ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 12 червня 2017 р.

З-ПІД БРОДІВ ДО БУДАПЕШТУ

Василь Верига         

                   Вирвавшись щасливо з окруження, ми полягали на зеленій траві, щоб відпочити. Ген, внизу, поміж селами Княже і Ясенівці, простягалася долина смерти, де все ще тарахкотіли московські скоростріли, намагаючись зупинити прорив. На ясно-блакитному небі не було ані однієї хмаринки.

                  Я скинув черевики, щоб з них викинути болото, яке налізло до них на мочарах, та просушити ноги і скарпетки. На мої спарені ноги чекала ще далека дорога і свіжий вітрець ділав на них, як цілющий бальзам. Ох, як би ще так свіжої холодної води! Та й не зашкодило б перекусити. Але про це не було мови.
                                         
                  Сонце почало добре припікати, коли я з товаришами вирушив у дорогу. Мене гнав страх, що москалі готові повторити свої вчорашні герці з літаками й знову нас оточити. Якщо так, не дай Боже, сталося б, в мене вже не було б більше сили йти у ще один прорив.

                  Не маючи ані карти, ані компасу, я не знав де ми є, за винятком хіба того, що ліворуч був Золочів, а десь тут на тих горах повинні бути села Майдан та Залісся. Властиво, карта не було потрібна, бо я йшов у тому напрямі, куда всі йшли, хуч у цьому випадку слово "йти" не зображувало дійсности. Я не йшов, а сунувся повільно, бо мої спарені ноги відмовляли послуху; я не міг йти ані взутий, ані босоніж. Пробував йти у скарпетках, але то не помагало, тим більше, що наша дорога вела спочатку сіножатями, а згодом межами.

                  Нарешті серед дерев показалися якісь господарські забудування. Підійшовши ближче, я побачив на подвір"ю правдиву нашу цимбровану криницю — з журавлем. Я приспішив свій черепаший хід до криниці, де вже стояло кілька вояків, а один з них якраз витягнув ведро з водою, проте ніхто з них не спішився її пити. Я підійшов ближче й з жадобою глянув у відро.

                   "О, доле моя", — сказав я до себе. Те, що я побачив у ведрі, не була вода, а якась жовто-брунатна грязюка. На неї важко було дивитися, а не її пити.

                   Оподалік від нас стояв старий селянин, мабуть, власник цього господарства, який приглядався нам. Я підійшов до нього й запитав:

                   —  Що сталося з цею криницею?

                   —  Нічого не сталося, — відповів він. — Я дивуюся, що там ще взагалі є вода. За останню добу сюди перейшли тисячі вояків і ніхто з них не проминув цієї криниці. Вони вичерпували воду скорше, ніж вона прибувала з джерела, й на самому дні залишилася тільки розбовтана глина з піском.

                   Не вгасивши спраги, треба було йти далі. Можливо, що якраз спрага і голод гнали нас, втомлених, далі.

                   Сонце вже заходило й кидало свої останні проміння на вершки дерев, коли ми, минувши село Майдан, добилися до якогось іншого села, чи присілка, під лісом, десь біля Гологір. Щойно тут ми погасили свою спрагу водою з глибокої цимброваної криниці, яка була на самому краю села. Біля неї зупинився чималий гурт вояків. Одні відпочивали під деревами, інші чекали на свою чергу біля криниці. У селі не видно було нікого і господарства світилися, здавалось, пусткою.

                   На землю вже почав спадати сумерк, коли біля криниці з'явилася молодиця з кошиком в руках. Видно було, що вона кудись спішилася. Я підійшов до неї й запитав:

                    —  Де поділися люди, що нікого тут не видно?

                    —  Люди живуть в лісі, бо там безпечніше, — відповіла вона. — Там ми маємо навіть свою худобу й тільки час-до-часу приходимо в село забрати дещо з хати.

                    —  Чи були у вас большевики? — питав я далі.

                    —  Були сьогодні вранці.

                    —  А як вони поводилися?

                    —  Вони нічого нікому не кажуть, тільки, як звичайно, впевняють нас, що нас визволили з-під фашистівського ярма. За все платять і поводяться з людьми, покищо, добре, — з поспіхом відповіла молодиця. — Вибачайте, але мені ще шмат дороги лісом, де я повинна дістатися, поки западе ніч, — виправдувалася вона й, піднявши кошик, відійшла.

                   У нас також не було часу, бо, якщо большевики були тут вранці, то хто може запевнити, що вони не прийдуть увечорі. На зустріч з ними ми зовсім не мали охоти.

                   На роздоріжжю, біля якого ми спочивали, стояв дороговказ, який однією "рукою" показував на "Перемишляни — 18 1/2 км". Вже смеркло, коли ми рушили у тому напрямі. Запала темна ніч. Кожний йшов, як міг — одинцем, вдвійку чи втрійку. Один одного тримався, щоб не згубитися. Трійка, в якій я йшов, по якомусь часі збилася з дороги. Ми почали йти полями навмання і побачили, що заблудили. Кругом нас нікого не було, тільки час-до-часу доходили до нас здаля невиразні голоси. Так ми блукали цілу ніч: йшли, ставали, відпочивали й знову йшли, не знаючи куди.

                  Нарешті перед нами зарисувалися якісь сильветки шатер та вантажних автомашин. Ми підходили обережно, бо боялися, щоб то не був большевицький табір. Як виявилося, то був вермахтівський "трос". Весь табір спав, тільки сторожа куняла біля колони автомашин, які полишали за собою глибокі сліди коліс на розмоклому ґрунті. Від них ми не отримали ані їжі, ані певних вісток. Вони тільки нам сказали, що недалеко є якесь село.

                  І дійсно, коли почало світати, ми перед собою — яких сто кроків — побачили вершки солом'яних дахів села, яке розтягнулося вздовж річки чи потока, понад берегом якого йшла болотниста дорога з відгалуженнями вгору праворуч. Було воно Жуків чи Вишнівчик?

                 По цілонічній мандрівці ми були втомлені й голодні. Ми сіли при дорозі, щоб відпочати й негайно заснули. Збудили нас якісь голоси. Це були вояки вермахту, які йшли дорогою й, завваживши нас, гукали: "Менш, ауф, ауф!"

                  Ми рушили далі, оминаючи калюжі болота, й шукали за якимось добрим господарством, де можна було б щось перекусити. Знаючи, що при головній дорозі багато непрошених гостей, ми зійшли на одну бічну вуличку й праворуч побачили велике господарство з гарною покритою бляхою хатою у глибині подвір'я. Праворуч були стайні, ліворуч велика стодола, а далі простягалися вже поля. Велике подвір'я, яке тягнулося дещо під горб, було відгороджене від дороги плотом та ворітьми.

                  Ми втрійку зайшли до хати, але зразу запримітили, що наш плян не вдався, бо в хаті було розміщено коло десятка німців вермахту. Деякі сиділи на лавках, а інші лежали на долівці. Вони тут, мабуть, ночували. Біля кухні поралася молода жінка.

                  — Слава Ісусу Христу! — сказав я, входячи до хати, не звертаючи уваги на німців.

                  —  Слава навіки! — відповіла жінка, глянувши якось здивовано на нас.

                  Я свідомо привітався цим традиційним в Галичині привітом, щоб звернути її увагу, що ми не німці. Вермахтівці також звернули на нас увагу. До того наша трійка була дивно одягнена. Вітик, родом з Ярославщини, зброяр 8-ої сотні 30-го полку, мав на собі звичайний, темно-зелений робочий дриліховий однострій. Василь (прізвища не пригадую) був з бойових частин й тому у маскувальному однострою, а я знову мав вихідний однострій, в якому мене захопив алярм на присілку Каролівка біля Кутів. Отже, я був єдиний, який мав усі дивізійні відзнаки.

                  Німці, побачивши нас, всі звернулися в нашу сторону, а їх фельдфебель, що лежав на встеленій соломою долівці, запитав: "З якої ви частини?" Я пояснив німцям і господині, що ми з Дивізії "Галичина", а в господині я запитав, чи не могла б вона дати нам щось з'їсти.

                  —  О, то ви наші, — сказала ніби врадувано, але, як мені здавалося, з якимось відтінком суму. — Я радо вас нагодувала б, але й у нас вже не багато залишилося. Ось бачите, сидять уже тут три дні, — говорила господиня, — вказуючи очима на німців, — й господарять по-своєму. Ловлять наші кури й приносять до хати, щоб я їм їх варила.

                  Німець одначе пильно обсервував нас і завважив, що господиня щось сказала на їхню адресу.

                   —  "Вас гат зі ґезаґт"? — запитав він мене.

                   —  Каже, що ви тут за три дні поїли все, що й вони самі не мають вже що їсти.

                   —  Ех, квач, — сказав німець. — Так, чи інакше, прийдуть москалі і все заберуть. А за що ж ми їх обороняємо?

                   —  Цікаво, що всі думають, що нам роблять добре, — промигнуло мені в думці. — Москалі — визволяють, а німці — обороняють, і так одні, як другі кажуть собі за це шалено платити.

                   —  Я вам, хлопці, нічого тут не можу дати їсти, — заговорила знову жінка, показуючи рукою на двері. Ми вийшли з хати, а господиня за нами і сказала: "Вийдіть на дорогу і зверніть праворуч та зайдіть до стодоли з поля, тільки вважайте, щоб вас не бачили німці через вікно. У стодолі зачекайте й, можливо, що мені вдасться щось зробити".

                    Ми так і зробили й за кілька хвилин ми вскочили задніми дверима до стодоли й очікували на господиню, спочиваючи на соломі.

                     Через якої пів-години скрипнули двері й господиня появилася біля нас з буханкою хліба та теплим, щойно видоїним молоком.

                      —  Вибачайте, хлопці, що маю, то й вам даю — промовила вона. — Якщо у хаті не було б німців, то щось кращого могла б вам приготовити.

                      Але вибачати не було за що. Молока було доволі, й буханка хліба зникла, якби його й не було. Смачно заїдаючи, ми випитували господиню про воєнну ситуацію.

                       —  Військо проходить сюди уже кілька днів і бере все, що попаде під руки, розуміється — німці. Ви перші українці, що зайшли до нас.

                       На наш запит, як далеко фронт, вона відповіла, що, мабуть, не більше, як півтора кілометра на захід від села вже є большевики, але в селі їх ще не було.

                       Хоч як нам хотілося спочити в затишку на соломі, але згадка про те, що большевики так близько змусила нас рушати далі в дорогу. Ми вийшли знову на дорогу, прямуючи на південь.

                        Дорогою вже проходили гурти вояків, а між ними тут і там траплялися і групи українців, що йшли двійками чи трійками з крісами на плечах. На якомусь найближчому роздоріжжі я побачив знову дороговказ із написом "Перемишляни — 22 км." Виходить, що за цілу ніч мандрування ми не приблизилися до Перемишлян, але віддалилися на яких чотири кілометри. Щастя що в темноті ночі ми не попали до большевиків.

                        Повільною ходою ми прямували на південь. День знова був вимріяний, ніде ні хмаринки, а сонце на ясносиньому небі з кожною годиною все більше і більше пригрівало скровавлену українську землю. Зранку коли сонце тільки світило, то все було гаразд, але коли пізніше почало пригрівати, мене почала в'ялити втома, після трьох невиспаних ночей, очі самі клеїлися, а ноги відмовляли послуху.
        
                    Нарешті ми добрили до якогось села, Липівці чи Унів, недалеко якого проходив залізничний шлях на Перемишляни. Пройшовши через село, через деякий час ми зійшли з дороги й далі прямували на Перемишляни вздовж залізничної лінії.

                  Тут моя втома досягнула свого вершка і я не міг далі йти. Я сказав це своїм товаришам, пропонуючи бодай трохи присісти на декілька хвилин. Мої товариші, мабуть, також не були в кращому стані й без опору погодилися на мою пропозицію.

