УКРАЇНЦІ В АКЦІЇ "ВИКОНАТИ 4444"

О. Корчан-Городисьиий
Кол. бунч. Дивізії "Галичина"


Де українці не були й у яких армія не воювали під час 2-ої світової війни? Були також у польській дивізії, яка сформувалася і брала участь у французько-німецькій війні 1940 р.
Загально відомо, що після розбиття Польщі Німеччиною в 1939 р. у Франції була сформована польська військова одиниця-дивізія, яка разом з французькою армією боролася проти наступаючих німецьких військ у 1940 р. Але мало відоме те, що Польський генеральний штаб ще весною 1939 р., в час посиленого польсько-німецького напруження, договорився з французьким урядом про творення польських військових з'єднань на території Франції.

Ще 3 вересня 1939 р. польський амбасадор Юліян Лукасевич підписав з французьким міністром Беннетом умову про створення одної польської дивізії. В умові було сказано, що ця дивізія буде під командуванням польських старшин та буде частиною польських збройних сил; далі, що дивізія буде сформована з польських громадян, які живуть у Франції, дорогою призову й добровільного зголошення, а старшин і підстаршин буде покликано з резерви.
Під впливом нових іміґрантів з Польщі, головно військовиків, по цілій Франції, де були більші польські скупчення, відбувалися громадські маніфестації, на яких вимагано творення польських військових частин.

20 вересня 1939 р. число добровольців виносило 15 тисяч. Того самого дня до вишкільного табору "Кеткідан" прибуло кількадесят старшин і підстаршин під проводом полк. І. Ґжедзінського та біля 1000 добровільців. Разом з ними приїхав ген. Ферек-Блєшинський, якого ще перед вибухом війни маршал Сьміґли був назначив на командира польської дивізії у Франції.

На підставі умови, французькі власті покликали до польської дивізії також українців-польських громадян. Це видно зі списків вояків відзначених за хоробрість та інших списків, в яких багато з українськими прізвищами. До змобілізованих вояків у Франції долучилися також ті польські частини, які відступили з Польщі до Румунії, а потім через Юґославію морською дорогою переїхали до Франції. Між ними також були українці, один з них — десятник Євстахій Ільницьний — перебув кампанію у Франції і після багатьох пригод, після капітуляції Франції, переїхав до Генерального Губернаторства, де згодом зголосився до української дивізії і з нею брав участь у боях під Бродами.

У травні 1940 р. дивізії дано назву "1-ша дивізія ґренадирів" і введено в бої на фронті в

Альзації та Льотаринґії, де вона була 14 днів (травень-червень 1940 р.). Про бої тієї польської дивізії вийшла збірна праця п. н. "Виконати 4444" за редакцією ген. Бронислава Духа.

Коли вже було видно, що Франція у війні з Німеччиною поділить долю Польщі, головнономандувач ген. Сікорський видав наказ, щоб вояки дивізії підступали до портів південної і південно-західньої Франції, звідки будуть евакуовані до Англії. Після капітуляції французької армії в Льотаринґії 22 червня 1940 р., дивізія розбилася на малі групи, бо більшими з'єднаннями неможливо було діяти, і пробивалася на південь Франції на протязі 3-5 тижнів. У той час кол. американський амбасадор до Польщі, Дрексел Біддл, власним коштом придбав для поляків чоту санітарних возів, якою командував член його родини.

Як згадано у цій книжці (ст. 183), в половині липня 1940 р. до портового міста Марсилія прибув ген. Дух з кількома старшинами й там, у т. зв. "англійському шпиталі", зорганізував своєрідну централю, яка наладнувала зв'язок з поляками по різних таборах, реєструвала нових прибуваючих та започаткувала евакуацію до Великої Британії. Рівночасно запляновано збирання звітів від поодиноких командирів дивізії, зладжено список рекомендованих на відзначення та доповнювано списки вбитих і ранених. Деякі вояки дивізії опинилися в Еспанії, де були інтерновані в Мірандо дель Ебро, звідки дозволено їм виїхати до Англії щойно під кінець війни.

У списках старшин дивізії, вбитих, поранених і відзначених за хоробрість є багато українських прізвищ, як от: Осип Білоус, Ярослав Догун, Михайло Давискиба, Андрій Козак, Василь Дощак (нагороджений посмертно бойовим орденом "Віртуті мілітарі" 5-ої кляси) та багато інших.

Варто було б, щоб кол. вояки-українці з 1-ої Дивізії ґренадирів написали свої спогади про участь українців у лавах дивізії. Це, до певної міри, й їхній обов'язок супроти української спільноти. Українські комбатантські й громадські організації танож повинні зайнятися тією справою.

РОМАН БАЧИНСЬКИЙ — "ЦІСАР"

Поручник І УД УНА народився в Словіті, пов. Перемишляни, в священничій родині, яка походить із давнього українського шляхетсько-козацького стану. За польських часів він закінчив співацько-театральну студію у Львові і в тій ділянці працював, організуючи хорові гуртки на Підкарпатті та як актор в Українському Театрі.

Будучи підхорунжим ще з польської армії, він вирішує служити українській справі зі зброєю в руках. Як тільки почали творитися українські військові формації в бурхливі роки 2-ої світової війни, він вступає до Українського Леґіону і проходить з ним похід на схід, а після постання дивізії "Галичина", від самого початку, вступає в її ряди. З Дивізією проходить цілий її вишкільний і боєвий шлях, бере участь у битві під Бродами, в боях в Австрії та закінчує війну на стійці сотенного 11-ої сотні 31-го полка. Після капітуляції попадає до аліянтського полону в Австрії, з якого щасливо виривається.

По переїзді до ЗСА поселюється в Пенсилвенії і тут бере активну участь в праці т. зв. "літньої станиці" Братства к. вояків І УД УНА в Лігайтоні, якої він був теж головою.

НЕМА ТО ЯК СЕРЕД ДИВІЗІЙНИКІВ

Остап Скольський

"Дивізіє, гей рідна мати, 

Могутня Січ ти є для нас, 

А треба, треба теє знати 

Чого від нас вимагає час". 

(Марш Української Дивізії. 

Музика: Іван Музичка.  

Слова: Микола Угрин-Безгрішний).

Хто з нас, дивізійників, не пам'ятає цієї улюбленої пісні. Тисячі разів ми її співали. Співали її, маршуючи, за неї "долів" падали, коли вона нам якось не виходила, і з нею на устах, виструнчені, "вишпіґльовані на нитку", парадно в шоломах на Службу Божу маршували.

Пісню цю ми добре пам'ятаємо, але ім'я композитора її, то по тридцяти роках таки якось призабули... Так, призабули... Призабули були, але лише до 7 листопада 1975 р., бо вечером того дня, коли до Торонта завітали брати Музички, то ми собі зразу пригадали.

Пригадали ми собі, що саме отець доктор Іван Музичка був композитором цієї пісні. Це той самий Івась Музичка, якого ще як учителя з Рогатина багато пам'ятають. Той самий ліричний тенор — соліст дивізійного хору Осташевського чи також музикант дивізійної оркестри Кравчука в Гайделяґері. Перебув він при дивізійній оркестрі ввесь час і навіть у Ріміні в полоні в ній був і грав на вальдгорні, чи як тут кажуть "френч горні". Відтак слідували теолоґічні студії в Римі, докторат, а згодом парафія у Вулвергаптон в Англії. Їй він вірно і віддано служив поверх 20 років, а тепер починається новий шлях, знова повна самопосв'яти праця проректора Українського Католицького університету в Римі.

Брата його, Степана, ми теж собі добре пригадуємо. Він абсольвент Української гімназії в Ріміні, управитель читальні "Просвіта" в Ріміні, особистий секретар нашого гетьманича Данила Скоропадського в Лондоні, студент і абсольвент Мадридського університету, тепер голова відділу і професор еспанської мови на Меморіял університеті в Сант Джонс, Нюфонлянд. Відомий гуморист, автор численних файлетонів, друкованих у різних часописах і журналах. Має рідкісний дар — здібність втілити смішне в життєві образи нашого побуту.

Був ще у дивізії їхній третій брат, Василь, але він поляг смертю героя на брідських полях.

Приїхали брати Музички на триденну візиту до Торонта і з місця загули телефони. Друзі друзям звідомляли про їхній приїзд. І не завела наша громада. Вітали їх друзі дивізійники, колеги студенти, односельчани-пуківці й рогатинці.

Вже в п'ятницю вечером, у день їхнього приїзду, запросив до себе наш гостинний друг дивізійник Михайло Мельник немалу групу друзів. На споминах та жартах провели вони спільно вечір. Зустрілися друзі зі студій в Римі: о. д-р Мирон Стасів, о. д-р Роман Даниляк, мґр. М. Андроник, друзі-рімінські матуристи — проф. Степан Мартюк, Ігор М., Роман Я., Ярослав Харак, Павло Гижка, Микола Б., Іван Прийма, друзі з Рогатинщини — інж. Юліян Глинський-Водонос, мґр. Михайло Ромах, Степан Климців, Мирон Пазій, а від дивізійної станиці її голова — Мирослав Бігус, і друг хорист та музикант — Дмитро Ковч.

Не проґавив тут нагоди "втяти" декілька "кавалків" гуморист Дмитро Ковч, а які ж йому б жарти "тяти", коли головним гостем є отець духовний:

—  А чули ви про те, як фармер сповідався перед новим помічником, що жене самогон.  Молодий священик не знав, яку покуту дати, й пішов до захристії спитати свого пароха.

—  Що за самогонку дати, отче пароху?

—   Не більше, ніж п'ять долярів за ґальон, —  відповів без надуми парох.

Або

—   Знаєте, що наші молодші, вже тут роджені, священики говорять не зовсім поправно українською мовою... і от одного разу молодий священик каже своїм парафіянам:

—  Дякую вам дужи, щости так гарно навколо церкви наробили... Жартома, не во гніві і не з  образою священничого чину, бо перед кожним жартом отців духовних вибачення просив. Так він ще не одного такого "віца" втяв того вечора. Отця доктора Івана Музичку він ще з другого рінґу з Гайделяґеру пам'ятає:

—  Знаєте, коли наші дивізійники за спідницями заглядали, то вже тоді стрілець Івась реверенду був собі сподобав, — казав Ковч.

Були б так цілу ніч говорили, але треба було йти домів.

В суботу, на запрошення отця пароха І. Татарина, правив Іван Музична Службу Божу в церкві св. Дмитрія, а опісля оглядали вони наші інституції, установи і подивляли нашу громадську спритність.

В неділю "дванадцятку" він правив у церкві св. Покрови. Церква була заповнена не тільки парохіянами, але також численними краянами — пуківцями і дивізійниками. Тут у церковній залі відбулося приняття на честь братів Музичків після Служби Божої.

І знову говорив Ковч:

—   Знаєте, одного разу йшов наш поручник Бойцун до кантини. Завважив він як стрілець не засалютував перехожому старшині.

—  А ви, друже, не знаєте, що старшинам маєте почесть віддати? З якої ви частини?

— З оркестри, пане поручнику.

—   З оркестри? Так!.. Так!.. Оркестра — це  не  військо! Ідіть собі! Оркестра — це в дійсності  не було військо. Знали  всі, що стрільці  з оркестри в "пантронташах" не амуніцію, а папіроси носили. А коли вночі "алярм" був, то вони з клярнетами, а не з крісами на збірку вибігали. Не було це військо, — шкода, що уніформу носили. Але грати — то грали прекрасно. Чи не  пригадуєте собі як чудово грали вони в недільні вечорі, на дозвіллі під відкритим небом? Грали вони маршуючим дивізійникам у княжім місті Львові, в Нойгамері, Жіліні, Кисуцькім Новім Місті, Ріміні й розвівали тугу за рідним краєм.

Так! Грали вони прекрасно. Хто може забути їхні "Вечерниці" Ліщинського й народні пісні? Не ми — не дивізійники.

Чи пам'ятаєте, як вертався "Курінь Вільднера" до дивізії після переможних боїв під Банською Бистрицею на Словаччині, де навіть наших втікачів від певної смерти врятували? Чи пам'ятаєте, як ми цілковито фізично вичерпані по довжезних боях, маршах, неспаних ночах, безсилі до Жіліни приїхали? Здавалося, що й кроку більше зробити не зможемо. Тоді напроти нас вийшла наша оркестра. Вийшла привітати переможців. Вітало нас населення, вітали словаки, вітали нас наші друзі.

 І сталося неймовірне по перших акордах пісні:

"Машерують добровольці, як колись ішли стрільці,
Грають їх шоломи в сонці, грає усміх на лиці".

Випросталися вояцькі лави, виструнчились з синьо-жовтими левиками на рукавах і крісом на плечі, ступали в один крок, немов забули про втому. Цим заболоченим українським воїнам віддавали словаки шану за їхню самопосвяту, за їхню джентельменську поставу, за їхню взірцеву поведінку й саме за це нас тамошнє населення так любило.

***

—   Буду за вас Богу молитися. Ви теж  моліться. Моліться  регулярно. У молитві забудете про ваші клопоти — про всі турботи. Побачите, що Вас Господь вислухає... Молитвою здобудете все, — казав нам о. Іван Музичка.

І влучно сказав Дмитро Ковч на приняттю односельчан-пуківців, приготовленім у честь братів Музичків.

—   Будьте горді, що з вашого села вийшли такі великі люди. Вони вже багато для нас зробили, але побачите, як багато вони ще зроблять для нашого народу.

І ми, дивізійна братія, є теж горді, що брати Музички були одні з нас і є нашими друзями.

Хай Господь допоможе їм у їхніх великих ділах.