"Я ПЕРШИЙ САЛЮТУЮ "

Василь Софронів Левицький

(Передруковуємо в пам'ять вояка, письменника і журналіста) 

 

В моєму місті в Канаді відбувалося недавно "почитання мощів" живих ще Усусусів з нагоди ще одної річниці їхньої слави. Сиділи за довгим почесним столом, сиві, лисі, пригноблені, поморщені. І я сидів між ними. Напроти, за столами, сиділи "звичайні" громадяни, що слухали промов на нашу честь, їли курку на нашу честь і думали на нашу честь: "Хто б то сказав, що це колишні Усусуси!"

Колишні Усусуси... Слова високодумних промов відбивалися від мене, як горох від стіни. Ні, ніяка промова не наповнить вже мене гордістю, що я "колишній Усусус". Бо чи може бути болючіше і жорстокіше слово, як слово — колишній?

Але коли я так сидів за столом, слухаючи однієї з довших промов, заколисаний піруетами підхмарних зльотів красномовного промовця, моя думка, немов хвостата мавпа, розгойдалася на тонкій, звисаючій галузі дерева сучасности і перескочила на дерево минулого, саме в тому місці, де я був. не колишнім, а дійсним Усусусом. І я нагадав собі і на коротку мить знову до глибини душі пережив один момент моєї стрілецької слави, дрібний, скромний, безпретенсійний і дуже особистий. І я подумав собі, що цієї дрібної події з мого життя не заступлять мені ніякі промови, ні ніяка "курка пошани" на мою честь, ні ніякі "голубці вдячности" на мій рахунок.

Я ледве скінчив був тоді сімнадцять років життя і під "зольнеґлями" моїх вояцьких, твердих закаблуків дзвінко співали того дня вибоїсті тротуари одного повітового містечка в Галичині. Я мав тиждень відпустки. Шапка-мазепинка на голові, і сірий "пасований" стрілецький однострій, і розквітлі каштани здовж хідників,  і кокетливі погляди зустрічних дівчат настроювали мене майже героїчно Я сходив головною вулицею містечка, як молодий, навіть дуже молодий бог.

І ось в одному моменті я побачив, що напроти мене йде інший "бог" — вояк у незграбному австрійському "комісьному" мундурі, з простим, пересічним обличчям, але з двома зірками на комірі і з жовтим портупе при баґнеті. Пан капраль!

Я був простий стрілець, і моїм обов'язком було по-військовому його поздоровити. Перед цим обов'язком завжди здригалася моя душа навіть у місці постою , а що допіру тут, у цьому містечку, де я почував себе на пів-цивільному статусі героя на відпустці. Але я знав, якими неприємностями грозить такий випадок, коли б я свідомо не поздоровив пана капраля. Я не хотів рискувати і саме міряв очима віддаль між мною і паном капралем, щоб у можливо найпізніший час випрямитися і "вдарити в дах", коли сталося щось зовсім несподіване. Пан капраль випередив мене. Він скоріше за мене виструнчився, кинув головою вправо, ударив приписово твердим кроком об хідник і, вліпивши в мене очі, підняв руку до дашка австрійської військової шапки.

Я збентежено і нерішуче підняв руку до дашка моєї мазепинки. Я подумав собі, що, може, за мною йде якась "висока шаржа", і це перед нею так приписово салютує пан капраль. Але в цій хвилині пан капраль, так само виструнчений і з рукою при дашку, стояв уже передо мною. Опустив руку по швах і сказав твердо:

"Я перший салютую перед українським січовим стрільцем!"

Не промовивши більше ні слова, пан капраль знову "вдарив у дах" і відійшов. Я не знаю, хто він був, я не стрінув його більше у своєму житті. Але я знаю, що мене не може вже ніколи зустріти більша пошана, ніж цей салют від невідомого пана капраля.