                   Ми посідали на краю залізничного насипу, що тут підносився на яких два метри і, скинувши черевики, дали ногам трохи відпочити. Але зелена травичка аж просила, щоб на ній простягнути й випростувати наші стомлені тіла. Ми так і зробили і, щоб трохи відпружитися, я замкнув очі і негайно заснув. Як довго ми так лежали чи спали, я не знаю, але пробудився я щойно тоді, як хтось почав мене кликати по імені. Спочатку мені здавалося, що це сон, але коли я відкрив очі, то побачив над собою мого шкільного товариша Тараса Боднара. Він у товаристві інших вояків-українців повертався з того самого місця, що й ми та й, мабуть, ішов у тому самому напрямі.

                   — Ти чого так вигідно розлігся на траві та й ще біля штреки, якби нічого ніде не сталося. Хочеш, щоб тебе большевики захопили тепер, коли ти вирвався з найгіршого? —- говорив до мене Тарас.

                  Ми.нічого більше з собою не говорили, бо й не було що говорити. Я протер очі й будив своїх супутників, щоб іти дальше, а Тарас пішов доганяти своїх товаришів.

                  Вздовж попри залізничний шлях стежкою йшли гусаком вояки, а між ними й чимало українців з Дивізії "Галичина". В одному місці залізничний шлях наближався до річки Гнила Липа та проходив її правим берегом. Ген далеко на півдні від нас видно було якесь невеличке містечко — Перемишляни. Але там клубами підносився вгору дим й видно було, що в місті були пожежі. По короткій нараді ми вирішили обминути Перемишляни, а замість того перейти на лівий берег Гнилої Липи, якої коритом плила бурхлива й каламутна вода. Для здійснення нашого наміру ми мусіли шукати моста, бо вбрід переходити було небезпечно. Але моста тут ніде не було.

                  Ми пішли далі з бігом ріки, якої лівий берег почав підноситися вгору так, що вкінці це була вже таки висока гора. В одному місці ми побачили над самим берегом у підніжжі гори декілька хат, а зараз недалеко біля них через річку було перекинене сухе дерево, що служило за кладку. Тут ми й перейшли на другий бік, залишаючи Перемишляни праворуч. Тому що нам уже докучала спрага, ми вирішили зайти до котроїсь з тих хат, щоб напитися води. Ми збігли навпростець униз і зайшли на подвір'я якогось середніх розмірів господарства. Двері до відносно нової ще хати критої цинковою бляхою стояли відкриті, але господарів-селян ніде не було видно.

                  Ми зайшли до хати, але там було повно німців вермахтівців, які як видно було розгосподарилися на добре. Один з них, як виглядало, приготовляв мабуть обід, бо коло нього стояв кошик із свіжою ще бараболею та відро до половини наповнене чистою як сльоза водою. Ми зразу ж зрозуміли, що нам тут не було місця, але, побачивши чисту воду, я нахилився підняти ведро, бо горняти тут ніде не було видно. Та заки ще я вспів це відро підняти, вермахтівець зовсім несподівано для мене всипав там бараболі з кошика й вода у відрі негайно уподібнилася до тої, що плила дном річки Гнила Липа. Всі вермахтівці голосно засміялися з того "товариського" жесту свойого "камерада" і котрийсь з них голосно вигукнув "Гайль Гітлер". Ми вийшли з хати, кидаючи у сторону німців відоме і зрозуміле їм слово "швайнгунд".

                  Нас здивувала поведінка німців немало, але на це не було ані часу на дискусії, ані навіть на роздуми, чому вермахтівці так ворожо до нас віднеслися. Щойно пізніше я довідався, що в той же сам час вермахт приготовив був атентат на Гітлера у Східніх Прусах і серед вермахтівців здається була поширена неправдива вістка, що замах удався і з Гітлером скінчено. Їхня ворожість до Гітлера була також джерелом ненависти до відділів СС, які були основною силою та підпорою Гітлера й вони займали упривілейоване становище у збройних силах гітлерівської Німеччини. Коли я появився у дверях в уніформі, що була есесівською з тою одначе різницею, що в мене не було відзнак СС, але за те на комірі був срібний левик, а на лівому рукаві жовтий левик на синьому щитику, він потрактував мене як німецького есесмана. Якісь там додаткові відзнаки для нього нічого не значили й тому він нас попрощав окликом "Гайль Гітлер".

                                                                                                                                         (Продовження)

Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації