ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 30 липня 2017 р.

І ЗНОВА ПРО РАНҐИ...


                 Як показується, справа ранґ і медалів є актуальною не тільки в українців. В польському журналі "Культура", який виходить в Парижі, дуже часто стрічаються статті на тему ранґ або ранґи є темою листі до редакції. В числі за березень 1973 р. знаходимо цікавий лист полк. Польської Армії В. Маковського. Для інформації наших читачів подаємо переклад цікавої дописки до цього листа т. зв. "постскріптум". Її текст звучить:

                  "Відносно моєї відмови прийняти відзначення командорського ордену "Відродження Польщі", на який зголосило мене "Товариство Польських Летунів". Відмовився я від згаданого ордену з тих самих мотивів, з яких відмовився я прийняти пропоновану мені ранґу генерала. Але до цього властиво спонукав мене малий припадок, який трапився мені в мойому буйному житті перед менш-більш 50-ти роками. В тому ж часі я перебував на студіях в Парижі, як стипендіянт польського летунства. Початково було тяжко, бо, не знаючи мови, я постійно відставав у студіях і через те переживав щось в роді малої депресії. Аж тут навинувся з краю мій добрий колега і була причина піднести мою "мораль" при чарочці, але де? Пішли ми до доброго, але одночасно дорогого ресторану Корнілова. Тому, що з грішми в мене було скупо, ми випили тільки по 2-3 чарки та закусили добрими канапками, що їх обносили по цілому ресторані. Пообідавши, очевидно з малосоленими огірочками, квашеною капустою і т. п. я зі страхом попросив, щоб мені дали рахунок. Як виявилось, рахунок був несподівано малий, бо платити я мав тільки за самий обід. Напитки і перекуска були на рахунок господаря, Корнілова, з нагоди його номінації еміґраційним царсько-російським урядом на... ґенерал-ґубернатора Києва. Було це в 1922 році.

                    Моя перша реакція була радісна, бо вистачало в мене грошей на заплату самого обіду. Одначе, коли я давав кельнерові, колишньому ротмістрові царської армії з високими боєвими відзначеннями, "на чай", в мене з'явилося почуття милосердя до нього. Таке саме почуття милосердя я мав, прощаючись з господарем та ґратулюючи йому за ґубернаторську номінацію, якою він невимовно радів.

                   Цей випадок виклика в мені почуття вищости на довгі роки. "Москалі — примітивний народ, — думав я, — хай радіють ранґами та номінаціями, мені це не пошкодить. В нас, поляків, подібного не могло б трапитися. Цей комплекс вищости держався мене довгі роки, але недавно він безслідно зник. Відмовитися від авансу на генерала було мені легко, бо в моєму випадку мала застосування московська дефініція: "Що це є генерал? Це осмішений полковник". Над орденом одначе я мусів на хвилину застановитися. Справа в тому, що я є командором ордену Бритійської Імперії, яка вже не існує, було б у стилю бути ще командором ордену Відродження Польщі, яка ще не відродилася.

                 Одначе, щоб себе самого не обдурювати, я рішився не прийняти ордену".




четвер, 27 липня 2017 р.

ТИТУЛОМАНІЯ


                   Титули серед нашої еміґрації дуже в моді. Люди влаштувалися, розбагатіли, до щастя їм ще трохи почестей бракує. Хто трохи лизнув якоїсь техніки, цей обов'язково інженер. Їх багато зі Східньої України. Західняки це переважно маґістри або попросту директори. Не бракує і докторів, але це вже рідше.

                    Мій сусід у Реґенсбурзі був механіком із народньою освітою, тут він уже маґістер. Інший знову був дентистичним техніком без високих студій, тут він уже доктор. Таким прикладів можна б навести більше, але Бог з ними. Не про цивілістів хочу писати. Я радше хочу занятись військовими титулами чи ступенями, бо в цій ділянці у нас на еміґрації справжня суматоха.

                     Силою обставин опинилося на еміґрації багато комбатантів, колишніх вояків українських і неукраїнських армій. Ті, що були довше при війську, мають деякі відзначення та ступені, інші їх не мають. Однак багато із них хотіло б із часом авансувати, хотіло б підвищень.

                      У державних народів ті справи урегульовані. Пам'ятаю, що за Польщі резервісти мусіли відбувати кількатижневі вправи щорічно. Їм опісля підвищувано ступені. Однак, коли із вибухом війни їх покликано до активної служби, їхні ступені знижено. В ЗСА є п'ять родів резервістів. Тільки активні резервісти можуть авансувати. За те вони мусять щороку відбувати кількатижневі вправи та брати участь у різних теоретичних курсах.

                     Як же тоді стоїть справа із нашими ветеранами? Не маю на думці молодих американських ветеранів українського походження, бо вони зовсім не заінтересовані українськими підвищеннями. Мова йде про ветеранів Першої і Другої світових воєн. Жадні закони резерви в чужій державі до них не відносяться. Зрештою, вони й так майже всі без винятку вже поза віком активної військової служби.

                      Комбатанти на еміґрації зорганізовані у різних комбатантських організаціях і працюють там суспільно. Деяким із них, головно комбатантам із Першої світової війни, підвищено за їхню працю військові ступені через міністерство військових справ при УНРаді. "Висилано письменні (меморандум) вимоги наших ветеранських організацій, які в засаді ті державні чинники УНР одобрювали та одначе, на жаль, деякі нижчі чинники того центру до спілки з назначеними вже на еміґрації генералами надуживали довір'я і в безконечність продовжували підвищування військових ступенів учасникам вже давно не діючої армії, що осмішувало Державний центр. Крім УНРади в деякий час ще ранґуванням старшин займалися Військовий центр ЗП УГВР і Головне Командування УПА при УГВР. У кожної з названих установ — підхід і критерії до того були відмінні. Проте всі ті "іменування" у підношуванні військових ступенів тільки приносили неславу не тільки "ранґованим", але в першу чергу тим установам, що далися втягнути в ту неповажну справу". (І. Поритко: Звідомлення Головної Управи ОбВУА на 12-тому З'їзді Делегатів, Вісті Комбатанта, 3-4, 1975).

                     На щастя, це вже минулося. Однак, залишилась ще значна частина незадоволених честилюбивих комбатантів, яка у згаданому вище часі не використала нагоди і не вспіла добитись жадних підвищень. А люди ті теж хочуть почестей, хочуть авансувати і по можливості у скорому часі.

                     На все є рада, і в тому випадку вихід також знайшовся. Існує у нас на еміґрації парамілітарна організація "Українське Вільне Козацтво". Одним із головних завдань цієї організації є плекати лицарські козацькі традиції. Членами організації можуть бути крім колишніх вояків, теж цивілісти, мужчини, жінки, а навіть діти, бо "козацькому роду нема переводу". Мимо напівцивільного характеру організації, оформлення головніших справ переводиться наказами "подібно тому, як це буває у війську". (Всі цитати у знаках наведення взяті зі статті "До Парамілітарности УВК", підписаної Генеральною Булавою УВК та поміщеної у журналі "Українське Козацтво" ч. З, 1975). У тій же статті підчеркується, що "козацтво завжди мало всенаціональний характер і, як таке, творило резерву української військової сили". Далі стверджується: "По цій традиції УВК вважає себе частиною Українського Війська".

                     Ознакою провійськовости УВК є теж надавання своїм членам козацьких рангових звань. "При  підвищенню ж в чергову ранґу узгляднюється тільки дійсні заслуги чи працю в УВК.

                     Для того існують докладні "Правила і Інструкції", як буває при війську".

                     УВК рівнож признало своїм почесним отаманом командира Української Національної Армії генштабу генерала Павла Шандрука. Цим потягненням УВК немов би старається залеґалізувати серед української громади свою практику підвищень військових ступенів своїм членам.

                      Розгляньмо докладніше, як і за що дається ті підвищення. "Наприклад, для підвищення в ланкові або ройові треба мати 2 роки праці, в чотові або бунчужні — по три роки, в підхорунжі — три і мати відповідну освіту нижчої середньої школи, в хорунжі — три роки активної служби в УВК і мати закінчену освіту повної середньої школи, в значкові або сотники — по три роки, в осаули, підполковники і полковники — по чотири роки, для підвищення в козацькі генерали — по п'ять років".

                      Ми шануємо УВК за його працю для ідеї Української Держави, цінимо його за плекання лицарських козацьких традицій, однак тяжко нам погодитись із його практикою підвищувань. Якщо б УВК вживало тільки козацьких ступенів (ланковий, ройовий, чотовий, бунчужний, значковий, осаул, курінний отаман, кошовий отаман), то це було б його внутрішньою справою. Коли однак УВК наділяє своїх членів такими рангами як: сотник, майор, підполковник, полковник і генерал, то, нам здається, що ця напівцивільна організація перебрала трохи мірку. Це ж інтернаціональні військові ступені, на які у нормальних обставинах треба заслужити собі різними вишколами та довгими роками служби. Найнижчий рангою старшина (підпоручник або хорунжий) мусить мати закінчену середню освіту та перейти рекрутський, підстаршинський та старшинський вишколи, що займає щонайменше 2 роки часу. У генерали попадає тільки невелике число найздібніших військовиків. На те треба довгих літ служби, високої освіти, а що найважніше, треба успішно закінчити високу старшинську школу генерального штабу. Та ж генерал мусить уміти командувати цілими арміями, він є відповідальний за життя тисячів вояків.

                       В УВК ця справа упрошена. Тільки 5 літ активної праці в УВК та закічена середня освіта є вистачаючі, щоб стати генералом УВК. Навіть при війську не треба служити. Легко і скоро!

                      Чи ж Генеральна Булава УВК не подумала над тим, що "шафуючи" військовими підвищеннями та наділяючи своїх членів із легкої руки високими рангами, вона знецінює вартість інших військових ступенів, здобутих у активній військовій службі? Яке має бути відношення підпоручника, що здобув свій ступінь у активній службі, до генерала УВК, який у активній службі був тільки канцелярійним писарем, або у війську взагалі не служив?

                      До наших військових відзначень та ступенів мусимо ставитися із пошаною. їх здобувається потом і кров'ю (дослівно) на різних вишколах у підстаршинських та старшинських школах, що їх не так легко закінчити (на 210 кандидатів тільки 70 закінчило старшинську школу в Позен-Трескав у 1944-ому році) та фронтовою службою із нараженням власного життя. Можемо сміло сказати, що у багатьох випадках ті ступені є "окроплені кров'ю".

                     Тому жадна комбатанська, а тим більше напівкомбатанська організація не має права обезцінювати військових підвищень, використовуючи їх для своїх приватних внутрішньо-організаційних інтересів та наділяючи високими військовими рангами навіть цивілістів. Цього у жадній державі не практикується.

                    Ще раз твердимо: ВІЙСЬКОВІ СТУПЕНІ НЕ Є НІКОМУ ДО ЗАБАВИ!




Роман Б. Припхан 
підп. (або хор.) І УД УНА
(Старшинська Школа Позен-Трескав — 1944 р.)

субота, 17 червня 2017 р.

СПОМИН — ОДНОЇ ІЗ ТИСЯЧІ ТРАГЕДІЙ


О. Назар


                  Осіння листопадова ніч зацарила над усією українською землею оповивши холодною і непривітною темрявою простори. І хоча була уже пізна осінь, на Закерзонських землях України не було цієї ночі атмосферичних опадів, а поверхня землі вже досить добре примерзала.

                  Відкритий, темний небозвід мерехтів мільйоновими сяйвами зоряних променів, що на глядача-українця незламного бунтівника проти рабства і неволі — робило враження немовби зорі трепотіли дрібненькими сльозами, виливаючи свої співчуття з приводу його нелюдських переживань. Та хіба ж не бачили уже зорі чудового українського неба в минувшині — і чому могли ще дивуватись?           

                  З настанням ночі життя у селах немовби завмирало. Рідко де і рідко коли, в тих часах, було чути товариські розмови селян чи веселий радісний сміх, а вже пісні, оспівуючої, хоча б важку власну недолю, майже не було чути. Часи не сприяли щасливому та радісному життю селян, що в скорботах сьогоднішного дня перепоєні були ляком не лише про судьбу завтрішнього дня, але також про те, що може зустріти їх із настанням чарівної колись української ночі, а зараз — ночі чорних сил, що несла в українське село пожежі, розбої, грабунок, насильство і смерть.

                  Навіть сьогодні важко висказати такі слова як: пожежі, розбої, грабунки, насильство і смерть, а коли заглибитись у їхню страшну суть, перед очима стають жахливі картини минулих страждань, які пережив український нарід в тих страшних часах.

                 Горіли цілі села і містечка. Жителі, рятуючи свій найцінніший скарб — життя, у панорамі пекла, твореного також людьми, виглядали як тіні, що шукають скриття. І, шукаючи укриття, чимало безвинних жінок і дітей, мужчин і старців рятуючись від страшної смерти — попадали в її обійми. Скільки ж людських трупів вкрило нашу рідну землю? Скільки невинної української крови всякнуло в український ґрунт, щоб дати духову поживу для майбутніх поколінь. З цієї пролитої крови родиться могутня лава борців, що піде у бій не одинцем, але масою української нації.


***

                 Жителі села Морохів, перемиського повіту, мали надію на проведення ночі 29-го листопада 1945 р. в мирі і спокою, тому що цієї ж ночі їх мала охороняти сотня УПА к-ра Громенка. Та таки надії не сповнились, бо з настанням сумерку чотовий Бартель, заступаючи в тому часі раненого командира сотні Громенка, зарядив збірку сотні та передав відділови наказ вимаршу із села.

                  Вимарш був у напрямі Старої Бірчі, віддаленої біля 15 кілометрів. В наказі подано також, що в часі маршу зобов'язує обережність, забезпечення відділу, добрий зв'язок чоти з чотою так в марші, як і в часі акції.

                   Ціль акції була знищення польського бандитського кубла — Стара Бірча, де кромі військової залоги, міліції та ОРМО (Охотніча Резерва Міліції Обивательскєй) чимало озброєних жителів цього ж села, за свій "фах" обрали бандитське ремесло, яке виконували дійсно по-майстерськи, з виявами дикого садизму супроти цивільного і безборонного українського населення.

                  У відплату за терор, стасований супроти мирного українського населення, відділи УПА кількатратно переводили відплатні акції на польські бандитські кубла і саме ніч 29-го листопада 1945 р. була вибрана тереновим командуванням УПА на переведення ще однієї акції, в якій відділови к-ра Громенка призначеним було — знищити банди Старої Бірчі.

                   В тому часі сотня була в повному особовому складі, тобто начисляла три чоти — приблизно 120 вояків і підстаршин. Уніформи стрілецтва були в доброму стані, переважно польські, здобуті в боях з польськими військовими з'єднаннями.

                   Узброєння сотні, також здобуте в кровавих боях, складалось з одного міномета, по одному кулеметові на рій (переважніо російські "дєхтярови"), автоматичні десятизарядки, автомати ППШ, та, переважно, російської продукції кріси. Амуніції тоді також не бракувало.
Коли вечірній сумерк непомітно й швидко перемінився у вечірну темряву, сотня Громенка під командуванням чотового Бартля вирушила із села Морохів, виславши вперед і залишивши позаду добре обезпечення.

                   Йшли ми стрілецьким рядком у віддалі, приблизно, трьох метрів один від одного, заховуючи тишину і обережність, немов нічні духи, що вигнані тугою за наземним життям, уникали контактів із живими людьми.

                   Терен був горбкуватий, а ніч — мати, заховала відділ, який непомітно для ворога, підійшов на тисячу метрів до бандитського кубла. По зв'язку передано наказ: "Розчленуватись і на знак червоної ракети — наступ".

                   І знов, немов тіні, розстрільною підсувався відділ, приспішуючи кроку, щоб скоріше вдертись у село і заскочити ворога. У стрільців було велике завзяття і сильне бажання знищити вороже бандитське кубло. Старе вояцтво, загартоване в боях, не потребувало підбадьорювання, бо усі вони були свідками злочинів поповнюваних на українському населенню.

                   Годі згадати усіх тих, що брали участь у названій акції, бо й пам'ять заводить. Пригадую псевда лиш деяких, а саме:

                   Командир мого роя Бен — досвідчений вояк, з прикметою дуже доброго відношення до підкомандних йому стрільців.

                   Кулементник Грім, що дуже добре орудував кулеметом, та завзятий вояк.

                   Його добрі помічники-амуніційні: Щурко і Козак, що не треба їм було пригадувати про їхні обов'язки так у часі бою, як і в часі відпочинку.

                   Стрілець Рись, що кидався у бій як правдивий рись, та інші стрільці роя і цілої сотні, прості і скромні, але відважні вояки, що посвятили своє життя для оборони кривджених сестер і братів.

                   Коли відділ, непомітно для ворога, опинився на краю села, зв'язком подано знову наказ: "розстрільною — вперед", а незабаром в повітря вистрибнула червона ракета, спочатку як маленька червона куля, розпалахнувши опісля червоним полум'ям, що у швидкому леті в нічній темр'яві виглядала як комета, з червоним хвостом. Несподівано хтось крикнув "слава" і з-понад сотні людських грудей, залунало зловісне і тривожне для ворога — "слава" і відгуком понеслось ген далеко. Вояки УПА побігли вперед, щоб знищити ворога у його власному кублі.

                  Уся залога Старої Бірчі, військова і цивільна, цілковито заскочена, попала у паніку, в якій кожен — рятуючи своє нужденне, бандитське життя, тікав у протилежному напрямі від наступаючого відділу УПА. Деякі із польських "рицежи" тікали босі, лише в білизні.

                  А тимчасом у противному кінці села залунала одна, опісля друга серія кулемета. Опам'ятавшись з заскочення, поляки почали відстрілюватись, але наступ відділу УПА був так бадьорий, що на оборону не залишилось полякам багато шансів.

                 "Ліве крило вперед" — впала знову команда і к-р Бен, відповідальний за це крило, крикнув: "друзі — вперед"! І пішли, а радше побігли стрільці вперед. Розпочався барабанний вогонь, що розривав нічну тишину, а свист куль мішався із зойками важко ранених людей.

                  Поляки в паніці. Тікаючи, відстрілювались хаотично. Стрільці УПА стрибками, а то й у стоячій поставі бігли вперед, засипаючи ворога барабанним вогнем.

                  Счинилось правдиве пекло на землі. Деякі дерев'яні хати почали горіти, освітлюючи поле бою та пожераючи пограбоване українцям майно.

                  В сяйві заграв видко було несамовиті образи кінця життя людських істот, які за ціль свого існування, вибрали легкий, але ганебний спосіб збагачуватися коштом мирного і безборонного українського населення.

                  Ось, між хатами біжить один із "рицежи" лише в білизні. Пристав на мить і немов пригадав собі, що він може також стріляти. Спрямував цівку російського кріса в напрямі наступаючих упістів і у тій хвилині впав на примерзлу землю, з якої вже не підвівся.

                  А там знова, відкритим простором між хатами, прямо неймовірно швидко тікає польський вояк із пістолею в руках і... раптом прошитий кулею у спину, паде на землю.

                  В іншому місці, польський кулеметник із своїм помічником, залягли на горбочку, за одною із хат, посилаючи довгі серії з "дєхтярьова" у напрямі наступаючої лави УПА. Але не було суджено їм вийти з бою живими, бо повстанська сікана граната поціливши об саму цівку кулемета розірвалась і розторощила голови польських узброєних цивілів.

                  Під напором наступу відділу УПА поляки відступали на край села. Військові старшини старались опанувати ситуацію командуючи "оґня", але мало хто слухав цих наказів. Цивільне населення села — мужчини, жінки, діти і старці разом з військовиками тікали, щоб найдальше відбитись від відділу. Ті, які на своєму сумлінні мали не один бандитський злочин супроти українців, випереджували інших тікачів, здаючи собі справу з відповідальности за поповнені злочини.

                  Деякі із цивілів, з чистішим сумлінням — залишались у хатах, ожидаючи у смертельному жаху на дальший хід подій, а коли хата, що в ній скривались загорілась від повстанських запальних куль, — вибігали із горіючої хати та ховались у садах чи загородах.

                  В міжчасі розгарявся завзятіший бій. Деякі польські вояки опритомнівши із першого приступу паніки, зайняли оборонні становища за хатами кінця села, та почали відстрілюватись. На ворожий вогонь найбільше було наражене ліве крило, яким командував ройовий Бен, та яке висунулось найдальше допереду.

                  Не зважаючи на свист ворожих куль, стрільці роя Бена завзято наступали. Стрілець Назар, стоячи за вуглом хати, посилав постріли в напрямі польських оборонних становищ, а коли кулеметник Грім почав "гриміти" своїм кулеметом, Назар скочив вперед, щоб добігти до дальшої хати. Не вспів однак перебігти ще й половини дороги, коли сильний удар в праву ногу, повалив його з ніг. Розривна куля, що прошила м'язи повище коліна, при вилеті з тіла вирвала м'язи, залишивши глибоку рану, що спливала червоно-темною кров'ю.

                  Усвідомивши, що сталоея, Назар крикнув: "хлопці — я ранений". Кулеметник Грім — спрямувавши цівку свого кулемета на ворога, довгими серіями запальних куль "висипав" цілий диск, а стрілець Рись підповз під хату і кинув гранату у вікно, що було становищем польського кулеметника і його двох помічників-амуніційних. Кулеметник і один його помічник були вбиті, а другий із помічників важко ранений в голову.

                  Обезвладнений важкою раною стрілець Назар лежав на холодній твердій землі, ожидаючи допомоги та приглядаючись образові пекольних сцен жахливої пожежі. Його вухо ловило свист куль, гук пострілів, вибухів гранат і мінометних знарядів, зойки конаючих людей, дикий рев домашньої звірини, яка пропадала в полум'ях всенищівного вогню та енергійну команду: "друзі вперед"!

                  Будучи вже пасивним учасником кровавої дії, Назар пробував повзти в напрямі своїх друзів, коли до нього підбігло двох стрільців роя Бена. Вони у поспіху перев'язали раненому ногу, взяли під руки і допровадили, а радше дотягнули до становища мінометників.

                  Тимчасом акція відділу Громенка на Стару Бірчу добігала кінця. Одне із ворожих кублів було знищене. Це гарантувало українському населенню принайменше часову передишку.

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації