ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

четвер, 2 березня 2017 р.

СПРАВА ГУТИ ПЕНЯЦЬКОЇ І ДЖЕРЕЛА

О. Матла   
                                                                                   

                    Питання дивізії "Галичина" Щесняк і Шота потрактували по-своєму. Вони зовсім не взяли до уваги причин та інтенцій тих українців, які пішли до дивізії, замовчали і тактику ОУН не допустити до того, щоб німці використали дивізію проти західніх альянтів.

                   Щесняк і Шота - автори варшавської книжки "Дрога до ніконд", пишуть (стор. 127), що 27-го лютого 1944 року відділ дивізії "Галичина" знищив населення польського села Гута Пеняцька біля Бродів. Загинуло "біля 500 поляків".

                   Покликаються тільки на акти Делегатури уряду (лондонського-екзильного). Конфронтація джерел виявляє, що польське населення Гути Пеняцької було добре забезпечене легкою зброєю, навіть кулеметами, як база совєтських партизанів у тому ж районі. Але, до джерел. 1)

                    Варшавські автори (стор. 152-153) пишуть таке: "У лісах, розкинених на південь і північний схід від Львова (Кам'янка Струмілова, Броди), в січні і лютому 1944 р. перебували групи і розпізнавальні відділи великих українських (?) рейдових з'єднань, між ними і Сидора Ковпака (командир Петро Вершигора), Житомирської партизанської дивізії ім. Н. Щорса (відомої також як з'єднання С. Маліка), з'єднання партизанських кавалерійських відділів ген. М. Наумова, спеціяльний волинський відділ із з'єднання полк. Д. Медведєва під командуванням Б. Крутікова та інші".

                     А далі: "Розвідка команди округи АК (Армії Крайової) в одному з повідомлень подає, що 8-го лютого 1944 року 12 км від Бродів появився большевицький десант, який знищив цілу німецьку залогу в одному з сіл, а згодом відійшов у напрямі Сокаля".

                    Скупчення совєтських партизанів у районі лісів біля Бродів не було випадкове. Верховне командування совєтської армії заздалегідь плянувало наступ, що згодом відбувся у т. зв. брідському кітлі. Одночасно на західньоукраїнських землях діяла кремлівська агентура, яка в 1944 році виступила вже як "Організація партизанського руху західніх областей України". Керівним її органом була Військова рада, яка робила заходи пов'язатися з ЦК КП(б) України та урядом УССР. Коли до Військової ради дійшли вістки, що в брідських лісах появилися совєтські групи, десантні і партизанські з'єднання, вона 19-го лютого 1944 р. вислала зі Львова 14-особову групу "ґвардійців" під проводом поляка Й. Куриловіча, щоб нав'язати з ними контакт. 20-го лютого Й. Куриловіч зустрів у селі Гута Пеняцька Б. Крутікова із "спеціяльного відділу Медведєва", два дні пізніше відбув розмову з Б. Кореневським, командиром 9-го партизанського батальйону ім. Чкалова із з'єднання С. Маліка, а 7-го березня у селі Гута Брідська зустрівся із совєтським ген. Наумовим. Ще того самого дня комендант з'єднання партизанських кавалерійських відділів через радіо повідомив ЦК КП(б)У і уряд УССР про нав'язання контакту з агентурою — Військовою радою у Львові.

                     Мєчислав Юхнєвіч також розшифрував історію Гути Пеняцької та інших польських сіл. Між іншим, він пише: "Гута Пеняцька, велике польське село (мало 488 постійних мешканців), подібно як інші польські села в тій околиці (між ними, Гута Брідська і Гута Верхобуська), розположене в лісах на схід від шосе Золочів — Броди, було добре зорганізоване, як сильна самооборонна станція. На переломі 1943-1944 рр. в ній згромадилося польське населення з кільканадцяти навколишніх сіл брідського району (загально, біля 1,000 осіб), у яких від 28-го лютого до 22-го березня 1944 року українські націоналісти вчинили погроми. Станицею самооборони в Гуті Пеняцькій командував Казімєж Войцєховський, вона була пов'язана з інспекторатом АК у Бродах, співпрацювала із золочівським партизанським комуністичним відділом А. Кундіюса та з місцевими групами ҐЛ (Ґвардії людовей), в тому і з брідською бойовою групою Б. Гидзіка. Із січня 1944 р. співпрацювала також із 9-им партизанським батальйоном ім. Чкалова та спеціяльною групою Б. Крутікова. Приєднавши до себе кількадесят людей із самооборони, група Н. Крутікова перетворилася у великий партизанський відділ. Самооборона в Гуті Пеняцькій восени і взимку 1943-1944 років відбила кілька наступів сильних банд (?) українських націоналістів. Проте вона не могла захистити себе від регулярних військових частин. Співпраця села із совєтськими партизанами викликала репресії окупанта. 27-го лютого 1944 р. Гуту Пеняцьку оточили підвідділи української дивізії СС "Галичина" і дощенту спалили село, а кілька соток її мешканців... розстріляли або живими спалили".

                  У брідських лісах були відділи УПА, які зводили бої не тільки з совєтськими партизанами, а також із їхніми базами та поляками, які плянували реалізувати на західноукраїнських землях плян "Бужи", тобто — повстання, щоб "приєднати" ті землі до Польщі. Мєчислав Юхнєвіч, як бачимо, виявив не тільки куліси співпраці польського населення Гути Пеняцької із большевицькими партизанами, а й підкреслив, що саме ця співпраця була основною причиною знищення її населення.

                   Вуличне назовництво М. Юхнєвіча ("банди" українських націоналістів) свідчить про його особисту некультурність.

                    Картину тодішньої дійсности подав також інший польський автор, Чеслав Мадайчик.2)

                    З'ясовуючи причини "малої польсько-української війни" на Волині й у Галичині, Чеслав Мадайчик (стор. 473) підкреслює, що українські автори тогочасних споминів обвинувачують поляків за співпрацю з большевицькими партизанами. Він пише: "Спочатку вбивства поляків на Волині траплялися спорадично, були викликані бажанням пімсти за вислуговування німцям, а не раз були вимушені самим становищем тих, які виступали проти інтересів місцевого населення (адміністратори маєтків, лісові й дорожні службовці), або особистими порахунками".

                     Далі (стор. 475) він стверджує, що незважаючи на пересторогу крайової (польської) делеґатури, поляки пішли на службу в поліції, підпорядкованій німцям, і брали участь у репресійних акціях, тобто в акціях т. зв. "збірної відповідальности, чим спричинилися до погіршення ситуації". Як відомо, більшість української поліції на Волині не хотіла вислуговуватися німцям і пішла в ліс, до УПА.

                      Одночасно автор пише, що "поляки, в порозумінні із совєтською партизанкою, зверталися до німецької влади по допомогу, а отримавши зброю — не раз переходили до партизанів, вдаючи, що попали до них у неволю".

                      З оповідань деяких дивізійників, членів т. зв. поліційного відділу, який разом з іншими німецькими поліційними частинами наступав на Гуту Пеняцьку, знаємо, що з вежі костьола їх засипали кулеметним вогнем. Опір місцевої польсько-совєтської бази був сильний, але вогнемети зробили своє — згоріли костьол і будинки, в бою впало жертвою й зовсім невинне цивільне населення. Провокатори — совєтські партизани — "відійшли на заздалегідь приготовані позиції", тобто втекли, довідавшись від своєї розвідки, що до села наближаються німецькі поліційні війська, між якими були й частини пізніших вояків Першої дивізії "Галичина".

                    Польське екзильне міністерство внутрішніх справ у Лондоні видало (як "таємні", "тільки для службового користування") за підписом міністра В. Баначека рапорти про "ситуацію на східніх землях"3). У числі 15/44 (стор. 24) є довша інформація про криваві події у Гуті Пеняцькій. Тут мова про німецькі частини, які спалили село. Вуличним стилем-лексиконом змальовано знищення польського населення, але зовсім промовчано те, про що пише Мєчислав Юхнєвіч. Наїзд на Гуту Пеняцьку нібито викликала станиця української поліції у Підгірцях, яка повідомила, що в селі "переховують жидів, підтримують совєтських партизанів, мають зброю і т. п." Далі читаємо таке: "Коли прибули українські СС-мани провести обшук, поляки... обстріляли їх", тоді їм на поміч прийшов більший відділ із Підгорець і почався бій. Загинуло понад 500 поляків, урятувалося тільки 49 меншканців села. В той час у Гуті Пеняцькій було — як пише М. Юхнєвіч — коло 1000 осіб, з них — згідно з рапортом польського екзильного міністерства внутрішніх справ у Лондоні — понад 500 загинуло, 49 врятувалося, а що сталося з рештою? Відповіді немає. Натомість, міністер Владислав Баначек узяв собі за "свідків" події найбільших злочинців. У "рапорті" сказано, що "5-го березня це бачив сильний відділ совєтських партизанів, який переходив через Гуту і Пеняцьку". Так польський екзильний міністер В. Баначек покликав на свідків саме тих, які спровокували криваві події у Гуті Пеняцькій. Видно, що екзильного міністра в Лондоні нічого не навчили ні Катинь, ні заслання поляків, ні арештування вояків АК, добровільно розконспірованих перед большевицькою армією.

                      Група ляйтенанта Бориса Крутікова була частиною терористичного-розвідувального совєтського загону під командуванням полковника НКВД Дмитра М. Медведєва, російської національности. На стор. 459 читаємо таке: "Група пробула в Гуті Пеняцькій до кінця лютого. Вона перетворилася тут у сильний і численний партизанський загін. Спочатку кілька чоловік, які втекли від окупантів у ліси, а потім біля півсотні колишніх поліцаїв, добре озброєних і дисциплінованих, перебивши своїх командирів-націоналістів, прийшли до Крутікова і з'єдналися з його групою".4)

                        29 лютого група, у склад якої входили "українці, росіяни і поляки" залишила Гуту Пеняцьку. "А через три дні село оточили гітлерівці. Вони підпалили Гуту з усіх кінців, спалили дотла всі хати і перебили все населення, за винятком сімнадцяти чоловік, які чудом залишились живими. Ці люди знайшли Крутікова і розповіли йому про нечувану звірячу розправу над селом. Казиміра Войчеховського серед тих сімнадцять не було. Він загинув жахливою смертю. Карателі зв'язали його, облили гасом і спалили".

                        Про Б. Крутікова і Казиміра Войчеховського на стор. 430, 431 і 433 є ще такі відомості: "...Крутіков же був тут, у Гуті Пеняцькій, представником радянської влади, Червоної Армії, Москви..."

                         "Казимір Войчеховський звичайно сидів поодаль і запитань не ставив; він подав голос лише тоді, коли зверталися безпосередньо до нього. Він немов підкреслював свій привілей людини, яка мала можливість наодинці поговорити з радянським командиром, що жив у нього".

                          Совєтські партизани з групи Крутікова Пастухов і Кобеляцький у Львові ..."швидко знайшли будинок по Жовківській вулиці, вказаній у листі Войчеховського. Старий довго читав листа, в якому син писав йому, що треба прийняти і дати притулок його друзям. Нарешті, він склав листа і сказав те, чого вони від нього чекали, що друзі сина можуть на нього покластися, нехай живуть у нього, він радий їм допомогти.

                     — А знаєте, — сказав старий Войчеховський, збираючи для них на стіл, — який сьогодні особливий день? Не знаєте? Ленінський день сьогодні!".

                    Уривки з названої книжки Д. М. Медведєва не вияснюють, чому загін Крутикова (Крутікова) залишив Гуту Пеняцьку три дні перед тотальним знищенням польського села гітлерівцями. Медведєв відкрито свідчить, що Гуту Пеняцьку "оточили гітлерівці". Число тих, що врятувалися, зовсім не годиться з цифрою, що її подано в польських звітах з Лондону. Беручи до уваги характер польського села — Гути Пеняцької, слід прийняти як факт, що мова про польських поліцаїв з Волині, а не українських.

                     Логічне мислення підказує думку, що совєтська розвідувально-терористична група Б. Крутікова залишила Гуту Пеняцьку зовсім свідомо три дні перед знищенням села, навіть не відійшла далеко, бо ті, що врятувалися, "знайшли Крутікова". Подія зовсім нагадує ситуацію поляків у Варшаві під час повстання і чекання військ Червоної армії, щоб гітлерівці тотально знищили столицю Польщі і його населення.

                     Казимір Войчеховський (Войцєховський) з Гути Пеняцької і його батько-кравець у Львові близько співробітничали з совєтськими партизанами-терористами і шпигунами.
Незважаючи на те, хто був автором звідомлень із західноукраїнських земель, відповідальність за їх зміст, зокрема за їх "барокковий" стиль, спадає на міністра В. Баначека. На 27-ій сторінці цього звідомлення бачимо ще таке твердження: "Фактом є те, що німці загально дозволяли концентрацію, толерували польську самооборону, тут і там навіть давали полякам трохи зброї, амуніції і т. п. Коли мова про українців, то хоч безпляново, хаотично і завжди запізно — до них застосовували не раз пацифікації, різні репресії, їх розстрілювали..."

                       Ми коротко передали різні польські голоси про події у Гуті Пеняцькій, що дуже різняться одні від одних у суттєвих справах. На жаль, не можемо користуватися українськими матеріялами та з'ясуваннями, що саме призвело до трагічного фіналу в Гуті Пеняцькій, бо їх нема, або вони нам невідомі.

                        Зацікавлених причинами, які викликали "малу польсько-українську війну", відсилаємо до праці Л. Шанковського.5)

                        Щесняк і Шота присвятили чимало уваги дивізії "Галичина". Загально їх насвітлення негативне, тенденційне — під смак хлібодавців і комуністичної доктрини.

                        Одночасно вони, здійснюючи директиви "агітпропу" з 1973 року, за всяку ціну намагаються погіршити жидівсько-українські взаємини, тому постійно приписують українцям антисемітські вчинки, злочини, службу в німецьких концтаборах тощо. Про власних земляків-коляборантів, поляків-фольксдойчів, гранатову поліцію, про співпрацю численних поляків із совєтськими партизанами і т. п. — навіть не згадують. Вони немов не читали споминів М. Куніцького, як його партизансько-большевицький відділ, перебраний в мундири УПА, палив українські села, вбивав людей, розстрілював, а навіть живих закопував у землю. Грабіж українського населення провокаторами мала за завдання викликати в нього ненависть до вояків УПА і членів ОУН. Щесняк і Шота навіть не відважилися подати уривків із першого видання споминів М. Куніцького - "Мухи" і пояснити, чому в другому виданні всі ті деталі цензура викреслила?

________________________

1) Підполк. мґр Мєчислав Юхнєвіч: "З дзялальносці орґанізаційно-бойовей ґвардії людовєй в обводзє львовскім".

2) Чеслав Мадайчик: "Політика III Жеши в окупованей Польсце", том 1, Варшава 1970 р., Паньствове видавніцтво наукове.

3) Міністерство справ вевнентшних, видзял сполечни — "Справозданє ситуаційне з зєм всходніх", квітень-травень 1944 р., Лондон.

4) Д. М. Медведєв "Сильні духом", книжково-журнальне  видавництво — 1955, Львів, стор. 458-59.

5) Лев Шанковський:  "Спогади Д. Шумука в світлі фактів", "Визвольний Шлях", кн. IV., 1975, розділ 16, стор. 431.


Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації