АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПОДІЛ СТАНИСЛАВІВСЬКОЇ ОКРУГИ в 1941-1944 р.

Місто Станиславів (тепер Івано-Франківськ) — осідок окружного старости. Повіт Станиславів охоплює вісім волостей, в них 63 громад.

Волость Боднарів: Боднарів, Бринь, Ксшарів, Майдан, Сапогів, Викторів, Височанка. Волость Богородчани: Богородчани, Богородчани Старі, Глубоке, Гринівка, Лесівка, Нивочин, Саджава. Волость Черніїв: Братківці, Хомяків, Хриплин, Черніїв, Чукалівка, Ляцке Шляхоцьке, Опришківці, Тисменичани. Волость Єзупіль: Тязів, Ганусівці, Яструбці, Єзупіль, Побереже, Сілець. Волость Ляхівці (осідок у Богородчанах): Дуброва, Глубоке, Горохолина, Горохолина Ліс, Грабовець, Ляхівці, Похівка. Волость Лисець: Дрогомирчани, Іваниківка, Крехівці, Лисець, Лисець Старий, Посіч, Радче, Стебник, Забереже. Волость Пасічна: Ямниця, Клюсів, Пациків, Пасічна, Павелче, Рибно, Угринів Долішній, Угринів Горішній, Загвізд. Волость Угорники: Добровляни, Колоді-ївка, Ксаверівка, Микитинці, Підляше, Підпечари, Угорники, Узін, Вовчинець, Софіївка. Повіт Галич охоплює місто Галич, чотири волості, в них 33 громад.

Волость Блюдники: Блюдники, Курилів, Острів, Перлівці, Селиська, Суботів, Пукасівці, Темерівці. Волость Деліїв: Бишів, Деліїв, Озерце, Кінчаки Нові, Кінчаки Старі, Кремидів, Межигірці, Тумир. Волость Галич: Хоростків,

Робиська, Косина, Крилос (з Четверки і Підгородець), Медуха (і Ворониця), Мединя, Пітрич, Семиківці, Сокіл, Св. Станислав, Тустань (і Михайлівка).

Волость Марямпіль: Дубівці, Лани, Марямпіль, Марямпіль-село, Водники, Волчків.

Повіт Надвірна охоплює місто Надвірна, вісім волостей, в них 45 громад.

Волость Гаврилівна: Боднарівка, Гаврилівка, Глинки, Ломадсин, Майдан Середній, Майдан Горішній, Парище, Велесниця, Велесниця Лісна. Волость Яблінка: Богрівка, Гута, Яблінка, Кричка, Кривець, Пороги. Волость Пнів: Битків, Пнів, Стримба. Волость Перерісль: Цуцилів, Фитків, Камінна, Назавидів, Перерісль, Тарновиця, Лісна, Волосів. Волость Росільна: Хмелівка, Космач, Майдан, Прислоп, Росільна. Волость Солотвина: Бабче, Дзвиняч, Манява, Маркова, Монастирчани, Раковець, Солотвина, Заріччя. Волость Старуня: Гвізд, Моляків, Старуня, Жураки. Волость Зелена: Пасічна, Рафайлова, Зелена.

Повіт Делятин охоплює місто Делятин, чотири волості, в них 19 громад.

Волость Яремче: Дора, Ямна, Яремче. Волость Ланчин: Добротів, Красна, Кубаївка, Ланчин, Саджавка. Волость Татарів: Яблониця, Микуличин, Поляниця, Татарів, Ворохта. Волость Заріче: Лойова, Луг, Ослави Білі, Ослави Чорні, Потік Чорний, Заріче. Повіт Товмач охоплює місто Товмач, вісім волостей, в них 65 громади

Волость Хотимір: Бортники, Хотимір, Грушка, Озеряни, Одещина, Пужники. Волость Марківці: Хомяківка, Чорнолісні, Кривотули Старі, Марківці, Одаї(Слобідка), Погоня, Пшеничники, Слобідка (Одаї). Волость Нижків: Антонівка, Братищів, Кутиска, Нижків, Смерклів, Олешів, Остриня, Загіря. Волость Олеша: Будзин, Одаї Гориглядські, Долина, Олеша, Вікняни, Боске. Волость Отинія: Бабинка, Хоросно, Голосків, Глубока, Грабич, Красилівка, Молодилів, Отинія, Скопівка, Струпівка. Виноград, Ворона, Угорники. Волость Рошнів: Довге, Юрківка, Милованя, Рошнів, Стриганці, Вільшаниця, Буківна. Волость Тарновиця Пільна: Богородичин, Гостів, Королівка, Кривотули Нові, Прибилів,

Тарновиця Пільна, Торговиця, Закрівці. Волость Товмач-село: Гринівці, Яцківка, Клубівці, Колинці, Локітки, Надорожна, Палагичі, Слобідка-Товмач, Попелів.

Повіт Калуш охоплює місто Калуш, 8 волостей, а в них 69 громад.

Волость Горинь: Довга Калушська, Голинь, Кадобна, Кропивник, Пійло, Сівка Калушська, Тужилів. Волость Лдзіне: Камінь, Красна, Лдзіне, Петранка, Рівня, Слобода Рівнянська, Топильсько. Волость Небилів: Ясень, Небилів, Сливки, Слобода Небилівська. Волость Новиця: Бережниця, Берлоги, Добровляни, Грабівка, Ляндестрой, Новиця, Угринів Середній, Угринів Старий. Волость Томашівці: Цвітова, Дуброва, Довга Войнилівська, Копанки, Лука, Негівці, Перекоси, Томашівці, Земянка. Волость Верхня: Болохів, Гуменів, Колинка, Мостище, Станкова, Стефанівка, Верхня, Завадка, Збора. Волость Вістова: Бабин Зарічний, Хотінь, Яворівка, Мислів, Підгірки, Підмихайле, Рип'янка, Студинка, Вістова, Завій. Волость Войнилів: Бабин Середній, Довпотів, Довжка, Дорогів, Дубовиця, Колодіїв, Кудлатівка, Мошківці, Павликівка, Перевозець, Сівка Войнилівська, Середнє, Сільце, Слобідка, Войнилів.

Стрілецька Дивізія „Галичина". Станиславівська округа в роках 1943-44

ВасильЯшан 

  Вістки про творення українських військових формацій   

 В місяці червні і липні 1941 року в початках другої світової війни Станиславівську округу окупувала мадярська армія. Мадяри мали також нагляд над адміністрацією округи, що її насправді виконували українці, і то до часу, коли на початку серпня того року управу від мадярів перебрали німці.

Українська молодь зайнятих теренів під тогочасним враженням, що твориться українська держава, дуже нетерпеливо ждала на покликання збройної повинности. Але німці, які самі думали завоювати світ, не мали заміру давати зброю в руки, на їх думку, расово меншевартного населення зайнятих теренів. Десь в листопаді 1941 р. німецька влада всеж проголосила набір до армії. До Станиславова з'їхалось кілька тисяч наших молодців, але скоро з нічим розчаровані вернулись у свояси. Німцям, мабуть, ішлося про перевірення раси, бо армія ще йшла переможно вперед. Приняли тоді всього кільканадцять добровольців, яких включили в німецьку армію. Але вістки і пізніше приходили і ширились: раз хтось з самого Берліну привіз сплітку, що там вже пошито двісті тисяч одностроїв для українських вояків. Але це були радше побожні бажання, а не дійсність.   

Але прийшов час, що німці під проводом свого фюрера Адольфа Гітлера мусіли покутувати і платити за свої основні помилки, за неправду, за несправедливість, за вбивства, за свої всі злочини супроти людей і майна. В бойових діях німці втратили ініціятиву, програли битву за Сталінград і почали відступати. Вправді українські землі ще були окуповані й фронт з кінцем лютого 943 р. ішов приблизно від Ленінграду на південь через Новгород над Ільменським озером, Смоленськ, Орел, Білгород, Харків, ріками Дінцем, відтак Міюсом до Азовського моря. Одначе скоро почались бої, в яких німці, хоч ставили сильний опір, не мали вже сили не то йти вперед, а стабілізувати фронт. По якомусь часі німецькі армії, втомлені й здеморалізовані невдачами, покидали території, що їх колись здобували. Абсолютна справедливість таки карає за злочини однаково одиниці, як народи і держави.

В такому часі і положенні почали до Станиславова напливати неясні вісті в місяцях лютому і березні 1943 р. про запляновану українську військову формацію. Щойно 19 квітня 1943 вістку про намірене творення Дивізії Галичиина подав в бюрах Союзу громад при Окружному старостві член Українського Окружного Комітету, привізши її з дистрикту у Львові. Вже наступного дня в домівці УОК о год. 18:30 увечорі відбулися сходини колишніх українських  старшин, на які зійшлось біля 70 осіб. Голова УОК проф. Микола Лепкий* дав такі пояснення: На спеціяльній конференції у Львові шеф уряду дистрикту Галичина д-р Отто Бавер подав до відома, що Гітлер дав свою згоду, щоб створити українську, галицьку військову частину-дивізію. Склад її 25,000 до 50,00 осіб; зголошення до Дивізії добровільне. Мужва має складатись з добровільців українців у віці 20 до 25 років. Дивізія буде моторизовано-кінна. У Львові вже працює в цій справі військова рада під проводом голови УЦК проф. д-ра Володимира Кубійовича. Буде вишкіл і будуть старшинські школи для молодих старшин.

На сходини зійшлись, очевидно, самі старші віком старшини, вже сиві чи лисі, бо молодих старшин у нас не було; всі відчували, що це далеко не те, до чого ми змагали і в додатку запізно, всеж це деякий здобуток і поступ, що його в даних обставинах треба використати. Настрій приявних був помірковано добрий. На зв'язкового для порушених справ, який має бути в контакті з Окружним Староством, вибрано інж. Ілька Поповича**, що тоді працював в управі міста.

 Пропаґанда і зголошення до дивізії

Вже 29 квітня 1943 р. відбулась сесія волосних старшин і посадників, на яку запрошено представників УОК і українського духовенства. Анкета згл. нарада відбулась в Окружному старостві о 11-ій год. до полудня. Промовляв д-р Альбрехт, який щойно вернувся зі Львова, інж. Гринів, працівник Шляхового відділу — від комбатантів, а також господар німець Зірк. Всі, очевидно, обговорювали справу дивізії. Відділ пропаґанди при старостві одержав відозви губернатора в справі творення дивізії і їх розділено приявним.

Того самого дня увечорі з'явився на станції у Станиславові Мартинець, що їхав зі Львова до Надвірної. Його, на приказ з Берліну, вже вдруге арештували і він перевів у в'язниці у Львові коло 8 тижнів. Перед проголошенням творення Дивізії його і ще кількох товаришів звільнили і вони навіть взли участь в церемонії проголошення. Всі вони були раніше старшинами леґіону "Нахтіґалль", що діяв на Білорусі.

Справа Дивізії була, видно, для німців, дуже спішна і до пропаґанди в цій справі, крім цілого апарату Окружного староства, УОК та військово-уповноваженого, притягнено також начальників поодиноких громад, волосних старшин і посадників. 30 квітня УОК скликав сходини в театрі ім. Франка о 12-ій год. вполудне. Зі Львова приїхав Михайло Добрянський: обосновував потребу створення Дивізії, бо це скріпить наше становище. Промовляв Ілько Попович, як військово-уповноважений, і о. Володимир Микитюк від місцевого УОК.

Дня 6 травня 1943 р. увечорі на сходинах комбатантів приявні звітували про переведені ними поїздки в терені. Зголошення до Дивізії ідуть слабо. Точної евіденції зголошених ще не зроблено. Вибрано комісію, яка обов'язана зайнятись виготовленням летючок, закликів, а також висланням референтів на суботи і неділі по селах в справі вербунку.

Того-ж дня пізно увечорі прибув до Станиславова полк. Альфред Бізанц, колишній старшина Української Галицької Армії, а з ним д-р Нойман і ще один старшина-німець, що мав стати головою набірної комісії. Вони відбули нараду з представниками українців і німців. Нараду відкрив коротким вступом д-р Бізанц, а обширно про пляновану дивізію говорив д-р Нойман. Між іншим він сказав, що з деяких відділів будівельної служби (бавдінст), утекло 90 відсотків робітників. Губернатор позпорядив, що зобов'язані до будівельної служби, отже ті, які вже є у відділах праці, або отримали візвання ставитися до відділів, не можуть голоситися до Дивізії, бо це спричинило б дезорганізацію праці. Хто втік, може безкарно до 15 травня 1943 р., вернутися до свого відділу. До Дивізії можуть голоситися ті, які закінчать будівельну службу. Робітники з Райху, що є на відпустці, не можуть голоситися тут, але мають вернутися на місце своєї праці і там дістануть змогу зголоситися до служби в Дивізії. Української поліції не прийматимуть до Дивізії, бо вона має виконувати службу на місцях.

 Бізанц попросив українців до осібної кімнати і подав, що хотів би у нашій окрузі розпочати асентерунок вже 11 травня 1943 р. Йому пояснили, що в окрузі підготова так розплянована, що скінчиться щойно з кінцем травня. Зголошення ідуть слабо внаслідку загальної знеохоти. В Товмаччині в додатку протидіє польська пропаґанда. Бізанцові приявні ставили різні питання у зв'язку з творенням Дивізії, зокрема, що буде з нашими політичними в'язнями. Бізанц відповів, що частину їх вже звільнили, частину випустять і в тому напрямі йдуть старання, але декотрі з них залишаться ув'язнені. Влада має протоколи з різних засідань Бандерівської групи, з яких виходить явно її вороже наставлення і протинімецька діяльність. В таких випадках годі рахувати на звільнення.

Колишні старшини задержать ті військові ступні, що їх мали в австрійській і Українській Галицькій Армії. Всі вступаючі до Дивізії з закінченою середньою освітою ідуть, як аспіранти, і з них вийдуть молоді старшини. Де буде вишкіл, де будуть кадри, ще не відомо.  
На тій нараді вже спільно і німці і українці вирішили, що набір комісія почне тепер в Коломийській окрузі, а до Станиславова вернеться пізніше. Коломийська округа має чотири тисячі зголошених, а Станиславівська сподівається, що матиме до п"яти тисяч.

В неділю 9 травня 1943 р., о год. 10-ій рано в театрі ім. Франка почалася величава маніфестація в справі творення Дивізії. Говорив д-р Альбрехт, о. Микитюк і інж. Попович. Грала українська поліційна оркестра і прегарно співав хор "Думка". Багато людей, які не вмістились у театрі, стояли на площі побіч театру. О год. 12 оформився парадний похід, який перейшов вулицям Станиславова. Наступного 10 травня почався перегляд річників 1920 до 1925, до праці в Райху. Хто з тих річників згололився до Дивізії — не підлягав тому переглядові.

Почалася пильна праця в окрузі. Аґітували, переконували, говорили німці і наші. Зголошення до Дивізії йшли різно, то легше, то тяжче. Кожни зголошений до Дивізії доброволець отримував довідку про зголошення.

Набірна Комісія і техніка перегляду

 Набірна Комісія, яка згори розплянувала, де буде працювати і які села чи міста в даних осередках мають являтися, почала працювати в Станиславові 15 червня 1943 року, в приміщенні пожежної сторожі. Минув якийсь час, щоб розмістити все так, як того вимагала Комісія. До праці притягнено багато помічних українських сил, що їх рівнож розміщено і приділено їм працю. В Комісії були чотири німці, а з них один лікар поручник був головою Комісії; інші німці були підстаршинами. До прегляду прийшло місто Станиславів. Голова Комісії, погодився з окружним старостою, що з метою заощадження часу перед Комісію не допустять тих зголошених добровольців, яких конечно треба для праці на місцях. Ту працю буде виконувати сам окружний староста, а із ним уповноважена особа. Перед початком властивої процедури голова Комісії зібрав на подвір"ї старших віком добровольців і "на око" багатьох з них відсортував і відіслав геть, а між ним багатьох колишніх старшин. Згодом так само посортував малих ростом і деяких відпустив, інших призначив для перегляду.

Техніка перегляду була така: при вході вартовий пожежник впускав групами по п'ять до десять осіб, які входили до першої кімнати і виказували своїми довідками зголошення. Дві помічні сили переглядали листи зголошених з даної місцевости і зазначували явку. Окружний староста або ним уповноважений віднотовував тих, котрих треба до праці на місцях. Чотири писарі виповняли сині анкетні карти, на яких вписували особисті дані. З тими картами зголошені йшли до дальших оглядин. Дальша стадія вже властивих оглядин, коли добровольці вже роздягнулися, це поміри зголошених, що їх переводили два німецькі підстаршини з нашими помічниками. Німці рівночасно провіряли расу. Висліди вписували на анкетах. В інших приміщеннях українські лікарі переводили лікарські оглядини. Два були зі Львова, а третім був станиславський окружний лікар Іван Белей. Один з них бадав очі, а два дальші серце, легені і цілий організм. Висліди перевірки і завваги лікарі нотували на окремих білих картках. По такій перевірці доброволець ішов до кімнати, в якій працював німецький лікар, голова Комісії, який рішав остаточно про здатність і давав на анкеті свій знак.  

З тими документами добровольці йшли до дальших двох кімнат: до одної прийняті, куди йшли й усі реклямовані, що не переходили лікарських оглядин, а до другої здатні до військової служби. В тих кімнатах виповнювали для их потрібні документи, а прийняті отримували додатково відзнаку, галицького левика.

Першого дня прибуло досить багато зголошених, так, що був навіть натовп. Того дня перейшло Комісію коло 280 осіб, але відсоток здібних не був високий. Наступного 16 червня, працівники Комісії набрали вже вправи і праця пішла гладше. Добровольців явилося багато, так, що всіх не можна було оглянути. Коло сто пересунено на інший день.

Увечорі вже в місті почали ширитися сплетні, що зголосилися деякі старшини, але до війська не йдуть і реклямуються. Це, мабуть, у зв'язку з тим, що голова Комісії багато старших віком старшин відкинув без перевірки, як нездатних.

Увечорі управа міста погостила членів Комісії вечерею в німецькому ресторані.  

17 червня ставали добровольці з волостей Пасічна, Боднарів і Угорники. 18 червня прийшли зголошені з волостей Черніїв і Лисець. Явка в обох днях досить добра, хоча не всі зголошені прийшли.

За чотири дні праці Комісії в Станиславові, переглянено понад дві тисячі добровольців, а здатними признано приблизно тисячу триста.

 Праця Комісії в Станиславівському повіті

Почався набір в околиці. Першим на чергу прийшов Єзупіль 19 червня 1943 р. Німці їздили своїм автом, а українські працівники, в числі п'ятьох осіб, вживали авта окружного староства. В Єзуполі помітний гірший настрій. Зголошених прибувало небагато, а і ті, що прибували, надумувалися і до комісії йшли без порядку. Вислід загально слабший. Одне село Побереже стануло добре і в порядку. Це був перший день, в якому Комісія працювала без поспіху, не було стиску. На ніч Комісія вернулась до Станиславова.

Раненько 20 червня виїзд до Богородчан, де ставали зголошені з Богородчанської і Ляховецької волостей. В обох волостях було 210 зголошених, стануло 177. Тому день був легкий, бо звичайно Комісія так плянувала, щоб денно обслужити коло 400 осіб.  

Набір в Надвірній і Делятині

 21 червня 1943 р. перегляд в Солотвині, де станули волості Солотвина, Яблінка, Старуня і Росільна. Помагав німець, надвірнянський ляндкомісар Ліпс і українець, повітовий староста мґр. Стефанюк. Ставка досить добра. Тільки село Кричка не дописало, явилось кількох.

Комісія ночувала в Надвірній і там 22 червня почала працю. Ставала сама Надвірна — місто і Битьків — село і копальня. Зголошених явилось багато, слідний стиск. Одначе для нафтового промислу в Битькові треба було реклямувати понад 30 зголошених робітників.

25 червня Комісія працювала в Делятині. Добровільці явились численно. Не стало часу всіх перевірити і коло 100 осіб відставлено на пізніше. Було дещо клопоту з прохарчуванням. Місцеві німецькі уряди придержувались строго приписів і давали невистачальні приділи на картки.  

26 червня перегляд в Ланчині в Будинках саліни, яка тоді не була чинна. Явка добровольців може найгірша в окрузі. Приходили гурти зголошених, дискутували, довго надумувалися, аж хтось таки йшов перед Комісію. "Чому ж ви, хлопці, зголосилися, а тепер маєте сумніви?" — "Та знаєте, не знати, кого слухати. З українського Комітету приїздять і кажуть, що треба нам іти в Дивізію, щоб мати своє військо. То правда. Але приходять молоді з організацій, кажуть не йти, бо німці нас мають за гарматне м'ясо. Це ті самі молоді, які, як лише прийшли сюди, дуже співпрацювали з німцями, казали, що будемо мати Україну. Хвалили німців і Гітлера, а тепер говорять щось цілком противне. І, знаєте, чоловік стане як та кручена ярка і сам не знає, що робить?" "Гарно відповідаєте, але зголошення до Дивізії добровільні і ніхто вас не силував". "Е — відповідають, — силував, не силував, але, як не до Дивізії, то заберуть до Німеччини на роботу, або до бавдінсту. От таки піду і стану перед Комісію — все таки легше дихати, як людина має зброю". Таких розмов було більше і не лише в Ланчині.

27 червня 1943 р. був набір в Микуличині. Працівники набрали вправи, і праця йшла жвавим темпом, справно. В Микуличині жила сім'я Полотнюків; він був надлісничим, а вона — письменниця. Інж. Полотнюка прийняли до Дивізії, але як надлісничого реклямовано. Недовго пізніше ґестапо арештувало його і розстріляло в жовтні 1943 року. Полотнюкова, її псевдонім Ірина Вільде осталась з двома гарними малими синами.

В днях 28 і 29 червня Комісія перевела перегляд добровільців в Товмачі для повіту Товмач.  

30 червня Комісія урядувала в Галичі і там закінчила формально асентерунок в окрузі. Одначе 1 липня 1943 Комісія працювала ще додатково в Товмачі.  

Набір в Калуському повіті  

В часі творення дивізії Калуш творив ще осібне Окружне староство, що обнимало Калуський і Долинський повіти. Скоро опісля ту округу розв"язано і прилучено повіт Калуш до Станиславівської округи, а Долина відійшла до Стрийської округи.

І в Калуші і в Долині діяли українські Допомогові комітети і військові управи, які переводили акцію: вели пропаґанду, помагали при перегляді зголошених добровільців. Головою Українського комітету і головою військової управи в Калуші був Ізидор Пігуляк, який дуже щиро і серіозно зайнявся вербуваням добровольців і всіма працями, зв'язаними з творенням дивізії, бо був переконаний, що то буде початок і зав'язок української армії. Походив він з Буковини, служив в армії УНР і працював якийсь час у морському міністерстві УНР.

Видатки військових управ в Калуші і Долині покрив Союз Громад.

Свято Дивізії в Станиславові

В неділю, 11 липня 1943 р., в дощову погоду, відзначав Станиславів "Свято Дивізії". Збірка на грищі Каси Ощадности. О год. 11-ій з'явився губернатор д-р Отто Вехтер (Wachter), якого при вході привітав голова ОК проф. Микола Лепкий, три жінки подали хліб і сіль, три дорослі дівчата, квіти, а троє дітей привітали також квітами, всі в народніх строях. На площі Службу Божу в асисті численного духовенства відслужив о. Іван Лятишевський, єпископ-помічник. По Службі Божій почав формуватися похід, але почав падати дощ. В поході пішли комбатанти, добровольці до Дивізії і Українська Служба Батьківщині (так гарно називалася примусова праця, себто бавдінст), а також відділ кінноти з довкільних сіл. Похід затримався в середмісті, на площі біля пошти, куди долучилися жінки і дівчата, які внаслідку дощу не могли взяти участи в поході. О год. 13:15 з приготовленої трибуни виголошено промови. Відкрив окружний староста д-р Альбрехт. Найгарнішу промову, змістом і формою виголосив о. Володимир Микитюк від УОК. Говорив Губернатор, а від Військової Управи у Львові інж. Михайло Хроновят. Закінчив полк. Бізанц. Німецькі промови перекладали на українську мову.

Дощ ущух і з площі сформувався похід, який пішов вулицями Губернаторською, Коновальця, а біля двірця знову завернув на Губернаторську. Перед будинком окружного староства (будинок колишньої дирекції залізниць), під години 3 по полудні Губернатор в окруженні німецьких і українських достойників приймав дефіляду. Перейшли ряди комбатантів, прийнятих до Дивізії добровольців, хлопці з будівельної служби, чоловіки, жінки, дівчата, а на кінці кіннота. Дуже гарні були групи жінок і дівчат в народніх одягах. Вони бідаки у вишивках помокли і померзли, але йшли гарно і бадьоро. Перемаршувало коло 6,000 осіб, а в тому коло 2,000 добровольців. Похід тривав більше години. Після походу на сесії волосних старшин і посадників, д-р Альбрехт повідомив, що в Тернопільську округу вдерлися партизани. То була перша вістка в Станиславові про появу загону Ковпака, який в скорому часі накоїв багато лиха в Станиславівській окрузі.

О год. 19:30 увечорі відбувся концерт. Співав лише хор "Думка", але співав прекрасно. Багато співаків прийнято до Дивізії і вони концертом прощалися із станиславівською українською публікою. На концерті був і губернатор, який перед тим вспів відвідати школу жіночих фахів на Майзлях.

Покликання і виїзд на вишкіл

Дуже скоро почали приходити поодинокі візвання, скеровані до колишніх старшин, щоб явились до служби в означених місцях.  

Перші збірні візвання прийшли дня 13 липня 1943 р. і їх привіз зі Львова післанець. Було 305 візвань. Працівники Союзу Громад мусіли швидко ті візвання посортувати, поділити на староства і волості та поробити списки. Знову ж післанці з волостей вже ждали, щоб доручити візвання адресатам. Доручено візвання і тим добровольцям, яких працедавці пізніше реклямували, а реклямаційні внески мала рішати Військова Управа у Львові, куди всі візвані мали явитися. На візваннях були такі місця призначення: Брно, Штральзунд, Штеттін. Вже 16 липня візвані явилися в Станиславові; їх приміщено в залі Сокола, а харчувалися вони в кухні УОК. Увечорі їх прощали від УОК голова Лепкий, єпископ Лятишевський і д-р Антін Княжинський. Дехто з візваних був також на концерті солістів у театрі ім. Франка, де в програмі співав Лев Рейнарович, а на скрипці грала молоденька дівчина, Леся Деркач. В суботу 18 липня о год. 3-ій по полудні візвані явилися на площі на середмісті, яка тоді звалася площею Гітлера. Почалися святочні прощання, під час яких було вже чути відгуки гарматніх пострілів з півдня, як наслідок боїв з партизанами Ковпака. Відкрив і перший промовляв окружний господар Зірк, бо д-р Альбрехт за кілька днів перед тим виїхав на відпустку. Найбільш акуратну промову виголосив німецький старшина, місцевий командант (Ортскоммандант). Він сказав приблизно таке: українські товариші, ви відходите на вишкіл, за вами закривається цивільне життя, а починається військове, це життя для мужчин краще, бо мужчина стає мужчиною щойно тоді, як перейде військо. А на війні воїн має пам'ятати дві речі: свою рідну маму і свою батьківщину, тоді нічого лихе йому не болюче, хоч би мав і своє життя посвятити. Іменем місцевої Військової Управи говорив інж. Гринів. У супроводі оркестри помаршували візвані на двірець і там розмістилися у 3-ох товарових і одному особовому вагонах. Приїхав також транспорт з Чорткова, дехто з них всів до транспорту, а хто з них не хотів їхати товаровими возами, поїхав пізніше вночі особовим поїздом. Транспорт від'їхав до Львова приблизно 6-ої год. увечорі. День був. гарячий, втомилися добровольці і ті, що їх прийшли прощати на двірці.  

День перед тим, 16 липня, прийшла дальша партія візвань —- разом 325 осіб. Їх скоро посортували ті самі працівники і передали дальше. Це прийняв до Дивізії з самого Станиславова і близької околиці. На візваннях місце ставки — Краків, але вони мали перед тим бути у Львові і вже 19 липня о год. 7-ій рано від'їхали до Львова в чотирьох для них зарезервованих особових вагонах. Деякі добровольці не прийшли на час і їх на збірному пункті "Соколі", начислено 67. По полудні до поїзду додано два особові вагони і ті призовники від'їхали до Львова. 

Відреклямованих, які вернулися зі Львова, прийшли перші описи дальших подій, зв'язаних з першим транспортом. Поїзд станув аж в Ходорові, бо треба було відділити кілька вагонів, в яких їхали СС-и до Стрия і відчепити особовий віз, який загорівся. Дійшло до бучі, коли в ресторані на двірці дивізійникам не хотіли подати пива, хоч шинкували іншим гостям. У Львові ночували в касарнях, діставали військовий харч. В неділю 18 липня всі брали участь
у святі. Була Служба Божа, похід на площу біля театру, де між іншим промоляв і губернатор. Потім дефіляда. По полудні від'їздили добровольці до місць призначення.

У Львові не була узгляднена реклямація кол. старшини з Яблінки Тита Стефанова (Т. Стефанів, пор. УГА, сотник Дивізії, помер 28 червня 1966 р. у Лондоні, Англія) і посадника Товмача Твердохліба, а адвокат д-р Жук з Надвірної не хотів скористати з реклямації і не вернувся.

Д-р Кофлер, заступник неприявного д-ра Альбрехта, дістав був доручення, мабуть, від місцевого ґестапо, покликати 100 до 150 добровольців, яких мали вжити для утримання порядку в окрузі. Кофлер звернувся у тій справі до дистрикту у Львові, а звідти прийшла, очевидно, заборона.

22 липня, прислала Військова Управа у Львові дальших 243 візвань. Всі покликані були обов'язані явитися у Львові 30 липня на 12-ту годину. Візвання поділено і передано дальше адресатам. Покликані від'їхали з Станиславова дня 30 липня о годині 4.15 рано.

По всяких вишколах покликані збиралися в Пусткові біля Дембіци, в Західній Галичині, в таборі т. зв. "Гайделяґер".

Кошти Військової Управи у Львові покривав державний скарб, а кошти окружних і повітових уповноважених покривали союзи громад. Таке розпорядження дистрикту прийшло до Станиславова 27 серпня 1943 року.

Тоді також Військова Управа почала збіркову кампанію на так зв. "концерт побажань", яка закінчилася 15 березня 1947 року концертом, що відбувся в Оперному театрі у Львові увечорі того дня о годині 20-тій: проголошено, що дотеперішній вислід збірки дав 2 мільйони 300 тисяч золотих, але збірка ще не закінчена і датки впливають. Станиславів зайняв у збірці друге місце по Львові. Збірка піде на культурну обслугу добровольців Дивізії.

 8 жовтня 1948 р. ранком прийшло 1,574 покликань для прийнятих до Дивізії з Станиславівської округи. Їх розділено та зо списками передано містам і волостям.

Того-ж дня прибули до Станиславова полк. Бізанц, д-р Шульце і мґр. Михайло Кушнір. Увечорі в приміщеннях УОК вони промовляли на сходинах колишніх старшин, скликаних для тієї мети. Промови прибувших не були приємні. Творення Дивізії не йде так, як би повинно йти. Не являються покликані, деякі втікають. Губернатор Вехтер не вдоволений і нарікає на українців, бо можливо Дивізія не буде повна або її розв'яжуть. Лише Бізанц був оптимістом і твердив, що Дивізія буде. З промов видно, що між німецькою владою та українцями нема належної співпраці, нема гармонії. Німці ідуть своїми шляхами і не розуміють, та й не хочуть розуміти бажань і змагань українців, а українці не вміють вжитися в існуючі обставини і їх для себе якнайкраще використати. 12 жовтня Окружний староста вислав покликаним осібну пригадку, що мають обов'язково явитися 22 того місяця, бо в протилежному випадку будуть трактовані як дезертири, і до них можна буде застосувати ще й нове розпорядження генерал-губернатора з 2 жовтня 1943 р., яке погрожує карою смерти за акти, спрямовані проти німецької відбудовної праці в Генерал-Губернаторстві.

В суботу 16 жовтня, прийшло 1,175 дальших покликань. Окружний військово-уповноважений, хоч вже дещо розбудував свій уряд, не міг собі дати ради. Тому знову Союз громад виконав працю і перевів висилку візвань в терен округи. Явку тих покликаних назначено на 5 листопада 1943 р.  

В неділю, 17 жовтня, по різних місцях округи скликано на сходини добровольців, покликаних на день 22 жовтня. На тих сходинах промовляли делегати з Уряду військово-уповноваженого і відпоручники вислані від УОК. Участь покликаних в сходинах була здебільша слаба.  

Відправа добровольців 24 жовтня 1943 р. і дальші покликання

Покликані на 22 жовтня збиралися у Станиславові. Їх реєстрували в пожежній сторожі і в кіні "Вікторія", і призначали їм місця для нічлігу. З ними приїздили і деякі волосні старшини. Наплив був задовільний. Ще й наступного дня, в суботу, прибували добровольці. Для них в театрі ім. Франка, о год. 15-ій, наші актори, скріплені акторами Київського театру дали ревію, а о год. 18:30 відіграли "Запорожця за Дунаєм". Гра чудова. Цікаво, що в оркестрі грало декілька мадярських вояків, а диригував мадярський поручник.

В неділю 24 жовтня, в гарній, сонячний день, на площі в середмісті біля пошти, відбулася відправа добровольців. Говорив д-р Альбрехт, о. Микитюк і полк. Бізанц. Оркестра грала німецький і український гимни. Від 3-ої год. по полудні, добровольці навантажувались у вагони і від'їхали коло 17:30 увечорі. На збірних пунктах зареєструвалось 1,241 осіб, а виїхало 1,125 осіб. Транспорт ішов десь під границю Франції. У вагонах були печі, дрова, солома.

Для групи добровольців, покликаних на день 5 листопада, назначено сходини по містах і волостях в неділю, 31 жовтня. З ними мали поїхати і ті, що з будь-яких причин остались від попередніх транспортів. Цього всього мали допильнувати волосні старшини і начальники громад. А добровольці інколи їм відплачувалися; ось в Чернієві вночі з 23 на 24 вони вибили вікна начальникові громади і волосному старшині. Колись, як відходили рекрути, ще за
Австрії, то також бешкетували по містах і робили  шкоди.

На апель в неділю 31 жовтня з деяких сіл добровольці цілком не явилися.

В п'ятницю 5 листопада 1943 призовники з'їхалися у Станиславові. Їх реєстрували таки на двірці в міру того, як прибували поїзди. Від'їхали вони транспортом в суботу увечорі, 6 листопада.

Військово-уповноважений реєстрував спізнених добровольців Дивізії, і їх ще кілька днів пізніше відставлювали особовими поїздами до Львова.

Тодішні часи були дуже неспокійні. Побіч решток комуністичних партизанів, що діяли розкинено майже по цілій окрузі, почало активізуватися також українське підпілля. Його члени і прихильники перемовляли зголошених до Дивізії до себе і перепиняли ставку до Дивізії. Українське підпілля в окрузі називалося тоді "Українською Народною Самообороною". Знова-ж ґестапо, якби умисно, дуже скріпило свою протиукраїнську діяльність. Ґестапівці окружали села, робили облави, в'язнили, відбували суди і без розбору немилосердно розстрілювали наших людей, особливо молодь. А зі Сходу почала напливати хвиля біженців, що дуже відчула Станиславівська округа.

Вістки від покликаних

В половині листопада 1943 р. явилися в Станиславові деякі старшини Дивізії, які отримували відпустки. Старшини артилерії переходили вишкіл в Бенешові на Чехах, а тепер вони в таборі Гайделяґер. Артилерія Дивізії зможе бути готовою щойно пізньою весною 1944 року.

З листів і особистих зустрічей з тими, які верталися з Дивізії, такий образ: основний вишкіл піхоти відбувався в Гайделяґері. По інших місцях вишкіл артилерії, кавалерії, панцерних ґренадерів та інших спеціяльностей, з Дивізії повинна вийти гарна бойова одиниця. Добровольці-дивізійники назагал вели себе гарно. В таборі Гайделяґер були також такі, що нарікали на всіх і вся, на людей, на старшин, на тяжкий вишкіл, на Військову управу, а також на їду: для одних кава солодка, а для других гірка, одним м'ясо добре зварене і свіже, а другим смердюче, одним капуста добре зварена, а другим сира. Старшинам старшого віку тяжко було переходити модерний піхотний вишкіл. Гарно і добре представлялися молоді дивізійники з середньою освітою. З них повинні вийти добрі старшини Дивізії і вони вже тепер мали найбільше праці при вишколі. Дещо слабше представлялися аспіранти на підстаршин. Один підстаршина при звіті твердив, що його до Дивізії взяли силою і тому він хоче вертався додому. Небагато їх було, але були й такі, які викручувалися недугами і іншими причинами, щоб вернутися додому. Німці, старшини і підстаршини, поводилися з нашими вояками інколи й ліпше, як зі своїми, але це були вийнятки. Мабуть, в неділю 14 листопада, був у Львові генерал губернатор Ганс Франк. Він прийняв українську делеґацію, в імені якої промовляв д-р Володимир Кубійович. Франк дякував за співпрацю при створенні Дивізії, за добру здачу континґентів і спеціяльно подякував губернаторові Вехтерові, якого позиція до того часу була дещо захитана. Здавалось би, наче німецька влада ставилась до українців добре і прихильно та признавала їх, як своєрідну силу. Але те, що діялось на місцях, зокрема в Станиславівщині, свідчило про щось цілком протилежне. Ціла плутанина, в якій годі було визнатися.  

З кінцем листопада 1943 р., на сесіях посадників і волосних старшин, які відбувалися в повітах Станиславів, Надвірна, Делятин, Товмач, Галич і Калуш, який щойно прилучено до округи, окружний староста інформував, що стан Дивізії тепер 18,000. Набір до Дивізії був знову відкритий для нових зголошень. Якщо українці виставлять і дві і три дивізії, або і цілу армію, то це їм не зашкодить. Вишкіл Дивізії буде закінчений на весну 1944 і тоді воя буде вжита на східньому фронті. Родини покликаних до Дивізії дістануть підмоги. Тим родинам повернено також цивільні одяги дивізійників.  

З нагоди Різдва в січні 1944 року, частина добровольців отримала відпустки і деякі з них приїхали в Станиславівську округу. Дня них в неділю дня 9 січня 1944 р., УОК чи військово-уповноважений влаштували прийняття в ресторані "Крим". Очевидно, були промови і привіти, добровольці співали, бавилися. Настрій був у них добрий і вони почувалися добре, так під фізичним як і моральним оглядом. Всі вони були доброї думки.  

Родини добровольців відвідували їх спершу в Гайделяґері, а коли Дивізію перенесено до Нойгаммеру на Шлеську, то відвідини відбувалися з обмеженням і там.  

Німці перевели показову кару за дезерцію з Дивізії в селі Хлібичин, а українське підпілля за те саме покарало дезертира в селі Пациків, В обох випадках кара була дуже строга: сконфісковано рухоме майно, забрано скот, спалено дані господарства.  

З кінцем лютого 1944 року частини Дивізії переїздили через Львів на схід, в околиці, де були червоні партизани. Один курінь завітав до дистрикту і до нього промовляв губернатор. Мабуть, в бою з партизанами на українсько-польському пограниччі, в одному з відділів Дивізії згинули два наші вояки Станиславівської округи: Роман Андрійчин і Олекса Бобак, 23 лютого 1944 року. Про їх смерть команда повідомила Окружне староство, а воно в свою чергу повідомило родини з тим, що можуть взяти участь у похороні, який мав відбутися 26 лютого в Золочеві.  

В тому часі, з кінцем місяця лютого 1944 р., лінія фронту на українських землях ішла приблизно від Дніпрового Лиману, через Корсунь до Шепетівки, а дальше на південь від Поліських болот Припяті лінією в околиці Рівного і Луцька; Ковель ще був в німецьких руках. В безпосередні фронтові бої увійшла Дивізія в місяці липні 1944 р. в районі Бродів.  

Треба згадати також про бої частин Дивізії літом 1944 р. на Словаччині. Тоді партизани зайняли були частину Словаччини з Банською Бистрицею, як осередком партизанського руху, а також зайняли були Банську Щавницю.

Щоб очистити зайняті партизанами терени, німці зайняли цілу Словаччину, роззброїли частини словацької армії і розпочали безпосередню акцію очищування теренів, зайнятих партизанами. В тій акції брали участь також частини Дивізії "Галичина". В половині жовтня 1944 р., бої проти партизан були настільки успішні, що звільнено Банську Щавницю. В тому місті знаходилася команда даного відтинку фронту, а також була команда одного куреня Дивізії, кий тримав фронт у безпосередньому сусідстві Банської Щавниці. Так в самому місті, як в його околиці було дуже багато наших скитальців, яких були захопили партизани. Так наші стрільці, як і команда, помогли нашим біженцям У дуже великій мірі видістатися з тих небезпечних теренів і переселитися дальше на захід у спокійніші райони Словаччини.  

__________________
* Проф. М. Лепкий помер в перших днях січня 1945 р. під час скитання у Австрії.   
** І. Попович, буковинець, помер в Німеччині.  

ДМИТРО ПАЛІЇВ - ВОЇН І ПАТРІОТ

В.Верига

(1896-1944)

Із відзначенням 25-ліття створення української дивізії "Галичина" не годиться не згадати про найвидатнішу постать в українському старшинському складі тієї формації, сотника Дмитра Палієва. Сотник Паліїв, як це про нього згадує один із колишніх старшин Дивізії, "був душею українства в штабі Дивізії. Він не тільки був активним її співтворцем, не тільки пропагував її реалізацію, але один із перших зголосився добровольцем до неї та з рамени Військової Управи став її духовим провідником". Будучи начальником Відділу ІІа, тобто відділу, який займався персональним старшинським складом Дивізії, йому доводилось мати діло з різними справами, що вимагали чимало політичного хисту, такту, а ще більше відваги, щоб гідно обороняти інтереси українців у доволі несприятливих умовинах.

Умовини праці в штабі Дивізії були досить складні, бо якраз тут найбільше схрещувались інтереси двох взаємосуперечних течій імперіалістичної німецької та визвольно-незалежницької української. Командир Дивізії генерал Фрайтаґ, як колишній старшина поліційних німецьких частин, як це стверджують навіть і німецькі мемуаристи, на становище командира української дивізії не підходив тому, що не знав, а ще більше не хотів знати, психіки українського вояка, якого в додатку до того не любив. Та все ж сотн. Паліїв зумів знайти з ним "модус вівенді", не поступаючись нічим у своїх принципах, як український патріот, воїн і політик. Щоб зрозуміти і належно оцінити сотника Палієва, треба знати його філософію життя, його розуміння патріотизму та служіння українській визвольній ідеї. Цю філософію він висловив чи не найкраще на першому конґресі Фронту Національної Єдности, якого він був головою, 20 вересня 1936 року у Львові.

"Служба ідеї, — говорив сотник Паліїв, — не почесті і не добробут. Це строге, але чесне і достойне життя. Це навіть матеріяльна вбогість, але завжди випростований хребет. Такими мусять бути провідники, такими самими мусять бути фронтовики". (Ст. Волинець, "Передвісники і творці Листопадового Зриву", Вінніпеґ, 1965.)

_ Це не були тільки пусті крилаті фрази призначені для захоплення слухачів; це була його філософія життя і він це доказав своїми вчинками та своєю віданістю ідеї служби рідному народові. На підтвердження цього наведемо декілька фрагментів з життя і діяльности Д. Палієва.

Листопад 1917 року. Українська Центральна Рада проголосила своїм ІІІ-ім Універсалом українську республіку де факто. На далекій холодній півночі, в Москві і Петербурзі бушує розбурхана і кривава большевицька революція, проголосивши клич "граб наґрабльонноє", та готує похід на молоду українську державу. Тим часом Українські Січові Стрільці стоять у Гуштинському лісі, як складова частина австрійської армії. Але відгомін української національної революції в Києві дійшов і до них. Народ хвилюється, стрілецтво шумить і нудьгує. В один такий понурий вечір на початку грудня сотник Дмитро Вітовський запросив до себе на таємні розмови більш активних старшин і підхорунжих щоб обговорити події української революції та обдумати напрямні дальшої політики УСС. Проголошення Української Республіки над Дніпром та зловісна большевицька революція на Півночі вимагали належної тактики та політики командування УСС. На цій нараді був приявний і молодий підхорунжий УСС Дмитро Паліїв. Він обстоював думку, щоб УСС негайно зірвали стосунки з Австрією, перейшли фронт і річку Збруч, віддались до послуг Українські Центральній Раді та допомогли закріпитись українській державі.

У розумінні молодого підхорунжого, УСС — це українська формація, хоч і в австрійській уніформі, і, як така, вона має за завдання і обов'язок служити українській владі, українській державі, а з хвилиною постання української державности присяга УСС-ів на льояльність Австрії більше не зобов'язує.

Згадана нарада не вирішила справи по думці Палієва, але тому, що рішення запало більшістю голосів більш досвідчених і авторитетних, ніж тоді ще був Д. Паліїв, УСС-и залишились покищо на місці. Сотник Д. Вітовський уважав, що розрив з Австрією неминучий, але покищо він не був на часі. Із затисненими до болю устами вийшов Паліїв з тієї наради, але рішення української команди для нього було зобов'язуюче і він залишився в рядах УСС-ів, очікуючи того "слушного моменту", коли він і всі УСС-и стануть на служ бу українській владі. Рік пізніше йому довелось відіграти чималу ролю в організації Листопадового Зриву у Львові, в якому він був одною із центральних
фігур.

Балта, січень 1920 року. В Українській Галицькій Армії шаліє тиф, якого немає чим лікувати. Військо лежить покотом і командування УГА, хоч-нехоч, шукає перемир'я з ворогом-большевиками, які використовуючи невідрадні обставини УГА, ставлять свої власні, здається неможливі до здійснення, умови. Вони вимагають реорганізації УГА та створення революційних комітетів (ревкомів), які на довшу мету мали здеморалізувати здисципліновану армію. Остаточно було створено два такі ревкоми, один у Винниці, очолюваний отаманом Н. Гірняком, і другий у Балті, що його очолив сотник Цапак. Останній був тільки фігурою, бо головну ролю тут відігравали отаман Степан Шухевич і четар Дмитро Паліїв.

На вимогу большевиків сотник Цапак скликав засідання Балтського ревкому УГА, на якому Ст. Шухевич відчитав листа від большевицького обласного воєнного комітету (воєнкому) в Одесі і Балті з домаганням арештувати команданта УГА, ген. Микитку, та його начальника штабу, ген. Ціріца, як також ген. Тарнавського, за їх вороже до большевиків становище. Відчитавши листа, отаман Шухевич поставив внесок, щоб цю справу негайно обміркувати й дати большевикам відповідь, яка в їхньому розумінні може бути тільки одна: прийняти большевицькі вимоги, бо інакше, закінчив Шухевич, — "це буде мати погані наслідки для нас самих і для цілої УГА".

Після досить пристрасної дискусії, старшини Волощук, Кондрацький і Цапак були за тим, щоб генералів арештувати й видати большевикам. "Рішучим противником, — як пише підполковник М. Курах, — був Дмитро Паліїв, який доказував, що це був би великий скандал і чорна пляма в історії УГА, якщо ми арештували б своїх вождів і генералів і видали нашим ворогам. Щоб уникнути цього скандалу і мати якесь оправдання перед большевиками, треба "попередити генералів, що їм грозить велика небезпека і рівночасно вможливити їм утечу". Палієва несміло підтримали два підстаршини УГА, члени ревкому Малишевський і Васьків. Це викликало нову дискусію, у висліді якої от. С. Шухевич запропонував частинний компроміс "арештувати й видати большевикам генералів Микитку і Ціріца, а Тарнавського попередити й уможливити йому втечу". За внеском голосували знову Волощук, Кондрацький і Цапак, а проти внеску: Дмитро Паліїв, Малишевський і Васьків. Через те, що Шухевич спершу здержався від голосування, — настав, "імпас". Остаточно більшістю голосів ревкому УГА справа була перерішена. Ще того самого вечора старшини Цапак, Миськів і Волошук при допомозі цілої сотні большевиків арештували генералів Микитку і Ціріца, яких большевики відставили до Одеси. Повторилась ще одна трагічна і сумна історія в українському війську, але Палієва у прикрому ділі не було, він робив усе, щоб до цього не допустити, але його піддержали тільки два підстаршини...

Після закінчення Визвольних Змагань невдачею та останньою трагедією УГА, Д. Паліїв повернув ще того самого 1920 року до Галичини з невгнутим бажанням продовжувати боротьбу за права українського народу. Він вступає в ряди Української Військової Організації (УВО) і скоро стає членом її Начальної Команди. 25 вересня 1921 прибув до Львова четар УГА, Степан Федак, і з доручення від УВО виконав замах на Йосифа Пілсудського, начальника відродженої Польщі — нового окупанта Західньої України, який приїхав до Львова на офіційні відвідини. Ці відвідини мали бути маніфестацією перед цілим світом польськости Львова, отже — й цілої Галичини, якої доля ще не була вирішена на міжнародному форумі. Замах С. Федака мав служити, як український протест проти цих небажаних відвідин Пілсудського. Замах не вдався і Пілсудський вийшов ціло із нього, але він, з одного боку, наробив в світі чимало розголосу українсько-польським взаємовідносинам, а з другого — викликав відплатні репресії польського окупаційного режиму. Почались арештування всіх запідозрених в організації атентату. Нарешті прийшла черга і на Д. Палієва, якого вперше арештовано в січні 1922 року. Після того, почались допити, а далі процес, на якому Д. Палієва боронив відомий адвокат д-р В. Старосольський. У своїх зізнаннях Паліїв заявив, що суд перед яким він стоїть не є компетентний його судити. Коли він (Паліїв) і зробив злочин, то це зроблено на території Східньої Галичини, якої державна приналежність ще не вирішена. Паліїв дальше заявив, що він уважає себе «громадянином Західньої Української Народної Республіки і повинуеться українському урядові, що в той час перебував на еміґрації. Одночасно він заперечив свою участь в атентаті.

На запит, чи він засуджує атентат, Паліїв заявив, що він є такої самої думки, що й українське громадянство, а воно ні однинм словом і ні разу його не засудило. 18 листопада 1922 р. Степан Федак був засуджений на 6 років тюрми, а Дм. Паліїв з товаришами одержали по два і пів року, яких вони до кінця не відсиділи, бо прийшла амнестія. Це було перше арештування Д. Палієва, яке започаткувало довгу чергу пізніших арештувань польською владою.

З виходом на волю в 1923 році, Паліїв не покидає революційно-пільної праці, але при тому негайно береться за розбудову леґальної прибудівки УВО т. зв. "Партії Національної Роботи" та рівночасно працює в її пресовому органі "Заграва". Але його співпраця з УВО не тривала довго. Коли Начальна Команда УВО, зокрема її краєві експозитори, почали організував масові саботажні й терористичні акти, до яких масово втягали патріотичну, але недосвідчену головно шкільну молодь, Д. Паліїв запротестував проти тієї практики, вважаючи, що молодь мусить вперше вчитися, якщо вона має бути корисною у праці для рідного народу. Це привело до початку конфлікту між верхівкою УВО і Дмитром Палієвим, який остаточно закінчився відходом Палієва з УВО на знак протесту проти стосованого у тому часі терору членами УВО проти деяких українських патріотів з-поза підпілля. Паліїв виступив проти деких акцій вважаючи, що УВО повинна вести боротьбу проти окупантів, а не проти своїх власних людей, хоч вони і не є прихильниками революційно-підпільної боротьби.

За його проводом Партія Національної Роботи об'єдналась в липні 1925 року із Українською Національно-Демократичною (Трудовою) партією в Укрїнське Національно-Демократичне Об'єднання (УНДО) і Дм. Паліїв увійов до Центрального Комітету УНДО. В 1928 році він був вибраний послом до Варшавського сойму в Коломийській окрузі з листи УНДО і скоро виявився добрим і сміливим парляментарним промовцем, гідно обороняючи інтереси українського народу на форумі сойму, чим приносив славу і здобував популярність серед українського населення не тільки собі, але і своїй партії — УНДО. В рядах УНДО Паліїв перебував аж до липня 1933 року, коли частина проводу УНДО, очолена Василем Мудрим, започаткувала т. зв. "нормалізаційну політику" з польським урядом. Він уважав, що "нормалізаційна політика" принесе тільки шкоду українській визвольній боротьбі і буде вважатися капітуляцією перед польським шовінізмом.  

Із виходом з рядів УНДО, Д. Паліїв творить і очолює нову українську леґальну націоналістичну партію "Фронт Національної Єдности" (ФНЄ). Ця партія відбула свій перший конґрес в вересні 1936 року у Львові і її провідником став Дм. Паліїв; на ньому Паліїв виголосив велику політичну промову, даючи дефініцію поняття служби для ідеї. У цій своїй промові він заперечив ворожі наклепи на український націоналізм, які намагались представити його, як бунт.

"Український націоналізм, це не бунт, але явність і відповідальність. Це не лише світовідчування, але й організованість; це оте ведення нації української з форми хаосу і введення її у форму постійної організованости". Будучи провідником тієї партії, Д. Паліїв не схилив її прапору, але відважно, по геройськи, виступив в обороні прав українського народу. На кожному пості, де йому доводилось перебувати, чи у кожній редакційній кімнаті, де він працював, як професійний журналіст. Він завжди відчував на собі нелегкий обов'язок українського націоналіста, для якого добро нації було найвищим законом.

Прийшли тривожні дні другої світової війни та окупація Москвою Західньої України, де вона намагалась знищити всі прояви українського самостійницького руху. Прихід большевиків змусив Палієва виїхати на Засяння, де його застав вибух німецько-совєтської війни. Не сидів він із заложеними руками і тепер, але, як завжди, був бистрим спостерігачем подій на окупованих німцями українських землях, і намагався при помочі своїх власних зв'язків впливати на зміну політики німців супроти України. Український народ кривавився на всіх фронтах в ім'я чужих інтересів, під чужими прапорами. Червоний і брунатний наїзники міряли українські землі, викачували український хліб і безкарно проливали українську кров.

Весна 1943 року. У волинських лісах вже цілий рік оперують українські повстанські загони, обороняючись перед німецьким свавіллям. Але Дмитро Паліїв не вірить в успіх партизанських відділів і тому стає одним із передових приклонників і співтворців реґулярної української військової формації — дивізії "Галичина". Він брав жваву участь у встановленні складу Військової Управи у Львові та в організації самої Дивізії. Але він не належав до тої категорії людей, які посилають інших, а самі не йдуть, які другим наказують залишатись на рідних землях, щоб продовжувати збройну боротьбу з окупантом, а самі шукають найближчої нагоди, щоб висмикнутись десь у затишне місце. Паліїв належав до тих, що говорили те, в що вірили, і самі давали приклад своїми власними вчинками, і тому він сам також зголосився добровольцем до Дивізії разом із багатьма іншими старшинами українських армій з часів Визвольних Змагань. Коли вже сформувався штаб Дивізії, Дмитро Паліїв у ранзі сотника був призначений від Військової Управи, як український політичний дорадник командира Дивізії, на становище начальника Відділу ІІа — персонального відділу для старшин.

Будучи на такому важливому становищі, Паліїв мав великий вплив на старшинські українські кадри. Використовуючи свій вплив, він старався обсадити всі старшинські становища свідомими українцами, на яких можна було рахувати на випадок розриву з німцями, а на таку можливість він завжди розраховував. І якраз тому в дивізійному старшинському корпусі знайшлось чимало таких, які вирвались із рук Ґестапо, чи прямо з тюрми. Ось два приклади як він рятував людей — своїх політичних опонентів — з ОУН(б), яких він зрештою недолюблював.

Пор. Качмар попав у руки Ґестапо, яке посадило його до тюрми в Кракові, де він очікував кожного дня, коли його вивезуть до якогось концентраку на повільну, а може й раптову, смерть. Тим часом він захворів і його перевезли до лічниці. Користаючи з легшого шпитального режиму і не маючі жодних ілюзій щодо німецької справедливости, Качмар зумів утекти з лічниці але можливості скритися перед Ґестапо були дуже обмежені. При помочі своїх друзів він дістався до Дивізії, де його Паліїв належно оформив і вислав разок з іншими колишніми старшинами на старшинський перевишкіл, який він за кінчив успішно і, коли почалось формування дивізійних полків, він був призначений на адьютанта командира 30-го полку піхоти. Пізніше він перейшов до артилерійського полку, і на обох постах він виявився здібним старшиною. Коли під кінець травня на інспекцію Дивізії, яка випала зовсім задовільно, приїхав райхсфюрер Г. Гіммлер, він хотів з тієї нагоди піднести в ранґах кількох старшин-українців. Справа пішла до сотн. Палієва, як начальника персонального відділу для старшин, щоб він намітив кандидатів на підвищення.

Тому що пор. Качмар був одним із дійсно надійних старшин, він опинився на списку, який виготовив Паліїв, разом із тодішнім сотником М. Палієнком та іншими. Гіммлер забажав мати коротеньку авдієнцію з кожним із намічених старшин і, коли прийшла черга на пор. Качмара, він уважав, що зайво скривати правду, що він утік з тюрми, бо Гіммлерові буде легко перевірити всі дані, — ото ж він сказав зовсім одверто, що він втік був з тюрми.
Для сотн. Палієва це була дуже неприємна справа, бо ж він рекомендував кандидатів на старшин і діло з Качмарем було наявним доказом, що він рекомендує на підвищення навіть таких, які були в конфлікті з Ґестапо. Хоча Гіммлер, мабуть, також був немало заскочений таким кандидатом на підвищення до ранґи сотника, він чемно закінчив розмову, але підвищення не дав. Про справу довідалося Ґестапо й почало розшуки за іншими, яких вони вже мали на списках, але які десь зникли. Вкінці Ґестапо устійнило, що чимало з тих осіб, яких воно хотіло, були вже в рядах Дивізії й звернулось до командування Дивізії з списком, щоб йому видати тих людей.

Не відомо, чим справа була б закінчилась, якщо до неї не приложив би рук сотник Паліїв, який із питомою йому наполегливістю почав вимагати від командування, включно із канцелярією Райсфюрера, щоб звільнити від виниі кари всіх тих запідозрених осіб, які опинилися в рядах Дивізії. Щоб запевнитись, що їх не поарештує Ґестапо поза Дивізією він здержав відпустки усім запідозреним аж до вирішення справи в канцелярії Раихсфюрера. Наполегливість Палієва перемогла. Через деякий час Гіммлер проголосив таку амнестію і з неї скористали в першу чергу пор. Качмар, а також пор. Б. Підгайний, хор. Любомир Ортинський, та пор. М. Малецький, всі чотири активні члени нелюбленої Палієвим ОУН(б). Не будь сотн. Палієва на згаданому становищі з його рішучістю та принциповістю, хто зна, чим була б закінчилась ця афера для багатьох старшин, підстаршин та й стрільців у Дивізії.
Любомир Ортинський, учасник леґіону "Роланд" попав на список Ґестапо і через деякий час скривався в Відні та в інших місцях, де це було можливе. Але Ґестапо почало чимраз то більше затіснювати кільце довкруги нього й наступало йому на п'яти. Він мусів з Відня втікати, але до Львова було більш небезпечно їхати, чим залишатися у самому Відні. В переїзді до Галичини, Л. Ортинський стрінувся зі своїм товаришем з Дивізії, пор. Мирославом Малецьким, який забрав його з собою до Гайделяґру і хвилево примістив його на квартирі пор. Б. Підгайного, який був на службовій поїздці на Лемківщині, вербуючи добровільців до Дивізії.

Тим часом пор. Підгайний повернувся з своєї поїздки і на своїй квартирі застав неочікуваного гостя, Л. Ортинського, та пор. Малецького. Довго справи затягати було годі і тому по короткій нараді Б. Підгайний сказав, що він іде до сотн. Палієва, якому мусить здати звіт зі своєї поїздки і при тому зголосить йому нового добровольця на старшину в особі Ортинського. Всім тут було ясно, що єдиним, добрим виходом із цієї неприємної для Ортинського ситуації — було зголоситись до Дивізії, але і це залежало ще від того, як до такої пропозиції поставиться сотник Паліїв, який був відомий зі своїх антипатій до бандерівців.

Пор. Підгайний розповів усе докладно Палієву про Ортинського, вважаючи, що краще, щоб він орієнтувався докладно в чому справа. Надія на Палієва не завела, бо він уважав, що справа внутрішньо-українських міжусобиць — це одне, а рятування свідомого українця з рук Ґестапо — це вже інше ціло. За кілька днів Любомир Ортинський уже був на старшинському перевишколі, де рука Ґестапо безпосередньо досягнути його не могла. Любомир Ортинський успішно закінчив перевишкіл і показався добрим старшиною Дивізії, виконуючи функцію зв'язкового старшини у 29-ому полку Дивізії, з якою він пройшов усю Голгофу, починаючи від Бродів, а кінчаючи на Фельдбаху і Австрії.

 Кінець жовтня 1943 року. Рекрутський вишкіл у таборі Гайделяґер закінчився і добровольців розподілено на різні частини, щоб проводити дальші спеціяльні курси по різних родах зброї. Створено також один вишкільний курінь зенітної зброї, який хвилево перейшов на так зв. "ІІ-ий" рінґ" табору Гайделяґер. Друга сотня оберштурмфюрера Бавма збудувала перед своїми бараками велику грядку-кльомб із тризубом песередині. Коли робота була закінчена а побачив комендант сотні, він скочив, як опарений, на грядку й ногами стоптав тризуб, перемінюючи ії в незугарну купу глини і каміння.  

Варварська поведінка німця обурила всіх українців 2-ої сотні і хорунжий Кушнірук, заступник, команданта сотні, негайно повідомив про це сотника Палієва у штабі Дивізії. Через деякий час на терені цієї сотні з'явився сотник Паліїв у товаристві начальника штабу(насправді начальника відділу операцій - a-ingwar) Дивізії, майора Гайке. Вони зайшли до сотенної канцелярії. Ніхто не знає, що там говорилось, одначе відомо те, що оберштурмфюрер Бавм був змушений публічно виправдатись за свій вчинок. Свою поведінку він мотивував, що він не знав, що тризуб — це український державний символ, але думав, що це якийсь комуністичний знак і тому його знищив. Розуміється, що ніхто йому не повірив, бо відомо, що всі старшини вишкільного табору Гайделяґер з тим знаком уже були добре обзнайомлені, так само, як ніхто не вірив у щирість його оправдання. Сотник Паліїв зробив усе можливе, щоб гордий німець перепросив українців і признався до вини. Як він це зробив може сьогодні сказати хіба тільки живий ще майор Гайке.  

На закінчення вишколу Дивізії у Нойгаммері приїхав на іспекцію Райхсфюрер Г. Гіммлер і з тієї нагоди відбувся перегляд боєздатности цілої Дивізії та дефіляда. Відвідини Гіммлера закінчились прийняттям у старшинському касино, куди були запрошені і старшини-українці, але тільки ті на вищих командних становищах. На цьому прийнятті Гіммлер виступив із промовою, в якій з'ясував свої враження з відбутої інспекції. Він уже знав, що українці невдоволені існуюючим станом у Дивізії і тому не міг не заторкнути і цієї теми та сказав приблизно так:

... "Я знаю, що вам українцям не все тут подобається. Я знаю також про те,
що коли я вам дав би наказ вирізати поляків, то ви мене з вдячності
носили б на руках. Але я, як державний муж, не можу такого наказу дати,
бо я відповідаю за мої накази не тільки перед фюрером, але й перед історією".

Після промови Гіммлера забрав слово сотник Д. Паліїв, як речник українських старшин і Дивізії і в присутності всього збору високих штабових старшин Дивізії та Гіммлерового почоту, що приїхав із ним з Берліну, між іншим заявив:

"Нехай мені буде вільно ось тут у вашій присутності, райхсфюрер, заявити, що ми українці не збираємось різати поляків і не тому ми добровільно зголосились у ряди Дивізії "Галичина". Але обсервуючи вашу німецьку політику на Сході Европи, ми ніяк не можемо не завважити як ви, німці, наставляєте нас проти поляків, а поляків проти нас. Мені доводиться із прикрістю ствердити, що ваша політика на Сході Европи не правильна і  до добра не веде.. Пробачте за неприємне ствердження, але воно так є."

 Сотник Паліїв скінчив і на залі запанувала гробова тиша. В кожного старшини-українця кружляла в умі думка: "А щож тепер буде з Палієвим?". Але з Палієвим нічого не сталося. Напаки, коли закінчилось прийняття, до Палєва підійшов один високий штабовий старшина — німець і, подаючи йому руку, сказав: "Ich gratuliere Ihnen" (Я ґратулюю вам).

Треба було мати неабияку, не тільки військову, але й цивільну відвагу, щоб у самому гнізді шершенів, одному із найвизначніших німецьких достойників, Гіммлерові, сказати при свідках гірку правду в вічі.

Липень 1944. Українська Дивізія на фронті на відтинку Бродів, а з нею також сотник Д. Паліїв. 15 липня командування ХІІІ-го корпусу кинуло Дивізію відбити большевицький прорив в районі села Колтів. На 18 липня большевикам удалось окружити весь ХІІІ-ий корпус, а з ним і Українську Дивізію. Впродовж трьох днів українські частини намагалися прорвати лінію окруження, але безуспішно. На 21 липня большевики бомбардували безпереривно військові з'єднання в околиці Білого Каменя, що остаточно розпорошило вже всі частини Дивізії в більші та менші групи, які шукали слабого місця в окруженні, щоб з нього прорватися поза лінію фронту. Перед заходом сонця автор цих рядків стрінув сотника Палієва між Почапами і Хильчичами. Сотн. Паліїв намагався зібрати якнайбільше наших хлопців і післав нас у ліс шукати за ними, але їх там уже в той час не було. Зібралось нас усього мала горстка, 6-8 вояків і сотн. Паліїв сказав нам іти за ним.

— Куди ж ви нас ведете, пане сотнику? — запитав автор цих рядків, — Ви ж знаєте, як наші хлопці задивляються на німців і що вони, якщо це не було б окруження, звернули б без вагання свою зброю проти німців.

Не бійтесь, я вас до німців не поведу, — відповів сотник Паліїв. Що він тоді думав, коли це говорив — важко сказати, але це не був час на дискусії; ми розуміли, що це відноситься до дальшого майбутнього. Ми пішли спокійно за ним, а він мовчав. Незабаром ми опинилися в невеличкому гайку, де стояв гурт старшин з двома чи трьома генералами, між якими був і ген. Фрайтаґ. Сотник Паліїв підійшов до нього і зголосив свій прихід та негайно повернувшись до нас, сказав, щоб ми йшли відпочивати, а він нас покличе, коли буде треба. Тоді він вернувся назад до гурту старшин, де, як виходить із інших свідчень, відбулась ще старшинська нарада, — остання, в якій брав участь сотник Паліїв. В ночі із 21 на 22 липня відбулась чергова безуспішна спроба видістатись з большевицького окруження з усім дивізійним майном, та пораненими вояками, в якій брав участь і сотн. Паліїв. Після цього ніхто більше ніде його не бачив. Треба припускати, що він там згинув на полі бою, як воїн зі зброєю в руках за краще завтра свого народу, якому він віддав усе своє життя.

У другій половині серпня почалась реорганізація розбитої української Дивізії, цим разом уже без співучасти сотн. Палієва. Його відсутність відчували всі на кожному кроці. А там тоді було його дійсно треба, бо, як це слушно завважив сотник Д. Феркуняк,

 "сотник Паліїв був душею українства в штабі Дивізії. Він був одинокий, що мав вплив на командира Дивізії Фрайтаґа, якого завжди вмів переконати і змусити до переведення в життя своїх плянів. Йому треба завдячувати, що біля 600 старшинських аспірантів нашої молоді скінчили старшинську школу і стали старшинами, а біля 2,000 нашої молоді закінчили різні підстаршинські курси...

Палієву треба завдячувати переламання німецького спротиву і признання Дивізії українського прапора і відзнаки тризуба, що мало місце перед відходом у поле бою. Одним словом, — закінчує сотн. Феркуняк, - як довго Паліїв був у Дивізії, так довго командир Дивізії не мав відваги зневажати честь української нації, що мало місце по відсутності Палієва (підкреслення — В. В.) Сотник Паліїв, як старшина-українець високо тримав український прапор у Дивізії". (Д. Феркуняк, "Командний склад штабу Дивізії". "Вісті Комбатанта", ч. 4, 1965).

Вплив і пошану, яку сотн. Паліїв здобув собі навіть серед німецького командного складу, були вислідом його прямолінійности, одвертости, і принциповости, які він застосовував там, де цього вимагали обставини. Вислужництво чи потакування були для нього зовсім чужі. Він перед ніким не скривав дійсних завдань і цілей української Дивізії, а навпаки, інформував про те і командира Дивізії Фрайтаґа і Гіммлера, що Дивізія може і буде боротися тільки за український народ та його інтереси. Про це чи не найкраще свідчить лист ген. Фрайтаґа до пані Паліїв, дружини сотника, в якому також недвозначно підтверджено погляди сотника Феркуняка про значення Палієва у штабі Дивізії.

..."Якраз тому, — писав 4 грудня 1944 року ген. Фрайтаґ, — що знаю, як дуже багато надій покладав Ваш чоловік на Дивізію, як він, після попередньої політичної боротьби за свій український народ, вбачав у Дивізії одиноке правильне продовження цієї боротьби за свободу свого народу, його втрата для Дивізії ще взагалі незаступлена. (підкр. В. В.) ...Ми ще не знаємо, — продовжував ген. Фрайтаґ,— чи Ваш чоловік покінчив свою життєву боротьбу геройською смертю за свій народ... одначе, я запевняю Вас, що всі ті, які мали нагоду пізнати Вашого чоловіка, як політичного борця за свій народ, як старшину 1-ої Української Дивізії і як доброго товариша, шанують його і разом з Вами не тратять надії стиснути ще руку товариша Палієва, чемпіона у боротьбі за свій народ. Для мене особисто Ваш чоловік був надзвичайно цінним співробітником, якого втрату я відчуваю дуже болюче, зокрема, в часі реорганізації Дивізії. Ми працюємо дальше в дусі його ідей і нова українська Дивізія стоїть знову готова".  

Сподівання, що сотник Паліїв можливо був поранений і попав до шпиталю, не справдились. До полону не попав він напевно також, отже, залишається одна можливість, що він таки згинув під час прориву, бо якщо він був би опинився у рядав УПА, ми напевно були б про нього почули.

Як воно б не сталося, але залишається незаперечним той факт, що сотн. Паліїв залишився людиною вірною своїм принципам, непересічного покрою політик і патріот, який жив, працював і віддав своє життя, як воїн за свій рідний народ, за свою Батьківщину. Від того часу проминає 25 років, але всі, хто його знав з Дивізії, згадують про нього, як про людину гідну пошани і признання за його вклад в Українську Визвольну Боротьбу.

Використані матеріяли:

З. Книш, Початки УВО в Галичині, Збірник 2, Торонто, 1965.  
М. Курах. "В союзі з большевиками", Вісті, Мюнхен, ч. 126, 1967 р.
М. Шлемкевич, "Політик-воїн" (пам'яті Дмитра Палієва), Листи до Приятелів, р. 12, чч. 136-137, Нюарк, 1964.
"Дмитро Паліїв", Передвісники і творці Листопадового Зриву, Збірник за ред. Ст.Волинця, В-во "Тризуб", Вінніпеґ, 1965.
Матвій Стахів, "Політична Плятформа Галицької Дивізії", Вісті, Мюнхен, ч. 110, 1963.
В. Б.: "Моя остання розмова з Дмитром Палієвим", Вісті Комбатанта, Нью-Йорк,
ч. З (19), 1965.
(Д. Феркуняк, "Командний склад штабу Дивізії". "Вісті Комбатанта", ч. 4, 1965).
Кореспонденція ген. Фрайтаґа з дружиною Палієва.
Розповіді сот. Б. Підгайного, сот. М. Малецького та сот. Ю. Темника.