УПА на Волині в 1943 році

Полк. М. Омелюсік

Пишучи ці рядки мушу застерегтися, що вони оперті головним чином на моїх особистих спостереженнях. Публікації, які до цього часу вийшли друком і які мені відомі, в певній своїй частині грішать дещо суб'єктивністю і часом мають полемічний характер. Мені здається, що майбутній історик не знайде багато матеріалів з джерел військових штабів того часу, бо бойові штаби УПА, що по своїй природі були дуже рухливі і не мали забезпеченого запілля, такі цінні матеріали як звіти, донесення, накази і т. п. по використанні нищено, щоб не попали до рук ворога. Наприклад, вся канцелярія Штабу УПА Волинь-Поділля складалася з однієї скриньки головним чином з мапами, що часто носив її на плечах один-єдиний писар, що був на цілий штаб. Потрібні ж секретні папери та шифр носили в своїх торбинах начальник оперативного відділу та начальник штабу.
Силою обставин прийдеться користати з архівів партійних організацій, що збереглися чи збережуться. Особисті спогади будуть цінним матеріялом для майбутніх істориків, але, на жаль, їх ще мало з'явилося в пресі, і то більше в формі літературних оповідань або партійної полеміки. Я хочу подати тільки невеликий фраґмент з дій УПА, обмежений і територіяльно і в часі, бо лише Волинь в 1943 році (при чому і в тому часі не можу охопити всіх дій УПА на цілій території Волині).
Після окупації німецькими військами Волині та Галичини в кінці червня та на початку липня 1941 року на цій території самочинно організувалася українська адміністраційна влада, не чекаючи на зарядження німецьких військових властей. Були зорганізовані районові і повітові управління і навіть Обласне Управління в Рівному. Німецькі Ортскомандантури переважно приймали до відома цей факт і не вмішувались в нижче управління. До прибуття німецької цивільної адміністрації військові ортскомандантури номінально керували всією адміністрацією краю і були лише в повітах, а нижче, в районах, вся адміністрація спочивала в українських руках. Але і в повітах фактично керували повітами і навіть областю українські управління, звітуючи лише в ортскомандантів, а ті не дуже вмішувались в адміністративне управління, пильнуючи головно безпеки з погляду військового.
Найнижчою адміністративною клітиною була село-громада, наступна район (так як було за большевицької окупації), далі райони зводились в повіти-округи з територією, так як було за Польщі (бо за большевиків повіти були скасовані), і нарешті — область. Поліція була зорганізована в районах і повітах в досить чисельному стані (на район 30-50 поліцистів), крім того сотня повітової поліції. В Галичині адміністративна організація була дещо інша. По пересуненні границь армійського запілля на схід, в Західній Україні було встановлено німецьке цивільне управління. Німці офіційно впровадили цивільне управління з 1 вересня 1941 року, але фактично владу перебрало воно з кінцем вересня і початком жовтня. Коли під час адміністрування запілля військовою владою існувала до певної міри неписана автономія в адміністраційному правлінні, то з приходом до влади Німецького Цивільного Управління ситуація змінилась основно. Українську адміністрацію залишено лише в сільських громадах та частково в районах, але на кожний район був призначений крайсляндвірт з двома а то й трьома помічниками, які фактично й керували районами, бо перебрали на себе всі господарські справи.
На Волині німці залишили той правний стан, що був за большевицької окупації, особливо щодо права власности та нерухомости та всілякого роду господарських об'єктів. А що це все було націоналізоване, то правним спадкоємцем мусіла бути німецька держава. Власного нічого не було, навіть селянського дрібного господарства. За німецьким законом, виданим для України, суди, також і німецькі, не мали права розглядати справи про власність на нерухомости, лише про право посідання. Тільки в Галичині („Генеральна Губернія") українці могли мати земельну власність до 20 га. —- Можна було б навести ще більше прикладів правного порядку, характеризуючих дійсний замір німців в майбутньому щодо України з виданих ними роспоряджень, але це не належить до моєї теми.
Отож Цивільне Німецьке Управління організувало в повітах Ґебітскомісаріяти з ключовими відділами Уряду Праці, Ґебітсляндвірта та Шефа безпеки. Бувший український начальник повіту спершу був залишений як зв'язковий між німецьким ґебітскомісаріятом та нижчими клітинами (районами), але без жадних прав, а пізніше — в деяких повітах і зовсім відсунений. Вищі інстанції були, як відомо, Генералькомісаріяти і нарешті Райхскомісар України.
Українська поліція була підпорядкована повітовому командантові поліції, який був старшиною СС, і який в районах призначав командантів німецької поліції та утворював пости в складі кількох, або кільканадцяти жандармів, а як треба було, то й кількадесяти. Незалежно від того діяло СД та Ґестапо. Українська поліція перейшла на ролю вже допоміжної. Уряди праці вербували „добровільних" робітників до Німеччини, ляндсвірти викачували контингенти, які складалися з 22 родів різних товарів, від клоччя до м'яса, Служба СД притягнула до співпраці бувших НКВД-истів для боротьби з українськими націоналістами і т. д.
Але ця машина функціонувала ще сяк-так лише в першій половині 1942 року, поки ще шруба не дуже була прикручена, поки порівняння з попередньою большевицькою окупацією виходило ще на користь німців, та поки людність не переконалася на фактах, що несе для України німецький націонал-соціялізм. Ілюзії про можливість співпраці, навіть серед великих оптимістів, щезли, хоч і ще були люди, що виправдували все військовим часом і казали, що, мовляв, після війни все зміниться. Маючи тепер документарні дані, можна сказати, що може й змінилося б, але на гірше. 1942 рік пройшов ще, порівнюючи, спокійно на селах, але в містах позначився великими розстрілами українського національного елементу та визначніших людей науки та культури. Відносини між німецькою адміністрацією та українським населенням погіршувалися з кожним днем. Континґентова шруба притискувалася, робітників до Німеччини уряди праці вербували за допомогою німецької жандармерії, брутальність німецької адміністрації ображала національну гідність кожного українця. Постає напружена ситуація. Винищення літом 1942 року в бестіяльський спосіб всього жидівського населення показало на що здібні німці, коли їм треба буде винищити не тільки поодиноких людей, але й цілу націю.
Серед спокійного мирного населення відчувається відрух самооборони. І коли націоналістичні організації в підпіллі працюють над проблемою розгорнення збройного руху спротиву, населення сприймає вістки про це з захопленням і вже небагато таких, що ще сумніваються в доцільність цього руху. Терор, який німці зміцнили з початком 1943 року (масові розстріли в Рівному 8 березня 1943 р., в Крем'янці 23 лютого 1943 р. та інші) спричинився до народження жадоби відплати та до кипучої ненависти.
Так постала потенціяльна УПА.
Цей відступ від властивої теми я навів, щоб показати тим, що не були в той час на Україні, або були там, де панували інші обставини, на якому тлі почали розгортатися дії УПА та про її організацію.

***

Про необхідність збройного спротиву, як проти фашистівської Німеччини так і проти большевицької Москви, тепер вже нема дискусії. З одного боку ми мусіли показати перед світом, що змагаємося всіма нашими можливими силами проти поневолення нас Німеччиною, з другого ніяк не бажаємо приймати „визволення" нас від німецької окупації червоною Москвою. А коли так, то ми й мусіли стати перед необхідністю створити підпільну партизанську збройну силу, що прийняла назву УПА (Українська Повстанська Армія), якій логічно відразу прийшлось змагатися на двох основних фронтах — проти німців і проти червоних москалів, а крім того ще й проти польських наїзників, що маючи самі невелику силу, прилучилися чи то до німців у вигляді допоміжної поліції, чи до большевицької партизанки, в якій мали на північному Поліссі навіть окремі частини. Це основне і велике завдання УПА вимагало розгорнення потужної сили, що охопила б усі терени і шахувала б німецьку адміністрацію всюди. Обмеження партизанських дій лише на звужені терени на лісових просторах не осягало б поставленої мети, бо ці терени не тяжко було б ізолювати, та й дія на обмежених просторах не дала б бажаного ефекту. На канібальські звірства треба було відповідати сильними дошкульними ударами і то власне в тому самому терені. Вже березень 1943 р. позначився зорганізованими виступами УПА в ширшому маштабі. В деяких містах збройною силою звільнено в'язнів з в'язниць: Крем'янець, Дубно. Однієї ночі (18 березня 1943) відбувся напад на всі районові пункти крайсляндвіртів. Багато з них знищено. Почалася вже одверта війна між партизанами УПА та німецькою адміністрацією. З того часу німецька адміністрація та поліція замуровувались в містах і більших містечках, збільшили залоги німецької жандармерії, покликали на службу як допоміжну поліцію поляків і в більш центральних місцях шуцбатальйони так званих козаків (москалів, що пішли на службу з полону), лотишів, узбеків та ін. Адміністрація в терені не могла вже сваволити і запускалася туди лише вдень і в супроводі сильних відділів жандармерії та допоміжної поліції.
Німці пробували ще тероризувати населення, але вже реакція наступала негайно. Наприклад, коли на Крем'янеччині спалили село Молотьків і вистріляли майже все тамошнє населення, за пару днів пізніше повітовий відділ жандармерії, що їхав автами, був знищений і там вбитий шеф поліції, офіцер СС; коли в травні сильні відділи жандармерії спалили с. Стіжок і помордували людей, в поворотній дорозі заскочили їх відділи УПА та дощенту знищили; на місці лишилося коло 200 трупів німецької поліції. Німці навіть не повезли їх ховати до міста, як вони це звичайно робили, щоб не зробити прикрого враження, і поховали вбитих там же на місці. З цим відділом німців були й танкетки. Те саме діялося і в інших теренах. Коли німці переконалися, що їх злочини безкарно не проходять, стали обережнішими. Вже в другій чверті цього 1943 року УПА володіла деякими теренами неподільно, куди не сміла заглянути німецька влада і де УПА могла свобідно розгортати свою організаційну і вишкільну працю. Такий терен не був лише один на Волинському Поліссі, їх було більше в різних повітах, де були більші лісові терени. Увесь терен Волині вночі належав до УПА, бо німці і допоміжна поліція сиділи в містах і містечках в спеціяльно вибраних мурованих будинках, з замурованими вікнами назовні, щоб не можна було закидати гранатами. Всю організаційну і господарську працю відділи і адміністрація УПА вночі виконували необмежено.
Як я вже писав, УПА провадила рівнож боротьбу з червоною партизанкою. Червона партизанка була не що інше, як регулярні військові частини червоної армії, що повітряним шляхом перекидались до нас, головно на Поліські терени. До половини 1943 року терен їх дій вдалось звузити до самих північних теренів Полісся над рікою Прип'яттю, а на Поліських теренах за колишнім кордоном Польщі вони майже цілком панували. Червона партизанка мала свій штаб в Москві, була вивінована в модерну ручну зброю, технічні засоби зв'язку, діставала зброю та пошту літаками, якими і відтранспортовувала ранених. На колишніх польських теренах Волині червона партизанка мала своїх опірних пунктів дуже мало. Мені відомо: в Цуманському лісі коло Клевані були два батальйони, що окопалися та замінувалися так, що доступ до них без тяжкої зброї і танків був неможливий. В Суражських лісах силою коло двох батальйонів. Гніздо в Цуманському лісі (коло Клевані) перешкоджало в свободі наших рухів і було центром зв'язку червоної партизанки. УПА тричі пробувала його зліквідувати, але безуспішно з браку тяжкої зброї. Нам попалася одного разу пошта червоних партизан, розташованих на північному Поліссі. З неї було видно, що ці партизани походили з Москви, Рязані та центральної Росії і ні одного не було з України. До них прилучувались місцеві комуністи, але таких приймали мало, переважно жидів. Москва постачала партизанам все, крім харчів, які вони мусіли здобувати на місці, а тому, що терен був опанований УПА, то такі випади зустрічали відсіч. Червона партизанка не робила поважних протинімецьких акцій, а займалася головно провокаційними виступами, щоб викликати відплатні акції німців проти місцевого населення. Наприклад, зірвуть шину на залізниці, то обов'язково коло села заміна шини є справою пів години, а село терпить від терористичної відплати німців. Червона Москва зараз з початком війни з німцями 1941 р. пробувала творити комірки своєї партизанки, скидаючи для цього вишколених вояків в терен, але що вони серед місцевого населення зустрічали ворожу поставу, то цей спосіб занехали і почали посуватись на захід з Білорусі і східнього Полісся. В першій половині 1943 року УПА відтиснула їх на північ та на
схід. Ще літом того ж 1943 року сильний відділ червоної партизанки, понад 2.000 людей, під проводом Ковпака пройшов через всю Волинь до Галичини, де його до щенту розбито. Відділ його розсипався і майже увесь був переловлений в Галичині та на Волині відділами УПА. Самому Ковпакові пощастило втекти назад. Метою цього рейду, за заявою Ковпака, було знищення нафтових споруд в Дрогобиччині. Але ясно, що німці, слідкуючи за рухом Ковпака, недопустили б його до району Дрогобича, бо на це ще мали сили. Насправді мета була інша, а саме — рейд пропаґандивно-терористичний по Західній Україні. Всюди, де пройшов Ковпак, він спеціяльно полював на місцеву українську адміністрацію та на націоналістів і коли їм вдалося когось зловити — розстрілювали.
Цілком інша ситуація була на теренах Волині, що між першою і другою світовими війнами належали до СССР. Загально беручи, крім підпільної сітки ОУН, української національної партизанки там не було. Населення стероризоване з одного боку німцями, а з другого підпільною сіткою НКВД та членів компартії, що лишилися в терені, боялося виявляти будь-яку рухливість та симпатії. Щоб піднести дух населення та освідомити його національно, УПА висилало свої рейдуючі частини, що заходили далеко на схід від Бердичева та Житомира. В другій половині 1943 року з групи Південь — Енея були вислані курені Негуса та Макса. В тому ж часі тричі рейдував аж на схід від Житомира та Бердичева, а також Коростень к-р Верещака, висиланий Головним Командуванням. Ці рейди були особливо тяжкі з огляду на те, що большевицька партизанка скупчувала всі свої наявні сили з метою знищити рейдуючі частини. Не дивлячись на ці труднощі рейди були завжди успішними. В одному з них Верещака дощенту розгромив поліційну школу фольксдойчів з Житомира, що була вислана німцями проти нього.
З пересуненням фронту війни ближче на захід під кінець року, частини УПА перейшли на територію, що належала до війни Польщі, де почато робити переорганізацію відділів УПА, маючи на меті проховзнутись в запілля сов"єтського фронту тоді, коли він підійде. Тут треба зауважити, що Житомир і околиці були призначені для поселення фольксдойчів, і їх вже почали переселювати з інших, головно південних, теренів України, що мали інше призначення. Після появи в цих околицях УПА, що виганяла фольксдойчів та карала німецьку адміністрацію, фольксдойчі стали розбігатися.

Організація

Рік 1942 пройшов ще в підготовчих працях для розгортання відкритого збройного спротиву. І хоч вже були випадки дрібних збройних виступів, то це були, покищо, випадки спорадичні. Коли на початку 1943 року українська поліція відмовилась арештувати людей, що були завербовані на працю до Німеччини, німці в деяких місцях (3долбунів, Рівне) почали роззброювати її та розстрілювати. На початку березня 1943 р. українська поліція, за виїмком небогатьох осіб, захопивши всю зброю, яку посідала та яку мала під своєю охороною, пішла в ліс. Це були основні кадри сяк-так вишколених людей для розгортання більших відділів УПА.
З того часу, себто початку 1943 року, починають розгортатися збройні дії повстанців більшими відділами. Правда, до того часу на Волинському Поліссі існували загони українських повстанців під проводом Бульби-Боровця, але вони перебували на обмеженому терені Полісся і не могли розгорнутися в потужну силу, щоб зорганізувати спротив на цілому терені Волині, що стало вже необхідністю. До половини 1943 року організація армії зарисувалася в формі, в якій була завершена на початку другої половини того ж року. Найбільшими тактичними з'єднаннями були курені, що складалися з 2-3 сотень, та чоти тяжких кулеметів, але в більшості цих чот кулеметів не було. Сотні були озброєні, крім крісів, по 1-2 легкому кулеметові (переважно Дехтярьова) на чоту та по одному сотенному ґранатометові. Але це не була постійна норма, все залежало від наявности в даний момент відповідної зброї.
УПА, що не спиралася на регулярну армію нормального типу з організацією, що їй надано державною владою, і що таким чином не спиралася на бази чи допомогу власної держави, та при тому, не маючи взагалі союзника, природно могла розраховувати лише на акції малої під'їздової війни і вивіновувались тими засобами, що їх знайде в терені чи відбере від ворога. Тому райони дій для певних частин обмежувались територіяльно, виключаючи випадки, коли треба було скупчувати більші сили. Загально кажучи, частини УПА мусіли бути прив'язані до територій, що вигідніше можна було використовувати для акцій, укриття, вишколу та вивінування. Очевидно, найбільше надавались на те лісові терени. Але з другого боку необхідно було взяти в свою сферу дій також і терени, де було гірше скриватись, і тоді ці відділи мусіли краще замаскуватися. Тому й відділи УПА ділились на піввідділи, з'єднані в більші відділи (курені) і розташовані в недоступніших для ворога теренах, і на теренові частини. Ці останні не більше сотні (теренові сотні, чоти і рої). Розуміється, що операції і саме існування відділів УПА були можливі тому, що все населення дуже сприяло тому рухові та охоче давало всяку допомогу. Населення України глибоко ненавиділо як першого московсько-большевицького окупанта, так і другого німецького. Треба було подивляти ту готовість селян допомогти чим можна, хоч вони за зв'язки з УПА та за те, що давали харчі, підводи, або нічліг, чи притулок для ранених, — наражувалися на знищення при більшій акції німецької поліції. Все населення активно допомагало чим могло, і це була власне потенціяльна УПА.
В другій половині 1943 року організація зарисувалась в такій формі: Ціла Волинь з промінюванням на Поділля та на Київщину підлягала одному провідникові і командирові. На той час це був Охрім-Клим Савур (полковник Клячківський, згинув в бою з червоним окупантом літом 1944 р.). Начальник штабу — полк. УНР Гончаренко (генерал Ступницький, згинув в бою з червоним окупантом ЗО липня 1944 р. разом з своїм сином Юрком, старшиною, по скінченні старшинської школи УПА „Дружинників" в жовтні 1943 р.). Начальник оперативного відділу — полковник УНР (Омелюсік). Начальник розвідчого відділу
— полковник УНР (Литвиненко). Місце постою: Костопільщина на Поліссі. Довший час штаб перебував в районі Стидинь Великий, Костопільського повіту.
Далі терен був поділений так: а) Північна Група — к-р Дубовий (псевдо), район дій — повіти Сарни, Костопіль, Пинськ. Начальник штабу — Макаренко, а пізніше Бористень, б) Група Північний Захід — к-р Рудий (пс). Начальник штабу — сотник, старшина армії УНР, псевда не пригадую. Район дій: повіти Луцьк, Горохів, Володимир Волинський, Камінь Коширський, Ковель, Кобрин і Бересть з промінюванням за р. Буг, г) Група Південь — к-р Еней (пс). Начальник штабу — Голубенко (псев.). Район дій: повіти Рівне, Здолбунів, Дубно, Крем"янець, Остріг, з промінюванням на схід і на південний схід.
Кожна з груп мала певну кількість куренів війська. Найчисленніша була Північно-Західня Група, далі Південна, і нарешті Північна. Більших з'єднань, як курінь, не було. Коли вимагалось більше куренів для більших акцій, то вони з'єднювались лише для певної операції під командою визначеного командира. З бігом часу скількість куренів і чисельний склад їх збільшувався, але командування не могло брати всіх бажаючих з браку зброї та труднощів забезпечення харчами, одягом та інш.
В часі З'їзду представників поневолених Москвою народів в днях 21-22 листопада 1943 року завершилася централізація командування УПА в одних руках. Головну Команду над всією УПА як колишньої підсовєтської України так і Західньої перебрав ген. Тарас Чупринка. Частини, що діяли на території, що я їх вище зазначив, прийняли назву „УПА Північ".
Але крім війська, зведеного в сотні і курені і розташованого в теренах недоступних для ворога, існувало значно більше війська в терені по селах. Майже кожне село мало свої частини самооборони від роя до сотні включно, в залежності від величини села та посідання зброї. Ці частини майже не піддавались облікові і їх скоріше можна б зарахувати до боївок організації ОУН під керуванням їх підпільних провідників, як районів, громад. Перед акцією в терені районові зголошували наявність зброї, чоловіків, дівчат та жінок. — Штаб мав на обліку частини, зведені в більші з'єднання, але ніколи не знав докладно, якими силами може розпоряджати в терені, бо вони не піддавались облікові і були змінливі чисельно.

Старшинські і підстаршинські кадри та вишкіл

Питання старшинських кадрів було дуже клопітливе. Старшин українців, що служили в польській армії, майже не було. Старих старшин українських армій з часів визвольних змагань 1917-1921 рр. можна було порахувати на пальцях, але і ці вже старші віком, в технічно змодернізованому війську не служили та були мало придатні для рухливої партизанської війни, а хіба для організаційно-адміністративної праці та для нав'язання тяглости до традиції визвольної боротьби з 1917-1921 рр. Функції нижчих старшин могли ще виконувати досвідчені підстаршини. Але для керування вищими з'єднаннями та для праці штабової старшин бракувало. Треба було скористати також з вербування старшин червоної армії, що залишилися нелегально в запіллі німецької армії, або що тим чи іншим способом повтікали з німецького полону. Цих старшин можна було зустрінути з різних національностей. Багато з них були дійсно віддані душею патріоти, але деяка кількість знайшла собі місце в УПА, лише щоб перетривати. Треба було мати великий такт, щоб з одного боку не образити гідности старшини, дійсно чесного свідомого патріота-українця, а з другого боку мати на увазі скритих ворогів, що охоче воювали проти німців, але дійсне обличчя виявляли при зустрічі з червоними партизанами, або червоною армією. Особливо настрої змінилися після упадку Італії, себто, коли позначився зворотний пункт у ході війни. Напр. в групі Рудого оперативною частиною керував підполк. генерального штабу червоної армії, який був зловлений на тому, що мав зв'язок з червоною партизанкою. В групі Енея була розкрита ціла змова на користь Москви під проводом його ж таки шефа штабу, теж майора генер. штабу червоної армії (Голубенко-Загній). Він користувався навіть симпатією українського суспільства і співпрацював в українському видавництві перед вступленням до УПА. „Кацо", що спричинився до розгрому командного складу старшинської школи „Олені" — був лейтенантом червоної армії, осетин, почав працювати в УПА в серпні 1943 р. і спочатку був інструктором в підстаршинській школі, а згодом у старшинській. Покійний генер. Ступницький охрестив його „Кацо", симпатизував з ним і як з осетином і як з борцем за свій нарід.
Але кваліфікованих старшин у більшій кількості ми могли мати тільки з червоної армії. Щоб запобігти кризі хоча б у складі молодших старшин, була заснована перша старшинська школа, в липні 1943 року з 3-4 місячним курсом, в залежності від обставин. Ця школа під назвою „Дружинники" пройшла свій курс майже без перешкод і вже на кінець жовтня мала 120 нових молодих старшин. Командиром школи був пор. Горинь, викладачами: полк. Ступницький, полк. Омелюсік, капіт. черв, армії Бондаренко, лейт. черв, армії Дніпровий, та інші, яких псевд не пам'ятаю. В місяці жовтні зформувалася вже друга старшинська школа, що її командиром був майор Поль (Польовий), старшина УНР, а його заступником Боровий-Босий. Ця школа зимою з 1943 на 1944 рік пересунулась у Карпати і там вже було організоване дальше навчання в цій школі, що прийняла назву „Олені". З браку кваліфікованих викладачів старшинська школа була організована лише одна. Кожна група мала свої підстаршинські школи, з яких виходили добрі підстаршини, бо у вихованців було багато енергії та завзяття, а також приймались до школи повстанці з освітою. Мушу згадати, що до школи старшин приймалися повстанці з середньою освітою і лише виїмково без цієї освіти для осіб, що відзначилися в бойових діях, але не менше 6-ти кляс гімназії, чи відповідної школи. Крім того була ще школа саперів і мінерів. Цією школою керував досвідчений старшина, спеціаліст червоної армії. Викладав там також полковник інженер С, що перед тим був у штабі отамана Бульби-Боровця.

Озброєння

Зброя — це болюче місце УПА. В силу необхідности вона була дуже різноманітна в залежності від того, хто яку здобув, бо переважно повстанці вступали в ряди УПА зі своєю зброєю. Зразки ручної зброї вживали які вдалось добути — російські, польські, німецькі, мадярські. Але, зрозуміла річ, що набоїв до них не можна було постачати в потрібній кількості та регулярно. Як зброю, так і набої повстанці мусіли здобувати на ворогові, бо тільки в цей спосіб УПА могла озброюватися. Бували випадки, коли командири діставали догану за те, що вв'язалися в бій, хоч навіть і переможний, але не опанували терену після бою, щоб забрати зброю. Командування посилало за набоями до Галичини, де їх в різний спосіб здобували.
Під кінець другої половини 1943 року напр. в частинах Північної Групи Дубового УПА мала лише по 20 набоїв на кріс — лише для самооборони. Командування дало наказ не вв'язуватися в бій, коли нема певности, що бій буде абсолютно переможний і буде опанований терен для забрання всієї зброї.
Автоматичною зброєю озброєний був командний склад, навіть підстаршини, переважно російськими „фінками" та в меншій кількості німецькими МП.
Озброєння кулеметами було також головним чином російськими ручними Дехтярьова та тяжкими Максима, але деякі частини мали й німецькі. Найбільш популярними були ручні кулемети Дехтярьова. Тяжких на озброєнні було мало. Загально беручи, ручних кулеметів було на сотню 2-5. Кожна сотня мала ще 1-2 гранатомети. Бомбомети зустрічались рідко. Щодо артилерії, то всього кілька протипанцерних гарматок мала Північна Група. Назагал УПА гармат не мала. Можна було б знайти й направити деяку кількість польових гармат, особливо протипанцерних, але вони були безвартісні з браку мірничих та оптичних приладів, як також і набоїв. Панцерної зброї УПА не мала. Були випадки здобуття малих панцерників від ворога, але технічно вивінувати та дати технічно вишколений персонал для панцерників УПА не могла.
Загально УПА своєю зброєю могла діяти лише в закритих теренах, або вночі і не могла вв'язуватися в бої на відкритих теренах проти ворога, що був вивінуваний тяжкою зброєю. Проблема зброї була для УПА завжди тяжкою.
Твердження автора брошури „В ім'я правди", ст. 8, що на Поліссі ще з 1941 року було заховано зброю для цілих дивізій, не відповідає правді, але й сам автор на стор. 21 цієї ж брошури сам це заперечив.

Зв'язок

Найкращим типом зв'язку для партизанських військ під час бою або маршу був би радіо-зв'язок. На жаль УПА не посідала ні апаратів, ні вишколеного персоналу. Коли б можна було добути апарати, то способи вишколення радистів знайшлися б. Але апаратів — ні російських, ні німецьких — не можна було здобути. Про телефонічне сполучення рухливих малих частин не можна було думати. Правда, в Південній Групі три курені, що були росташовані на віддалі 5 кілометрів, один від одного, зв'язалися телефоном, але лише на час довшого постою. Був телефонічний зв'язок між частинами Північно-Західньої Групи, але це не становило правила і на це дуже мало було устаткування. Загально радіової та телефонічної сполуки не було. В жовтні 1943 року центральний штаб командування на Волині (Савура) зладнав одну радіостанцію, але засяг її був невеликий, всього до 100 км. і штаб міг користуватись лише для зв'язку з Північною Групою, яка в той час вела наступ на російсько-більшевицьких партизан, що загніздилися в Морочинському районі, з метою витиснення їх за Прип'ять.
Засобами зв'язку були зв'язкові — кінні, селянськими хурами, а то й піші, особливо коли терени були загрожені або опановані ворогом. Широко використовувались дівчата та молоді хлопці.
Для комунікації, перевозу відділів хурами та постачання — була створена сітка зв'язкових комунікаційних ліній. Лінії ділилися на більш важні та менше важні, військові та адміністративні. Спрямований на зв'язкову лінію відділ чи транспорт пересувався від зв'язку до зв'язку і був супроводжений тереновими зв'язковими. Траплялось, що мобілізувалися для перзвозу хури з цілих сіл (200-300 хур). Цей апарат функціонував дуже чітко. В одну осінню ніч можна було зробити 80, а то й більше кілометрів, бо хури на певних етапах для переміни заздалегідь підготовлялися зв'язковими. Це був основний і майже єдиний засіб транспорту. Автомашин, хоч і можна було здобути і навіть невелика кількість їх була, але існували великі труднощі з бензиною, яка була в руках німців і запаси її находились лише в містах і тому здобуття її в більшій кількості було утруднене.

Господарська частина

Природна річ, що відділи УПА, які не могли спиратись на влаштовані державною владою господарські бази засоблення у всі необхідні господарські засоби, — мусіли спиратись виключно на місцеві, як харчування, так і різні господарські речі, як взуття, одяг, тощо. Правда, було організовано досить багато різного роду майстерень по цілому терені, однак вони не могли справитись з виникаючою потребою. Взуття та відповідного одягу завжди бракувало. Організувати господарський апарат для постачання такої великої кількості людей, при умові, що апарат цей мусить функціонувати конспіративно, надзвичайно трудно при наявності навіть дуже малої кількості сексотів. Приймаючи ж до уваги, що перед тим людність та господарські об'єкти були пограбовані дощенту, спочатку большевиками, а потім німцями, не можна дивуватись, що війська УПА мали в дечому недостачу. Однак же вони не голодували. Що до одягу, то одностайного умундировання зробити було неможливо, а відділи все ж були умундировані однаково своїми засобами, чи то в німецькі, чи совєтські уніформи, які змогли здобути. Харчові засоби перевозились з південних багатших районів на Полісся, бо там було більше скупчення військ на меншому просторі. До шпиталів на Поліссі доставлялись навіть овочі та пшенична мука. Господарчий апарат був зорганізований всюди на місцях, починаючи від господарчої громади і до господарчої округи. Господарчою частиною УПА керував старий кооператор „Зубатий" (псевдо). З вересня 1943 р. приділено йому помічником підполк. армії УНР С, що перед тим був в штабі отамана Бульби-Боровця. Ніяких господарчих транспортів частини УПА не мали, а користувались доставами господарчого апарату тої місцевості, в якій перебували. Підпільний господарчий апарат робив заготівлю необхідних харчів та речей і маґазинував в спеціяльно побудованих криївках. Часто приходилось робити реквізиції за допомогою збройної сили в господарських об'єктах, керованих німецькою адміністрацією, як реквізиції шкіри, муки, масла, тощо. При пересуваннях частин обов'язком цього господарчого апарату було засобити ці частини харчами. Не можна сказати, що цей апарат працював бездоганно, але приймаючи до уваги несприятливі обставини, в яких він мусів працювати, вив'язувався досить добре.

Санітарна служба

Шпиталі та більші урядження медичної допомоги, як відомо, розташовані в містах. Тому, що міста були зайняті більшими частинами поліції та війська, користуватись міськими шпиталями для військ УПА було неможливо. Постала необхідність організувати свої засоби медичної допомоги. Польсько-німецька війна, за нею совєтська окупація прорідили медичний персонал. А крім того лікарів-українців і за Польщі було небагато. З тих лікарів невелика частина зголосилась до праці в УПА. Перед ними постали непоборні труднощі. Нижчого медичного персоналу взагалі не було. Потреби величезні, бо й місцеве населення почало звертатися за допомогою до медичних пунктів УПА. Нашвидку організовано курси медсестер, але жінки, що пішли на ці курси були з різною освітою і тому трудно було дати загальну програму, щоб її як слід засвоїти. Треба було й викладачів.
В цій ситуації організація ОУН запропонувала лікарям-жидам вступати до УПА. Багато їх вступило і тайно були відтранспортовані до місця призначення. Багато з них викрадено з родинами з ґетт, де вони перебували під охороною поліції. Це злагіднило кризу, але її не розв'язало, бо все ж лікарів в УПА дуже не вистачало. Деякі дуже нечисленні досвідчені медсестри і фельчери заступали місце лікарів, особливо в районах теренових медпунктів (як напр. Землячка — (псевдо) і інші. Начальником санітарної частини УПА призначено лікаря д-ра Енея (псевдо), що організував шпиталь при штабі УПА на Поліссі. Курсів медсестер в терені було декілька. Організовано шпиталі в місцевостях більше закритих від ворога, куди він міг би дістатись лише більшими силами, та теренові медпункти, менше прив'язані до місця. Ці останні часто міняли свої місця, бо ворог часом вишукав їх місце перебування. В таких теренових пунктах часто не було нижчого обслужного персоналу і медсестри все самі робили. Це була велика самопосвята. В часі наскоку ворога вони переносили ранених на своїх плечах та їх ховали. Звичайно ранених та хворих розміщувалось по хатах і по стодолах. Не існувало ні приладдя ні відповідної білизни. Поповнення аптек медикаментами бракувало. Всі запаси, що їх мали аптеки за Польщі, майже вичерпались за час совєтської та німецької окупації і в них трудно було щонебудь дістати, особливо в більшій кількості. Подекуди злагіднювано кризу тим, що перепачковувано медикаменти з Галичини та Генеральної Губернії, але й там їх бракувало, але все ж таки було дещо краще, як на Волині. Медичний персонал, не зважаючи на такі труднощі, виконував свої обов'язки героїчно. Не чув я випадку, щоб хтось з лікарів-жидів намагався перейти на бік червоних партизан. Бували випадки, коли відділ мусів розпорошитися перед сильнішим ворогом і незмінно лікарі з'являлися в своїй частині. В одному випадкові лікар-жид цілу добу ховався по шию в болоті перед червоною партизанкою, заки зміг дістатися до своїх частин. Дуже часто тяжко ранених та хворих доручувалось опіці місцевого населення, конспіративно, з огляду на небезпеку для них від частого пересування в терені. Населення радо опікувалось цими вояками. Беручи загально, хоч і як трудне було становище медичного персоналу, то своє завдання він виконав як міг з честю.

Адміністрація

Хоч адміністрація безпосередньо не входила в адміністраційну схему армії, але що її завдання були скеровані на постачання та допомогу для армії, то мушу торкнутися коротко її організації. Адміністраційна сітка була побудована організацією ОУН. Нею були охоплені найменші сільця та колонії. Поруч з офіційною адміністративною владою, що підлягала німецькій окупаційній владі, зорганізовано рівнобіжну підпільну сітку цієї влади. І так в сільських місцевостях зверхниками над сільською громадою були станичні, кілька станиць становили кущ, а зверхником був кущовий, далі йшли райони та нарешті округи. Начальники округ підлягали вже командирові групи військ УПА. Нижчий адміністративний персонал в більшості до районових включно, офіційний з підпільним, добре порозумівалися і спільно упляновували програму своїх дій. Особливо завжди пекуча була справа достави контингентів для німців. Спільна нарада вирішувала що можна дати, а що треба саботувати. Населення добре знало сітку підпільної адміністрації у себе, але я не чув випадку, щоб хто був розконспірований. Справа була поставлена так, що коли в якійсь місцевості з'являвся незнайомий чоловік, він негайно був затриманий і опитаний, звідки, хто й куди. Працювати аґентам в терені було дуже тяжко. В рамках адміністрації працювала господарча частина, що займалась доставою необхідних харчових та господарських засобів.

Кавказькі народи

Мені приємно пригадати, що в рядах УПА брали участь бійці — представники поневолених Москвою народів, як: азербайджанці, грузини, калмики, узбеки, татари та інші.
Це був прекрасний бойовий матеріял, військово вишколений та набулий практичного знання у війні. Бійці ті з німецького полону, були призначені німцями для зформованих різних національних частин для боротьби з УПА. Але піддавшись обрібці наших людей з УПА, вони переходили досить чисельно на наш бік і обертали свою зброю проти наших загальних ворогів. З цих бійців були зформовані навіть окремі сотні, а навіть і курені, бо таких два випадки знаю: один з азербайджанців в Групі Південь і один з узбеків в Групі Північний Захід.

Завваги та висновки

Часто зустрічаємо запити — якими силами розпоряджала УПА. На цю тему є різні оцінки цифр, навіть до 200.000 вояків. Не входячи в полеміку з деякими авторами, що мають скоріше емоціональне уявлення про число й бойову вартість УПА (напр. одна сотня повстанців дорівнює одному полку регулярної армії — Бюлетень Гол. Ком. УНГ 1951 ч. 9), чим тверезу оцінку, мушу ствердити, що під кінець 1943 р. УПА на Волині дійшла до найвищої точки кількостевого розвитку, то є — мала найбільшу кількість людей під зброєю. Натомість Галичина найбільшу кількість мала в половині 1944 р. За оцінкою штабу, ефективна сила УПА на Волині в другій половині 1943 р. виносила около 20.000 озброєних людей, до яких належали організовані курені й сотні, що постійно були зібрані під командою командирів і теренові частини (від роя до сотні), що виконували місцеві спеціяльні завдання. З огляду на відірваність від штабів, вони мали більшу автономію в своїх діях. Але сила УПА мірялася не тільки цими ефективними силами бійців. За ними була могутність моральної сили народу, бо він власне давав моральну і матеріяльну допомогу і він становив ту потенціяльну УПА, що при мобілізації чи всенародному здвигові дійсно могла б виставити 200.000, але в тих обставинах хіба з косами та вилами. Німці могли б, кинувши відповідні сили, прочистити терен, ізолювавши більше недоступні місця, але на це треба було б великих військових сил, на що німецьке командування дозволити собі не могло. УПА не могла змагатися у відкритім бою з реґулярною армією, що випосажена в бойові літаки, танки та іншу модерну зброю, як і в технічні засоби різних служб. Та й не могло входити в завдання УПА вести наступальні й оборонні операції проти регулярної армії, бо на це не мала вона відповідної організації, озброєння, а також військових недоторкальних баз постачання, словом того, що складає елементи регулярної армії.
УПА була речником збройного спротиву, аванґардом народу в боротьбі проти окупантів. ЇЇ вага більше моральна та політична, ніж збройна. І не важне, хто й коли організував УПА. А важне те, що, чи то в УПА під проводом Бульби, чи то в УПА під проводом ОУН, був найактивніший елемент, ентузіястична молодь, озброєна еманація народу. Всі, хто творив та приймав участь у боротьбі з окупантами, маю сміливість твердити, терпіли і воювали в УПА за кращу майбутність України, а не за примат тих чи інших „івців", так само, як і ті, що загинули або терпіли і терплять у в'язницях, засланнях, чи концтаборах.
Я був би історично несправедливим, коли б не згадав, що для початкової організації УПА дав апарат ОУНр. свої кадри, які з бігом часу розводнювалися. На половину 1943 р. вже була розгорнута чисельна армія, як і сітка, і відділ Бульби не мав вже бойової ваги. За даними розвідки штабу на серпень, його ефективні сили складалися з 180 озброєних людей, що перебували на периферії теренів, зайнятих УПА. Не входжу тут в питання і суперечки про постання і честь першенства заснування УПА. Це до моєї теми не належить. Стверджую лише, чого свідком я був. Після невдалих переговорів про поєднання, к-р Савур дав наказ роззброїти відділ от. Бульби, що й було виконано 18.8 1943 року. Після цього, цей відділ фактично вже майже не існував. Твердження п. О. Шуляка на сторінках „В ім'я правди" стор. 29 і ЗО, що цей наказ дав Еней, штаб якого нібито в цей час перебував в селі Стидень, не відповідає правді. Штаб Енея перебував в Антоновському лісі на Крем'янеччині і Еней був командиром Групи Південь. В Стидні ж перебував Головний Штаб УПА під командою Охріма — Клима Савура, що поляг у бою з большевиками літом 1944 р. на Волині.
Часто дискутувалась проблема, чи варто було творити стан перманентної війни, в якому як вислід були жертви, і то значні, як в людях так і в майні, і в якому людність мусіла терпіти непевність, страх і часом терористичні відплатні акції німців. Я вже згадував про деякі заміри німців щодо наших земель і майна. Дещо з того нам вже було тоді відомо, а дещо стало відомим пізніше, після відкриття документів. Гасло, що „Україна це свята земля будучности німецького народу" і було тою провідною зіркою, на яку вже орієнтувалися всі розпорядження німецької адміністрації. Тайні інструкції, що їх видав Райхскомісаріят України, ясно свідчать про замір, який мали німці відносно України. Всі школи вище 4-ох кляс початкової були зачинені і не дозволено утримувати їх коштом батьків. Кооперативи та їх майно передано німецьким приватним підприємцям. Діяльність шпиталів і кошти їх утримання обмежено дуже сильно, і саботажними зарядженнями посилювано епідемічні захорування. Приватні об'єкти, як маєтки, млини, фабрики, тощо, які були знаціоналізовані більшевицькою владою, а німецькою перебрані вже як державне майно, були вже розподілені між німців — приватних осіб, і майбутні власники бувало вже з'являлися і вихвалялися. Отже, довідавшись про те, що і Крим — то вже „нова Німеччина", що колхози будуть далі існувати, і що взагалі Україна має були колонією з найжахливішою системою в світі, хто ж, хоч і як льояльний, не візьме до рук, сціпивши зуби, кріса? Перейшовши в площину реальних користей на той момент, треба взяти до уваги дві обставини, а саме: 1) коли на жадання робочої сили до Німеччини, українська нижча адміністрація спочатку постаралась позбутися кримінального або комунізуючого елементу, то в дальшому ході вербунку треба було вже давати цінну молодь на явну загибіль, бо ми тепер знаємо скільки вивезених згинуло в Німеччині від голоду та бомбардувань, та й тоді доходили про це вістки. Цей відсоток населення, що потерпів внаслідок карних акцій є незрівняно нижчий від того цінного людського матеріялу, що згинув би на роботах в Німеччині, коли б німці могли у нас в терені вільно розпоряджатися. Крім того УПА звільняла цілі ешельони, що були схоплені і навантажені на Великій Україні і транспортовані на роботу до Німеччини. Від початку 1943 р. німці вже не змогли взяти робітника з Волині. 2) Нездача визначених контингентів різного роду сільсько-господарських продуктів селом врятувала населення від голоду. А це сталося тому, що терен був забльокований діями УПА і німці не могли в ньому вільно рухатися. Цифри реквізиції континґентів на 1943 рік були невикональні. В містах дозволялось пекти тільки хліб ячмінний. Зарядження щодо реквізиції хліба в селах були дуже суворі, бо німцям не йшлося про те, чи населення буде мати що їсти. Вони хотіли забрати хліб. Про це дбали крайсляндвірти. Один з крайсляндвіртів, їдучи по терені, обшукував селян на полі і коли знаходив добрий житний хліб, або ще, борони Боже, пшеничний — бив їх нещадно.
Але після нападу на станиці крайсляндвіртів, про що я вже згадував, вони на села вже майже не показувалися, хіба в асисті більшої кількости поліції. Це й урятувало населення від голоду. При таких обставинах не можна було погодитися з думкою деякої частини громадянства, що не треба дражнити німців, що після війни прийде час на упорядкування нашого політичного життя і взаємовідносин з німецькою державою, а під час війни не треба німцям перешкоджувати, — себто здатися на ласку завойовника, який своє обличчя вже показав. Коли б німці виграли війну, для нас тиранія німецька не була б кращою від московської. Даремно німці тепер зрікаються своїх злочинів, що, мовляв, все це робив Гітлер та Ґестапо. Але ми бачили, як всі німці з захопленням сприймали плян свого уряду щодо України, а коли були деякі білі круки, то такі сиділи в концлагерах і навіть там виконували функції форарбайтерів та капо. Німецький суд засудив ґештапівця Вірзінґа на 5 років в'язниці за злочини, поповнені в німецькій державі, в той самий час, як на суді було багато свідків, що доказали масу жорстоких вбивств українців, в тому сл. п. Ольжича, особисто тим самим Вірзінґом у Львові... А чи мало маємо прикладів, коли вже в останніх днях війни, а навіть після капітуляції, цивільне німецьке населення виловлювало концлаґерників, яким вдалося тим чи іншим способом втекти, чи розбігтися з табору. Історія не знає випадків, щоб нарід визволявся з-під панування чужої держави без боротьби, „у висліді сприятливих міжнародних обставин". Вийняток становлять хіба чехи, що здобули самостійність по першій світовій війні, але й вони мали леґіони, що символізували визвольну збройну силу. Отже ми мусіли ставати до боротьби, не зважаючи на те, що нема серед воюючих нашого приятеля, а всі вони наші вороги, і що тому наша боротьба була безвиглядна...

УПА під час другої світової завірюхи не могла, в силу відомих причин, здобути політичну волю для своєї батьківщини, але вона дала величезний моральний і політичний капітал, який, на жаль, як слід не використано політиками та дипломатами.

Від Автора: Писано це ще у 1953 р., отже без нових джерел.