Василь Верига
Ми вийшли знова на стежку, що провадила на гору. Ліворуч від нас, тобто на північ від стежки, гора була покрита деревами й кущами, а праворуч, тобто на південь, були узбіччя покриті травою, що виглядали радше як пасовиська для овець. Цею стежкою прямувало вояцтво різних частин, були навіть т. зв: "гіввіс", тобто полонені з червоної армії, яких пізніше німці звільнили з полону й приділили до різних частин армії як візників та інших допоміжних робіт. Тут же був навіть якийсь малий візок, який змучена коняка ледва тягнула під стрімку гору. Вийшовши на гору, ми мусіли знова сходити в діл, до якогось села, що його хати розкинулися вздовж дороги, що проходила ніби коритом величезної яруги, головно на південному боці. Можливо, що це було село Борщів, або якийсь присілок недалеко від нього.
Зійшовши вниз ми стрінули тут вермахтівську полеву жандармерію, яка скерувала нас до "збірного пункту", що знаходився, як нам здавалося в глинищі, при дорозі, що провадила зі села на північ. Довкруги нас були доволі високі гори, а при виході зі "збірного пункту" стояв уже вартовий німець. Тут уже було більше вояків, яких сортували за частинами. Коли нас там припровадили, то відразу запитали з якої ми частини. Коли ми сказали, що з Дивізії "Галичина" нам відповіли, що така частина більше вже не існує і нас приділили до розбитків якоїсь вермахтівської частини. На щастя ми вже знали, що збірний пункт дивізії "Галичина" є у Старому Стамборі і тому наша дорога вела туди. В дійсності, одначе, ми й туди не збиралися йти, бо всі наші пляни були — перейти до рядів Української Повстанської Армії.
Побут у німецькому збірному пункті нам не подобався й тому ми почали радитися, як би то звідти вийти назад до села, а там уже ми собі дамо раду. Якщо б була українська частина, то ми могли б ще над тим подумати, але в німецькій частині вмирати ні за цапову душу ми аж ніяк не збиралися. Ми чекали тільки нагоди, щоб віддалитися від цего збірного пункту. По якомусь часі ми втрійку підійшли до вартового і пояснили йому, що тут немає нікого з нашої частини й тому мусимо йти шукати іншого збірного пункту.
Вартовий вермахтівець не дуже то і прислухався до наших виводів, а тільки кивнув головою, що можемо вийти. І так ми вийшли на дорогу і повільною ходою вийшли з того глинища, а, заховавшись за горбком, ми опинилися знова на головній дорозі, вздовж якої тягнулося село. Ми постановили були знайти зв'язок з УПА, але покищо не знали як це зробити. Ми розуміли, що УПА — це підпільна армія й тому було б безглуздям питати в селі за УПА як також кого-небудь на дорозі. Тим більше тепер, коли всюди ще крутилися відступаючі чи й розбиті відділи німецької армії, як також ввиду наступаючої совєтської армії, УПА мусіла зберігати всі правила безпеки й обережности. Остаточно ми задумали знайти голову читальні "Просвіти" чи якоїсь іншої культурної установи й від нього довідатися все, що нам треба було про УПА знати та як до неї дістатися.
На наше щастя це була неділя 2 липня і люди якраз повертали з церкви. Пройшовши декілька десятків кроків, ми звернули до якоїсь хати, перше господарство, що ми стрінули на бічній вуличці. Наш вигляд був дуже бідний, бо скинувши черевики, але з крісами на плечах, ми мусіли робити дуже пригнічуюче враження. Зайшовши на подвір'я, ми запитали чи господарі не могли б нас справити до голови читальні "Просвіти". Нам знова дописало, бо нас тут не тільки що й нагодували, але як виявилося, людина за якою ми шукали була якраз на сусідньому господарстві. Коли ми трохи підкріпилися, мої товариші полягали спочивати під деревом у холодку, а я сам босаком пішов до голови читальні "Просвіти", щоб дещо розвідати, а головно, як дістатися до відділів УПА.
Зайшовши до хати, я побачив голову читальні, який був також і солтисом, отже дві владі в одних руках, та його дружину, які якраз готувалися обідати. Це був чоловік років 35-40. Мій жалюгідний вигляд вимагав деякого вияснення, зокрема чому я босий, але з крісом в руках, і тому я зробив деякі вступні завваги, які одначе вели до бажаної нами мети. Правда, не я одинокий був в такому жалюгідному вигляді, бо ж цею самою дорогою пройшло було уже немало вояків у менш-більш подібному стані.
Я представився господарям як слід і без жодних вступів приступив до справи, заявляючи, що наша Дивізія розбита й тому ми хотіли б вступити в ряди Повстанської Армії і, якщо йому відомо, як можна було б дістатися до якогось повстанського відділу, ми були б йому дуже вдячні за такі інформації. В міжчасі до хати вступив був ще якийсь молодий мужчина, який щось там пошептав півголосом з господарем і вийшов. Незважаючи на це, що вони шептали я зачув декілька фраз, які впевняли мене, що я прийшов до людей, які мають безпосередній зв'язок з підпіллям.
На закінчення нашої розмови, я звернувся до господаря з проханням, щоб він скерував нас кудись, щоб ми могли дістатися до якоїсь частини УПА.
— О, це дуже просто річ.. — сказав у відповідь господар. — Коли ви вийдете за село, зверніть ліворуч на першу дорогу, що провадить на північний схід і нею вийдете на гору. Там же на горі і село, за яким простягається великий ліс, а в тому лісі є УПА.
— Це так, але ж щоб дістатися до якоїсь частини УПА, то треба мати якийсь зв'язок, бо ж УПА не стоїть розсташована по селах як регулярне військо. Дивізія "Галичина" мала навіть свої різні знаки, що вказували в котрому місці знаходиться таки чи інша частина. УПА натомість діє підпільно й тому я уважаю, що доступ до неї мусить бути доволі трудний.
— Воно ніби так, але, коли ви дістанетеся до того села на горі (він і назвав його, але я не запам'ятав тої назви), то там кожна дитина вам покаже куди йти.
Така заява мене приголомшила і я не міг зрозуміти, як мені, чи кому-небудь іншому "кожна дитина може показати" дорогу до відділів УПА, зокрема нам — хлопцям у німецькому однострої. Правда ми мали ще й відзнаки Дивізії "Галичина" й ми говоримо по-українськи, але таке саме мають чи можуть мати і німці і деякі з них говорять по-українськи не гірше від нас і якраз такі часто бували розвідчиками на службі абвери.
Більше я нічого не довідався ані ні до чого не договорився з головою читальні "Просвіти". Я вийшов від нього, подякувавши за інформації і повернувся до своїх товаришів, які дрімали під грушею чи яблунею. По дорозі я роздумував над тим, що сказав мені господар і мене чим раз то більше турбувало те, що "кожна дитина покаже куди йди" до УПА. Остаточно я ствердив, що мені така конспірація зовсім не подобається, бо кожна дитина може показати кожному, зокрема тоді, коли москалі як і німці мали своїх донощиків, які слідкували за кожним рухом підпілля. Я поінформував про це моїх товаришів і ми спільно рішили, що коли воно дійсно так є, то це є очевидне безглуздя, яке скорше чи пізніше закінчиться трагічно для УПА та її воїнів — очайдухів. Ми позбирали свої манатки й вирушили далі в дорогу, але цим разом не так як ми плянували, до УПА. Ми йшли дальше по шляху у напрямі на південь, менш-більш на Ходорів. Днина була чудова й по дорогах було повно війська із розбитих частин в окруженні Білий Камінь — Княже — Почали.
(Далі буде)
(Продовження з ч. 6/75)
Ми вийшли знова на стежку, що провадила на гору. Ліворуч від нас, тобто на північ від стежки, гора була покрита деревами й кущами, а праворуч, тобто на південь, були узбіччя покриті травою, що виглядали радше як пасовиська для овець. Цею стежкою прямувало вояцтво різних частин, були навіть т. зв: "гіввіс", тобто полонені з червоної армії, яких пізніше німці звільнили з полону й приділили до різних частин армії як візників та інших допоміжних робіт. Тут же був навіть якийсь малий візок, який змучена коняка ледва тягнула під стрімку гору. Вийшовши на гору, ми мусіли знова сходити в діл, до якогось села, що його хати розкинулися вздовж дороги, що проходила ніби коритом величезної яруги, головно на південному боці. Можливо, що це було село Борщів, або якийсь присілок недалеко від нього.
Зійшовши вниз ми стрінули тут вермахтівську полеву жандармерію, яка скерувала нас до "збірного пункту", що знаходився, як нам здавалося в глинищі, при дорозі, що провадила зі села на північ. Довкруги нас були доволі високі гори, а при виході зі "збірного пункту" стояв уже вартовий німець. Тут уже було більше вояків, яких сортували за частинами. Коли нас там припровадили, то відразу запитали з якої ми частини. Коли ми сказали, що з Дивізії "Галичина" нам відповіли, що така частина більше вже не існує і нас приділили до розбитків якоїсь вермахтівської частини. На щастя ми вже знали, що збірний пункт дивізії "Галичина" є у Старому Стамборі і тому наша дорога вела туди. В дійсності, одначе, ми й туди не збиралися йти, бо всі наші пляни були — перейти до рядів Української Повстанської Армії.
Побут у німецькому збірному пункті нам не подобався й тому ми почали радитися, як би то звідти вийти назад до села, а там уже ми собі дамо раду. Якщо б була українська частина, то ми могли б ще над тим подумати, але в німецькій частині вмирати ні за цапову душу ми аж ніяк не збиралися. Ми чекали тільки нагоди, щоб віддалитися від цего збірного пункту. По якомусь часі ми втрійку підійшли до вартового і пояснили йому, що тут немає нікого з нашої частини й тому мусимо йти шукати іншого збірного пункту.
Вартовий вермахтівець не дуже то і прислухався до наших виводів, а тільки кивнув головою, що можемо вийти. І так ми вийшли на дорогу і повільною ходою вийшли з того глинища, а, заховавшись за горбком, ми опинилися знова на головній дорозі, вздовж якої тягнулося село. Ми постановили були знайти зв'язок з УПА, але покищо не знали як це зробити. Ми розуміли, що УПА — це підпільна армія й тому було б безглуздям питати в селі за УПА як також кого-небудь на дорозі. Тим більше тепер, коли всюди ще крутилися відступаючі чи й розбиті відділи німецької армії, як також ввиду наступаючої совєтської армії, УПА мусіла зберігати всі правила безпеки й обережности. Остаточно ми задумали знайти голову читальні "Просвіти" чи якоїсь іншої культурної установи й від нього довідатися все, що нам треба було про УПА знати та як до неї дістатися.
На наше щастя це була неділя 2 липня і люди якраз повертали з церкви. Пройшовши декілька десятків кроків, ми звернули до якоїсь хати, перше господарство, що ми стрінули на бічній вуличці. Наш вигляд був дуже бідний, бо скинувши черевики, але з крісами на плечах, ми мусіли робити дуже пригнічуюче враження. Зайшовши на подвір'я, ми запитали чи господарі не могли б нас справити до голови читальні "Просвіти". Нам знова дописало, бо нас тут не тільки що й нагодували, але як виявилося, людина за якою ми шукали була якраз на сусідньому господарстві. Коли ми трохи підкріпилися, мої товариші полягали спочивати під деревом у холодку, а я сам босаком пішов до голови читальні "Просвіти", щоб дещо розвідати, а головно, як дістатися до відділів УПА.
Зайшовши до хати, я побачив голову читальні, який був також і солтисом, отже дві владі в одних руках, та його дружину, які якраз готувалися обідати. Це був чоловік років 35-40. Мій жалюгідний вигляд вимагав деякого вияснення, зокрема чому я босий, але з крісом в руках, і тому я зробив деякі вступні завваги, які одначе вели до бажаної нами мети. Правда, не я одинокий був в такому жалюгідному вигляді, бо ж цею самою дорогою пройшло було уже немало вояків у менш-більш подібному стані.
Я представився господарям як слід і без жодних вступів приступив до справи, заявляючи, що наша Дивізія розбита й тому ми хотіли б вступити в ряди Повстанської Армії і, якщо йому відомо, як можна було б дістатися до якогось повстанського відділу, ми були б йому дуже вдячні за такі інформації. В міжчасі до хати вступив був ще якийсь молодий мужчина, який щось там пошептав півголосом з господарем і вийшов. Незважаючи на це, що вони шептали я зачув декілька фраз, які впевняли мене, що я прийшов до людей, які мають безпосередній зв'язок з підпіллям.
На закінчення нашої розмови, я звернувся до господаря з проханням, щоб він скерував нас кудись, щоб ми могли дістатися до якоїсь частини УПА.
— О, це дуже просто річ.. — сказав у відповідь господар. — Коли ви вийдете за село, зверніть ліворуч на першу дорогу, що провадить на північний схід і нею вийдете на гору. Там же на горі і село, за яким простягається великий ліс, а в тому лісі є УПА.
— Це так, але ж щоб дістатися до якоїсь частини УПА, то треба мати якийсь зв'язок, бо ж УПА не стоїть розсташована по селах як регулярне військо. Дивізія "Галичина" мала навіть свої різні знаки, що вказували в котрому місці знаходиться таки чи інша частина. УПА натомість діє підпільно й тому я уважаю, що доступ до неї мусить бути доволі трудний.
— Воно ніби так, але, коли ви дістанетеся до того села на горі (він і назвав його, але я не запам'ятав тої назви), то там кожна дитина вам покаже куди йти.
Така заява мене приголомшила і я не міг зрозуміти, як мені, чи кому-небудь іншому "кожна дитина може показати" дорогу до відділів УПА, зокрема нам — хлопцям у німецькому однострої. Правда ми мали ще й відзнаки Дивізії "Галичина" й ми говоримо по-українськи, але таке саме мають чи можуть мати і німці і деякі з них говорять по-українськи не гірше від нас і якраз такі часто бували розвідчиками на службі абвери.
Більше я нічого не довідався ані ні до чого не договорився з головою читальні "Просвіти". Я вийшов від нього, подякувавши за інформації і повернувся до своїх товаришів, які дрімали під грушею чи яблунею. По дорозі я роздумував над тим, що сказав мені господар і мене чим раз то більше турбувало те, що "кожна дитина покаже куди йди" до УПА. Остаточно я ствердив, що мені така конспірація зовсім не подобається, бо кожна дитина може показати кожному, зокрема тоді, коли москалі як і німці мали своїх донощиків, які слідкували за кожним рухом підпілля. Я поінформував про це моїх товаришів і ми спільно рішили, що коли воно дійсно так є, то це є очевидне безглуздя, яке скорше чи пізніше закінчиться трагічно для УПА та її воїнів — очайдухів. Ми позбирали свої манатки й вирушили далі в дорогу, але цим разом не так як ми плянували, до УПА. Ми йшли дальше по шляху у напрямі на південь, менш-більш на Ходорів. Днина була чудова й по дорогах було повно війська із розбитих частин в окруженні Білий Камінь — Княже — Почали.
(Далі буде)
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар