З РІМІНІ ДО РИМУ В 1946/47

Василь ВЕРИГА

Холодна осіння мряка повільно підносилась вгору над вершинами Апенін і холодом дмухав ранній вітрець. Потяг мчав по стальних рейках, тільки іскри сипалися з електропровідних дротів. Будилися зі сну пасажири і крізь вікна оглядали заспані вершки гір.

—  Чи ще далеко до Риму? — питаю по-італійськи свого сусіда-пасажира.

—  Незабаром будемо в Римі, — відповів добре збудований брунет.

Ми почали розмовляти. Виявилося, що мій сусід також українець, студент Римського університету й під час війни перебував у Римі. Незабаром я побачив через вікно високі білі кам'яниці, збудовані в американському стилі. — Ось ми вже в Римі, — заговорив мій новий знайомий, — а ці нові будівлі — це сучасний Рим, розбудований уже за Муссоліні.

В моїй душі зродилося якесь дивне почуття. Мені пригадалися з історії славні часи цього вічного міста, коли то Рим тряс цілим світом, а пізніше римські папи здобули собі таку владу коли завжди останнє слово було за ними й говорилося тоді: "що Рим сказав — справа закінчена (Рома локута — кавза фініта). Я був задоволений, що матиму нагоду оглянути велич цього міста, Ватикану — столиці католицької церкви. Вже саме слово — "Рим" викликає так багато вражень. І ось, ще кілька хвилин і я ходитиму його вулицями.

Льокомотива свиснула й потяг почав звільнювати біг і врешті зовсім зупинився. Роєм висипали ще заспані пасажири, прямуючи до виходу. Я з цікавістю розглядався довкруги, але замість очікуваної краси, я побачив бруд і неохайність, які вражали на кожному кроці. Пригноблююче враження викликав і жалюгідний вигляд залізничного двірця, який не нагадував мені ані одного з тих двірців, які мені довелося бачити у великих містах Европи.

—  Ось так виглядає римський двірець, — заговорив мій супутник. — Муссоліні почав будувати новий двірець, гідний Риму, але війна не дозволила його закінчити. Он тільки мури стоять, — і показав рукою на високі мури з червоної цегли.

При виході залізничник недбало відібрав подорожні квитки й ми опинилися на великій площі, заповненій таксівками. По хідниках крутилися недбало одягнені люди, продавці різних товарів, і голосно захвалювали їх, шукаючи покупців.

—  Паніні, паніні!

—  Сіґарете, аврора, націоналі!

Гуркіт автомобілів, скрегіт трамваїв, голосні вигуки людей, все це і було життям цього великого міста. Пропихаючись крізь юрбу, звертаємо вліво, в бік трамвайних зупинок. Мій товариш іде вперед, а я, розглядаючись з цікавістю довкруги, йду за ним.

—  Сіньйоре, сіньйоре! — хтось вигукнув трохи що не над моїм вухом. Я здивовано оглянувся. Переді  мною стояв якийсь високий  мужчина в білому порохівнику, який перейшовши на півголос, таємно звернувся до мене по італійськи:

—  Хочете заробити грошей? — запитав він мене.

—  Дивись, — майнула в мене думка, — нажуть, що Італія має масу безробітних, а для мене пахне заробітком, ледве я ступив на римську землю. Я недовірливо глянув на незнайомого і дав йому потакуючу відповідь, не знаючи, що це все має означати.

—  Візьміть від мене ось цей пакунок і занесіть його там, де я вам покажу і за це я вам добре заплачу, — сказав він, пхаючи до моїх рук валізку з жовтої шкіри.

—  А чому ж ви самі її не несете? — запитав я.

—  Не питайте, бо шкода часу. Я член французької контрабанди, — шепнув він мені до вуха, — і в цій валізці є дуже вартісні речі. Я сам нести її не можу, бо за мною слідкує поліція, але ви це можете зробити. Коли занесете там, де я вам покажу, заробите гарну суму грошей.

—  Ні, ґраціє, сіньйоре, — сказав я, відпекуючись небезпечного заробітку, і звернув до трамвайної зупинки, шукаючи очима мого товариша. Він стояв уже на зупинці і чекав мене.

—  Де ви губитесь? Вважайте, бо це Рим, — сказав він усміхаючись. — Куди ви хочете їхати? — запитав він мене.

—  До Українського Комітету на вулиці Джянікольо.

—  Якщо так, то вам треба їхати "чорним" трамваєм. Але якщо хочете, то ми можемо поїхати коротшою дорогою, прямо в бік Ватикану, або довшою дорогою, де більше істричних пам'ятників.

—  Їдемо туди, де більше пам'ятників. Ми сіли до "чорного" трамваю. Чорним він називався тому, що мав чорні написи, бо інший трамвай мав червоні.

На стінах трамваю різні написи — щоб подорожні дотримувались чистоти та щоб уступали сидячі місця для калік і інвалідів. Підлога трамваю була брудна від засохлого болота та трамвайних квитків. Трамвай був забитий людьми і я не міг розглянутися через вікно по вулицях, які ми проїжджали. Він крутився то по широких площах і вулицях то знову ховався поміж домами на вузьких, ян стежки дорогах. За кожною зупинкою кількість пасажирів меншала, аж врешті ми вигідно розсілися і могли розглянутись. Про те, що Рим збудований на семи горбах, я переконався дуже скоро, бо трамвай то з'їжджав вниз, то знову піднімався вгору. І ось, перед нами показалася величава будівля в руїнах — амфітеатр-Колізей. Свідок старої архітектури гордо містився між трьома горбами із стінами з величезних кам'яних брил. Тут і там видно було новозбудовані з паленої цегли стіни-підпори, які скріплювали стару будівлю й охороняли її перед цілковитим розвалом.

Ціла будівля має овальну форму і має 48 метрів висоти та 188 метрів довжини, а в обводі має 527 метрів, отже, більше ніж пів кілометра. Тут містилось 80,000 глядачів, для яких було 150 входів. Його називають також амфітеатр Флавія, від імени цісаря, який розпочав його будову.

Цей амфітеатр, як кажуть, збудували жиди й тут мучили перших християн. Посередині його розгравалася боротьба за життя людини із звіриною на потіху кровожадній юрбі. Сто днів тривало таке видовище.

Зараз побіч Колізею стоїть тріюмфальна арка з скульптурами та барельєфами на стінах, яку побудовано в 316 році в честь цезаря Констянтина з нагоди його перемоги над імператором Максентієм в 312 р. Вона відома під назвою Арна Констянтина. Більше 16 століть стоїть цей свідок появи християнства й чарує глядача своєю красою. А далі, поза ним гора Палятин з численними будівлями, у підніжжі якої простягається Форум Романум.

—  Бачите той обеліск, ген, там наліво, — по якомусь часі промовив до мене мій супутник, — там уже ріка Тибр. А обеліск Муссоліні перевіз з Абісінії, як воєнний трофей, але тепер Абісінія домагається його повернення.

Височезний обеліск, весь у барельєфах, гордо стояв над скованими кам'яними стінами та численними мостами на Тібрі. Тібр! Гарно й велично виглядав він між мурованими берегами.

—  А то старий, ще римський міст збудований консулом Фабріцієм в 62 році перед Христом, — сказав мій провідник, показуючи в бік невеликого острова на річці Тібр, забудованого старими будівлями.

Я задумано дивився крізь вікно на правий берег Тібру, за яким підносилася велика гора.

—  Та гора називається Джанікольо, — сказав він до мене, — і там є Український Допомоговий Комітет при Колеґії св. Йосафата. Ще трохи і ми будемо на мості Понте Вітторіо, де вам треба висідати і далі йти пішки. Ходімо ближче до виходу.

—  Ось і міст Вітторіо, — сказав він, прощаючись зі мною, і я висів на самому мості, а мій знайомий поїхав далі. Понте Вітторіо красувався багатьма скульптурами по обох боках на балюстрадах моста. Перейшовши через міст, я попрямував у сторону гори Джанікольо. Вулиця Джанікольо йде вгору і з неї відкривається чудовий вид на місто Рим, з церквами та міським рухом. Тільки Тібр плив спокійно, а на обох його берегах кипіло великоміське життя, — поспішали люди, трубіли автомобілі, дзеленькали трамваї.

Українсьна бюрократія

По невиспаній ночі я був втомлений й помалу йшов догори, по вулиці Джанікольо, шукаючи число 7. Ось і воно, і я підійшов до дверей Колеґії будинку св. Йосафата, в якому не було видно жодних ознак життя. На дверях був напис-оголошення: "Приймається сторони від год. 10 до 12 та від 15 до 17. Поза цими годинами проситься не дзвонити та не перешкаджати". Я глянув на годинник. Добігала 9 рано. Але втома мене так валила з ніг, що я таки вирішив подзвонити.

За якийсь час тихо відчинилися двері й на мене з якоюсь дивною міною глянув сторож і впустив на коридор.

—  Зайдіть до розмовниці і там заждіть, — сказав він і показав рукою на двері, що туди провадили.

Я зайшов до кімнати, в якій уже сиділо двох мужчин. Привітавшись з незнайомими, я присів біля стола. Починаю розмову й довідуюсь, що один з них уже від довшого часу живе в Римі. Я з цікавістю розпитую про життєві умовини в італійській столиці.

—  Тут життя дуже дороге, — сказав мешканець Риму, — але я собі якось даю раду.  Я маю в Америці рідню, яка посилає мені гроші і так якось кручу. От учора я одержав листа, в якому було сто долярів, — і він ніби на доказ своєї правдомовности витягнув стодоляровий банкнот і показав його мені.

—  Добре "кручення", — промайнула в мене думка. — А де ж ви живете? - продовжував я випитувати.

—  Зараз я живу тут у Колеґії, але думаю вирватися звідси і жити у місті. Тут невигідно, бо по сьомій годині вечора не можна вже ані входити, ані виходити.

—  А чи є тут ще вільні місця, щоб можна було переспати кілька ночей? — питаю.

—  Та місця є. У моїй кімнаті є ще два ліжка порожні. Можна було б спати, але шоб вас тільки прийняли.

Так за розмовою добігла 10 година ранку, отже, час, коли вже приймають у Допомоговому Комітеті. Й тому я, довго не думаючи, піднявся з крісла.

—  Треба зайти до канцелярії, — кажу встаючи, — бо маю багато справ до полагодження.

—  Не йдіть, друже, — промовив "римлянин", — до канцелярії, бо це заборонено. Ось прочитайте собі розпорядження, — і показав мені пальцем на оголошення, в якому стояло: "Вхід до канцелярії Комітету строго заборонений", — це червонилом, а далі чорнилом: "але за те можна бажаного урядовця викликати через дверника до розмовниці".

—  Еге ж, — думаю, — тут якісь незвичайні порядки, бо, правду сказавши, з такими ще не стрічався. Але що ж, головою муру не проб'єш і коли всі з тим погоджуються то мої протести нічого не допоможуть. Я вийшов в коридор до дверника, який якраз замітав.

—  Пане, — заговорив він до мене ще заки я встиг до нього підійти, — по коридорі ходити невільно. Чекайте в розмовниці.

—  Та на кого чекати? — питаю. — Будь ласка, покличте мені такого то урядовця... і подаю дверникові прізвище, з ким я хотів побачитися.

—  Ой, вибачте, молодий пане, але тепер я замітаю й не маю часу ходити за вашими справами. Прийдіть пополудні.

Після довгих прохань, мені вдалося переконати дверника, що я приїхав аж з табору полонених у Ріміні, їхав цілу ніч, є змучений і тому йому краще кинути на хвилину мітлу й покликати названого урядовця, ніж мені чекати аж до третьої години. Дверник зайшов до канцелярії Комітету, а я чекав у дверях розмовниці. За хвилину дверник повідомив мене, що урядовець за хвилину мене зустріне. Я увійшов до розмовниці. Ліниво воліклися хвилини, а урядовця не було. Щойно по якомусь часі до розмовниці увійшов якийсь священик і запитав:

—   Чи є хтось до мене?

Мене дуже палила спрага і я вирішив запитати священика, чи не можна було б чогось напитися, хоча б горнятко несолодкого чаю. "Від вчорашнього обіду нічого в устах не мав, а крім того змучений дорогою" — пояснив я йому. Обличчя священика якось сумно викривилося і крізь зуби впало одне коротке слово — "нема".

—   А чи можна було б знайти у вас приміщення на день-два, заки вироблю собі дозвіл на побут у Римі?

—  Це дуже важко, — відповів він а його обличчя ще більше викривилося. Але хвилинку подумавши, він додав. — У крайньому випадку можете переспати одну ніч, бо у нас немає місця. Чи є ще хтось до мене? — звернувся він до тих, що сиділи в розмовниці.

Коли ніхто не зголошувався, священик відійшов. Зараз після його відходу прийшов урядовець до мене. За кілька хвилин справа була полагоджена й урядовець відійшов назад до канцелярії.

На три-чотири хвилини розмови треба годинами чекати навіть і тоді, коли немає "сторін". А коли б так було багато людей, які мали б справи до урядовців комітету, скільки тоді треба було б чекати на полагодження справ?

—  Скільки тут коштує обід? — питаю бувальців.

—  Якщо не хочете вийти з обіду голодним — до 250 лір.

—  А нічліг?

—  200 лір за ніч.

Я перевіряю свій портфель, щоб ще раз підрахувати свої фонди. У мене вистачало грошей на 7-8 днів нічлігу і обідів. Але я сподівався за цей час виробити "соджорно", тобто дозвіл на побут у Римі та інші документи, а потім якось воно вже буде. Не знав я тільки, скільки будуть коштувати різні оплати при виробленні документів.

Якраз надходили з викладів студенти-питомці. Приглядаючись до них, я пізнав між ними одного мого товариша з підстаршинської школи з Дивізії. Він зайшов до мене до розмовниці, я в кількох словах пояснив йому свій клопіт і просив у нього поради.

—  Харчуватися можеш у папській кухні, — сказав він мені, — але сьогодні на обід ти вже запізнився. Залишайся тут, а я постараюся тобі про обід або щось перекусити. Але тепер вибач, я мушу йти.

Мій товариш вискочив з розмовниці і мені стало легше на душі. "Римлянин", який діставав гроші з Америки запровадив мене до своєї кімнати і там остаточно мій товариш приніс мені перекуску.

В папській кухні

Заки я вийшов з Колеґії св. Йосафата, я дістав з Комітету відповідну карточку на харчування у папській кухні. Зайшовши вниз до Понте Вітторіо, я сів на той же трамвай, яким приїхав із залізничного двірця — "чірколяре неро" або, як його у скороченні називали римляни, "чіді", що походило від слів "чірколяре дестро" (трамвай, що їде правою стороною в коло). Здалека бачу копулу базиліки св. Петра та площу з величавими водограями й височезним обеліском. Минаємо ще один міст, за яким є велика кругла будівля із статуєю ангела на верху, в якій міститься великий музей різної старовинної зброї Джузеппе Ґарібальді та його очайдухів з часів італійських воєн за об'єднання, одяги римських жовнірів тощо. Ось ще один міст, а за ним величава будівля на тому ж самому боці Тібру — Палата Справедливости. Прекрасна скульптура та колони прикрашають вхід до палати. Вистаючі брили необтесаного ззовні каменю, що вистають зараз на фундаменті палати, надають їй незвичайної краси і поваги. На плоскому даху палати в шаленому скоку завмерло дві пари чорних коней з ридваном, що здається ось-ось скочуть на вулицю і своїм тягарем розторощуть прохожих... Але вони стоять гордо і дивляться на лівий берег Тібру на "Вічний Рим" — старе місто.

Трамвай минає площі й вулиці, ще раз проїжджає мостом і знову пнеться догори. Минаємо чудовий парк Умберта й зупиняємося коло Порта Пінчана і знову ховаємося за високі мури, збудовані з дрібної червоної цегли. Це середньовічні оборонні мури і тільки через брами в тих мурах можна побачити рух на вулиці Корзо д'Італія. Висідаю на наступній зупинці, звертаю наліво у браму в мурі, переходжу через широку вулицю Корзо д'Італія, знаходжу вулицю По й допитуюсь за вулицею Якопо Пері, на якій є т. зв. "папська кухня". Тільки на початку вулиці є два чи три будинки, а далі по обох її боках тягнуться високі мури огорожі. На правому хіднику вздовж муру стояли в черзі люди й на щось чекали. Я підійшов до них і запитав чи це папська  кухня.

—   Так, це папська кухня, — хтось  відповів жартом, — але не та, де їсть папа, тільки удержувана з папських фондів для таких жертв війни, як ми. Я став в чергу, бо ж це була мета моєї поїздки сюди.

В черзі стояли люди різної статі й віку, а також і різних національностей, що можна було розпізнати по мові. Перед мною стояв якийсь молодий капітан з польської "Армії Крайової", як це він оповідав про себе. Довкруги нього стояли військові з 11-го польського корпусу ген. Андерса, без жодних військових відзнак, тільки "ожелки" жовтілися на беретах, та нарікали на свою долю.

—   А чому пан втік з краю? — запитав один з андерсівців капітана "Армії Крайової".

—   А чому пан не хоче вертатися до краю? — замість відповіді запитав капітан.

—   Ось так ми доборолися добре, —  відповів запитаний.  —   Шкода наших трудів.

—   Доборолися ми того, що просимо пів літри зупи в папській кухні.

Поли я оглянувся, за мною черга продовжувалася й моїми безпосередніми сусідами були два словаки, які пів голосом згадували добрі часи на Словаччині.

—   То ще було гарне життя на Словаччині і якщо б не ті "руси"... — говорив високий у бронзовім шкірянім плащі.

—   Гей, гей! — притакнув інший, а тепер мусимо ось тут вистоювати, щоб дістати трішки тої "полєвкі, худаци сме тераз...".

В тій хвилині відчинилися двері й ряд сколихнувся й поволі посувався в коридор кухні. Я оглянувся, але коло мене вже не було ані поляків, ані словаків. Позаду мене стояли якісь юґослов'яни й жарували з "ґосподічною", а перед мною німці говорили про можливість скорого виїзду до Парагваю та згадували "шине цайтен".

Ми повільно просувалися через коридор, вхід до якого провадив через два чи три східці вниз, а далі через три кімнати без вікон до столика, де сестра милосердя видавала картки на вечерю. І всі знову ставали в чергу, підходили до стола, де видавали вже вечерю.

—   О, сьогодні видають масло, — завважив хтось спереду.

На вечерю видавали необбирану бараболю, трохи макаронної зупи, булку і масло. Я забрав свою пайку і присів коло словаків, тих самих, що стояли за мною під муром. Словак у шкіряному плащі обібрав одну картоплю ножиком, помастив маслом і відложив ніж.

—  Разрешітє вашево ножа на мінуточку, ¹ — звернувся якийсь москаль до словака, присівши коло нашого стола.

—  Нех са вам пачі, ² — сказав словак, подаючи ножа.

—   Вот, харашо, спасіба! ³  —  відповів москаль, беручи ножа й почав помаленько обирати свою бараболю. Словак тим часом з'їв свою бараболю і, як видно було, чекав, коли  москаль закінчить і віддасть йому ніж, щоб він міг обрати другу бараболю. Але москаль того зовсім не бачив і спокійно обирав собі картоплі ножем словака. Словак, замість впімнутися за ножем, почав обирати картоплю ложкою. Але москаля й це не зворушило, він не звертав уваги на власника ножа і користувався ним, як своїм власним. Обравши  картоплю, він перекраяв хлібину, помастив її маслом і почав краяти на дрібні куски. Тим часом словак закінчив вечерю без ножа й  почав збиратися до відходу.

Я, з'ївши зупу, звернувся до москаля, щоб він дозволив мені покористуватися ножем словака і перекраяти мою хлібину.

—   Падажді,  маладой человєк! Відіш, что я єщо нє закончіл, ⁴   —  відповів москаль, докінчуючи краяння на куски свій хліб.

—   Вот і канєц! Нє долґо, что? — сказав  москаль, віддаючи словакові ножа. —  Спасіба!

Словак, сховавши до кешені ножа, згірдливо всміхнувся і без одного слова вийшов. Не знаючи московського нахабства, дивувався.

Я закінчив вечерю і вийшов на вулицю. Великі електричні лямпи ясно освітлювали широкі вулиці. Був вечір. Рух на вулиці більшав, кричали газетярі, розпродуючи часописи. Трубіли авта. На зупинках стояли люди й чекали на трамваї. Десь здалека долітала тужлива музика і спів. Я глянув на годинник, добігала 19 година і мені треба було спішитися.

—   Шкода, що не можу побачити життя Риму вечером, але не було ради, бо о 7 годині замикають двері Колеґії св. Йосафата і тоді мусітиму спати десь під муром якоїсь старовинної будівлі-руїни.

Поможіть ближньому свому...

Дещо пізніше я оформив усі свої документи в Римі і там винайняв квартиру у дільниці Праті, тобто недалеко від Ватикану. Хотілося студіювати на Римському університеті, але з цього нічого не вийшло. І так я рахувався мешканцем Риму понад під року з листопада 1946 до весни 1947. Я не мав ані багатого вуйка в Америці, ані менш багатої тітки в Канаді, але, як то кажуть, "і козак не без долі", і перебував у Римі. Одного разу в Колеґії св. Йосафата мій товариш, що був на теології, поінформував мене, що з Арґентіни прийшли якісь посилки з одягом. "Якщо тобі потрібне убрання, то піди, може якраз щось дістанеш", — радив мені мій друг.

Правду сказавши, я не потребував того убрання, але на всякий випадок я пішов довідатися до Комітету Допомоги Скитальцям, чи пак, біженцям. Прийшовши до Колеґії на Джанікольо, я стрінув завідуючого розподілом одягу священика.

—   Кажуть, що прийшов транспорт одягу для "рімінців", — сказав я, ніби питаючись, ніби стверджуючи.

—   Так, так!  Це правда, — сказав він. — Такий транспорт ми щойно одержали з призначенням для дивізійників, які перебувають у полоні.

—  Чи міг би і я дістати одне убрання? — запитав я.

Священик подивився на мене, почухався у бороду і сказав: "Але ж ви вже не є рімінець, ви цивільний, а там виразно сказано, що тільки для полонених українців у Ріміні.

Я спорити не міг, бо в таборі полонених я вже не перебував, хоча час-від-часу я там все ще навідувався, але що я вже був поза табором, то й не міг мати до того одягу жодних претензій.  При найближчій нагоді, стрінувши свого товариша — студента теології, я поінформував його про вислід моїх заходів. У відповідь на це він мене запевнив, що як тільки щось прийде для цивілів, тоді він мене повідомить. Це були часи, коли наші "американці" й "канадці" добре дбали про "китайців" і посилки приходили одна за одною. І так, одного дня мій товариш мене знову поінформував, що минулого тижня прийшов транспорт одягу для цивільних біженців.

Не гаючи часу, я пішов до Комітету, мене прямо таки тягнула туди цікавість — яку відповідь я дістану тепер. Ось вже я у Комітеті й через якийсь час у розмовницю заглянув той же священик. Я підійшов до нього й запитав чи правдою є те, що прийшла велика посилка одягу для цивільних біженців.

Священик зміряв мене очима, знову пошкрабався в бороду і спокійно заявив: "Але ж ви не є цивільний біженець, ви ж є з полонених у таборі в Ріміні".

Моя цікавість була задоволена. Убрання я вже не потребував, бо вже дістав був аж два цілком можливі уживані костюми з Америки. Через те я навіть і не збирався пригадувати священикові, що тільки декілька тижнів тому він мене зараховував до цивільних, а тепер уже до "рімінців".

Прийшов квітень 1947 р. і в таборі полонених українців у Ріміні проголошено "п'ятий універсал" про те, що всіх українців, кол. членів дивізії "Галичина" — 1-ої УД УНА перевезуть до Англії. Я довго не думав і, зібравши всі свої манатки, повернувся назад до табору в Ріміні. І так я став добровольцем раз третій (перший раз до Дивізії, другий раз у полон у травні 1945 р., коли міг зовсім добре піти іншими дорогами й у полоні зовсім не бути). 10 червня 1947 р. я виїхав останнім транспортом з Ріміні до Венеції, а звідти військовим кораблем "Тоаст Вікторія" до Англії.

"Сервус, соно комуніста!" ⁵

Перебуваючи в Римі, я мав ще одну нагоду легким способом заробити трохи грошей, або потрапити в тюрму. Одного разу я проходився по вулиці Вія XX сетембре, очікуючи мого знайомого, який працював у міністерстві закордонних справ Італії. В одному моменті до мене підійшов якийсь чоловік років 30-35 і просив мене по-французьки, щоб я йому переніс невеличку валізку на вказане ним місце, за що він мені добре заплатить. Я зрозумів, що він хотів, і відповів йому по-італійськи, що я того зробити не можу.

Ви італієць? — запитав він мене.

Ні, я українець.

Українець! — повторив мій співрозмовник і, весело простягаючи до мене руку на привітання, вигукнув по-італійськи "Сервус, соно комуніста!" (Здорові  були, я — комуніст).

Така відповідь мене зовсім не обрадувала і я скоро відпекався нового знайомства, тим більше, що якраз у тому моменті з будинку міністерства вийшов мій знайомий. Я розповів йому мою пригоду.

—  Тут крутиться дуже багато різних контрабандистів, але з ними небезпечно входити в які-небудь контакти, бо за ними слідкує поліція, або й вони самі можуть бути звичайними провокаторами і за те можна попасти за ґрати.

—   Але чому ж він так обрадувався, коли я йому сказав, що я українець, а він у відповідь на те заявив, що він  комуніст?

—   О, це зовсім легко пояснити. Україна є комуністичною країною і членом Об'єднаних Націй. Він, як комуніст, ідентифікує всіх українців — громадян України з комуністами, бо ж вибирають, згідно з демократичними засадами, комуністичний уряд. Отже, для нього комуніст і українець  —   це майже ідентичне поняття. Я б вам радив обминати таких типів, якщо не хочете мати справу з італійською поліцією.

Після цеї зустрічі мені вже не доводилося мати нагоди заробити легким коштом багато грошей. Можливо, що щастя, оминуло мене, тому що я не використав попередніх можливостей.

Товариська прислуга

При цьому варто пригадати ще одну цікаву історію. Перебуваючи в Римі, я частенько служив своїм товаришам з Ріміні, як перекладач італійської мови й допомагав їм виробляти документи. До таких належав і один з моїх знайомих, якого всі називали чомусь "дзєдзіц". Його дружина була в Америці і робила заходи, щоб його стягнути. У зв'язку з цим я їздив з ним до американського консульства у Неаполі, ходив по різних установах, щоб виробити відповідні документи. Він італійської мови не знав, тому не рушав без мене нікуди. Правда, він платив мені дорогу та всякі інші витрати, пов'язані з його справою, але за мою службу він мені не дав ані цента та, зрештою, я і не впоминався, вважаючи це за мій товариський обов'язок — допомогти кожному, хто моєї допомоги потребує.

Коли я вирішив повертатися назад до табору полонених у Ріміні, "дзєдіц" мав уже все оформлене й чекав на свою чергу на корабель. Я сам нічого коштовного не мав, за винятком гарно вишитої сорочки, яку мені вишили дівчата у Річоне, інтерновані медсестри Дивізії. Я не хотів брати її з собою, знаючи вже з досвіду, що вона може пропасти під час різних обшуків, які будуть робити англійці при контролі в Англії. Я звернувся до "дзєдзіца" з проханням чи не зберіг би він мені цю сорочку до хвилини мого звільнення з табору полонених.

—   Я буду вдячний Вам, якщо Ви збережете їі для мене, а вийшовши з полону, я до Вас зголошуся, — сказав я. Адресу його я мав, а крім того, я виїжджав до Англії з його шваґром,  отже, не було ніякої небезпеки, що ми себе не віднайдемо.

— Але ж, дуже радо, — відповів він. — Чому ж я не мав би цього зробити для тебе, коли ти мені так багато допоміг у моїх заходах на виїзд до Америки?

І так я свою єдину цінність передав у руки доброго друга. Коли мене звільнили з полону, я звернувся до нього ще таки з Англії, щоб він мені повернув сорочку, але безуспішно. Пізніше я переїхав до Канади й писав до нього, мабуть, рази три, але ані відповіді, ані сорочки я не дістав. І так моя вишивана сорочка залишилася у добрих руках товариша по зброї. Коли згадаю, робиться її жаль, але чого ж то не робиться для друзів? Часом віддається навіть і життя за них, то хіба ж не варто пожертвувати й гарною вишиваною сорочкою? Носіть її на здоров'я, пане "дзєдзіц", ви, зробивши мені товариську прислугу, врятували її від можливості конфіскати англійцями під час котролі в Англії. А це варта відповідної винагороди...

__________________

 ¹ Дозвольте вашого ножа на хвилинку.

 ²  Словацьке, дослівно: "нехай вам подобається" тобто прошу дуже.

 ³  Так, гарно, дякую.

 ⁴  Почекай, молодий чоловіче! Хіба ж не бачиш, що я ще не закінчив?

 ⁵ Сервус, соно комуніста! — Здорові були, я є комуніст!