ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 2 червня 2009 р.

Сірі або сірожупанники

Інж. Василь Прохода,
кол. підполк. Армії УНР

Про Сірожупанників була згадка інж. Павла Дубрівного в «Вістях Комбатанта» ч. 3-4, за 1962 р., та стаття вч. 1 за 1967 р. Більш докладно про них було сказано 40 літ тому в «Записках до історії Сірих» підполк. В. Проходи у Воєнно-історичному Збірнику «За Державність», ч. І, та у Воєнно-науковому журналі «Табор», кн. 5/6, 7, і 8, що видавались в 20-роках у Каліші - Варшаві. На основі документального значення «Записок» пригадую кілька епізодів з бойових дій Сірих в боротьбі за українську державність в 1918-20 рокав.
Як відомо, Сіра дивізія була сформована з полонених вояків колишньої російської армії в Австро-Угорщині, де вони були національно освідомлені в українізованих заходами Союзу Визволення України (СВУ) таборах. Формування дивізії з назвою «1-ої Української Стрілецько-козацької» на заклик Української Центральної Ради почалось 28 лютого 1918 р. у Володимирі Волинському і продовжувалось після гетьманського перевороту в травні аж до серпня 1918 р., коли вона в повному складі переїхала на Чернігівщину. Там місцем постою для неї були визначені Конотоп (штаб дивізії і 3-ій полк), Алтинівка (1-ий і гарматній полки), Кролевець (2-ий полк) і Короп (4-ий полк). Тоді вони мали в середньому по 1,500 стрільців і підстаршин та по 40 старшин в кожному полку, отже коло 6.000 вояків і 160 старшин.
Дивізія перейшла нормальну стадію військової підготови й заслуговувала стати національною гвардійською частиною, але національно-демократичний світогляд Сірих не відповідав міркуванням Гетьманського уряду. Тому була переведена поступова демобілізація старших річників козаків та підстаршин. Поповнення на їх місце не поступало. Лише був поповнений вищий командний склад дивізії, коли на начальника дивізії був призначений генерал-хор. Васільєв-Чечель, начальником штабу генерал-хор. Піонтковський, командиром 1-го полку полк. Пузицький, 2-го — полк. Локощєнко, 3-го — полк. Мазуренко, а в 4-ім полку залишився старий полк. Гудима. Рядових старшин не звільняли, але поповнення їх українцями не було. Інструктор піхоти ген. Приходько кілька разів пропонував поповнити старшинський склад кадровими офіцерами-росіянами, але полкові зібрання старшин на це не погоджувались.
Після проголошення грамоти Гетьмана Павла Скоропадського про федерацію України, з Росією, в штабі Сірої дивізії в ніч з 16 на 17 листопада 1918 р. стався переворот, з яким солідаризувались всі полки. Тоді генерали Васільєв-Чечель і Піонтковський та полковники Локощєнко і Мазуренко проголосили себе «нейтральними» й участи в боротьбі проти большевиків не прийняли.
З призначених командирів лише полк. Антін Пузицький виявив себе ініціятором всіх розумних і доцільних дій в бойових подіях 1, 2 і 4 полків як в повстанні проти гетьмансько-німецького командування, так і в боях проти большевиків. Призначений від Директорії УНР на начальника Сірої дивізії отаман Палій був українським патріотом, але мало-енергійним, нерішучим і повільнодумаючим, не орієнтуючись в тогочасних обставинах, а його начальник штабу, сотник генштабу Морозевич легковажним, використовуючи всі приємності життя.
В час повстання в Сірих полках залишилось в середньому по 250 козаків і підстаршин та по 40 старшин. Тоді була оголошена мобілізація вояків у Конотопському, Кролевецькому і Корейському районах, які добровільно з'явились і поповнили кожний полк до півторатисячного складу. Сірі мали для них повний комплет сірих жупанів, всього наладженого одягу, взуття та інших речей до зубної щіточки включно. Вони охоче взяли участь в боротьбі проти гетьманських формувань, але, коли дійшло з відходом німців до бою проти большевиків, не всі стали до нього. Головною причиною до цього було те, що зі сторони Совєтів почала наступ червона Таращанська дивізія Миколи Щорса, що була зформована в невтральній зоні між Українською Державою та РСФСР з повстанців проти гетьманських карних відділів і німців на Таращанщині та в інших місцях України.
Перші дії Сірих проти вірних Гетьманові формувань: державної варти, повітових сотень та Сердюків, що вирушили з Києва до Бахмача для придушення повстання, почались біля 20 листопада. Напередодні прибув до Конотопу 1-ий Сірий полк під командою полк. Пузицького. Там вже вештались в червоних жупанах гульвіси отамана Ангела, який приймав «діяльну» участь в безпосередній чинності «Штабу групи військ Чернігівщини та Полтавщини», доказуючи необхідність поглиблення соціяльної революції знищенням всього, що було зроблено в час гетьманського урядування. Вся група військ цього штабу складалась з Сірої дивізії та «Червоного куреня смерти» отамана Ангела з його начальником штабу Голубом. Цей курінь відзначався тим, що участи в боях проти большевиків у рядах регулярної Армії УНР не брав, лише поглиблював в українському запіллі в поміщицьких маєтках «революцію»...
Спочатку панами становища були німці. Німецьке командування прислало українським повстанцям ультиматум відійти від залізниці в усіх напрямках на 15 км. До того ж німці мали в свому розпорядженні всі склади амуніції і зброї, а в Сірих полках було лише по 500 рушничних набоїв для вартової служби, більше їм не довірено, а гарматніх набоїв зовсім не було.
Німецький ультиматум зробив штаб отамана Палія цілком безпорадним. Тоді полк. Пузицький запропонував післати від Сірої дивізії німецькому командуванню контр-ультиматум, з вимогою передати протягом 24 годин Сірій дивізії всі склади амуніції та зброї і до української повстанської чинности не втручатись, бо в противному випадку буде зруйнована залізниця і німецькі частини не зможуть від'їхати до своєї
батьківщини. Це вплинуло на німців. Вони, бачучи рішучість Сірих, передали їм всі склади, заявили про свій «невтралітет» та просили допомогтии спокійно від'їхати їм додому...
Поповнення Сірих полків спочатку відбувалось нормально. В цей час до Бахмача прибули Сердюки для придушення повстанського руху. Висланий проти них відділ 3-го полку під командою підполк. Пилипенка не зміг виявити їм належного спротиву. Тоді полк. Пузицький наказав зробити в залізничному депо імпровізований бронепотяг з грубих плит заліза з гарматою й кулеметами, з яким він виїхав у напрямку Бахмача і примусив гетьманців здатись. Тоді частина Сердюків вступила в ряди Сірих.
В перших днях грудня німці зняли свої частини з охорони кордону України. Їх замінили 2-ий і 4-ий Сірі полки. Але тоді виявила активність червона Таращанська дивізія наступом на українську територію. Прийшло до збройних сутичок між Сірими і Таращанцями. При обміні полоненими з обох сторін була послана до Таращанців делегація договоритись з ними, як з українцями, щоб вони не перешкоджали відновленню влади УНР та стали до спільної боротьби за волю України під жовто-блакитним прапором. Але Москва вже обдарувала Таращанців своїми політичними комісарами. Вони визнавали лише червоний прапор, а про жовто-блакитний слухати не хотіли. Договорились лише уникати взаємних кривавих боїв.
Протигетьманське повстання закінчилось, а тим часом Таращанці дістали підкріплення та накази з Москви і почали настирливо нападати переважаючими силами на позиції Сірожупанників, що зайняли лінію кордонної охорони. Незначні сили старих Сірих при байдужості мобілізованих не могли їх стримати. Витворився фронт бойових дій без оголошення війни Совєтами зі сторони Директорії УНР. Це деморалізуюче впливало на мобілізованих. Тому треба було післати підкріплення з Конотопу проти наступаючого ворога. 3-ий Сірий полк виїхав до Чернігова для підтримування там влади УНР. В Конотопі залишився лише 1-ий полк, який мав переважну кількість мобілізованих.
Коли був підготовлений ешелон 1-го полку для від'їзду на фронт, мобілізовані, під впливом большевицьких агентів, зробили біля ешелону мітинг, на якому постановили, що на фронт вони не поїдуть і битись проти «своїх братів» не будуть. При цьому було чути вигуки:
«Не слухайте офіцерів сірожупанників! Всі вони панські прихвостні». «Всіх офіцерів треба перевішати на телеграфічних стовпах!...»
Але розійтись пристрастям не дали старі козаки та підстаршини. Вони доводили мобілізованим всю безглуздість обвинувачення Сірих старшин в буржуазності.
Наказ про від'їзд на фронт довелось все ж відкликати. На нараді в штабі дивізії за порадою полк. Пузицького вирішено, щоб позбавитись непевного елементу. Тому оголошено, що з огляду на успішне закінчення повстання всім, хто добровільно зголосився по мобілізації, висловлюється подяку та дозволяється одержати безтермінову відпустку. Штаб полків видавав посвідчення на відпустку, без затримання. Ініціяторів мітінґу заарештовано, а тому ніхто не перешкоджав приходити до штабу полку одержувати посвідчення, здавши зброю. Таких було майже половина мобілізованих. Уніформів вони не здавали, бо їхали ніби у відпустку. Але знайшлось кілька десятків таких, що відійшли без посвідчень і зброї не здали. Був це запоморочений ворожістю до української державности елемент. На весні 1919 р. їх змобілізували до Червоної армії.
Після такої насправжньої демобілізації залишилась в полках половина мобілізованих. Вони в зимовий період не мали дома що робити (були це переважно неодружені), а порядки й утримання в полках їм подобалось. У них пробуджувалась свідомість свого національного обов'язку перед батьківщиною. Національне пробудження сприяло тому, що вони скоро підпали під вплив старих сірожупанників, яких старшини вияснювали завдання і цілі Армії УНР та заперечували большевицьку брехню з демагогічними обіцянками.
Після відходу неблагонадійного елементу в сотнях залишилось в середньому по 60 багнетів, що при 12-сотенному складі в полку, становило приблизно 700 багнетів. 3-ій Сірий полк відійшов до Чернігова, пославши наперед відділ під командою сот. Дейнеки для ліквідації в Плисках, Крутах і Ніжині решток російських гетьманців, що там ще залишились.
В Конотопі залишився лише 1-ий Сірий полк та штаб дивізії. Вислати якусь допомогу 2-ому і 4-му полкам не було з чого. Становище їх було скрутне. В районі Кролевця, Глухова, Шостки й Коропа вони мусіли були самі протидіяти Таращанцям, що зайняли район Стародуба. А Новгород Сіверський зайняли російські совєтські частини. Червоний курінь смерти отамана Ангела подався на Полтавщину «поглиблювати» соціяльну революцію. Інших повстанських відділів на Чернігівщині не було.
1-му Сірому полкові треба було взяти під охорону напрямки по залізницях на Курськ і Гомель, а також міцніше тримати вузловий пункт Бахмач та забезпечити себе зі сходу в напрямку на Ромни.
Крім Сірих проти большевиків діяли Запорожці на Харківщині. Бойовий склад та технічне вивінування у них були значно більшими й ліпшими ніж у Сірих. Запорожці були зведені за часів Гетьмана зі стану корпуса до дивізії повного складу, а після повстання вона знову розвинулась в корпус. Проти Запорізького корпусу діяли регулярні частини 8-ої Совєтської дивізії. Сам по собі Харків відзначався пролетарським характером, а до того ж ніби німці стали на перешкоді Запорожцям зайняти його. Тому вони не витримали натиску 8-ої Совєтської армії і відійшли спочатку до Полтави, а потім чомусь до Кременчуга. В Харкові почав діяти Всеукраїнський Ревком без українців.
На Лівобережжі залишилась лише Сіра дивізія, якій стала загрожувати небезпека зі сторони Полтавщини. Там Сірі мали зв'язок з деякими повітовими сотнями, з яких найбільш уславилась одна, перетворившись в Лохвицький повстанський курінь. Але вона не могла встояти переможному натискові Совєтської армії, за якою слідували продовольчі відділи з завданням дати за всяку ціну хліб голодуючій Москві. Тут про якусь пролетарську солідарність та самоозначення не могло бути мови.
Директорія УНР багатьох розчарувала. Головна Команда не вив'язалася із свого завдання в боротьбі проти наступу совєтських частин. Війни Совєтській Росії не оголошено. Не відомо було, чи ведуться між урядами якісь переговори і чи прийде до якогось порозуміння. Така ситуація деморалізуюче впливала на вояків. Загрожувала небезпека розкладу та анархії. В тих частинах, де командири самі виявляли належну ініціятиву, бої проти наступаючого ворога проходили досить успішно. Єдиним стимулом і гаслом в їх об'єднаній чинності було ім'я Симона Петлюри. Чим більше большевики кричали проти нього, тим стійкіше українські вояки ставали на оборону його. Про Директорію та зміни в урядових партійних коаліціях на передових позиціях не було відомо і ними ніхто не цікавився.
У Сірожупанників ініціятиву в керуванні боями проти ворога перебрав полк. Пузицький, бо ані штаб групи військ Чернігівщини та Полтавщини, ані штаб дивізії нічим себе не виявили. Він їздив паротягом в напрямку на Сновськ, де на ст. Мена був курінь 1-го полку, який підтримував у боях проти Таращанців 4-ий полк в Сосниці й Коропі. Потім полковник їздив до Ромнів, де курінь Січових стрільців підтримував установлення влади УНР та зв'язок з Лохвицьким куренем. Також відділ 1-го полку був на ст. Білополя на лінії Конотоп — Курськ, де натискали також якісь совєтські частини. Поки Запорожці були на Харківщині, полк. Пузицький підтримував зв'язок з їх командиром корпусу, полк. Болбочаном, який був його особистим приятелем, а потім цей зв'язок перервався. З Києвом майже не можливо було мати повний контакт, щоб добитись звідтіль якихось розумних вказівок.
Дальший хід подій був несприятливий. В половині січня перервався зв'язок з Черніговом. 3-ий Сірий полк з вини безініціятивного командира підполк. Пилипенка прогаяв оборону міста від Таращанців. Вони напали на Сірих вночі і примусили їх в поспіху відійти, залишивши ворогові свою матеріяльну базу. Залізниця з Чернігова до Ніжина залишилась без охорони. З півночі на Правобережжі большевики зайняли м. Овруч. Зі Сходу, Лівобережжя займала поступово 8-ма Совєтська армія. Тоді Головна Команда вирішила перевести Сіру дивізію на Коростенко-Овручський відтинок Північного фронту, а на їх місце на Чернігівщину послано Чорноморський кіш, що був зформований за Гетьманщини в Бердичеві, а після повстання поповнився випадковим елементом до стану дивізії. Вона мала повний склад, але національно-моральна сила її була слаба. Чернігівщину вона не змогла оборонити, а тому з неї лише 1-ий полк під керуванням полк. Царенка вирвався на Правобережжя, а решта «попала дідькові в зуби»; гірший елемент з неї перейшов до большевиків.
Перед від'їздом з Бахмача, Сірі остаточно позбавились непевного елементу з числа мобілізованих. Частина чернігівців, коли на місце Сірих були прислані Чорноморці, не захотіли залишити свій рідний край і відійшли додому, здавши зброю. З мобілізованих залишилась лише третина, але це були певні борці, що залишились в рядах Сірих поки було можливо.
На Коростенський фронт від'їхали по залізниці: 1-ий полк — полк. Пузицького, 2-ий полк — сот. Шеллера і 4-ий полк — сот. Любича. А 3-ій полк зі штабом дивізії розташувався в Бердичеві.
19 січня 1918 року Сірі полки прибули на ст. Коростень Подільський, з якого виходили залізничні лінії на Обруч, Сарни, Шепетівку, а на схід до Коростеня Житомирського з лініями на Київ та Житомир. Тому стратегічне положення цього залізничного вузла було дуже важливим. В час прибуття Сірих на станції було ще кілька ешелонів без паротягів різних військових частин, серед яких панувала якась панічна метушня. Станція була під ворожим гарматнім обстрілом. На підвищенні для вантаження до вагонів, що було на Овруцькій лінії, якісь гарматчики поспішали навантажити свої польові гармати на відкриті вагони.
Полковник Пузицький зразу зорієнтувався, що ворог наступає, а наші в безладді втікають. На запит, хто тут командуючий, виразної відповіді не було. Частини належали до різних формувань і не були підпорядковані єдиному командуванню. Тоді Пузицький проголосив начальникам ешелонів, що він тепер тут найстарший, а тому перебирає на себе керування боєм. Наказавши Сірожупанникам негайно зайняти позицію перед станцією, він подав команду переляканим другим командирам:
«Виступайте з вагонів і до зброї!... Вперед!»
А далі полковник побіг до гарматчиків, які вантажили на вагони гармати і рішуче наказав: «Відставити!»... «Хто тут командир батареї?» «Негайно поставити гармати на лінію бою і відкрити вогонь!»...
Коли гарматчики побачили, що Сірожупанники розсипались у лаву і пішли проти большевиків, скотили свої гармати з помосту і почали стріляти «прямою наводкою» по ворожій лаві. Це відразу внесло перелім у боєвому положенні. Большевики, що були певні своєї перемоги, відчувши сильну відсіч, порушили бойовий порядок у своїй лаві й почали втікати назад.
Пузицький зауважив бронепотяг осторонь з написом «Воля». Побачивши його бездіяльним, він вилаявся:
«Та ви що? Матері вашій сто чортів! За яку волю ви тут б'єтесь? Чому не стріляєте? До большевиків хочете перейти!? Хто у вас командир?»
З бронепотягу виступив один старшина.
— Я тут командир. Не кричіть на нас! До большевиків ми не підемо. А не стріляємо тому, що не маємо набоїв».
«Немає набоїв!? Так чому сидите склавши руки? Негайно під'їдьте до ешелону Сірожупанників! Там дістанете набоїв до кулеметів і для гармат».
До вечора большевиків прогнано на десяток км., а з нашого броневика обстріляно в напрямку на Овруч ст. Ігнатпіль. Коли большевики були відігнані і паніка на станції припинилась, до неї повернулись кілька ешелонів, що з паротягами від'їхали були аж за Коростень Житомирський. З'явився навіть командир «Чорного куреня смерти» отаман Гуцол зі своїм начальником штабу в чорних оксамитових жупанах і шапках з чорними шликами, з кривими кавказькими шаблями і срібними відзнаками черепа на схрещених кістках. їхній курінь, що мав до 500 шабель був розташований в Коростені і хотів вже відійти до Турчинки в напрямку на Житомир. Але вони довідались про прибуття Сірожупанників і приїхали на гарних вороних конях довідатись про становище на фронті. Але полк. Пузицький відразу збив їх бундючну пиху:
-- «Ви приїхали питати мене про стан на фронті?! Хто ви такі? Чому не приймали участи в бою? Це ви маєте доповісти мені, де знаходяться частини ворога і скільки їх є. Де ваша кінна розвідка?»
На це отаман відповів, що його курінь ще в стадії формування, а тому участи в бойових операціях не може приймати. Пізніше він так, як «Червоний курінь смерти» отамана Ангела участи в боях проти большевиків взагалі не приймав. Різниця між тими отаманами була лише та, що Ангел красувався червоним жупаном і шликом.
Коростень Подільський був товаровою станцією. Двірця на ній не було. Тому полковник покликав через зв'язкових усіх командирів частин до великої кімнати телеграфу, де був десяток телеграфічних апаратів та телефонічна центарля. Прийшли командири, крім 1, 2 і 4 Сірих полків, ще таких частин: Зв'ягельської гарматньої бригади, Запорізької кінної сотні, Буковинського Стрілецького куреня ім. Ів. Франка, Галицького Стрілецького полку ім. от. Оскілка, бронепотягу «Воля», 2-го пішого полку ім. Винниченка, 55-го «Народного Визволення» полку, «Чорного куреня смерті» та ще якогось куреня. Познайомившись з ними полковник Пузицький сказав:
«Я зібрав вас, панове, щоб умовитись про належний військовий порядок. Те, що тут сьогодні сталось, недопускальне в жадному війську, не повинно цього бути і в нашому українському. Я доповів про своє прибуття начальникові Штабу Північно-Західнього фронту отаманові Агапієву. Мені, як заступникові начальника Сірої дивізії, доручено утворити Коростенську групу військ, якою буду командувати я. Моїм начальником штабу буде осаул Прохода, а комендантом призначений поручник Чернявський. Прошу підлягати всім моїм наказам та виконувати належні розпорядження начальника і коменданта»...
«Сьогоднішню перемогу маємо використати, щоб закріпити свої позиції на лінії ст. Ігнатпіль та належно підготовитись, щоб вигнати большевиків з Овруча. Тому наказую протягом ночі підготовити свої частини до завтрішнього бою за Ігнатпіль. А тепер прошу висловити свої міркування та доповісти про свою спроможність до бою. Ще сьогодні до 20-ої години ви дістанете оперативний наказ»...
Після з'ясування деяких неясностей та обміну думками, командири розійшлись. Залишились лише полк. Пузицький, осаул Прохода та черговий телеграфіст. В кімнаті телеграфу в одному кутку біля вікна стояв великий письмовий стіл. Полковник розглянувшись сказав:
«Тут буде наш похідний штаб групи. До послуг завжди телеграф і телефон, а в «диспетчерській» має бути комендант станції та вартовий старшина».
За скромною вечерою, що її принесли в похідних казанах до задньої кімнати телеграфу, Пузицький запитав Проходу:
«Яке враження зробили на вас ці командири?»
— Неповажне, пане полковнику! На мою думку, про половину з них можна сказати: «Де нема риби і рак може бути рибою».
«Міхлютки, а не начальники. Лише сотник Запорізьких кіннотчиків здається буде надійним. Командир гарматньої бригади також на місці. Буковинський та Галицький поручники надто молоді, але виконувати накази і битись зі своїми стрільцями проти большевиків будуть. Отого отамана Гуцола з Чорного куреня смерти я не хотів би бачити зовсім. Ангел був червоною анархією, а цей — чорна анархія! До бою його не дістанеш. Скільки то народного добра знищать його 500 гульвісів на 500 загарбаних конях. Я певний, що коростенські жиди заплатили йому вже велику данину. Дивуюсь, як лише дозволяють такі формування. Чули його заяву: — Курінь перебуває в стадії формування. Два місяці від початку повстання грабує, а не формує. Отаман Гришко з отого Винниченківського полку також буде робити тут соціялістичну революцію, а з його 1,200 багнетів ні один не буде якслід використаний в бою проти большевиків. Командир «Народновизволенців» — романтик, а решта міхлютки, що стали отаманами. Але досить про це»...
«Пишіть оперативний наказ!»

Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації