А коли це повторялося регулярно, як годинник б'є на ратуші години, я почав підозрівати. Та ж я не такий дурний. Це плян. Я тільки до хати, а мама надвір, а за п'ять хвилин оця небажана особа на поріг. Коби то якась дівка була. А то таке мале, худе, чорненьке, маленьке. Е, — думаю — так воно легко, не обійдеться. Придивився при наступному разі ближче до неї — не погане, але і не для мене. Розговорився, а воно цокоче, як терличка. Якось навіть моя рука під столом її коліна доторкнулася й на ньому спочила, а їй аж очі заблищали. Думаю, але нічого не кажу, справа ще не зовсім втрачена. А моя дівчина навіть ніби заздрісна стала. А може мені тільки так видалося, бо світло в хаті не було дуже ясне.
"На другий день, вранці мені в голову насувається плян. Ще не дуже ясний, але щось з того буде. Я себе добре знаю. Маю тільки біду почати свій розум вживати, а раз думки з місця рушать, нічого його не стримає. Збірка. Виходить наш "ховрачок". Я голошу, виструнчившися, як ніколи перед тим, але що з того, він нічого не бачить, бо сонце йому в очі світить. Зголошую голосніше, ніж досі. Проводжу вправи, точніше й гостріше, ніж досі. Мої хлопці під носом шаркотять: "Здурів уша", а я своє. "Так військо має виглядати, ви ще мене не знаєте! Літаки зправа! Літаки зліва! Долів, марш, марш!" (Для цивілістів треба вияснити, що це були вправи у бойовому порядку. Кожний вояк мусів собі уявити, що летять літаки на нього, а він має ховатися і маскуватися. Очевидно, що вояки знали, що літаків нема й наперед спрямовували зір, де було трохи трави, щоб на м'якій подушці природи трохи полежати. Але це вже така вояцька логіка).
"Після вправ, я знову рапортую "ховрашкові", але тепер я чоту уставив так, щоб сонце на нашого пана поручника в спину било. (Того дня на мене припала черга провадити вправи цілою чотою, хоч я тільки ройовий). "Чота готова до обіду! — зголошую, голосно, а так майже на вухо: "Пане поручнику, я маю дуже важну приватну справу й прошу вашої поради, але на самоті". — Панові поручникові аж оченята засвітилися. Він навіть трохи виструнчився й став більшим. "Дуже добре", сказав. "Зараз по обіді на моїй квартирі".
"Прийшов я на квартиру, до кімати війта села. Сотенного не було, але це ще краще. Попросив мене сісти. Навіть запропонував чарку. Я очевидно, відмовився, бо то кажу "службовий час". Сів я, а він мене не питає. Ніби підозріває. Я тоді сам почав. "Пане поручнику — кажу — знаєте чоловік не має щастя. Нема щастя і нема, а навіть як прийде, то забагато нараз, і з того щастя робиться нещастя". Він пильно дивився на мене мовчки.
"Знаєте, пане поручнику, біда напитала мене на гладкій дорозі. Ходжу я на варту, виконую службу, а до мене дівчата почали чіплятися. І то коли б одна, а то дві нараз. Одна така маленька, чорненька, дуже гарненька, але вона виглядає на дівчинку. Може мені за дочку бути. (Я йому не призназся, що вона вже 23 роки має). Мені якось не випадає її відганяти, бо ми приятелі словаків. А ви мудрий чоловік і старшина. Пане поручнику, прошу дуже вас піти зі мною сьогодні увечорі й вплинути на це дівча. Ви напевно будете мати успіх, бо ви вмієте з людьми обходитися". — Я ще його трохи вмовляв, аж врешті він погодився.
"Пішли ми увечорі. Тільки переступили поріг, а в хаті ніби щось заколотилося. Представив я нашого пана поручника. Вияснюю як вмію, а мої словаки очам не вірять. Так і видно з їх очей, як таке маленьке, чорненьке на війну посилати. Йому хіба в хаті бавився. За п'ять хвилин прийшло моє "нещастя", як я її назвав. Як тільки вона побачила нашого пана поручника, як зацокотіла, як їй очі засвітилися. Нікого не було чути ані видно, тільки її, хоч така маленька була. А наш пан поручник, то червоніє, то блідне. Навіть шинелі не подумав зняти й аж піт на чоло виступив. А вона своє. За яких десять хвилин вона каже: "Я мушу додому швидко йти, а дуже боюся. Може пан Стьопка (він називався Степан) мене відпровадить, він такий відважний. (Звідки вона його Стьопкою назвала, таж на Словаччині ще не було радянської армії). І так його за руку й надвір. А ми всі аж відітхнули. Нам усім стало легко, бо ми відчули, як би нам хтось зайвий тягар з плечей зняв. Таке якесь почуття. Отак тепер я подумав, наш пан поручник може на кулі йти.
"На другий день наш "Стьопка" вийшов на вправи. І як він виструнчувався, як старався басом давати накази. (Мені навіть видалося, що його голос дещо стратив пискливий відтінок). Я був гордий за нього і за себе і за нашу дивізію. Тоді навіть сонце, як писав Шевченко, "гріло й не пекло". А в мій бік не дуже дивиться, а я вдаю, що мене ця справа не цікавить. Але знаєте, що то цікавість. Я увечорі до своєї дівчини, а на голові мені наш поручник. Як йому йде? Так проминуло кілька днів. Трохи призабув, але кожного ранку завжди кортить знати, "як там?"
"Хлопці також щось почали запримічувати. Ми були в тому щасливому положенні, що висилали "ваху", тобто патрулі, вночі по селі. Тоді все почало вилазити, як шило з мішка, я дав "васі" спеціяльні інструкції. Нічого такі спеціяльні. Післав їх стежити у той кут, де наш поручник заходив. Наказав дуже точно вважати й нікого "без паролі" (без клички) не пускати. А вони, ніби нічого не знають й нічого не завважують, а це завважили. І розійшлася вістка по сотні: "Наш поручник, той маленький, чорненький у дівчини спить".
"Мене трохи заздрість взяла. Думаю собі, я зле вибрав. А може то старшинські відзнаки такий вплив на дівчат мають. Я ходжу до моєї вже три тижні, а мене о 12-ій годині додому наганяють. Навіть, як я кажу "що духи о 12-ій годині ходять і я їх боюся", вона мене надвір й каже: "Ти храбрий воїн". Раз вдав, що оп'янів і на ногах не можу встояти. І то не помогло, відразу пізнала, що вдаю. Отак на другий вечір я не витримав й кажу: "Ось дивися, той наш поручник так мило гощений у твоєї товаришки, навіть з нею спить. А моя тільки підсміхнулася та й каже: "Ех, як би ти такий був як твій пан поручник, то ти також в нас би спав. Він спить не з нею, а в неї. А що було б з тобою, коли б тебе на цілу ніч в нас в хаті залишити?"
"Уша" допив чарку, закусив ковбасою і якось зрезиґновано почухався в потилицю.
Мені стало веселіше, бо я також мав у житті інцидент, який міг був статися, але не стався. Я собі дорікав, що не використав нагоди, але таких більше як я.
Я пішов до своєї кімнати й поставив на стіл другу пляшку коньяку.
Публікації
