МОРІТУРІ

Отой старий, он там, що йде й говорить щось до себе,
Колись вояк він був і Червону підіймав Калину,
Як мовиться тепер — у час великої потреби,
І тиф не зміг його і, битий кулями, не згинув.

Як смішно він іде! Не йде, волочить ногу праву
і в простір дивиться, що не одному очі виїв.
Здається, бачить він, як сон, блакитно-жовту славу
і Київ, вічний Київ.

На мокрій вулиці старі газети й листя в'яле.
Спинився він, стоїть, і шию вигятає кволо.
Чи бачить він кого? — "Добридень пане генерале!"
Не чує. Він глухий. — І світ глухий навколо.


Бабай