Розважання на тлі спомину
Дві трагічні травневі події — Париж 1926 1 і Ротердам 1938 2 — не викликали в світі належного зрозуміння і сподіваної реакції. Західній світ поставився до української справи, якщо не ворожо, то щонайменше байдуже. Пресові повідомлення про ті події, а зокрема про Паризький процес проти Шварцбарта, були скупі, хаотичні, сензаційні, тенденційні.
Серед українського народу, так на рідних землях, як і на еміґрації, смерть гол. от. Петлюри і полк. Коновальця викликали потрясаюче враження й пробудили національну совість. Український народ черговий раз усвідомив собі, що боротьба за державну незалежність незакінчена, вона ведеться дальше, а ворог від часу до часу вдаряє в найбільш болюче місце.
Молоде галицько-українське покоління — до якого і я тоді належав — не однаково сприйняло і відчуло ті дві трагічні події. Смерть гол. от. Петлюри — як це бачу сьогодні з перспективи років — не викликала серед нас такого враження, як можна було сподіватися. На це склалися дві основні причини. По-перше, в часі смерти Петлюри ми були заледве 14 або 15-річними хлопцями і ми не мали ясного погляду на цілість світових подій, не знали ще як слід рідної історії, не усвідомлювали собі ваги наших визвольних змагань. Особа й політична діяльність Петлюри були нам мало знані, а його ім'я було нам відоме з принагідних розмов, спорадичних пресових вісток та з деяких тогочасних пісень 3. Другою причиною було те, що старша громадськість була поділена в своїх поглядах на особу й діяльність Петлюри. Одна частина, тобто ті, що якимсь чином безпосередньо чи посередньо були зв'язані з Київськими Січовими Стрільцями, ті — що так скажу — справжні соборники, для яких шлях до самостійности України йшов через Київ, а не через Львів, — ті схвалювали політику Петлюри й були його беззастережними прихильниками і послідовниками. Друга частина української громадськости — також без сумніву патріотична, хоча з деякою льокальною, закраскою, — не погоджувалася з пропольською політикою Петлюри й не могла йому простити Варшавського договору. Це були якраз ті причини, чому ми так, а не інакше реагували на вістку про вбивство гол. от. Петлюри.
Більший відгомін і потрясення викликала в нас смерть полк. Коновальця. На це також були свої причини. В 1938 р., в час смерти Коновальця, ми були вже дорослими людьми з виробленим світоглядом. Ми навіть уважали себе політиками: ми орієнтувалися в міжнародних подіях, знали назагал добре рідну історію, а зокрема добу визвольних змагань, боляче переживали наші воєнні й політичні невдачі, розуміли важке положення українського народу під чотирьома займанщинами. На протязі останніх десять років (від смерти гол. от. Петлюри) ми обсервували діяльність полк. Коновальця на терені УВО згл. ОУН, ми були свідками великого росту і посиленої активности ОУН. Ми були свідками багатьох політичних процесів, на яких підсудні — члени ОУН — сміливо деклярували своє політичне кредо. Ми були свідками трагічної смерти Головінського, Любовича, Пісецького, Березииського та інших боєвиків УВО згл. ОУН. Ми були свідками екзекуції Біласа й Данилищина на подвір'ю львівських Бриґідок... Ті всі події були частиною нашого життя, вони нас виховували, вони залишили в наших душах незатерте знам'я.
Крім того, відгравав тут деяку ролю ще й наш льокальний патріотизм. Коновалець був галичанином. В підльвівському селі Зашкові, звідки він походив, жив і працював його рідний брат Мирон. У Львові, при вул. Сикстуській ч. 36, в одноповерховій кам'яниці з широкою брамою жив тесть Коновальця, відомий адвокат д-р Степан Федак 4. Зі Львова, а докладніше з Левандівки, походив — вже тоді майже легендарний співробітник Коновальця — Омелян Сеник. Про нього кружляли серед нас неймовірні вістки. Він жив постійно за кордоном. Польська поліція хотіла за всяку ціну зловити його в свої руки. Сеник від часу до часу приїжджав до Львова з окремими дорученнями. Поліція була заздалегідь поінформована про дату його приїзду й зробила все можливе, щоб його належно зустріти... Сеник в означеному дні приїжджає, відвідував довірених знайомих і ... на сором польській поліції — їй прямо з-перед носа виїжджає за границю.
Це, отже, були ті раціонально-логічні, а частково сентиментально-чуттєві мотиви, що спонукали нас глибоко й боляче відчути смерть полк. Коновальця. Постало питання: Що станеться з українським визвольним рухом? Хто очолить ОУН?
Тому з полегшою і вдоволенням ми приняли вістку, що наслідником Коновальця став другий зять адвоката Федака — полк. Андрій Мельник. Тоді ми не передбачували, що и короткому часі вибухне війна, а в самій ОУН наступить роздор, який наніс нам стільки лиха і по сьогодні...
Якщо не заводить мене пам'ять, то в нас на рідних землях (а маю на думці західньо-українські землі, — тобто Галичину й Волинь) не було звичаю відзначувати роковини смерти Петлюри та Коновальця окремими святкуваннями. В річницю їхньої смерти відправляли панахиди; щоб були якісь окремі жалібні академії, чи щось подібне, мені не відомо. Зате, в нас був гарний звичай, зв'язаний з зеленосвяточними поминками, коли ми ходили на цвинтарі молитися за померших.
Розкажу коротко про львівські зеленосвяточні поминки, бо у Львові я виростав і там провів свою молодість. Є два головні цвинтарі у Львові: Личаківський і Янівський. На обох цвинтарях, в окремих секціях, були стрілецькі могили, якими опікувалось Товариство Охорони Воєнних Могил. Саме до тих могил ішли щороку організовані зеленосвяточні походи. Вони стали в нас традицією і були своєрідною маніфестацією наших національних почувань. Першого дня Зелених Свят, то є в неділю, похід ішов на Янівський цвинтар, а в понеділок на Личаківський. Ці походи були справді імпозантні. На переді йшло духовенство, потім церковні братства з хоругвами, за ними представники громадських організацій, воєнні ветерани, зорганізована молодь, а дальше маси громадянства. Як правило, в поході йшов хор львівських богословів, хор "Боян" і студентських хор. На вулицях, якими ішов похід, стримували усякий рух. На хідниках, а також у мешкальних вікнах було видно поляків, які оглядали цей похід з цікавістю та з неприхованою злобою. На цвинтарях відправлялась соборна панахида на стрілецьких могилах. Ми поминали всіх тих, що віддали своє життя в боротьбі за батьківщину; поминали однаково всіх героїв — великих і малих, відомих і невідомих. Після панахиди була проповідь. Виголошував її найчастіше о. прелат Л. Куницький, що був послом до польського сойму й, користуючись з посольського імунітету, міг сказати багато дечого, на що не міг позволити собі інший священик. Потім відбувались ще індивідуальні панахиди на могилі Бесарабової, Любовича, Біласа, Данилишина.
Картина зеленосвяточних поминків була б неповна, якби я не згадав при тому польської поліції. Щоб не допустити до протипольських маніфестацій, на цвинтарі було повно тайної й мундурованої поліції. Тайні аґенти стояли звичайно серед публіки, а мундуровані були заховані в кущах і тільки чекали на сигнал, щоб почати акцію. Після панахиди люди не розходилися, а співали пісень і починаючи від "Вічная пам'ять", а згодом переходили до патріотичних. Коли пролунали перші звуки "Не пора", поліція вискакувала з кущів і розганяла людей, частуючи всіх гумовими палицями.
Хоч у висліді кожночасних зеленосвяточних поминок було по кількадесять осіб побитих і арештованих, такі походи відбувалися дальше і щороку притягали більше людей, а головно молоді. Можна сказати, що ті походи пробуджували деякі "приспані душі" й давали стимул до спротиву.
------оОо------
Звичай відзначувати окремим святом роковини смерти гол. от. Петлюри й полк. Коновальця постав пізніше, здається вже на еміграції, — під назвою "Свято вождів" згл. "Свято героїв". Назва "Свято вождів" чомусь несприємлива, з нею якось мимоволі асоціюється "червоний вождь" і "брунатний фюрер"; зрештою "вождівство" є противне політиці українського народу. Більш вдала назва "Свято героїв". Але тут також треба б внести деяку поправку в інтерпретацію поняття "герой"5. В нас загально прийнято, що героєм може бути тільки той, хто віддав своє життя за велику ідею, в даному випадку за батьківщину; при тому майже обов'язково вимагається, щоб герой згинув трагічною смертю. Згідно з таким розумінням, не може бути героєм людина, що померла природною смертю, а тим більше не можна нікого вважати героєм за його життя. Таке тлумачення поняття "герой" завузька, й її треба поширити6.
В історії нема окремих, відірваних випадків, але є закономірна й логічна послідовність, тяглість: Святослав Завойовник, Володимир Великий, Хмельницький, Мазепа. Визвольні змагання — це один безперервний ланцюг великих чинів, що їх метою була і є самостійна Україна. Якщо у нашій новій історії не було б національної революції 1917 р. і листопадового чину 1918 р., то не було б у нас Крут, не було б Базару, не було б Петлюри ані Коновальця, не було б Дивізії ані УПА, не було б тих безчисленних і безіменних, що згинули в ворожих тюрмах і сибірських тайгах, не було б тих, що з окликом "Хай живе Україна" гинули на ворожих шибинецях, не було б тих "їмже ність числа", що в часі Другої світової війни згинули з рук окупантів, не було б врешті тих, що й сьогодні за свою любов до батьківщини караються в концтаборах, ані тих, що — незважаючи на ніякі небезпеки, підносять відважний голос в обороні чести українського народу.
Тому було б бажаним, щоб "Свято героїв", задумане і встановлене для відзначення роковин трагічної смерти гол. от. Петлюри і полк. Коновальця, — стало субстратом, притокою чи нагодою до вшануваня пам'яті всіх мертвих і живих героїв-трудівників за святу українську правду.
____________________
1 25 травня 1926 р. вбивство гол. от. С. Петлюри.
2 23 травня 1938 р. вбивство полк. Є. Коновальця.
3 Наприклад: "Наш батько Петлюра, а ми його діти.
Пішли до Києва параду робити..."
4 Син адвоката Федака, член УВО, в 1921 р. виконав у Львові невдалий атентат на Пілсудського і львівського воєводу Ґрабовського.
5 "Герой" (з грецької) — людина, що перевищує інших силою, відвагою, розумом.
6 Відважних вояків декорують як героїв медалями, орденами, хрестами заслуги. В СРСР введено означення "Герой СРСР" для відзначення військовиків, Навіть окремим заслуженим цивільним особам надається звання "Герой СРСР" чи "Герой праці СРСР".
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар