В УКРАЇНІ 1918 РОКУ

Осип ЗАЛЕСЬКИЙ

Треба згадати, що було це вже по підписанні мирового договору в Бересті Литовському, 9 лютого 1918 року, між Центральними Державами, себто Австро-Угорщиною, Німеччиною, Болгарією і Туреччиною та Україною. На основі цього договору Австро-Угорщина й Німеччина зобов'язалися дати Україні військову допомогу для очищення української території від більшовицьких військ.

Зі Снятина виїхав я поїздом і, через Буковину, граничну станцію між Росією і Австрією — Новоселиця, переїхав на територію Бесарабії, де сів у поїзд до Могилева. Та частина Бесарабії між ріками Дністром і Прутом була окупована 43-ою австрійською дивізією, але залізничий шлях був під управою міністерства шляхів у Києві.

Був погідний весняний день, я стояв біля вікна у поїзді та розглядався у гарному басарабському краєвиді. Серед зелених ланів збіжжя ховалися в балках у зелені садів українські села, бо та частина Бесарабії заселена українцями. Цікава дорога та свідомість, що їду українською територією і наближаюся до української вільної держави, викликали радісний настрій. Під вечір доїхали до границі Бесарабії і в містечку Атаки переплили поромом Дністер, бо залізничий міст був пошкоджений в часі воєнних дій. Могилів Подільський, більше повітове місто, положене на лівому березі Дністра, свідчило про багатство України, бо, хоч крамниці були вже зачинені, крізь вікна можна було побачити багато різного товару, головно харчів, а в Австрії було з тими товарами вже скупо. Переночувавши в приміщенні австрійської команди міста, ранком пішов розглянутися у місті. Був лад і спокій, життя плило нормальним руслом, слідів війни не видно, у місті стрічається австрійських вояків, вдоволених, що тут є що їсти й курити, а фронтових воєнних дій нема, то чого ж може собі бажати вояк у четвертому році війни? Зокрема галицькі вояки-українці почувалися тут, немов вдома, і скоро нав'язували знайомства з місцевими дівчатами, а вечорами чути було на передмістях українські пісні, співані спільно імпровізованими хорами.

При австрійській команді міста був відділ для зв'язку з місцевими урядами та населенням, а начальником цього відділу був українець, австр. поручник Андрій Клим, а я став його помічником. Тому що всі в нашій маленькій команді говорили українською мовою і місцеве населення могло з нами легко порозумітися, нас уважали австрійською "командою" і до нас зверталися в різних справах, які ми не завсіди вміли розв'язати. Крім цього, ми видавали перепустки для переходу мостом на басарабську сторону, а також для їзди залізницею до міста Чернівців на Буковині, про що докладніше буде мова згодом.

Місцеві уряди були обсаджені свідомими українцями. Головою міської управи (посадником міста) був Дядинюк, по фаху гімназійний учитель; повітовим старостою — Дітченко (імен не пам'ятаю), демобілізований старшина російської армії; начальником міліції — Володимир Н., також демобілізований старшина; військовим начальником — сотник Вовк; начальником земства — Дядинюк (оба Дядинюки були стрийками знаного пізніше мистця-живописця Василя Дядинюка). Також начальниками інших урядів були свідомі українці. Згадую про це тому, що пізніше, їм на зміну, прийшли інші люди — "тоже українці". Аматорський гурток давав театральні вистави, а по виставі відбувалися забави з танцями, і на цих виставах мав я нагоду познайомитися з місцевими інтеліґентами. Був це час Великодних Свят. У Великодну суботу, пізним вечером, у місцевій православній церкві служили Великодні Богослужби в золотистих ризах, у ярко освітленій електричними лямпами, просторій церкві, при співі гарного хору.

Наступного ранку вийшов я на вулицю, щоб купити київський щоденник "Раду" і стрінув знайомого учителя Володимира Г. Він запросив мене в гості, щоб "розговітися". Вдома пізнав я рідню. Ми склали собі святкові побажання, похристосувались і сіли до великоднього стола, до "перекуски". При милій гутірці скоро минав час, і я усвідомив собі, що треба заглянути до команди міста, бо, хоч це був святковий час, але у військовій службі треба бути завсіди "на стійці". Біля моєї квартири стрінув мене вістовий з команди міста і жалівся, що від ранку шукає мене, бо треба дістати в харчовім уряді муки на випік хліба для австрійської залоги. Де ж я дістану тепер начальника продовольчої управи? Сьогодні український Великдень. По нічній святковій відправі і по "розговінні" усе відпочиває, але нема ради — хліб для війська мусить бути. На щастя, знав я адресу начальника продовольчої управи і пішов до його мешкання. Він відпочивав на отаманці і був здивований моїм приходом, тим паче, коли я сказав йому в якій справі приходжу.

"Та хто сьогодні їсть хліб? — сказав він, — сьогодні Свято Пасхи, то й паску треба їсти".

"Добре вам жартувати, — кажу йому, — запросили собі австріяків, то ж треба їх накормити, як не пасхою, то хоч звичайним хлібом".

"Ох, біда з тими австріяками, навіть відпочити в святковий день не дадуть. А де ж я знайду тепер магазинера з ключами, щоб відкрити магазин з мукою?"

"Робіть як думаєте, а мука мусить бути", — відповідаю йому.

"Но, добре, добре, присилайте під магазин вози, але спершу випиймо по чарці, бо ж треба святковий день звеличати".

Справа з мукою закінчилася добре, пекарі дістали муку і в український Великдень "австріяки" не голодували.

Одного дня, при кінці місяця квітня, вийшов я ранком на вулицю, щоб купити київські українські щоденники, і побачив на дошках для оголошень великі друковані оголошення, перед якими стояли люди і читали їх. Пристанув і я та почав читати. Був це маніфест гетьмана Павла Скоропадського. Читав його також австрійський підполковник Антін Кравс, пізніше генерал Української Галицької Армії, що був тоді комендантом якоїсь австрійської частини  в Могилеві.

"О, тепер буде в Україні порядок, буде тверда рука", — говорив Кравс до свого сусіда, австрійського старшини. Що розумів Кравс під словом "порядок" я не знав, бо на безладдя тоді не можна було нарікати. Можливо, думав він про земельну реформу з часів Центральної Ради. Про загальні думки населення спочатку тяжко було зорієнтуватися, але поступок німецького командування з Центральною Радою, насторожив публіку. Небавом показалися й перші "порядки", як вислід урядування нової влади, — почали з'являтися нові люди на відповідальних місцях. На місце повітового старости Дідченка, що хоч не був фахівцем в адміністрації, але мав добрих фахівців старої школи, що виконували потрібну працю, прийшов новий староста Рафальський, бувший царський "чиновник" поліції в Лодзі. Одного дня дзвонить до мене австр. полковник, комендант міста: "Зайдіть до мене, бо прийшов новий український староста, а я не вмію з ним розмовитися". Заходжу до приміщення комендатури і бачу в почекальні чоловіка в цивільному вбранні, але з Георгієвським хрестом.

"Ви, пан староста?'' — питаю його.

"Да, да, а ви разґаварюєте на русском язикє?" —  питає мене.

"Я українець і говорю по-українськи", — відповідаю йому.

"А что, ви здєшній?"

"Ні, я з Галичини".

"Нас називають також русинами, але ми такі самі українці, як і тутешні".

Нашу "цікаву" розмову перервав полковник, запрошуючи до своєї кімнати. По короткій "куртуазійній" розмові староста попрощався і вийшов. Але з тих кількох речень можна було пізнати, яким духом дише новий український староста. В старостві почалося урядування на "русском язикє", а пан староста для зовнішного ефекту говорив до службовців: "Ґаспада, обучайтєсь українскаго язика". Письма до австрійської команди приходили на російській мові, і щойно на наші завваги, що ми полагоджуємо письма писані в німецькій або українській мові, почали писати по-українськи. Прийшов представитися також новий начальник міліції: Морданов (номен — омен). По-українськи або не вмів, або не хотів говорити. До міліції приймав москалів, бувших російських старшин і підстаршин, а урядування відбувалося на "русском язикє". Новій владі не вдалося змінити міського посадника, бо він був виборний, а також військового начальника, сотника Вовка, який, знаючи німецьку мову, був у добрих товариських стосунках з австрійськими старшинами.

Ян я вже згадував, наш відділ населення уважало за "австрійську команду" і приходило до нас з різними справами. Делегація з підміського села прийшла жалітися, що австрійські вояки роблять ревізії по хатах, шукаючи за поміщицьким добром, а при цьому побивають людей. Справа  виглядала так:

По приході до влади гетьмана П. Скоропадського скасовано закон Центральної Ради щодо земельної реформи. Поміщики (в більшості поляки) повертались до своїх маєтків і почали збирати свій двірський інвентар, розтягнений селянами під час революційних днів. Для помочі поміщикам створився при повітовому старостві поліційний відділ складений з бувших російських офіцерів та різних типів, що шукали легкої наживи. їх називали "пірожники", бо на голові носили шапочки форми пирога. Для більшої "урядової поваги", на бажання повітового старости, австрійська команда давала ще малий відділ австрійських вояків, яким часто командував старшина — поляк з Галичини, що тепер мав нагоду допомогти своїм "братам" — поміщикам в Україні, і виливати свою злобу на українському селянинові і тому вина за побої селян спадала на австрійців. Я вияснював це делегації селян та радив свої жалі подавати повітовому старості, бо австрійська команда діє в тих справах лиш на прохання старости.

Запитав я раз знайомого поміщика-українця, чи вже підобрав від селян пограбоване добро? Він розповів мені, що селяни повернули йому все забране з його "економії" добровільно, бо він живе з селянами, як з братами тому й не робили йому шкоди, як у інших поміщиків, що вважали селян за своїх рабів.

В Могилеві, місті й околиці, жило дещо поляків, здебільше службовців на поміщицьких фільварках та цукроварнях. Були це римо-католики, але не "афішували" себе поляками і говорили гарною українською мовою. В австрійськім війську були старшини-поляки, вони зразу відшукували своїх земляків та "усвідомлювали" їх, себто настроювали ворожо до українців та української держави.

Коли на Дністрі відбудували залізничий міст, австрійська команда зробила "параду" в посвяченні моста, запрошуючи місцеві уряди та духівництво. Мені доручили запросити також польського католицького пароха, бо в Могилеві була польська католицька парафія. Коли я прийшов до парафіяльної канцелярії і передав парохови, що приходжу запросити його, в імені командира дивізії, на посвячення моста, відповів мені (польською мовою), що не прийде, бо прийти не може. "З якої причини?" — запитав я. "Бо там будуть православні священики, а мені не вільно співслужити з ними". "Але там буде також наш український католицький польовий духівник" — пояснив я йому. "Он мусі биць, а я нє" — відповів мені і на посвячення не прийшов.

Я вже згадував, що наша команда видавала перепустки для їзди залізницею до Чернівців у Буковині, щоб на доручення австрійської команди дати можливість місцевому населенню користати з порад лікарів-спеціялістів у Чернівцях. Для цього треба було дістати посвідку від місцевого лікаря, що пацієнт потребує лікування у лікаря-спеціяліста, якого в Могилеві нема. З цього користали найбільше жиди, бо дістати таку посвідку (розуміється за гроші) у місцевого лікаря, не було проблемою і ми були свідомі, що тут не завсіди можна вірити посвідці лікаря, але така їзда до Чернівців була корисна й для мешканців Буковини, бо кожний, що їхав туди, віз дещо харчових продуктів, як масло, м'ясо, тютюн — словом продукти, яких в Австрії вже не ставало. В Чернівцях зате можна було дістати дещо з мануфактури, як шовк на одяг для жінок, дещо з ґалянтерії, ліки, "часи" (годинники) та добрі горілки. З цими перепустками були нераз різні заковики. Приходить громадянин (жид) і просить "пропуск" у Чернівці. Прошу його показати свій пашпорт, бо перепустки видавали ми лиш для місцевих мешканців. З пашпорту видно, що це мешканець Варшави у Польщі.

"Ян ви дісталися до Могилева в Україні без заграничного пашпорта?" — питаю його.

На це показує мені граничну перепустку з Підволочиськ (Австрія) до Волочиськ (Україна), важну одну добу.

"Ви опинилися в іншій державі, без відповідного документу для подорожі, і не відомо в якій цілі. Ваш пашпорт я задержую. Ідіть до української міліції і попросіть про заграничний пашпорт. Якщо його дістанете, тоді поверну вам цей варшавський".

"Я вже там був, але вони не хочуть видати мені пашпорту на виїзд з Могилева, тому я прошу вас видати мені "пропуст" до Чернівців, а звідти вже якось дістануся до Польщі".

"Перепустки вам не можу дати, бо ви не маєте для цього даних".

Увечорі приходить до мене мій хазяїн, купець-жид, в якого я займав одну кімнату як кватиру, і пропонує мені шкіряні рукавички, бо бачить, що ходжу без рукавичок. Питаю скільки коштують такі рукавички.

"Нічого, нічого, це для Вас дарунок".

"Дарунку від вас не можу приняти, бо не виджу для цього причини. Якщо ви маєте яке прохання до мене, то кажіть просто, без дарунків".

"Ви забрали моєму кузинові пашпорт, і він не може тепер повернутися домів".

"Який він ваш кузин, як він роджений і живе у Варшаві?" Я вияснив йому цілу справу і мій хазяїн побачив, що справи "не виграє". Просив мене в цій справі знайомий аптикар-жид, жалівся на мене у мого шефа директор місцевого банку — жид, та інші поважні громадяни — жиди. Для них усіх цей варшавський мандрівник був свояком, що, очевидно, було неправдою. Аж одного дня приходить до мене вістовий від австрійського полковника — командира міста і вимагає повернення затриманих документів пана Н.Н. з Варшави. Не було ради, наказ є наказом, і я мусів передати пашпорт. Але мене зацікавило, як дістався цей варшавський обиватель до австрійського полковника? Я довідався, що в цій справі приходив до полковника мадярський ротмістр-жид. Таки свій свому допоміг.

Одного дня приходить п'ять старих сивоволосих, ритуально зодягнених жидів і просять перепустки до Садаґури на Буковині. Вони є з Бердичева, між ними є їхній, знаний серед жидів рабін і вони хочуть поїхати до чудотворного рабіна в Садаґурі порадитися в релігійних справах. Тому що бердичівський рабін говорив лиш гебрейською мовою, за нього говорив його секретар.   На моє вияснення, що вони могли б подбати про посвідки від лікаря і посвідчення, що вони місцеві, себто могилянські жителі, бо за гроші це все можна дістати, але вони віруючі люди, цього не хочуть робити, бо брехня є гріхом. Якщо я зроблю для них виїмок і видам їм перепустки, їхній рабін буде молитися за мене і попросить салаґурського рабіна також про молитви за мене. Їх правдомовність мене переконала, я зробив "виїмок" і видав їм п'ятьом перепустки до Садаґури. По кількох днях ця бердичівська делеґація повертала зі Садаґури, і їхній секретар зайшов до моєї канцелярії, щоб ще раз подякувати за мою ввічливість. Поїздка до Садаґури була для них дуже корисна Вони просили садаґурського чудотворного рабіна, щоб молився за мене, бо я вможливив їм цю поїздку. Часом думаю, що може ця молитва допомагала  мені вийти з тяжких ситуацій.

Літом 1918 року в Бесарабії почало будитися національне українське життя. В місті Хотині основують товариство "Просвіта" на зразок львівської "Просвіти", а по містечках і селах постають читальні. На основуючі збори читальні в одному селі вислала мене команда австр. дивізії. Приїхавши визначеного дня до села, зайшов я до місцевого учителя, ініціятора читальні. В розмові висловився він, що на зборах будемо мати невдачу, бо місцевий старенький православний парох є ворогом читальняного руху, і, якщо він прийде на збори, то селяни підуть за його думкою. На визначену годину в шкільній залі зібралося досить селян, середнього віку мужчин, прийшов і парох. Учитель відкрив збори, пояснив для якої цілі скликав їх, говорив про потребу грамотности в селі, щоб поліпшити господарство, а тим самим піднести життєві умовини селян, про що російський царський уряд не дбав. Нам треба оснувати читальню, де в часі вільному від праці будемо сходитися, читати книжки і часописи. Говорив добре і зрозуміло для селян. Моли він скінчив, піднявся з крісла батюшка і сказав коротко і "ясно": "А я вам ґаварю, что нікакой читальні вам нє нада, нє нада вам чітать кніґі, бо кніґі ето діявольскоє дєло". Такими й подібними словами повчив батюшка своїх парафіян про потребу освіти, а на кінець запрошував приходити по неділям до нього, а він буде їм читати "житіє святих і больше вам нічєво нє нада". Хоч я мав бути лиш обсерватором зборів, але слово батюшки мене спонукало також забрати слово і я сказав декілька речень про потребу освіти, про високий стан рільництва у чехів, німців та інших західніх народів, яке завдячують вони читанні книжок, які не є діявольським ділом, як сказав батюшка. Правда є й погані книжки, але ваш учитель, що буде піклуватися читальнею, таких книжок читати вам не буде. Ще раз забрав слово батюшка і повторив про діявольне діло книжок та вийшов зі залі, а за ним шнурочком усі селяни, хоч деякі ніби отягалися, але, мабуть, страх перед пеклом, яким грозив батюшка, переміг. Учитель дещо зніяковілий, подивився на мене і сказав, що він з батюшкою не виграє, бо селяни  радше  послухають батюшку, ніж учителя.

Наступного дня був я на подібних зборах у містечку Липкани, але там було більше інтеліґенції, були й священики. Усі були зацікавлені наміченою працею читалень і оснували відділ (філію)  Хотинської "Просвіти".

Нові начальники місцевих урядів, що прийшли на зміну з хвилею проголошення гетьманської влади, говорили російською мовою, а це "підносило на дусі" місцевих "русских", частково й поляків, бо одні й другі були тихими ворогами українців і української держави. Назовні виявлялося це в різних дотепах і жартах з української мови. Вправді в місті появилися підстаршини майбутньої українсьної армії в нових одностроях, бо гетьман задумував, заохочений кайзером Вільгельмом, творити українську армію, а покищо творив кадри підстаршин, з підстаршин бувшої царської армії, серед яких ледве чи було багато свідомих українців, а розговірною мовою у них була російська мова.

Почали підносити голову також комуністи, які напливали з Московщини, щоб в Україні організувати більшовицькі "ячейки".

Літом був розміщений в Могилеві й околиці 20-ий піхотний полк, який воював на італійському фронті. Це був галицький полк, і в ньому в більшості служили українці. Для них була велика благодать вирватися з стрілецьких ровів в альпійських скалах і стояти залогою на Україні, де і смерть не заглядала так часто в очі і де було що їсти, пити й курити, те чого кожний вояк потребував. Та їхня відсутність на італійському фронті послабила силу австрійського фронту, тому по короткому відпочинкові на Україні, прийшов наказ повернути полк на італійський фронт. Вояки збунтувалися, покликаючись на слова цісаря Карла, що мав обіцяти їм, що на  італійський фронт їх більше не вишлють. Частина полку забарикадувалася в касарнях у місті і заявила, що з касарень не рушиться. Тоді покликано відділ мадярських вояків, які почали обстрілювати збунтованих, і вони, побачивши, що це не жарт, піддалися, але в часі перестрілки було трьох або чотирьох вояків убито. Провідники бунту "зникли" десь серед цивільного населення, а вбитих мали закопати без трун поза цвинтарною огорожею, як військових бунтарів. До мене прийшли чотири жінки-міщанки з великим жалем, що австрійських вояків мають закопувати без трун, поза цвинтарем і без батюшки. "Це ж не годиться, вони наші люди, такої релігії, як ми, тому просимо вас дайте нам дозвіл поховати їх по-людськи". Я  вияснив їм, що такий дозвіл може дати лише військовий начальник, якщо вони бажають, я можу піти з ними, і  нехай вони просять його про такий дозвіл. Жінки боялися, чи їх за це, що мішаються у військові справи, не покарають, але на моє запевнення, що їм нічого не станеться, пішли зі мною до полковника. Він був відсутній, а заступав його адьютант-ротмістр, якому я представив  "делеґацію" і з'ясував їх прохання, яке вони повторили. Він був зворушений таким проханням і сказав мені, що це свідчить про високу культуру тих жінок-міщанок. "Скажіть їм, що я здоволяю їхньому проханню і даю дозвіл поховати вбитих, як ці жінки плянують". Жінки подякували за  вислухання їхнього прохання, і по виході з приміщення команди договорилися, скільки грошей треба на труни і для батюшки за похорон.

Україна стала тепер немов "обітованою землею" для мешканців Австрії та Німеччини, де вже заглядав голод, а тут було всього подостатком. Хто міг, старався "в службових справах" хоч заглянути в Україні, щоб звідси щось вивезти для своєї сім'ї. Приїздили високі військові старшини з міністерства, приїздили і менші "риби", звичайно хтось їх висилав. Стрічаю на вулиці товариша з віденської "Січі", молодого різбаря Брилинського, розуміється, у військовому однострої. "Що тут робиш?" — питаю його. "В березі Дністра є камінь, на якому дуже добре різьбиться, і я з цього користаю, а що комендантом військової частини, в якій я служу, є віденець, він часто висилає мене до Відня, з харчовими посилками, а я при цій нагоді показую моєму професорові мої нові праці. Така "спілка" нам обом на користь".

Та не лиш харчі мандрували з України на захід. Я бачив власними очима поїзди з відкритими вагонами-"льорами" наладовані українським чорноземом і фосфоритами, які їхали в Німеччину збагачувати німецькі піски. За мілітарну допомогу брали собі заплату.

Положення на західніх фронтах не давало надії на перемогу Центральним Державам, голод в Австрії міг викликати заворушення цивільного населення, кружляли вістки про непорозуміння між Австро-Угорщиною і Німецьким Райхом, бо Австро-Угорщина шукала можливости заключити сепаратний мир. В Україні наростало невдоволення гетьманською владою, яка щораз виразніше схилялася до відбудови "матушки Росії". Про Українських Січових Стрільців, що були тоді залогою на Херсонщині у військовій частині, якою командував австрійський архикнязь Вільгельм (Василь Вишиваний) кружляли чутки, що вони хочуть проголосити Вишиваного гетьманом України. Це дуже дразнило німців-прусаків, які, мабуть, плянували посадити на українському троні одного з синів кайзера Вільгельма. В кожному разі побут УСС-ів в Україні був солею в очах австро-німецьких політиків, які домоглися таки, що УСС-ів перекинено з України на Буковину.

Так проминали дні без надзвичайних подій, аж 31 жовтня, ранком, почув я на басарабському березі Дністра крики мадярських вояків: "Ельєн а рєпубліка"! (Хай живе республіка!). Ага, вже закінчилася австро-угорське панування, і мадяри хочуть республіки. Військові частини почали збиратися на залізничій станції і через Бесарабію прямували на захід. Перші "зникли" з грішми "рахівничі", що мали першого листопада виплачувати платні. Румунське військо перейшло ріку Прут і старалося обеззброювати австрійських вояків, тому вони збиралися в більші відділи, виставляли у вікнах поїздів скоростріли і так пробивалися до граничної станції на Буковині. Старий полковник, що був під цю пору комендантом міста, ходив роздратований по кімнаті і нарікав: "Так, так, і чехи, і поляки, і українці і мадяри — усі вони хочуть власної держави, а бідної Австрії нема кому боронити".

З околиць Могилева стягалися до міста австрійські частини у військовому порядку, бо так було найпрактичніше одержати чи радше заняти місця в поїздах, що їх доставляла українська залізниця у двох напрямках: через Бесарабію в напрямі Чернівці і на північ в напрямі Тернополя.

З київських щоденників було відомо, що у Львові вже українська влада, що почалися вже бої з поляками і був заклик, щоб вояки-українці з австрійської армії повертали з фронтів та голосилися до оборони Львова. Удвійку з пор. Климом хотіли ми задержати якусь військову частину, що переходила містом, зібрати разом вояків-українців і сформовано, як військова одиниця, їхати в Галичину. На жаль, наші промови до переходячих військових частин не мали успіху. Всі мали приблизно такі самі аргументи: давно не були вже вдома, знесилені довгою війною, але, як буде потреба, зголосяться до українського війська. Ми оба повернули під нашу "канцелярію" та наражувалися, що далі робити. До нас підійшов український старшина і, побачивши тризуби на наших шапках, запитав, чи ми українці. Представився нам, що він командир "окремого загону запорізьких низових козаків", що був сформований в Могилеві, мабуть, як частина вільного козацтва. Прізвище його було Порайко, що згодом "вславився", як завзятий більшовик. Він запропонував нам вступити до його загону, а згодом помандруємо на оборону Львова. Ми погодилися на його пропозицію, і він зразу виписав нам посвідки, що ми належимо до "загону низових козаків" але мусимо день-два почекати, аж наше приняття буде оформлене денним наказом загону. Ми передали Порайкові польовий телефонічний апарат та ще деякі дрібниці з військового виряду, що нам залишилися. Я чекав два дні на формальне покликання до загону, але тому, що в київських щоденниках були дальші заклики, щоб голоситися до Українсьної Галицької Армії, я рішив вертати в Галичину. Чекати на оформлення в загоні, не міг і тому, що опинився без грошей, які забрав зі собою австрійський рахунковий, не вплативши платні за місяць листопад. Їдучи дорожкою на залізничу станцію, спинив мене старшина загону і спитав: "Куди ж ви їдете? Сьогодні в приказі є про ваше приняття до загону". "На жаль, вже запізно, бо я рішився їхати. Нас кличуть до оборони Львова".

На залізничій станції дістався я до санітарного поїзду з хворими австрійськими вояками і наступного дня приїхав у Тернопіль і через Рогатин, Ходорів до Самбора, де жила моя мама і брат. Наступного для зголосився в окружній  команді до Української Галицької Армії.

...

Редакція і  Адміністрація  В. К.