ЗАЛІЗНИЙ ЗАПОРІЖЕЦЬ

Лев Шанковський

Генерал-поручник Михайло Крат і його доба

Останні дні генерала Крата

Помер генерал-поручник Михайло Крат, останній комдив Першої української дивізії. Дня 6 серпня 1979 р. закінчив 87 років свого чесного, відданого, лицарського життя і, як розповідає дочка, Ніна Черняк, прийшли до нього дітройтські дивізійники з побажаннями, проспівали йому "Многая літа", розрадили важкохворого генерала. Генерал оживився, привітався, подякував, а через два дні, 8 серпня 1979 р. помер. Пішов до останнього звіту перед Всевишнім. Цього звіту йому не треба було боятися, бо пішов він до нього з послужною картою, чистою, як сльоза, і Господь оселив його там де немає хворіб, ні смутку, тільки життя безконечне. Але нам, що залишились ще тут, на цьому світі, пора нащадкам розказати про славні діла військовії, покинувшого нас генерала, на службі в Республіці Народній Українській. Жаль наш по генералові великий, але, згідно з традицією військовою українською, таку розповідь не можна вести крізь сльози, під безпосереднім враженням великої втрати, але треба минуле розказати таким, як воно було, не жаліючи ясних барв для такого малюнку. У випадку генерала Крата треба ще зазначити, що він завжди вирізнявся щирим і неспожитим, справжнім українським гумором і цією характеристичної властивости не потрапили зламати навіть важкі умови особистого життя, зокрема невилікувальна недуга його дружини, яку він важко переживав. Але й тоді, зокрема в листах, виринала часто дотепна й вірна оцінка якоїсь політичної й мілітарної ситуації в минулому чи в сучасному, і в тому проявлялася справжня вдача генерала.

Комдив Першої української

Коли для потомства рисувати сильветку високого українського старшини, одного з тих, що творили українську воєнну історію, то може добре буде починати її з кінця. Коли наприкінці 2-ої світової війни німці погодилися на заіснування Українського Національного Комітету й на створення Української Національної Армії, президент УНР в екзилі, Андрій Лівицький, за згодою проводів усіх українських середовищ, іменував генштабу ген.-пор. П. Шандрука командиром УНА, а цей іменував командиром 1-ої української дивізії полк. М. Крата. Такий військовий ступінь мав полк. Крат від 1917 року в царській російській армії і такий ступінь мав впродовж своєї служби в українській армії. Першою українською дивізією мала стати дивізія відома під назвою "Галичина", другою дивізією — протитанкова бригада полк. Дяченка, а там далі інші дивізії з батальйонів і полків Українського Визвольного Війська (УВВ).

Відозва Українського Національного Комітету до українського народу, а теж відозва ген. Павла Шандрука до українського вояцтва появилися з датою 8 квітня 1945 року, отже німецькі заходи, щоб рятувати, перш-за-все, самих себе, були значно спізнені, щоб могли дати якісь результати на полі бою. Українські військовики, що організували УНА, прекрасно це розуміли і ніякими надіями себе не дурили, але вони вирішили використати німецький дозвіл і включитись в реорганізацію українських частин німецької армії, щоб дати їм нову національну фірму й, тим самим, дати їм політичний і моральний вихід з катастрофи гітлерівської Німеччини. Не завжди й тепер оцей вклад і посвяту непричасного до німецьких формувань українського генералітету всі розуміють.

Коли полк. Крат отримав наказ очолити 1-шу українську дивізію, він негайно поїхав у розташування дивізії, щоб перебрати над нею команду. Німці не погодилися йому передати дивізію, але ген. Шандрук розбив свою квартиру в запасовому полку дивізії, і при ньому полк. Крат чекав на дальший розвиток подій. Про цей час генерал розказував з гумором: "Я не мав такої генеральської шапки, як мав ген. Шандрук, і взагалі не мав військового мундиру. Ваші галицькі офіцери підозріло дивилися на цивіля, що крутився в їхньому штабі, але коли хтось їм сказав, що я маю перебрати їхню дивізію, то одноголосно висловили своє невдоволення: "Хто, той старий дідок?" А мені тільки 53 стукнуло було тоді, от коли б так нині ті літа", — жалівся генерал.

Вірю, що тоді в Альпах, майбутній комдив був мало подібний до "шнітових" німецьких генералів з моноклями в оці. Але тоді, під кінець війни, німецьким генералам уже геть закоптіли були моноклі від невдач на полі бою з "унтерменшами", а в таких обставинах треба було Першій українській мати комдива, що був чотири рази ранений у бою, що в чужій армії отримав найвищі відзначення за особисту хоробрість, що в рідній армії керував звитяжними боями і керував походами дивізії в 1-ому зимовому поході, де кожного дня й години здійснювалася одна постанова польового статуту Армії УНР: "нема флангів, нема тилу, з усіх сторін ворог". І треба було Першій українській мати комдива, який піде з дивізією, куди вона піде, буде з нею, де вона буде, і дбатиме про неї в міру своїх найкращих сил.

