ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 11 січня 2009 р.

Моя остання розмова з Дмитром Палієвом

В.Б.

Сл. п. сотн. Дмитра Палієва я бачив востаннє і з ним розмовляв під Бродами одного дня, пам'ятного, гарячого і трагічного липня 1944 року, коли то большевицькі армії затискали вогненний обруч, в якому опинилися Українська Дивізія і рештки німецьких військових з'єднань, які ще не вспіли вийти з-під Бродів.
Попередньої ночі й зранку того дня ще падав дощ, але коло год. 10 перед
полуднем почало прояснюватись. Тоді мене покликано телефонічно до Штабу Постачання Дивізії і командир доручив мені зорганізувати транспорт вантажних машин, щоб привезти до нашого магазину бензини, яку німецькі відділи, поспішно відступаючи, залишили в лісі в сховищі, віддаленім приблизно за 5 км. на південний схід від села Підгірці. Тому, що наш запас бензини був на вичерпанні і кожна її літра мала безцінну вартість, командир наказав мені особисто виконати завдання.
Згідно з наказом, я вибрав 8 найкращих вантажних машин, призначив шоферів і помічників до вантаження, та повів транспорт на своєму службовому мотоциклі. Хоч як я вважав, трапилася несподівана пригода. Поміж моїми шоферами був один шофер німець з Вермахту, якого кілька днів перед тим, разом з вантажною машиною, приділено
до нашої Дивізії. Наша валка не встигла ще виїхати з лісу на твердий шлях, як згаданий шофер, використовуючи марний стан дороги, болотнистої і слизької, впакував свою тяжку вантажну машину до рова та ніяк „не міг" звідтам виїхати. Нам прийшлося його в рові залишити, бо до витягування тієї машини з рова ми не мали відповідного знаряддя ані часу. Було, зрештою, цілком ясно, що той старий ветеран зробив ту штуку з розмислом, не бажаючи наражувати своєї голови на небезпеку. Йому, мабуть, ніяк не подобалася ідея їхати по бензину в напрямі фронту, та ще в такий непевний час, коли на очах всіх, німецькі, добре озброєні дивізії кидали фронт, а їм на зміну прийшла свіжа наша Дивізія, без бойової заправи й відповідної важкої зброї. Та це — мимоходом.
Щоб дістатися до місця призначення, нам треба було переїздити через село Підгірці, де на просторім майдані перед церквою я запримітив легку машину зі штабу Дивізії, а в ній сл. п. сотн. Дмитра Палієва, з яким я був знайомий ще з давніх львівських часів. Побачивши мій транспорт, він зупинив машину і я під'їхав до нього, привітався та зголосив йому, куди і за чим їду.
Сотн. Дмитро Паліїв поцікавився ближче моїм завданням, при чому виявилося, що він знав про той склад бензини. Ото ж я одержав від нього додаткові, докладніші вказівки, як до неї доїхати. Він радив мені поспішати та остерігав, щоб заховати якнайбільшу обережність, бо не виключена можливість, що німецькі вермахтівські відділи той відтинок вже покинули, а в такому випадку ми, приїхавши на місце по бензину, могли б застати там нових господарів.
Та хоч як спішною була справа бензини, проте важко було мені не використати несподіваного побачення з Дмитром Палієвом, щоб не спитати його, — що це довкруги нас діється. Як маємо розуміти факт поспішного відходу з фронту добре озброєних німецьких дивізій, та чи супроти очевидного вже оточування нашої Дивізії переважаючими ворожими силами, є в нас якийсь шанс опертися їм без танків, проти-панцерних гармат та летунства?
Всі ці питання сильно хвилювали наших вояків, з яких кожний здавав собі вповні справу з рішучої постанови ворога — безпощадно і цілковито знищити Українську Дивізію. Здається мені, що обличчя сл. п. сотн. Дмитра Палієва дивно посіріло, коли він зажурено відповів, що дійсно ми несподівано попали в дуже прикре положення, хоч, на його думку не безнадійне, коли не допустимо до паніки і будемо міцно тримати зброю в руках.
В голосі Дмитра Палієва чути було важку турботу, але його очі, як завжди промінювали певністю, рішучістю і надією.
Здогад сотн. Палієва щодо залишення німецькими відділами того відтинку, куди я їхав по бензину, показався правильним. Приїхавши на місце, ми не застали там вже навіть звичайної військової варти, яка згідно з військовими правилами повинна була там чекати на приїзд нашого транспорту. Але, на щастя, ми не застали там теж нових господарів.
В густім, старім лісі, де була захована бензина, панувала така несамовита тиша, що аж у вухах дзвеніло. Цю зловіщу тишу переривав лиш гуркіт ворожих розвідчих літаків, що кілька разів хижо перелітали над нами.
Минуло вже багато років, як я тоді під Бродами востаннє розмовляв з Дмитром Палієвом, проте він ще нині, як живий, ввижається мені. Високий і стрункий, з інтелігентним обличчям і розумними сірими очима, він був душею нашої Дивізії та справжнім її українським командиром. Дмитро Паліїв був уосібленням тієї української ідеї, за яку йшли в смертельний бій на протязі століть безконечні ряди українських героїв.
Наші вояки в Дивізії любили Дмитра Палієва і дуже шанували його за високі прикмети його характеру, які ставили його на першому місці серед тодішніх українських провідних мужів. Він бо не лише розумів потребу й ідею створення доброї української військової сили в тих грізних часах, коли не на життя а на смерть змагалися найбільш противорічні ідеології, але й сам особисто вступив до Української Дивізії, щоб в її рядах засвідчити свою віру в доцільність творення тієї військової сили.
Він не лише вмів намовляти українську патріотичну молодь до збройної боротьби за українську справу в рядах Української Дивізії, але сам пішов зі зброєю в руках у бій і згинув геройською смертю на полі слави під Бродами, разом із тисячами славних наших новітніх героїв-велетнів, синів Соборної України.
Славної пам'яти сотник Дмитро Паліїв на пості речника української справи при штабі Української Дивізії „Галичина" мав дуже велике й важке завдання. Крім своїх нормальних службових обов'язків, він постійно стояв на сторожі гідности й чести українських вояків, наражених повсякчасно на шикани і пониження збоку німецьких „юберменшів". Треба з великим признанням і притиском, у глибокій пошані до Його Імени, підкреслити, що Він це шляхотне завдання виконував надзвичайно совісно та завжди успішно.
Очевидно та цілком зрозуміло, що через його непохитну і тверду поставу в обороні чесного імени українського вояка, він сам був найбільш наражений на різні неприємності і ненависть збоку більшости німецьких старшин і підстаршин Дивізії. Нагородою за те та заохотою була для нього атмосфера теплої вдячности та загальної симпатії й любови з боку всіх українських вояків.
Український нарід гордий ними, бо вони єдині в тім грізнім часі врятували честь нації, безстрашно й одверто зі зброєю в руках протиставляючись 20-кратно переважаючим силам жорстокого наїзника і хоч в бою тім впали — пам'ять їх живе і вічно житиме в серцях українського народу.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації