ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 25 квітня 2021 р.

МІРКУВАННЯ ЩОДО ІСТОРІЇ ДИВІЗІЇ "ГАЛИЧИНА"



О. Корчак Городиський 


 Довша дискусія новообраної Головної Управи з деякими членами попередньої Управи на першому засіданні в Торонто не була припадковою. Свідоміші кол. вояки Стрілецької Дивізії "Галичина" здають собі справу з того, що час втікає безповоротно, вже дуже багато кол. вояків Дивізії відійшли з цього світу, а коли візьмемо до уваги, що від часу закінчення війни минає 35 р., що багато цікавих моментів затерлось в пам'яті, а також багато, часом і цінних матеріялів до історії Дивізії затратилось, то стає зрозумілим, що інтелектуальна частина кол. вояків хоче таки залишити для історії 2-ої світової війни, якщо вже не історію нашої Дивізії, то бодай поважні причинки до неї. 

 Можемо жаліти, що ми стратили так багато часу, що нам не вдалось створити відповідної атмосфери співпраці, визбутись фразеології і постаратись найбільш об'єктивно представити добу творення, дії та удокументувати наше місце в останній війні. Мабуть, здаємо собі з того справу, що наша Дивізія не займає якогось спеціяльного самостійного місця в історії 2-ї світової війни, але від початку аж до останнього дня війни була частиною німецьких збройних сил, подібно як і деякі інші, не німецькі військові з'єднання. 

 Під сучасну пору, головно в німецьких й англомовних виданнях про різнонаціональні військові одиниці, є нераз згадка про нашу Дивізію. Жалко, що від самого початку постання Братства кол. вояків Дивізії не створено бібліографічної комісії, яка збирала б матеріяли до історії Дивізії (прим. д-р Степан Ріпецький — Бібліографія до історії УСС-ів). Писати історію без документів і бібліографії неможливо. Автор цих рядків зібрав малу бібліографію з польських, російських-совєтських, німецьких і англійських видань, що однак далеко не вичерпує теми. Варто було б, щоб тою справою зацікавились ще й інші. Мусимо мати на увазі, що німецькі мемуаристи чи автори про дії на Східньому фронті зачислили нашу Дивізію (часом і не згадуючи про її національний склад) до складу німецьких хбройних сил. 

 Історія Дивізії — це не перечислення історичних фактів про творення, вишкіл, Броди, Словаччину, Австрію і Ріміні. На історію Дивізії складаються дії і переживання поодиноких вояків і навіть найменших одиниць (роїв). Ті переживання і пригоди поодиноких вояків є дуже цікаві і треба поспішати, щоб всі ті інформації якнайдокладніше зібрати. Добре було б заініціювати по станицях видавання спеціяльних збірників, бо той спосіб було б легше зібрати матеріяли, їх оформити і навіть допомогти фінансово у виданні. Такі "воєнні збірники" були б дуже помічними у призбиранні матеріялів до історії Дивізії. Треба пам'ятати, що в Дивізії були визначні представники — учасники 1-ої світової війни, політичні, суспільні, господарські й студентські діячі. Про них також мусить бути згадка в історії. 

 До Дивізії зголосились два кол. депутати Верховної Ради УРСР — один з них пропав під Бродами, другий є на еміґрації. Були в Дивізії також і неукраїнці, а навіть один жид, що прийшов до Дивізії з українського Леґіону самооборони й тепер перебуває в Англії.

От, наприклад, в Чікаґо перебуває 4-ох кол. вояків, що попали були до сов. полону під Бродами (5-й тому декілька років помер). Їхні спогади дуже цікаві — не сміють пропасти для історії. Маємо члена Чужинецького Леґіону, до якого зголосився зараз після капітуляції, який брав участь в боях у Індо-Китаї, був важко ранений у Дьєнб'єнфу; маємо дивізійників, що воювали в лавах американської армії в Кореї, маємо кол. членку відділу протилітунської артилерії, яка на рукаві свого однострою носила "левика". Це тільки деякі в Чікаґо, а по інших осередках напевно знайдуться кол. вояки з не менш цікавими переживаннями.

Треба використати ще небагатьох живих провідних діячів обох ОУН, які провадили переговори з німецькою стороною про створення УНК. Німецькі чинники прекрасно знали, що тільки обі ОУН контролювали вояцтвом Дивізії, ніякі інші політичні угрупування не мали ніякого впливу ані значення. Ще є 2-ох чи 3-ох живих членів тих переговорів, варто, щоб вони написали свої цікаві спогади про ті часи.

Щоб хтось мене зле не зрозумів, то хочу пояснити, що німецька сторона не говорила зі спеціяльними представниками ОУН; вони говорили з людьми, про яких знали, що мають відношення до ОУН.

Коли в пізнішій стадії організування УНК дійшли ще інші, не зв'язані безпосередньо з ОУН, українські чинники, то й тоді німецька сторона хотіла знати опінію неофіційних речників ОУН і з ними узгіднити справи.

В майбутній Історії Дивізії повинні бути безпристрасно порушені ще такі проблеми:

Що собою представляв УНК, а згодом УНА?

Роля проф. В. Кубійовича напротязі цілого часу існування Дивізії?

Чи дійсно німці в кінцевій стадії війни, створивши УНК, шукали серед кол. старшин УНР якихось спеціялістів — і чи такі були?

Чому німці робили перешкоди українцям, кол. старшинам ЧА, дійсним модерним військовим фахівцям, вступати до Дивізії? (Їх відсилали до РОА ген. Власова).

Чи т. зв. штаб УНА мав які-небудь можливості самостійного плянування? Чи взагалі штаб УНА діяв? 

Яке правне становище УНК і УНА в системі німецької воєнної машини?

Чи Дивізія "Галичина" (Українська ч. 1) і протитанкова бриґада під к-дою полк. Петра Дяченка творили якусь осібну одиницю в системі нім. збройних сил?

Чи німці з моментом створення УНК трактували УНА як союзника — в роді Словаччини чи Румунії?

Якщо так, як дехто хоче добачати, то чи була політична доцільність українському чинникові на "1 хвилину" перед цілковитою поразкою Німеччини ставати союзником?

Якщо ж були "союзником", то чи правне становище Дивізії було іншим при кінці війни від початкового з 1943 р.?

Апробата на створення УНК прийшла від міністра для східніх земель, А. Розенберґа, а не від міністерства закордонних справ, як дехто суґерує.

Якщо наша Дивізія в системі УНА мала б бути чимось самостійним, не частиною нім. збройних сил, то на підставі якого права деякі кол. вояки Дивізії, головно інваліди, одержують державну запомогу?

Такі й багато інших питань треба буде порушити в історії. Мусимо здати собі справу з того, що історія не сміє бути свідомим фальшуванням подій, а спокійним і діловим з'ясуванням фактів. Коли говорити про укр. командування в УНА чи Дивізії — то навіть, якщо щось таке існувало, то не розпоряджало ніякою реальною силою, бо все було під німецькою контролею.

Вже частково вияснені моменти капітуляції Дивізії, треба однак остаточно зірвати з неповажним твердженням, що "хтось" міг стягнути Дивізію з фронту на 48 годин перед офіційною капітуляцією, бо старшини в Дивізії одержали повідомлення про капітуляцію в сам день капітуляції.

Може найбільш неповажним твердженням є підкреслювання якогось магічного значіння присяги Дивізії на вірність Україні. Дехто в своїх міркуваннях доходить до неповажних висновків, що, мовляв, присяга спасла Дивізію від видачі більшовикам. (То чому англійці видали більшовикам козаків?)

Є ще в живих деякі члени Військової Управи і Делеґатур в поодиноких містах Галичини, дехто нічого не напише, дехто може подати відповіді на виготовлений запитник, але напевно кожний погодиться на розмову, яку можна записати на звукозапис.

Професори-історики (як дехто пропонував) не напишуть нам історії Дивізії, бо не мають відповідних матеріялів. Починаймо наполегливо збирати матеріяли, спогади, документацію, бо час втікає безповоротно.

Якщо б можна зматеріялізувати ідею видавання "Воєнних збірників", то до них можна включити прецікаві спогади кол. учасників 2-ї світ, війни, які не були пов'язані з Дивізією. (Наприклад, в околиці Чікаґо живе кол. особистий перекладач ген. фельдмаршала фон Кляйста і перший організатор українських відділів (2 курені) при танковій групі Кляйста в Маріюполі — грудень  1941 р.)

Колишні УСС і вояки УГА створили у міжвоєнний час, при помочі в-ва "Червона Калина", у не дуже сприятливих умовинах польської окупації поважну історично-мемуарну літературу, — а що ми зробили за 35 р. після закінчення війни в далеко кращих побутових умовах, ніж їх мали "наші батьки"?

Хай почуття історичної відповідальности з'єднає всіх охочих до праці до виконання великого діла.




четвер, 22 квітня 2021 р.

ТРИБУНАЛ ПЕРЕМОЖЦІВ


М. Сулима

Вернер Мазер: "Нюрнберґ — трибунал переможців". (Werner Maser: Nürnberg; Tribunal der Sieger. Econ-Verlag. dorf-Wien, 1977)


Історик і професор Високої політичної школи при Мюнхенському університеті, Вернер Мазер, присвятив двадцять п'ять років студій над процесом воєнних злочинців, який відбувся в Нюрнберзі та тривав від 18 жовтня 1945 р. до 6 жовтня 1946 р. Ця 700-сторінкова книжка об'єктивно аналізує один із найбільш контроверсійних процесів в історії людства. Крім цього твору професор Мазер є автором інших праць, в яких змальовує постать Гітлера, напрямні його агресій, міт і голу дійсність. В "Трибуналі переможців" автор використав усі доступні матеріяли зв'язані з цим процесом і тим самим з'ясовує багато дечого, що досі було невідоме.

В жовтні 1943 р. представники сімнадцяти націй зійшлися на наради, щоб покликати до життя "Комісію Об'єднаних Націй для воєнних злочинців". Ще на конференції, яка відбулася в Касаблянці в січні 1943 р., Рузевельт і Черчіль вирішили, що після перемоги над Гітлером вони настоюватимуть на "безумовній капітуляції" Третього райху. Знову ж на конференції в Тегерані, що відбулася в листопаді 1943 р., Рузевельт, Черчіль і Сталін виявили різні погляди щодо розбиття Німеччини на ряд держав, але до остаточної згоди між ними не дійшло. Щойно на конференції в Ялті в лютому 1945 р. "три великі мужі" погодилися поділити Німеччину на окупаційні зони, створити "Альянтську контрольну раду" та поставити перед суд всіх німецьких "воєнних злочинців". При кінці війни Гімлер поза плечима Гітлера старався через своїх агентів схилити ЗСА до сепаратного миру, але без успіху. З другого боку, Молотов в червні 1943 р. мав таємні розмови з міністром Ріббентропом з метою сепаратного миру, які мали місце в окупованому німцями Кіровограді, але ці розмови не довели до нічого, бо Німеччина вимагала поставити свої східні кордони на Дніпрі.

Щодо покарання воєнних злочинців думки були розбіжні: Сталін ще в Тегерані домагався, щоб після перемоги над нацистами п'ятдесят тисяч німецьких високих офіцерів і політичних провідників поставити "під стінку". Черчіль був проти масових екзекуцій. По довгих дебатах вирішено створити "Міжнародний трибунал" із юристів держав-переможців, які проведуть судові розправи проти головних винуватців за злочини, що їх допустилися нацисти впродовж війни. Головним прокурором назначено американського, суддю Роберта Г. Джексона. Місцем, де мали відбутися суди не лише над головними провідними нацистами, але також окремо над організаціями, індустрійними провідниками та інституціями ("Головне відділеня рас та поселення СС", "Відділення господарства і адміністрації СС", процеси лікарів, юристів, проти фірми "Крупп" та "І. Ґ. Фарбен", проти членів "Айнзацґруппен", процес проти працівників канцелярії Гітлера, процес проти Головного командування армії) мав стати Нюренберґ.

Першим головним закидом проти винуватців трибунал приняв змову та плянування агресії проти народів; другим злочином прокуратура вважала воєнні злочини; третім був "злочин проти людства", кінцевим злочином була приналежність до злочинних організацій. Закон, згідно з яким суджено, був "Лондонський статут", цебто спеціяльно для Нюрнберґського трибуналу встановлений закон з дня 20 грудня 1945, який був затверджений "Контрольною радою", як закон число 10. В статуті було наголошено, що суд не буде брати до уваги тверджень, що хтось виконував тільки розпорядок своїх зверхників. Як воєнні злочини фігурували такі провини: вбивства чи знущання над воєнними полоненими, над примусовими робітниками; вбивство закладників; плюндрування власностей поневоленого населення; нищення міст, сіл; депортація цивільного населення. В ділянці злочинів проти гуманности враховано переслідування за політичні чи релігійні переконання.

Серед воєнних злочинців на першому місці фігурував маршал Герман Ґерінґ, якого Гітлер і Борманн казали арештувати 23 квітня 1945, бо Ґерінґ заявив, що він хоче перебрати владу; він був у Берхтесґадені, а Гітлер у Берліні. Як тільки в Берхтесґадені появилися американці, Ґерінґ вимагав зустрітися з генералом Айзенгавером. Але цей дав приказ трактувати Ґерінґа як військового полоненого. Два дні перед капітуляцією американські вояки арештували губернатора Польщі — Ганса Франка, якого два чорні вояки немилосердно збили. Поволі американським воякам попали в руки всі "грушбі риби" нацистів (Гітлер поповнив самогубством, як і провідник СС — Гіммлер і міністер пропаґанди — Йозер Ґеббельс разом із цілою великою родиною). Адмірала Карла Деніца, якого Гітлер назначив своїм наслідником, разом із шефом Генерального штабу Альфредом Йодлем і міністром воєнного господарства Альбертом Шпером, схоплено в місті Фленсбурґу. Їм та їхнім секретаркам казано розібратися догола, виведено на подвір'я, де фотографували їх репортери. При тому позникали всі їхні перстені, годинники та інші вартісні речі (більшовиків при тому не було).

Між інтернованими в нюрнберґській тюрмі було й кілька жінок, як от: секретарки Гітлера та його міністрів, жінка та дочка Гіммлера та лікарки з концентраційних таборів. Коли їх виведено на прохід, американські вояки-сторожі ставали проти них та уринували... В тюремних розпорядках стояло таке: в присутности коменданта або альянтських офіцерів тюремщики мали вставати, дивитися їм в обличчя, але мусіли мовчати. Паски та шлейки відбирано полоненим, так шо вони мусіли свої штани цілий час тримати в руках. В камерах були залізні ліжка; столів і крісел не було, їжа була спартанська. Теплої води не було. На душ приділювано кожному тільки три хвилини. Два-три рази в тиждень вели арештованих на прохід. Сторожі безперервно свистали, стукали палицями по дверях, співали і вдень і вночі. На всякі скарги щодо пошти, опалення, харчів, командування тюрми не реагувало.

Обвинувачені мали оборонців, але вони не вірили, що оборонці можуть їм багато помогти. Коли американський психолог — Ґустав М. Ґілберт — кожному обвинуваченому читав оскарження в камерах, то всі, крім Шпера, зустріли його з погордою та кпинами. Совєтський прокурор — Руденко — старався відтягнути термін процесу, побоюючись, щоб на процесі не був порушений таємний договір між Сталіном і Гітлером з серпня 1939 р.; нападу СССР на Фінляндію; морду польських офіцерів в Катині, як також створення 17 концентраційних таборів на теренах, що припали більшовикам по нападі на Польщу.

Президентом Трибуналу був брітанський суддя, лорд Джофрей Лоренс. Совєтським суддею був І. Т. Нікітченко. Акт оскарження мав 25 тисяч слів. Президент суду повідомив оборонців, що представники невтральних держав не можуть перед цим трибуналом давати ніяких зізнань. Це є трибунал переможців. На залі слідства оборонці могли порозуміватися зі своїми клієнтами тільки на письмі. Цілий час на процесі підкреслювано, що цей трибунал має дати наступним поколінням приклад, як вимірюється справедливість. Те, що більшість обвинувачених здалася в руки американської армії, не означає, що американці скриватимуть своїх ворогів перед гнівом союзників. Трибуналові йшло про те, щоб доказати, що головні обвинувачені плянували та приготовляли злочин проти миру. Вони, обвинувачені, запрягли менших людей, щоб провести кроваве діло проти інших народів. Вони опанували нацистську партію, яка стала інструментом злочинів проти людства.

Трибунал збирав усі доказові матеріяли проти обвинувачених; вони аналізували 185 тисяч сторін друку. Одначе тисячі документів, в яких були стверджені проступки аліянтів, були переслані до архівів ЗСА або прямо "зникли", каже автор Мазер. Сотні свідків, які хотіли свідчити в обороні обвинувачених, трибунал не допустив до Нюрнберґу. Обвинувачені домагалися, щоб їхні співпрацівники і секретарки були допущені як свідки, але їх не допущено. Були й випадки, де співробітників тортуровано так довго, аж вони були згідні кинути овинувачення на нацистських провідників (Освальд Поль проти Вальтера Функа). Від багатьох свідків трибунал приймав тільки письмове зізнання під присягою, бо боявся, що вони не видержать запитів оборони в перехресних переслуханнях).

Оборонці мали великі труднощі, бо ціла розправа проходила згідно з англо-американськими методами та принципами, з якою німецькі оборонці не були добре обізнані. Часом прокуратура робила помилки, наприклад показуючи фільм про вступлення німецької армії в Австрію чи в Судети, де гітлерівців вітало населення з захопленням. Але це не помогло оборонцям. Найбільше спантеличення виявили західні альянти, які включили в акт обвинувачення про Катинь, що його пришили нацистам на вимогу совєтського прокурора — генерала Руденка. Два тижні перед своєю смертю президент Рузвельт заборонив свому посланникові в Болгарії та Португалії, Джорджові Г. Ерлеві, що-небудь згадувати про совєтську вину у Катині. Отже, всі документи щодо цього злочину зникли в сейфах. Черчіль ще в 1952 р. відмовився про цей випадок говорити.

Під час переслухання Ґерінґа американський прокурор Джексон програвав мовний двобій; зі злости він кинув слухавки та акти на стіл, зірвався з крісла та розгубився. Президент суду спокійно відложив розправу до наступного дня.

Очевидно, що німецькі оборонці намагалися з'ясувати похід на Польщу та Норвегію як превентивну війну, але суд ці теорії відкинув. Всі військовики райху підкреслювали, що після походу на Польщу Німеччина не могла б була встоятися довше, ніж три тижні. Багато місця автор присвячує розправі проти шефа генерального штабу, Альфреда Йодля, який, як показалося з зізнань, часто противився волі Гітлера, так що при кінці війни Гітлер навіть із ним не вітався; він докладно притримувався приписів Женевської конвенції щодо ведення війни. Навіть більшість американських журналістів ворожила, що він не одержить великої кари. Все-таки, на вимогу совєтів, його чекала кара смерти. З його зізнань виходило, що в час наступу на Польщу Німеччина мала па західних кордонах тільки 23 дивізії, а Франція 110.

Генерал-фельдмаршал Кайтель незвичайно слухняно виконував розпорядки Гітлера, але не читав його твору "Майн Кампф". Він допомагав дружині Канаріса, якого, як шефа військової розвідки, Гітлер казав розстріляти; він домігся від Гімлера того, що була дана матеріяльна допомога родинам тих, які були розстріляні у зв'язку з атентатом на Гітлера, 20 липня 1944 р. Кайтель стояв цілий час під гострим обстрілом генерала Руденка щодо експлуатації Німеччиною України, де було знищено сотні міст і сіл та вивезено сотні тисяч тонн харчів.

Так само дуже довго тривало переслухування адмірала Карла Деніца, якого Гітлер назначив на свого наступника. Деніц мав найкращого оборонця д-ра Кранцбюлера, який виявив себе "зіркою". Найбільш приязно трибунал ставився до Альфреда Шпера, який при кінці війни був відповідальний за всю воєнну індустрію та плянування. Найбільше від вини викручувалися: міністр закордонних справ фон Ріббентроп і редактор антисемітської газети "Штюрмер", Юліюс Штрайхер. Важкі обвинувачення лягли на генерал-губернатора Польщі, Ганса Франка; міністра для окупованих східних земель, Альфреда Розенберґа; Фріца Завкеля, який був відповідальний за всіх примусових робітників, та генерал-губернатора Голляндії, Артура Сейс-Інкварта. Всі вони були засуджені на кару смерти.

В своїх останніх словах обвинувачені майже всі стверджували, що вони тільки виконували свої обов'язки щодо німецької нації, висловлювали любов до Німеччини та бажали добра німецькому народові. Рудольф Гесс, що до сьогодні відбуває свою досмертну кару в Берліні, підкреслював вірність Гітлерові. Найбільш спокійно вирок смерти приняв Сейс-Інкварт. Кара смерти для Йодля була несподіванкою, як і міністра внутрішніх справ, Вільгельма Фріка. Не було сумніву, що Ернст Кальтенбруннер, шеф "Ґештапо" та "Зіхергейтсдінсту", опиниться на шибениці.

Ґерінґ перехитрив трибунал, бо йому вдалося переховувати отрую, яку він зажив перед повішенням. Американський психолог, Ґустав Ґільберт, ствердив, що Ґерінґ, Шахт, Деніц та Сейс-Інкварт мали незвичайно високу інтеліґенцію.

Десятьох повішено вночі 15 жовтня 1946 р. Офіційний кат, Джон Вуд, хвалився, що він вспів їх перевішати за 103 хвилини; виявилося пізніше, що кількох з них померли щойно по 20 хвилинах. (Цікаво, що його спіткала смерть в 1950 р., коли він випробовував електричне крісло). Два вантажні автомобілі забрали трупів до Мюнхену, де їх було спалено, а попіл розсипано в потоці. Тих, що отримали кару в'язниці (Деніц, адмірал Редер, фон Шірах, Шпер, Гесс, фон Нойрат, Функ) перевезено в липні 1947 року до тюрми в Берліні. Цей трибунал коштував 4,435,000 долярів.

В останніх заключеннях автор Мазер стверджує, що підсудних судили за законом, який не існував в час поповнення злочину. А це противиться правилові "нулля пене сіне лєґе". Суддів вибирали держави, які у війні були тою самою стороною, що створила відповідний закон і стала рівночасно прокурором і суддею. Між суддями були воєнні злочинці, цебто СРСР, який теж вів агресивну війну проти Польщі та Японії.

Якщо б застосувати закон альянтів із Нюрнберґу, то ті, що напали на Мадярщину, Чехо-Словаччину, Єгипет чи на В'єтнам, на думку, автора, повинні б теж сидіти на лаві підсудних. Самі ЗСА провели багато воєнних дій, не питаючися Конґресу (Корея, Ліван, Домініканська Республіка, Камбоджа). Злочином проти людства було вжиття атомної бомби проти цивільного населення Японії. Сам англійський фельдмаршал Монтґомері заявляв, що обов'язком кожного вояка є послух і виконання наказів, пише автор.

Згодом проходили процеси над меншими воєнними злочинцями — 36 осіб засуджено на смерть. Крім цього військові комісії та адміністративні суди окупаційних армій повісили в Ляндсберґу 255 злочинців. Так само автор пригадує справу насильно висланих до СРСР офіцерів і вояків армії генерала Власова, репатріяцію козаків, які не були совєтськими громадянами, а впали жертвою совєтського варварства; пригадує звірства та ґвалтування, що їх чинили більшовицькі вояки в Східній Пруссії й інших окупованих більшовиками теренах. Підкреслює, що ЗСА доставляли Брітанії воєнні матеріяли, хоча ще тоді Німеччина не була в стані війни з ЗСА.

Його останнє ствердження: Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі не був судом, а помстою переможців.

То правда. Але, мабуть, треба б списати сто томів, які б з'ясували всі звірства, що їх допустилися німці та підчинені їм злочинці над невинними громадянами, що попали були в війну під німецький чобіт.



вівторок, 13 квітня 2021 р.

МАЙОР МАКАР КАПЛИСТИЙ



                                                            18 січня 1896 - 5 листопада 1979 р. 

Майор УНАрмії, Макар Каплистий, учасник 1-го Зимового походу, лицар Залізного хреста, відзначений Хрестом Симона Петлюри і Воєнним хрестом, член НТШ і УВАН, член Професорської ради УТП, української політехніки на еміграції, голова Філадельфійського відділу Т-ва Українських інженерів Америки та голова Контрольної комісії, основоположник і голова Стипендійного фонду при УІА, член і голова багатьох товариств і установ в Україні й на еміґрації.

Макар Каплистий народивса на хуторі Нова Іванівка на Херсонщині. Закінчив Одеське воєнне училище й був у 1-му Камському полку на Західньому фронті в російській армії, де застала його революція. В час Директорії УНР служив в армії в ранзі сотника. У Зимовому поході був важко ранений. На еміґрації був підвищений до ранґи майора УНАрмії.

По війні був у польському полоні в Каліші, звідки подавса до Чехо-Словаччини, де закінчив Українську господарську академію в Подєбрадах, отримавши в 1928 р. диплом інженера-аґронома. Вже в 1930 р. повертається до Галичини, де включаєтьса в систему Т-ва "Сільський господар". Був повітовим агрономом на Жовківщині, а згодом у Дрогобиччині. В 1939 р. подався на Лемківщину, де далі працював у "Сільському господарі" у Сяноці та Ярославі. В 1941 р. повертається до Львова й організує сільсько-господарські курси.

В 1944 р. покидає рідні землі й зупиняєтьса в Німеччині. Туди був перенісся Український технічно-господарський інститут з Чехо-Словаччини й М. Каплистий стає лектором, потім доцентом і професором в Реґенсбурзі та Мюнхені. В таборах веде курси й стає головним інспектором українського фахового шкільництва в Американській зоні в Німеччині.

В 1949 р. еміґрує до США до Міннеаполіс, а згодом до Пенсильвенії. Тут включається в громадське життя й стає ініціатором і меценатом книжки "Крайове Господарське товариство СГ за роки  1899-1944".



Шукати в цьому блозі

Популярні публікації