Про дуже цікаві події, що складаються на останні дні воєнної історії Першої української, доводилося мені часто говорити з генералом, а теж порушувати в листуванні, яке дуже інтенсивно вів з ним у 1971-1974 рр. Ось зразок такої розмови:

Я: Скільки днів ви командували дивізією?

Г: Перед капітуляцією ні одного дня, після самогубства Фрайтаґа щось понад три роки, майже чотири.

Я: Як чотири?

Г: Стільки був з дивізією в полоні. Шандрук мене номінував комдивом і номінації не відкликав, англійці мене в Белярії визнали командиром і номінації не відкликали, хоч через інтервенції совєтчиків забороняли мені виконувати мої обов'язки. Мушу ще додати, що англійці мене вибрали тому, що я мав сербський орден з 1-ої світової війни Зв'язку Караджорджевічів. Вони докладно переглядали всі наші документи і це їм заімпонувало.

Я: А звідки у вас цей сербський орден?

Г: Це зовсім проста справа. Шефом полку, в якому я служив, був сербський король Петро Караджорджевич. Кара Джорджій, по нашому "Чорний Юрко", був основником їхньої династії. Коли король приїздив у відвідини до Росії, він зодягався в мундир російського полковника і приїздив на інспекцію до полку. Після того, як добре навганялись по полях, щоб показати йому нашу справність, увечорі відбувався полковий офіцерський баль, на якому ми обтанцьовували сербські княжни й фрейліни з царського двору. Наш полк стояв у Лузі, а це недалеко з Петрограду. За те все, під час війни, король через амбасаду присилав нам ордени. 

Я: Отаман Краснов мав високий брітанський орден з 1-ої світової війни, "Вікторія Кросс", а незважаючи на те, брітанці видали його з козаками совєтам, хоч він не був совєтський громадянин, але старий еміґрант. Чи ви не думали ніколи про те, що й вас можуть видати й ви повиснете там у Москві на Червоній площі разом з Власовим, Красновим, Шкуро й іншими?

Г: Після лієнцької видачі козаків я був певен, що й нас те чекає. Але й на те ми, старшини, були там у Белярії й Ріміні, щоб протидіяти московським заходам всіми можливими силами й до видачі дивізії не допустити. І ми зі зложеними руками там не сиділи.

Я: Одне й останнє питання: Що вас спонукало, що ви встрянули в цю небезпечну історію? Ви ж хіба були свідомі всіх наслідків вашого чину. Не бути командиром дивізії, ані її ініціятором, а нести особисту відповідальність за неї! Чи не забагато ви взяли на свою голову?

Г: Це є моє поняття й відчуття військового обов'язку. Коли в критичний момент історії дивізії не було з нею тих, що закликали патріотичну молодь іти "піднімати червону калину", коли ця молодь пішла в дивізію продовжувати діло своїх батьків, коли їхні німецькі командири залишили їх на поталу, хтось із "старої войни" мусів бути з ними, щоб вони себе не почували безбатченками в поразці, щоб шляхом доцільної, виховної праці відзискати віру в майбутнє. Під рукою був я і я взяв на свою голову стільки, скільки міг. Інші могли це зробити краще або гірше. А про небезпечні наслідки, забудьте! Терміну "небезпека" немає в словнику правдивого вояка!

Військовий обов'язок за всяких умов

Поняття військового обов'язку у ген. Крата було широке. Воно було ширше, ніж поняття військової служби, дотримання військової присяги, що в українській армії була "лицарською обітницею", виконання військового наказу, проти якого не може бути жадних заперечень. У ген. Крата, військовий обов'язок означав збройну службу нації й державі за всяких умов, а не тільки тоді, коли до неї мобілізують, кличуть чи запрошують, або за неї платять чи дають привілеї. У монархічних арміях защеплювали старшинству таке поняття військового обов'язку, виховуючи в нього вірність монархові, безоглядний послух зверхникові, відданість інтересам монархії чи династії й жертовність для неї до жертви життя включно. Для старшинства монархічних армій характерними були певна замкнутість, особливі звичаї й закони, сувора регляментація відносин всередині групи і у взаєминах з іншими суспільними групами, але теж спільність і спадковість воєнних професій. У монархічних арміях можна було говорити про існування замкнутої офіцерської касти, що поступово виникла зі стародавньої касти войовників, що й досі на суспільній драбині Індії займає високе місце.

У національній державі, в якій рівноправність усіх її громадян — це основний закон, не може бути групових, клясових чи кастових привілеїв, але це не означає, що в ній не буде громадян з "мілітаристичною ментальністю", як її окреслюють сучасні пацифісти, тобто людей покликаних і готових до збройної боротьби за свою націю й державу за всяких умов. Покликання до виконування військового обов'язку, як і покликання до священства, чернецтва, чи інших обов'язків є цим внутрішнім голосом людини, що ворушить ум і думку людини, спонукує її до чину й до переставлення буття з нижчої біотичної форми існування на вищу, трансцедентну форму життя. В українських історичних умовах безнастанної загрози чи боротьби за волю, основою переставленого буття був "дружинний", а згодом лицарсько-козацький тип людини підпорядкований ідеалові оборони чести, волі, віри, героїчної форми життя. Цей тип відродився в модерному українському воякові Армії УНР чи УГА років визвольної війни 1917-1920 чи таких українських збройних формацій років 2-ої світової війни, як УПА, УНА, УВВ чи вояків Українського Резистансу. Покликання до виконування військового обов'язку, що його розуміти як внутрішній голос, що кличе до переставленого буття для України, є й буде основою української "мілітаристичної ментальности". Немає найменшого сумніву, що чимало цієї української "мілітаристичної ментальности" засвоїв по предках і виховав своєю службою Україні генерал Михайло Крат.

Українці в царській армії

Що професійна спадковість має велике значення для виховання "мілітаристичної ментальности", про те не може бути найменшого сумніву. Вже в XVII ст. предки ген. Крата були старшинами Сумського й Охтирського полків Слобідського козацького війська. Поскільки Слобідське козацтво виникло з переселенців-козаків Правобережної й Лівобережної України, що переселювались на Слобожанщину (під владою московських царів) після невдячних козацьких повстань проти Польщі, як напр., під проводом Яцка Острянина в 1638 році, старшинські роди Кратів і Кратенків (одна лінія прийняла таку назву) слід віднести навіть до XVI ст.

Коли козацькі полки на Слобожанщині переорганізовано на регулярні полки російської кавалерії, частина роду Кратів перейшла до суміжної Гадяччини, де й оселилась. Але й уже тут, на Гетьманщині, рахувались останні роки існування її автономії й окремих козацьких полків, які перетворено теж у регулярні полки російської армії в 1783 році. Коли не стало козацьких полків на Гетьманщині й Слобожанщині, Крати, як теж численні інші старшинські й шляхетські роди продовжували, за традицією, службу в російській армії. А втім, у реєстрах російської армії продовжували далі існувати колишні козацькі полки, але вже, як полки російської армії. І так, коли взяти, наприклад, полкову історію 12-го Стародубського полку драгунів, що перед 1-ою світовою війною стояв у Волочиськах й один з перших рушив визволяти Галичину в 1914 році, вичитали, що цей полк створив був гетьман Богдан Хмельницький у 1654 році, що його першим полковником був Атанасій Веремієнко, в яких походах брав він участь і що до реєстрів російської армії був прийнятий у 1668 році, як "Малоросійській Стародубовский козацкий (не козачьий) полк". Так було з усіма іншими козацькими полками, що існували на Гетьманщині, Слобожанщині чи в інших частинах України між 1648 і 1812 роками (у 1812 році були відновлені козацькі полки й створені нові для боротьби проти Наполеона).

Очевидно, залишення українських козацьких полків з їх старими (рідко зміненими) назвами в реєстрах російської армії, як теж залишення незміненого тексту Переяславського договору з 1654 року в "Сводє Законов Российской Империи" мало серед "малороссиян" створювати враження, що Переяслав ський договір далі продовжує обов'язувати й далі існують в російській армії старі "малоросійські козацькі полки". Коли ж немає гетьмана й гетьманської адміністрації, то це, мабуть, якась тимчасова "неувязка", що її скорше чи пізніше, так чи інакше поладнає "Император всероссийский, царь Великыя, Малыя и Белыя Руси". Тепер нас дурять конституцією, суверенітетом і самостійністю і правом виходу. На жаль, існує ще багато українців, що в ці єдинонеділимські байки вірить.

Все ж таки, ми не можемо осуджувати цих українців, що служили в російській армії, як активні офіцери в різних часах, а навпаки, треба осуджувати українців з австро-угорської займанщини за те, що боялися військової освіти та активної служби в ранзі офіцера, як дідько свяченої води. Не можна вгадати, скільки було активних офіцерів-українців в австро-українській армії перед 1-ою світовою війною, але ледве чи їх було 100. Це дуже відбилося пізніше в роки визвольної війни. Цілком інший стан був у російській займанщині. Одне німецьке джерело з 1913 року (Моріц Руль) подає, що 16% генералітету, 18% штабофіцерів і 22% оберофіцерів російської армії (без козацьких військ) були "Кляйнруссен", тобто українці. Якщо німець, перед війною, добре порахував (видно така національна статистика була йому потрібна), в російській армії мирного часу, було около 15,000 офіцерів, українського роду, в тому понад 100 генералів, понад 3,000 штабофіцерів і понад 11,200 оберофіцерів. Це без козацьких військ, у тому без Кубанського Козацького Війська (ККВ), в якому 52% становили чорноморці (решта — лінейці) і де збереглись старі козацькі військові ступні: хорунжий, сотник, осаул. Кадрове офіцерство російської армії понесло жахливі втрати: польові статути російської армії не робили жартів, і до наступу завжди мусіли йти спереду комдив з адьютантом і писарем (так!) на чолі дивізії, комбриг — на чолі бригади, полковник на чолі полку і т. д. В 1916 році, з російського кадрового офіцерства залишилося тільки 20%, інші впали, стали інвалідами, попались до полону, пропали без вістки. Їх заступали старшини воєнного часу, "цивільні" інтеліґенти в мундирах зі скороченою військовою освітою, багато з них членів соціялістичних і ліберальних партій, ворогів царату.  Під час революції це можна було відчути.

Військова кар'єра генерала Крага, в російській армії

Покійний ген. Крат народився був у повітовому містечку Гадячі на Полтавщині. Це чудова околиця над гарною й рибною (тоді) річкою Псьолом, що пливе серединою Гадяцького повіту. Над річкою прекрасні левади, соснові й листясті ліси, села, як писанки: російський письменник А. Чехов описав усю цю красу в одному із своїх оповідань. У Гадячі, гетьман Іван Виговський уклав був Гадяцький договір з Польщею (1658), який міг змінити історичну долю Східньої Европи, але доля сім'ї Виговських була страшна; трьох братів гетьмана загинули в тортурах з рук москвинів, самого гетьмана розстріляли поляки (1664). Гадяч, як і вся Полтавщина, були стихійно українські, а українська мова затрималася навіть серед міського населення. Перед 1-ою світовою війною, у Гадяцькому повіті жило 94.6% українців, що їх рідна мова була українська, а в Гадячі, на 12,000 населення "було щось 300 душ кацапів і кацапенят", як, бувало, жартував генерал, але й ті вже казали: "бульи, ходильи, галюшки". У Гадячі проживала на підміській "дачі" з назвою "Зелений гай" — Леся Українка і тут вона написала чимало своїх творів. У "Зеленому гаю" відвідували Лесю її друзі, як ось Ольга Кобилянська, і в Гадячі народилась теж її мати Олена Пчілка та проф. М. Драгоманов. У Гадячі жили теж відомі українські письменники, брати Рудченки (Панас Мирний та І. Білик), автори відомого роману: "Хіба ревуть воли, як ясла повні".

Генерал Крат народився у військовій сім'ї; батько його був генералом царської ґвардії, а Ґвардійський корпус мав окремі статути й ґвардійський генерал рахувався чимось кращим від армійського генерала. До ґвардійських полків у Петроґраді набирали солдатів у всій імперії, але високого росту (найменше 5' 8"), а таких найбільше було в Україні й, тому, і в часі миру і в часі війни, ґвардійські полки мали переважно український особовий склад. Не можна й подивуватись, що першим проти царату повстав Лейб-Ґвардії Волинський піший полк, майже всеціло український за особовим складом, а за ним скоро пішли й інші ґвардійські полки з великими відсотками українців, і царат упав. Для аматорів містичних пов'язань можемо сказати, що цей бунт українських полків проти царату мав місце в Петрограді 1917 року, точно в річниці народження й смерти Тараса Шевченка.

Що генеральського сина Михайлика (термін Міша в Гадячі не вживався) призначено до військової кар'єри, то в тому нічого дивного немає. Свою освіту почав майбутній офіцер у відомому Гадяцькому училищі, яке дуже образно в оповіданні "Іван Федорович Шпонька і його тітонька" описав був Микола Васильович Гоголь. В училищі Михайлик був свідком, як у поті чола пан-отці, настоятелі й учителі "словесности" трудились, щоб малих гадяченят навчити "правильного произношения". Це ніяк не виходило й фактично було даремним трудом. Голені лобики гадяченят вкривались рясним потом, коли треба було прочитати російський вірш типу "цвели, цвели цветики и посохли", і, незважаючи на всі їхні зусилля, виходило: "цвільи, цвільи цвітікі й подохльи", бо в Гадячі тільки збіжжя сохне, а квіти в'януть і щойно тоді "засихають".

З училища Михайлик перейшов у Сумський кадетський корпус, що був повною гімназією військового типу, з яких був перехід до офіцерських шкіл. Після декількох років у Сумському кадетському корпусі, батько, що відбував службу в Петроґраді, подбав про перенесення сина до 1-го Петроґрадського кадетського корпусу. Закінчивши його на відмінно в 1910 році, молодий кандидат до офіцерського стану вибрав на продовження навчання Павловське воєнне училище в Петроґраді, яке закінчив теж на відмінно в 1912 році, отримавши ступінь підпоручника. Воєнні училища в царській Росії були дворічними офіцерськими школами, до яких приймали тільки абсольвентів кадетських корпусів, крім них виховували кадрових старшин також юнкерські училища, дво й трирічні, які приймали "вольнопьорів" (юнаків із середньою освітою), але які старшинського ступня автоматично абсольвентам не давали, але ступінь "подпрапорщика", а там уже треба було здавати старшинський іспит, щоб стати активним офіцером.

Після закінчення Павловського воєнного училища, підпоручник Крат закінчив ще курси кулеметної справи в Оранієнбаумі й став інструктором кулеметної справи в полках дивізії, до якої його приділено. Цю службу почав після Йордану 1913 року в одному з полків 22-ої пішої дивізії в Новгороді.

За чотири роки служби в російській армії в роки 1-ої світової війни, підпоручник Михайло Крат перейшов усі військові ступні від підпоручника до підполковника (в царській армії) і став полковником в 1917 році та командиром 93-го Іркутського пішого полку 24-ої пішої дивізії. Незважаючи на те, що полки цієї дивізії мали назви сибірських міст (Іркутський, Єнісейський, Красноярський, Омський), полки ці з Сибіром нічого спільного не мали. 24-та піша дивізія, як і 22-га піша дивізія належали до 1-го армійського корпусу, що його команда перед війною була в Новгороді, а з цим корпусом, на німецькому фронті, провів усі роки війни, починаючи з кампанії у Східній Прусії і над Мазурськими озерами. Бійці цих полків рекрутувались з населення Новгородської, Оленецької й Петроґрадської губерній, і за свідченням полк. Крата, своїм фізичним виглядом, звичаями, побутом і мовою зовсім відрізнялися від населення центральних московських губерній.

Отже за 4 роки від початку своєї військової служби, полковник Крат дійшов до ступня полковника, до якого в часі миру, за вислугою літ, приписаною для кожного ступня, дійшов би за 18 років служби, отже щойно в 1931 році. На фронті, полк. Крат дійшов до полковницького ступня в рекордовому часі і став полковником на 25-му році життя. Сталось це тому, що попри свої 4 поранення, полк. Крат мусів виявити нераз особисту хоробрість у бою, а вже не було чим його нагороджувати, бо офіцерський хрест св. Георгія з титулом "ґеорґиевский кавалер" можна було отримати тільки раз, георгієвську чи анненську золоту зброю тільки раз, а це все вже полк. Крат мав. Такі ордени, як св. Андрія, св. Владиміра, св. Анни, св. Станислава давали тільки вищим воєнним начальникам за успішне проведення воєнних операцій, а про які воєнні операції могла бути мова, коли йшлось про командира "пулеметной команды". Це інша справа, що в 1917 році, полк. Крат був на якийсь час приділений до т. зв. 3-ої особової дивізії Північного фронту, а особові дивізії в російській армії були фактично кулеметними дивізіями. Під час цього приділу, полк. Крат організував стріляння кулеметного батальйону до закритих цілей, для чого було потрібно спеціяльної амуніції й артилерійських інструментів і кутомірів для правильної постави кулемета, що стріляє до невидної цілі. У той час це була тактична новинка у приміненні кулеметів і може полк. Крата спроба була першою такою спробою в російській армії. Дуже можливо, що власне за цю спробу, пполк. Крат отримав був підвищення до ступня полковника, як попередні його аванси були нагородою за інші діла: проявлену особисту хоробрість або здобуті тактичні успіхи.

Українізовані частини

24-та піша дивізія в складі 1-го Армійського корпусу входила в склад 1-ої Армії, що займала цілком праве крило Північного фронту під м. Ригою, що сягало до Балтицького моря. В складі 1-ої Армії були два українізовані корпуси: ХХІ-ий (або ІІІ-ий український), що почав українізуватись ще в травні 1917 року, а його дві дивізії: 33 (5) піша і 44 (6) піша, що були вже повністю українізовані в усіх родах зброї й українці з інших частин Північного фронту переведені до них, і ХХVIIІ-ий корпус, що почав українізуватися дещо пізніше таки своїм командиром, ген.-лейт. Слюсаренком і мав уже повністю зукраїнізовані піші частини 60-ої пішої дивізії. До цієї дивізії бажав перейти полк. Крат, але дарма що були накази командування Північного фронту, що старшини й вояки-українці мають переходити до українських частин і ніхто не повинен їм у тому перешкоджати, комкор 1-го Армійського, ген. лейт. С. А. Лукомський, не дозволив полк. Кратові відійти до 60-ої пішої дивізії. Цей вредний " землячок "-общерос був пізніше арештований за співчування корніловському виступові, але зумів утекти з генералами Корніловим, Денікіним та іншими з в'язниці в Бихові і пішов з ними на південь, де пізніше відігравав значну ролю в Добрармії ген. Денікіна.

На Північному фронті, де в трьох арміях (І, V, XII) зібралося було коло 300,000 українського вояцтва (у виборах до Установчих зборів у листопаді 1917 р. 88,956 із них головувало на список Центральної ради), українці верховодили своєю чисельністю й організованістю, дисциплінованістю своїх частин. Система українських рад і комітетів була розбудована скрізь: від командування фронту почерез армії, корпуси, дивізії й полки, і аж до сотень, ескадронів і батерій, де були українці. Визначні російські генерали, як болгарин Радко-Дімітрієв, комкор ХХІ-го, ген. лейт. Скалон, комкор ХХVIII-го, ген. лейт. Слюсаренко, генквар 5-ої армії, ген. Бобровський і багато інших, були рішучими прихильниками творення українських частин і палкими словами, особисто, вітали армійські й корпусні українські військові з'їзди. Їхнє захоплення українськими частинами було цілком зрозуміле; вже влітку 1917 року ХХІ-ий

корпус був єдиний на Північному фронті, що робив ще фронтову службу.

Коли у вересні 1917 р. німці пішли в наступ, щоб зайняти м. Риґу, ХХІ-ий корпус був єдиний, що ще ставив німцям спротив. Російські частини належали вже до типу таких частин, що "воевать да хотят, но на позицию йти никак не желают". Лявіною ширилась большевицька пропаґанда на них із Петроґраду й Риґи; в одному з полків 12-ої армії видавалась славна "Окопная правда", газета, що явно закликала до більшовицького перевороту й різні офіцерів. 471,808 солдатів й офіцерів Північного фронту віддало свої голоси на большевицький список.

У таких умовах, ХХІ-ий корпус здисципліновано стояв на позиціях і чекав на наказ з Києва. Тільки українці із 3-ої Особої дивізії, яким командування Північного фронту не дозволяло перейти до ХХІ-го корпусу, бо, мовляв, вони "спецчасть" і таких "спецчастей" українці не формують, збунтувались і частково перейшли до ХХІ-го корпусу, а частково самовільно переїхали на Україну (грудень 1917). Так повинен був зробити й XXI корпус зараз після проголошення в Києві ІІІ-го Універсалу і може б 7,000 багнетів, 200 шабель, 36 гармат, 96 кулеметів, що їх корпус ще мав після Ризької операції, були б ще придалися в Києві.

Полки ХХІ-го корпусу зійшли з позицій останні, дня 15 січня 1918 р. Штаб корпусу й 33-тя піша дивізія пішли до місця постою в Чернігові пішки, де й зайшли без особливих пригод. В Чернігові була більшовицька влада, але вона не перешкоджала перевести демобілізацію. 44-та дивізія потрапила здобути залізничні транспорти і поїхала ними, озброєна, через збільшовичену Білорусь і заїхала на ст. Бахмач дня 9 лютого 1918 р.

Тут комендант транспорту, пполк. Бондаренко, пробував пов'язатись з Києвом, але без результату. Тоді він наказав першій бриґаді 44-ої дивізії демобілізуватися. Друга бриґада дивізії: 175-ий Батуринський і 176-ий Переволочнянський полки поїхали далі залізничними транспортами до місця постою в Глухові. Повагом ішли транспорти через велику залізничну станцію в Конотопі з її великими майстернями і тисячами збільшовичених робітників і залізничників. У відкритих дверях вагонів кулемети з наладовапими стрічками, транспорти густо замаєні українськими національними прапорами. — "Савєцкая" власть змилась, її не видно. Залізничники чемно спрямовують транспорт на Глухів. У Глухові полки відновили владу УНР... Більшовики в Рославлі мусіли організувати цілу воєнну виправу проти Глухова... Відбувся цілоденний завзятий бій... Про ті події, українські воєнні історики довідалися щойно з документів, надрукованих у більшовицькому збірнику: "Гражданская война на Украине".

Генерал Крат переходить на службу рідній Республіці

Коли полк. Крат прочитав у фронтовій українській газеті "Український голос" (вийшло 47 чисел на Північному фронті), про проголошення ІІ-го Універсалу, він собі подумав, що пора вже кінчати службу імперії, бо пора почати службу рідній Республіці. Десь під кінець листопада 1917 року, він легко отримав відпустку й поїхав до Гадяча. Тут було тихо й спокійно, нібито й ніякої революції не було. Єдина "революційна" зміна, що її полк. Крат зауважив у рідному місті, було те, що в славному Повітовому училищі почали також "преподавати укрмову". Щастя, що цієї мови навчала загальнознана й шанована тітка генерала, а не якийсь полонений галичанин, бо тоді малі гадяченята казали б, що нічого не розуміють. Не подобалося йому, що вже два тижні від проголошення ІІ-го Універсалу минуло, а в Гадячі ще далі урядує повітовий комісар, призначений ще Тимчасовим урядом. Але з наладнанням адміністрації нашій демократії приходилось також важкувато, як з організацією армії. Про це нічого не писали в "революційних" брошурках, бо раз ти "революцію" робиш, вона вже всю решту за тебе зробить.   І де тут тих кандидатів на повітових комісарів серед членства нашої партії набрати, коли серед тих небагатьох, що є, кожний хоче бути міністром, або хоч шефом департаменту в міністерстві, і бути в центрі подій, а не на їх периферії. Це не жарт. Партійні мірки у підборі людей заважали нашим демократичним режимам зорганізувати добре функціонуючу адміністрацію і тим самим наладнати дійовий контакт уряду з народом. Це був великий дефект, але ще більший був дефект у нашому державному будівництві, коли ці партійні мірки застосовувано теж у такій важливій ділянці, як організація армії. 

Дня 16 грудня 1917 року, полк. Крат поїхав до Києва і наступного дня, 17 грудня пішов до колегії Галаґанів при вул. Фундуклеївській, де тоді містився Генеральний секретаріят військових справ, зголошуватися до служби в українській армії. Дивлюсь, а генерал лукаво посміхається і по цих лукавих посмішках я знаю, що зараз щось вирине. "Хочете, я розповім вам, як я "наймався" на службу до "Неньки України", — каже генерал. "Як наймались, чому наймались?" — питаю. "Бачите, по мобілізації мене не кликали, коли зголосився добровільно, мене відкинули, отож я "найнявся", як "фахівець". А про це все, як то було, хай він сам розкаже!

"Зібрався рано, було зимно, але шинелі не брав. Полковницькі погони почепив, ордени й відзнаки: Павловське, Оранієнбаум, ще якісь пропам'ятні зі Східної Прусії. На шаблю анненський тембляк почепив, на кашкет Патрона свого архистратига Михаїла, герб Київської землі. На руки — рукавички, в руки — папку з документами — йду! Прийшов на Фундуклеївську, ходжу по коридорах, дивлюсь, на одних дверях, на картці паперу, олівцем "Персональний відділ" написано. Стукаю у двері, ніхто не відповідає. Входжу, при дверях затримуюсь, стаю на струнко. Знову ніхто не відповідає і нічого не каже. Під вікном панночка в полушубку на друкарці пише, подивилася і далі пише. На середині кімнати довгий стіл і при ньому двох молодих сидить, в шинелях, у кімнаті дуже зимно, українські погони на них, знаєте, такі сині з жовтими кантами. Відзнак ступня немає, але й без них пізнати — молоді прапорщики або підпоручники воєнного часу. Цікаво розглядають мене, певно думають, чого він тут хоче.

Підходжу до стола. "Дозвольте панове, кажу, я в справі зголошення до служби в українській армії. Чи може ви приймаєте такі зголошення?

— Можемо прийняти, каже один з них. А хто ви такий? — У відповідь називаю ступінь, прізвище, ім'я, по батькові, військову функцію, назву частини.

— Документи маєте? — питається той сам. Подаю йому свою папку, а там усе акуратно поскладане: метрика, всі шкільні свідоцтва, військові документи. "Узяв цей, мабуть, старший, папку й пильно її розглядає. Молодший встав і дивиться у папку, йому через плече. Довго читає метрику, а там "біда"... "сословие дворянское"... Отец — Императорской гвардии генерал-майор, командир Лейб-Гвардии Санкт-Петербургского короля Фридриха Вильгельма 3-го полка (в ґвардії, командирами полків були генерал-майори)... офіцерські школи, відмінні оцінки, ордени, військовий ступінь... Може краще метрику треба було залишити вдома. Старший передав папку молодшому і дивиться допитливо на мене. З деяким сарказмом у голосі каже:

— То, значить, ви українець будете?

— Я не буду, я є, з Гадяча. Там не-україиців, можна сказати, що нема.

— Так, але не могли б ви нам принести довідку?

— Яку довідку?

—  Ну, довідку, що вас знають, як українця. Може бути від української політичної партії, або від української громадської організації, наприклад, від "Просвіти"...

—  Там же ж у папці є довідка від українського дивізійного комітету 3-ої Особої дивізії, що був його членом.

— Багато кого там на фронті беруть у комітети. Ми цього провірити не можемо. Нам треба довідки від когось, кого ми знаємо.

"Погляд його блукає коло мого сербського ордену. Читаю його думки, вони для мене цілком негативні. Генеральський синок, санкт-петербуржець, мабуть, відомий монархіст, коли від посторонніх монархів отримує ордени. І такий молодий, а вже полковник. Може протеже Распутіна? Ні, такого ми не потребуємо. А втім, хай принесе довідку, він її від нікого не дістане. Звертається до молодшого, що саме закінчив оглядати папку:

—  Правда, Володю, що треба довідки?

—  Мусить бути, сказав непривітно молодший.

"Я виструнчився, зробив півобороту й вийшов. Ото провчили тебе, смаркачі, кажу собі. З горя пішов до Українського клюбу обідати. У клюбі зустрів ген. Бобровського, тодішнього начальника Генерального штабу української армії, якого я знав з Північного фронту, де він був головою Української ради 5-ої армії в Двинську. Мій кузен, штабс-кап. Віктор Крат у тій раді членом.  Розказав йому про свої клопоти.

—  Такі вже вони є, — посміхнувся генерал. Але я таки зараз подзвоню до полк. Павленка і скажу йому про вас. Він людей потребує і напевно вас прийме. (Тут мова не про загальновідомого ген. Михайла Омеляновича-Павленка, але про полковника авіяції, пізніше генерал-хорунжого, Віктора Павленка, що в грудні 1917 року був начальником Київської воєнної округи і в Києві формував дві піші Сердюцькі дивізії, що мали вже бути дивізіями регулярного українського війська).

Повернувся генерал від телефону і знову посміхається. Каже мені, що полк. Павленко погодився мене прийняти навіть завтра, але тільки як "фахівця", тобто не як українця чи українського громадянина, але як контрактового старшину любої національности чи державної приналежности. Так Джордж Вашінґтон приймав до американської армії Костюшка (Казіяскі — в англійській вимові) чи Пуласького. Це так, щоб оминути різні комісії, що перевірятимуть мене, а це займе багато часу й треба чекати. А так підпишу контракт і до служби стану негайно, ще й "окладку" (платню) більшу дадуть. Генерал радив прийняти контракт, запевнюючи мене, що пізніше я зможу улаштуватись на штатній посаді. "Я теж був прийнятий як "фахівець", — каже генерал, — "але призначаючи мене на теперішній пост, Петлюра казав "прапорщикам" оформити мене на штат".

"Подякувавши генералові за інтервенцію, я ще залишився з ним і ми розмовляли на тему творення українського війська. Генерал сказав тоді, що серед провідних кіл Центральної Ради, а навіть у проводах окремих партій, немає однозгідности щодо зовнішньої й воєнної політики Української Народної Республіки. Існує франкофільська течія, очолена Петлюрою, до якої схиляється теж проф. Грушевський, є сильна германофільська течія, що її підсичує своїми таємними зв'язками Союз Визволення України (СВУ) і є чимало прихильників будування "радянської України" на спілку з більшовиками Леніна. Все, що тут робиться в ділянці творення української армії, підтримується французькою Воєнною місією на чолі з ген. Табуї. Стоїмо перед визнанням Української Народної Республіки де-факто. Коли ми, після цього, відступимо від Франції, ми пропадемо, бо Франція виграє війну і метатиметься на нас за "зраду". Тепер після включення США у війну на боці Антанти (6. IV. 1917), про те, що Франція виграє війну, не може бути сумніву.

"Оцінка, що її зробив перший шеф Генерального штабу УНР була прецизна. У майбутньому все сталося так, як передбачував генерал. УНР від Франції відступила й уклала мир із Центральними державами в Бересті, а ще й запросила німецьку й австро-угорську армії до окупації й економічної експлуатації України. Франція війну виграла й мстилася на УНР дуже боляче. Після укладення Берестейського миру, ген. Борис Бобровський відмовився служити в українській армії і переїхав до Ясс під опіку Альянтської місії. Відмовився теж служити в білих російських арміях і після закінчення війни переїхав до Юґославії, а звідти, в 1930-их роках, до Швайцарії, де помер, мабуть, у 1936 році. Мав поважну готівку, зложену в швайцарських банках і міг спокійно жити до смерти. Ті, хто знали його ближче, говорили про нього як про "масонського братчика", а навіть як французького аґента в Росії. Якщо це правда, то його причаєність до українського руху в російській армії, до якого він пристав був уже в квітні-травні 1917 року, є дуже цікава. Говорив гарною українською літературною мовою, але чи він був українцем, поляком, білорусином чи росіянином, про те ніхто нічого певного сказати не вмів. Як людина самітня, був сталим гостем київського Українського клюбу, де мав партнерів до вінта (тепер бриджа), якого дуже любив грати.

"На другий день вранці я був уже в кабінеті полк. Павленка на Печерську. Адьютант полковника пішов зі мною до адмінстративного відділу, де мене негайно оформили, як "фахівця". Запиталися, чи потребую авансу на платню, я подякував. Вернувся до полк. Павленка, який мені сказав, що за згодою начальника штабу КВО (генштабу ген.-хор. Олександра Грекова) і начальника оперативного відділу штабу (тоді генштабу пполк. Володимира Сальського), призначає мене на "помначопера", тобто помічника начальника оперативного відділу. На моє застереження, що ця посада вимагає знання "генштаба", тобто академічного диплому закінчення Николаївської Воєнної Академії, якого я не маю, полк. Павленко відповів просто: "Якщо я, звичайний льотчик, можу очолювати Воєнну округу, то ви без "генштаба" можете бути "помначопер". А подумавши, що я може противлюсь призначенню тому, що я, "полковник" підлягатиму начальникові, що є підполковником, полк. Павленко ще додав: "А тим, що ви полковник, а Сальський — підполковник, не гризіться. Завтра вас обох скажу іменувати "отаманами" і сам перед вами стоятиму на струнко. Тоді генералів називали "отаманами". Були: отаман бриґади, отаман дивізії, отаман корпусу, отаман армії, наказний отаман, головний отаман. Відповів полк. Павленкові, що тим і не думав гризтися.

"Полк. Павленко особисто повів мене до кімнат штабу КВО і зазнайомив мене з майбутніми колеґами. Мені знайшли вигідне місце і пполк. Сальський відбув зі мною конференцію про мої завдання в штабі. Потім дав мені папки з підшитими наказами вже української КВО (у трикутному бою між військами Тимчасового уряду, українськими військами й більшовицькими військами після більшовицького перевороту в Ленінґраді, полк. Павленко особисто вів українські війська до штурму на штаб Округи на Печерську й попередні штабовці в паніці залишили будинок. Можна сказати, що полк. Павленко сам здобув собі штаб Округи, якої став першим українським начальником після ІІІ-го Універсалу).

Отже, пам'ятного мені дня, 17 грудня 1917 року, а дату пам'ятаю добре, бо цього дня наша Православна Церква відзначає свято Св. Влмч. Варвари, а в мене було декілька тіток і знайомих з цим іменем, що їх ім'янини мусів пам'ятати, я "наймився" як "фахівець" до української армії і почав у ній відбувати свою "фахову" службу. Звичайним полковником української армії я став щойно в 1918 році, коли після першої більшовицької інвазії, Центральна Рада повернулася була до Києва і міністром військових справ став генштабу полк. О. Жуківський, а ген. Греков, який мене знав із Штабу КВО, був його заступником (віце-міністром). "Всім моїм труднощам", — кінчав свою розповідь ген. Крат, — "був цей нещасний сербський орден, що їх амбасада нащадка "Чорного Юрка" вважала потрібним, під час війни, посилати офіцерам підшефного полку Його Королівської Величности".   

                     (Далі буде)