Урядово це міністерство мало назву: «Міністерство Народного Здоров'я та Опікування». На чолі його був міністер В. Ю. Любинський. Воно мало далеко ширше завдання, як санітарно-військове. Уже сама міністерська департаментальна структура та персональний склад могли вказати, яке завдання воно мало. Директорами департаментів були: медичного — д-р Б. П. Матюшенко, санітарного — проф. Корчак-Чепурківський, загального — Галаган. Були ще окремі відділи міністерства, а саме: освіти із д-ром В. П. Піснячевським, інформаційно-видавничого — шефом якого був д-р Ю. Меленевський, судової медицини — д-р Сулима, санітарно-технічного — інж. Ол. Земляніцин, демобілізаційного — д-р О. Сидоренко. Шефом Санітарного Управління збройних сил української держави був д-р Іван Совачок.
Міністерство мало ще в своєму складі, як автономну одиницю, департамент Українського Червоного Хреста, який був створений після триденних нарад 18 квітня 1918 року.
Вся праця міністерства мала, так мовити, два напрямки — внутрішньо-державний та зовнішній, пов'язаний із українськими представництвами, посольствами та особливо консулятами, які за кордоном несли опіку громадянам української держави. Це був час війни та в Україні деякої мирної передишки. В цьому часі миру, між квітнем та груднем 1918 р., а навіть і після того, через увесь 1919-20 роки, основним завданням міністерства було:
а) в співпраці із міністерством закордонних справ особливо його консулярним департаментом перевірити скільки та де живе маса українських полонених колишньої російської чи австро-угорської армії, щоб цих же полонених якнайшвидше повернути в Україну, дати їм змогу підлікувати надщерблене здоров'я та включити тих людей, або в українську армію, або в державницьке життя за спеціяльністю кожної людини. Врешті в особливих випадках, як організації українських збройних сил із полонених в Австрії й Німеччині «Синя» та «Сіра» дивізії 1918, чи менших одиниць сотень, куренів тощо, які самочинно організувалися на різних фронтах чи в глибокій Росії, опіка українських консульств чи створених окремих військово-санітарних та репатріяційних місій була дуже потрібна.
Тому існували окремі військово санітарно-репатріяційні місії* за Української Народної Республіки чи Української Держави Гетьманату, які мали велике завдання особливо серед полонених, які не могли швидко повернутися домів. Великі скупчення полонених були на заході: в Італії, в Австро-Угорщині, Німеччині, Румунії, в Грузії та Вірменії та навіть на Балканах: у Греції, Болгарії та Сербії. Були наші полонені в Росії на Поволжі та на півночі, в Сибірі. З Росії українське вояцтво могло чи не найшвидше повернутися в Україну (як репатріянти), зорганізоване місцевими консульськими аґенціями, або віцеконсулятами, які мали часове існування та спеціяльне завдання опіки над полоненими та вигнанцями чи воєнними біженцями із Холмщини, Волині, Галичини, Буковини та Поділля. Усі ці маси людей потребували санітарної, або лікарської опіки, правної поради та після приїзду до українських кордонних пунктів, вони мусіли зустріти нову краєву опіку від міністерства, Червоного Хреста, органів місцевої адміністрації, повітових або районних урядів, які знаходилися в прикордонні.
Коли мова про опіку, то вона була не лише для полонених, ранених чи інвалідів, але і для багатьох дітей повних або напівсиріт, хворих членів родин поворотців, які виснажені злиднями та подорожжю одержували на українському кордоні** медичну допомогу та навіть добрі харчі та одежу, яких не бачилося в Росії.
Були тоді відомі в Україні т. зв. «українські поїзди» з окремими «плацкартами». Їх приходило в Україну дуже багато і українські державні поліційно-фінансові та санітарні органи мусіли постійно цих людей провіряти та за пляном міністерств внутрішнього, здоров'я та військових справ відправляти в глибину вільної України. Врятовано тисячі наших людей та родин, дано опіку навіть чужинцям, які втікали з червоної Росії в Україну, Австрію, Румунію, в Німеччину та в Польщу. В таких випадках міністерство здоров'я при співпраці з міністерством закордонних справ комунікувало чужинців із консульськими бюрами або санітарними місіями в Києві, Одесі, Харкові чи Полтаві для передачі тих людей під безпосередню опіку дотичних консулятів.
Постійна мандрівка людей з півночі на південь в Україну, або через Україну на захід, постійне транспортування москалів, донців, сибіряків, грузинів, вірменів, турків в сторону російського та донського кордонів, або в Одесу для дальшого відсилання українськими, грузинськимми або румунськими кораблями до чорноморських портів приносило для України цілу низку колосальних труднощів, фінансових витрат та потребу фахового персоналу, адміністраційного, медичного та санітарно-транспортового.
В Україні розвинулися пошесті, загрожувала від сходу холера, панували то тут, то там тиф, червінка та інші недуги, для ліквідації яких треба було мати шпиталі та червоно-хресні станиці.
Відчувався теж великий брак медикаментів та медичних інструментів. Усе це приходило до кінця 1918 р. частинно шляхом товарообміну між Україною та Німеччиною й Австрією, подекуди зі Швайцарії, куди був відправлений на посольський пост у вересні 1918 р. лікар д-р Євген Лукасевич, творець Товариства Українського Червоного Хреста.
Усі зусилля міністра Любинського та його найближчих співробітників д-ра Е. І. Яковенка, д-ра Б. П. Матюшенка й інших були спрямовані, в першу чергу, на боротьбу проти пошестей. Кварантанні станиці в портах Одеси, Херсону, Миколаєва та в Маріюполі були першими запорами проти напливу хворіб із Орієнту. Подібну ролю сповняли прикордонні станиці із Росією в Гостинцеві, Валуйках, Коріневі, Новобілиці, Хуторі Михайлівську та в недалеких прикордонних більших медичних центрах, як у Гомлі, Харкові, Білгороді, Куп'янці, Мозирі та врешті в Києві, Одесі та інших містах із поважнішими шпитальними осередками.
Приєднано до державної активности існуючі вже від 1914 року великі лікарські інституції та допомогові червонохресні організації, змобілізовано земські та міські Союзи й товариства опіки над воєнними полоненими, зложених особливо із жіноцтва поодиноких міст.***
Осередком опіки над дітьми й вдовами були дитячі притулки, інститути або бюра, які були засновані на початку світової війни по містах та залізничних станціях.
Другим завданням міністерства здоров'я було вивінувати ввесь міністерський персонал національним елементом та ввести в ньому вповні урядування на державній мові із професійним вживанням медичних та суспільного характеру термінів. Український медичний персонал був слабий, змішаний із московським чи жидівським, для якого найближчою зрозумілою фаховою мовою була лише російська. Дня них — як обмосковщеним українським елементам, українська термінова мова була другорядною, байдужою.
Саме тому інформаційно-видавничий відділ міністерства здоров'я під головуванням д-ра Ю. Меленовського видавав друком «Вісник Міністерства Народного Здоров'я», де поміщувано всі нові закони, розпорядження та комунікати про транспортово-санітарну працю, завдання на майбутнє та стан медичного штабу в українській державі. При міністерстві працювала окрема термінологічна комісія пді проводом д-ра М. А. Галіна.
Вже 1918 року комісія виготовила була «Російсько-Український Медичний Словник», одначе він вийшов друком щойно у 1920 році.
Міністром Народного Здоров'я та Опікування був В. Ю. Любинський, який сповняв свій уряд аж до упадку гетьманського правління, тобто до 26 грудня 1918 року.
За республіканського уряду, тобто Директорії У.Н.Р., міністром здоров'я був Б. Матюшенко, який урядував за уряду прем'єра В. Чехівського до 13 лютня 1919 року. З приходом на пост прем'єра У.Н.Р. Б. Мартоса (9 квітня 1919 р.), міністром народного здоров'я був короткий час М. Білоус та його замінив д-р Д. Одрина, який був міністром до приходу І. Мазепи на місце Б. Мартоса. Коли 29 квітня 1920 р. прем'єр І. Мазепа створив був новий склад уряду, пост міністра здоров'я не був обсаджений. Це сталося з приводу геройської смерти д-ра Д. Одрини (16 листопада 1919 р.), як лікаря в польовому шпиталі на тиф, який шалів у «чотирикутнику смерти»). Його позицію покищо обняв був як віце-міністер д-р К. Підбуцький. Щойно із створенням уряду В. Прокоповича 28 травня 1920 р. тему міністра здоров'я перебрав Степан Стемповський (поляк). Стемповський виконував формально свої функції міністра приблизно до Ризького договору у березні 1921 р. За його урядування привезено з Польщі, як «союзниці», в склади медикаментів досить поважну кількість ліків, які приходили до Варшави з західньої Европи, тобто від антантських держав, які постійно підпомагали Польщу, чим лише могли в її затяжній війні з Росією.
Польська підмога, хоч була не надто велика, все ж дещо підняла була здоровний стан Української Армії в часі її останнього періоду воєнних операцій.
20 листопада 1920 р., коли останні збройні сили військ УНР в силі біля 20,000 бійців перейшли р. Збруч у сторону Польщі, фактично до окупованої польськими збройними силами Галичини, із цими військовими формаціями перейшли й санітарні частини із своїми медичними запасами. Табори полонених у західній Польщі були й пристановищем медично-санітарних одиниць. Тут вони й діждалися своєї ліквідації.
МЕДИЧНЕ ПИТАННЯ В АСПЕКТІ НАУКИ
Ця ділянка праці, хоч творила для себе зовсім окрему одиницю в медичному житті української держави 1918 р., все ж таки духом її було Міністерство Здоров'я за гетьманського уряду.
Науковий сектор був невід'ємною частиною міністерства та співтворцем української державности. На базі наукового пляну думалося в скорому часі дати змогу молодим медикам-студентам покінчити науку, дістати дипломи лікарів та включити їх в структуру медично-санітарної, шпитальної та медично-науково-дослідної праці. Іншими словами думалося категоріями державности. Лікарі-дослідники разом з істориками, економістами та літературознавцями причинилися до зорганізування цілого медичного факультету при першому Київському державному українському університеті. Він урядово був відкритий 6 жовтня 1918 р. Одначе схема Медичного факультету була затверджена урядом та ректоратом університету між 1 липня та 15 серпня 1918 р.
У проводі медичних студій стали були найвидатніші особи українського медичного світу:
1) приват-доцент університету св. Володимира доктор медицини Авксентій Корчак-Чепурківський — став звичайним професором по катедрі гігієни та в додатку деканом всього медичного факультету.
2) Звичайні професори медицини: Володимир Костянтинович та Антін Тржецієвський стали професорами, перший патольоґійної анатомії, другий фармакології.
3) Приват-доцент університету д-р Марко Нещадименко та приват-доцент університету Євген Черняхівський одержали становище професорів по катедрах: перший — загальної патології з бактеріології, другий — клінічної хірургії.
4) Проф. Олександер Черняхівський та проф. Микола Вовкобой були призначені на пости: перший на катедру гістології, другий на катедру нормальної анатомії.****
Всі вищезгадані номінації складу медичного факультету були опубліковані в «Державному Віснику» ч. 45 на розпорядження міністра народньої освіти й мистецтва сенатора М. Василенка.
Ректором Київського Державного Українського Університету був проф. Т. Сушицький, який згодом помер на тиф в Одесі. В час відкриття університету 5 жовтня 1918 р. було присутніх 3,000 студентів, які на 99% були української національности.
Воєнний похід Росії проти Української Держави не дозволив зреалізувати відкриття університетів в Одесі, Харкові та Катеринославі. Лише в Кам'янці на Поділлі відкрито університет 22 жовтня 1918 року, однак без медичного відділу.
Було в пляні відкрити медичний факультет в Харкові та Одесі. Відкриття університету в Києві вважалося на той час великим національним святом. Тому акт відкриття відбувся з участю не лише академічного складу та студентів, але й міністра освіти М. Василенка та гетьмана Павла Скоропадського, який з цієї нагоди проголосив окрему грамоту.
«Грамотою цією ознаймуємо всі тим, кому це відати належить, а особливо Пану Міністру Освіти, Панам ректорові, професорам і студентам, що Ми визнали за благо для всього люду українського утворити в столиці України, місті Києві, перший Український Державний Університет в складі всіх чотирьох факультетів.***** Призиваючи Боже Благословення на це нове огнище народньої освіти, бажаємо, щоб цей Університет, сприяючи широкому відродженню нашої національної культури, виявив усі****** творчі сили багатого духом та здібностями українського народу».
Завданням медичного факультету Київського Університету було в першу чергу підготовити нові кадри лікарів та медиків — санітарів, які в свою чергу могли б вишколювати українських медиків. Бралося на увагу, що всі вони в майбутньому стануть народними діячами в ділянці здоров'я, гігієни та санітарної опіки серед народу, який в час першої світової війни зазнав великих злиднів з їх поганими наслідками.
____________________________
* Працювали під фірмою Товариства Українського Червоного Хреста, як автономної установи Міністерства Зродов'я та Внутрішніх Справ.
** На залізничних станціях в: Коріневі, Хуторі Михайлівському, Гостищеві, Валуйках, Клинцях та в Мглині.
*** Льокальні санітарно-червонохрестні установи, комітети при земських управах, губерніяльних урядах мали в часі війни між роками 1914-1917/18 суто-московський характер. В проводі цих же санітарно-червонохрестних інституцій були московські жінки та лікарі. Доказом такого стану можуть послужити тогочасні видання допомогових, добродійних наліпок, тематикою яких є цар Петро І, московські та антантські прапори, московський герб-орел та московські пам'ятники в Полтаві. Українізація цих санітарних установ і комітетів відбулася щойно після упадку московської імперії та із установленням першої української санітарної служби при українських збройних силах 1917 року та Українському Червоному Хресті з весною 1918 року.
**** Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр., т. II. Українська Гетьманська Держава 1918 року. 2-ге вид., Ню Йорк, 1954, ст. 353-354.
***** В тому медичний.
****** Дорошенко: Історія, ст. 354.
***** В тому медичний.
****** Дорошенко: Історія, ст. 354.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар