Минає вже 52 роки, як відбувся останній бій з Зимовому Поході. Про Зимовий Похід маємо вже літературу, маємо поезії і спогади поодиноких учасників, зокрема книжку про Зимовий Похід пол. О. Доценка.
Я обов'язаний подати свій спомин, що його варто було написати ще в 1921-1922 р., бо тепер вже важко пригадати той бій в подробицях.
В Зимовому Поході брав я активну участь у багатьох більших і менших бойових сутичках, але хочу згадати про найбільший бій на Херсонщині у Вознесенську і бої в Ананєві й околицях.
Після Ананєва перейшли ми аж на Поділля в околиці Джугарстви і Мясківки. Це було з 3 на 4 травня 1920 р. В той час большевики мусіли відступити перед напором польської армії і ми вже мали відомості, що большевицька армія розбита і знаходиться у відступі. Штаб Командарма ген. Омеляновича-Павленка повідомив, що мусимо бути готові прийняти бій з большевиками. Вже вранці 4 травня зауважили наші розвідчики, що большевики відступають не тільки битими шляхами, але й польовими дорогами. Наш командир сотник Ашенів послав нас переловити відступаюгий обоз, але ми не змогли його дігнати і на приказ командира мусіли відступити в район нашої сотні. Командир Ашенів наказав, щоб ми відпочивали, бо впереді нас бій.
Треба підкреслити, що день перед боєм був такий прекрасний і соняшний, що не можу його забути, тим більше, що це був останній день, коли я був ще в повному здоров'ї і силі. Ген. Омелянович-Павленко наказав ген. Ю. Тютюнникові, щоб він перейняв провід над боєм, а сам залишився в штабі, бо був цілком виснажений, не відпочавши ні на мить впродовж двох
Діб.
Сподіючись кожної хвилини наступу большевиків, ми розсипались в лаву. Перед нами появився ген. Тютюнник і повідомив нас, що він перейняв провід. Козаки і старшини любили ген. Тютюнника і тому привітали його окликом «Слава».
Після чудового дня вечером зірвалася сильна буря. Дуже сильний вітер дув нам немилосердно в очі і помагав большевикам, які почали наступати. З початку вони гарматнім вогнем підготовляли терен для наступу. По довшій гарматній стрілянині розпочали обстрілювати нас з кулеметів і рушниць. Під Ю. Тютюнником, який керував боєм, забили коня і тоді ми відчули це, як недобрий знак.
Большевики наближалися до нас. Вітер обернувся в хуртовину так, що большевиків ми зовсім не могли бачити хоч, і долітали до нас їхні голоси і ми стріляли до них наосліп. В лаві почулася передача, що з лівого крила наступають большевики, щоб нас оточити. Командир, зорієнтувавшись, що большевицькі сили значно більші за наші, наказав нам, відстрілюючись, поволі відступати. Зближалася ніч, ми відступали, а за нами наступала большевицька лава. Коли большевики наблизилися до нас так, що ми вже виразно чули їхні голоси і до нас долітали їхні оклики «Гей Тютюнов, ви не вдірайте і не бійтеся, ми вас рубати не будемо». Але ми знали добре, що вони нас не помилують і збирали всі сили, щоб не попасти в їхні руки. В тім моменті почув я, що дістав постріл в груди. Зупинятися — це безглузда смерть, і тому я з найбільшим зусиллям поспішав, як міг, щоб не попасти большевикам у руки. Біля мене відступав мій земляк Павло Котович, я кликнув на нього, передав йому свою рушницю і просив, щоб він відійшов далі, не даючи большевикам доброї-великої цілі. Дуже обезсилений, я держав револьвер готовий кожної хвилини покінчити з життям, щоб не попасти большевикам у руки. У нас усіх старшин було поставлено, що ніхто не сміє піддатися живим у руки большевикам. Мої сили з кожною хвилиною меншали і хоч я просив, щоб Котович мене залишив, він залишився і підтримував мене. Тоді від Котовича я довідався, що наш командир сот. Ашенів і стрілець Задорожний з Ананіївської сотні убиті.
На наше щастя, ніч чорна була і ми під її покровом могли вже спокійніше відступати на нашу позицію. Тут зустрів нас пол. Галкін (пізніше генерал), тодішній командир бриґади, окликом: — «О, сотник Каплистий ще живий!». Побачивши, що я ранений, велів перев'язати мою рану сорочкою, бо ніяких інших медикаментів і санітарних засобів у нас не було, а Павло Котович десь роздобув якесь рядно і подушку і так примістили мене на возі, бо йти у мене вже не було сил. Десь коло півночі Котович приніс звідкись воду, якою я згасив трохи спрагу, а тоді втратив притомність.
Коли я повернув до свідомости, зорієнтувався, що настала друга небезпека, бо був алярм. Большевицька кіннота наступала. Почався сильний рух і наші фірмани-селяни зі страху почали втікати куди, хто міг. Селянин, на возі якого я лежав, старався викинути мене з воза. Інстинкт самозбереження додав мені сили. З надлюдським зусиллям я підвівся, взяв у руки рушницю, що лежала біля мене на возі та загрозив селянинові, що коли він не поверне на дорогу, то застрілю його. І тільки під тою загрозою приневолив селянина прилучитися до нашого обозу. Десь аж під ранок большевики припинили навальний наступ і ми могли вже спокійніше відступати. Також Котович відшукав мене і вже безперервно на протязі чотирьох діб мною опікувався, аж поки доїхали ми до міста Ямполя і відтак міста Могилева. Там вже примістили мене у тамошньому шпиталі, де я залишився до 4 червня.
У шпиталі лікар, здається жид, надзвичайно гуманно мною заопікувався і просто не міг зрозуміти, як я у таких обставинах без лікарської перев'язки та при великій втраті крови міг пережити чотири доби. Хоча минуло вже 52 роки від тих подій, всеж не можу спокійно про ці речі оповідати і згадую того лікаря, що мені життя врятував.
Під час лікування я поволі набирав сили, хоч у шпиталі у той час харчування було дуже погане. Хліб був такий гливкий і недопечений, що ми з нього робили коники і коли приїхав відвідати нас ген. О. Павленко, ми ці коники зібрали і йому показали. Але він не міг нічого зробити, бо то була вже цивільна влада, до якої він не мав права втручатися, але просив, щоб адміністрація шпиталя дбала про здоров'я його вояків. Дуже нас врадувало, що наш командир і тут у шпиталі не забув про нас, відвідав і заопікувався нами.
Рівнож земляк Котович, знаючи наше положення у шпиталі, роздобував, де міг, харчі від наших селян і привозив нам до шпиталю масло, яйця, ковбасу і інш. і цим піддержував наші сили.
Як я вже трохи піддужав, то старався пізнати місто і життя в ньому. Хоч це було мале повітове містечко, але зібралося там багато наших старшин і різних урядовців, які замість включитися в армію і воювати за волю, вони там прекрасно бавилися і не відчували, що таке життя ідейного вояцтва на фронті. Коли ми дістали запрошення на «Концерт-розвагу», то я не витримав до кінця імпрези й вийшов обурений такою «розвагою» під час війни.
Повернувшись на фронт, ще не зовсім вилікуваний і не маючи ще сили йти на першу лінію, я прилучався до обозу і тут поволі видужав.
Спомин цей присвячую погиблим у тому бою командирові сот. Ашенєву, погиблому в часі бою і стрільцеві Задорожному, і доброму другові пор. Павлові Котовичеві, якому завдячую своє життя та який помер на еміґрації в Мюнхені.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар