ЧОТА ДИВІЗІЇ „ГАЛИЧИНА" НА КРЕМЕНЕЧЧИНІ

Дивізійники в УПА


В. МАЗУРОК                                                                    
викладач КЛТ                                                                     
О. МАЗУРОК                                                
вчителька КЗШ №5   
                    

                     На Кременеччині (південна Волинь) у 2004 р виявлено оригінальну вазу, виготовлену з артилерійської гільзи. На гільзі невідомий умілець вичеканив символи Дивізії - лева, дату її започаткування, дві гілки з листям.

                     Пошуковців зацікавила ця реліквія, її поява на Волині, бо у бойових діях у 1944 р. в краї дивізійники участи не брали. У кінцевому висліді було з'ясовано найбільш ймовірну версію її появи в краї. Пропонуємо її на розсуд читачів ,,ВК".

                     У липні 1944 р. більша частина дивізійників, прагнучи вийти з Бродівського оточення, проривалася з боями на Захід. Однак були й такі, які прагнули в силу обставин відійти на Схід, щоб пізніше долучитися до УПА, вести боротьбу із сталінським режимом. На Схід, на Волинь, прорвалася чота під командуванням Щерби Олександра Никифоровича, 1921 р. н., родом з с. Малі Садки, Шумського району, Тернопільської области.

                    За припущенням, чотовий належав до ОУН(м) і був направлений підпільною сіткою для вишколу в Дивізію. На першу половину 1943 р. основні бази та бойові загони цієї організації зосереджувалися в районі Рівне-Луцьк-Дубно-Кременець ¹. Однак у другій половині 1943 р. майже всі мельниківські загони в цьому районі були приєднані ОУН(б) доУПА.

                    Щерба О. не міг цього знати, так як перебував далеко від дому. У серпні 1944 р. його чота прибула на Шумщину. Вояки були одягнуті в німецькі однострої, що викликало підозріння у місцевого населення. Про „незвичних німців" доповіли польовому командиру УПА „Круку". Його повстанці оточили чоту і роззброїли, а після з'ясування обставин запропонували приєднатися до УПА. Щерба О. отримав псевдо „Прач", поступив з частиною своїх товаришів у боївку СБ в розпорядження „Довбуша". Що „Прача" спонукало піти саме до цього „провідника" залишається загадкою, адже саме він, ще до повернення Щерби О. в рідні краї, знищив всю його сім'ю - тестя, тещу, дружину, сестру. Ця подія збудоражила всі навколишні села і люди дивувалися, що „хлопці з СБ" знищили національно-свідому сім'ю, зять яких перебував у Дивізії „Галичина" ².

                    Зібравши матеріяли про знищення „Довбушем" людей, „Прач" переконався, що саме за його наказами (районного керівника СБ) знищено в краї багато щирих українців, щоб зкомпроментувати національно-визвольну боротьбу і посіяти ненависть до учасників підпілля. Колишні дивізійники таємно почали стежити за групою „Довбуша". Улітку 1945 р. „Довбуш" зі своїми бойовиками заквартирував у с. Літовищі, про що доповіли Щербі О. Повстанці „Прача" оточили бойовиків „Довбуша" і роззброїли, провели слідство, під час якого з'ясувалося, що „Довбуш" - Стороженко Віктор, старший лейтенант НКВД. Повстанці „Прача" розстріляли енкаведиста. Підтвердженням, що в УПА діяли спецгрупи НКВД підтверджують і архівні дані. В районі на початок 1945 р. силові структури НКВС-НКДБ створили для боротьби з ОУН і УПА дві спецгрупи, агентурну сітку. ³

Щерба Олександер (другий ряд, 4-ий зліва) зі своїми товаришами прийшов до лав УПА після битви під Бродами.


                    Вони інформували про керівний склад, боївки, загони ОУН,УПА в районі, а саме:

                   •В районі с. Людвище діяв повстанський відділ чисельністю 30 повстанців під командуванням Данилюка Г. псевдо „Глод", „Ляндвірд".

                   •В районі с. Тилявка боївка в кількості 11 повстанців - командир Марценюк Л.

                   •В с. Кордишів боївка з 16 повстанців, яку очолював Поліщук П.

                   •В с. Залісці і Сошище загін із 30 повстанців, командир Кочернюк Б.

                   •В с. Малі Садки - 40 повстанців під командуванням Щерби О. та група „СБ" - 8 бойовиків очолювана жителем цього ж села Ткачуком Ф.

                   •В с. Голибіси - 20 повстанців під командуванням Косюби І.

                    Крім цього в районі сіл Антонівці, Башківці, Тилявка, Жолобки оперував повстанський загін із Дедеркальського району під командуванням „Нечая". До загону долучився відділ „Герасима"-Присяжнюка А., 1901 р. н. із с. Одерадовкам ⁴. У архівних матеріялах є згадка і про районного коменданта СБ „Довбуша" та його групу, які в липні 1945 р. перебували в районі с. Боложівка ⁵.

                    Аналізуючи архівні матеріяли, можна зробити висновок, що в УПА в Шумському районі діяла агентура НКВС-НКВД, так як майже всі прізвища командирів повстанців було встановлено, а це могла зробити лише людина, яка мала відповідний доступ до секретної інформації. Після знищення „Довбуша", СБ в одному з підрозділів очолив „Прач" ⁶. В підрайоні припинилися вбивства невинних людей. Загинув „Прач"-Щерба О. в бою з енкаведистами в 1946 р. на хуторі Діброва біля с. Васьківці на Шумщині. Попавши в складну ситуацію, яка склалася в краї, на погляд дописувачів, „Прач" або хтось із його побратимів, що прийшли з-під Бродів на Шумщину, на згадку і пам'ять майбутнім поколінням виготовили і заховали цю унікальну реліквію, яка була знайдена майже через 60 років.

Література:     
                                                                     
¹ В. Кучер, В. Гриневич, В. Король. Політична історія України.-Україна у Другій світовій війні (1939-1945). - К. -2003. -423 с.
² Й. Лозко. Вони жертвою впали. -м. Тернопіль. - 2003. - 141 с.
³ ДАТО Ф. П. 24, оп. 1, спр. 14,41 арк.
⁴ ДАТО. Ф. П. 24, оп. 1, спр. 14,48 арк.
⁵ ДАТО. Ф. П. 24, оп.1, спр. 14,45 арк.
⁶ДАТО. Ф. П. 24, оп. 1, спр. 27,9 арк.

ВАРШАВСЬКЕ ВИДАННЯ ПРО УПА І 1-у УД УНА

ПО КНИГАРСЬКИХ ПОЛИЦЯХ

Юрій Тис-Крохмалюк                                       


                       З усіх досі друкованих у Польщі споминів та наукових і військових праць, які вповні або частинно присвячені боротьбі з УПА із згадками про І УД УНА, чи за тодішньою назвою Дивізія "Галичина", відзначається солідністю опрацьовання і можливою у Польщі об'єктивністю історична праця Ришарда Торжецького п. н. "Українське питання в політиці Польщі 1933-45" (Ryszard Torzecki — Kwestia ukrainska w polityce III. Rzeszy  (1933-45), Warszawa 1972), сторін 376.

                       У цій статті подаю тільки фрагменти моєї оцінки праці Торжецького з причини ограниченого місця у "Вістях Комбатанта". Позатим багато тверджень автора про події і напрямні політики українських партій в Польщі в роках 1933-45 контроверсійні і вимагають іншого насвітлення від знатоків тогочасних політичних подій з українського боку. Автор подає не тільки багато, доступних йому джерел польських і німецьких, які є в архівах, але теж і видання нашої еміграції, з працями П. Мірчука, К. Паньківського і Р. Ільницького включно.

                     Автор стверджує, що з усіх політичних українських партій одинока ОУН(р) залишилася постійно вірною своїм засадам. Він оправдує український "шовінізм" глибокими коріннями історичного досвіду продовж віків і в міжвоєнних роках у суспільно-політичній дискримінації, яку стосовано до українського народу на його власній території під чужим пануванням поляків, румунів і чехів. У цьому ствердженні немає згадки про політику царської і комуністичної Росії, чи СССР.

                    Далі автор пише, що боротьба УПА відома з багатьох джерел і публікацій, але "на жаль, сторона українсько-радянська" не опублікувала досі ширших праць тих трагічних для обох народів подій. Слідують ширші інформації про співпрацю українських політичних партій та поодиноких осіб з німецькою розвідкою. Коли виявилося, що політика Гітлера не сприяє українським цілям, ОУН нав'язала контакти з японцями. Німці, зрозумівши причини поділу ОУН, побачили, що ОУН(р) є грізною для них силою. У відповідь на плян Гітлера зґерманізувати Україну, Розенберґ відповів, що Третій Райх не зможе Україну знімчити. Автор зазначує, що цей факт треба визначити як "дуже значучий".

                    Далі Торжецький пише, що плян німців мав характер нігілістичний та що співпрацю з Бандерою визнано дуже небезпечною, бо край опанували радикальні елементи, яким не вистарчала навіть форма "автономії". Це тому, що бандерівці були більш боєві і мали більші впливи в краю, як мельниківці.

                     У військових справах мілітарну ділянку очолював С. Бандера, але перед німецько-совєтською війною командування перебрав П. Шандрук, Р. Шухевич і Є. Побігущий. Від першого дня війни обидва леґіони брали участь у боях. Мікрофільми з документів підписаних Гайдріхом і висилані до Гітлера, Ґерінґа й ін. потверджують виразно домінуюче значення групи Бандери над групою Мельника на Великій Україні (стор. 214-215).

                      Проте старання німців домовитися з іншими політичними групами не міняло остаточних плянів Гітлера щодо України, як і не міняло таких же остаточних плянів українців, їхньою ціллю було частинно помогти німцям, але досягти незалежної української держави з власним урядом. Бандерівці сподівалися довгої війни, у якій німці мусять вкінці рахуватися з ними, як з третьою силою. Тому створення леґіонів мало на меті власні, а не німецькі цілі. Теж групи активістів (похідні групи — ЮТК) мали завдання посуватися безпосередньо за фронтом, творити початки апарату влади і ширити націоналістичну ідеологію. Головною метою було зорганізувати повстання під командою Климова-Легенди на тилах Червоної Армії, щоб дати початок власній армії, адміністрації і владі, ставлячи німців перед доконаним фактом.

                     ОУН(м) готовила свої подібні акції у тайні перед німцями. УНР організувала теж партизанські групи (Поліська Січ Т. Бульби, питання Шандрука і леґіону "Ролянд").

                     ОУН(р) опрацювали плян, який складався з трьох фаз:

1.  передреволюційна фаза:

                     саботажі, зброя, вишкіл, мобілізаційні пляни, боївки, боротьба проти об'явів байдужости, вицофання з німецького війська українців, потрібних для революції, алярмові пляни, зв'язок, охорона населення, сіяння хаосу у противника, нищення сил ворога.

2.  революційна фаза:

                      повстання частинне і поширене, центр командування на теренах Західньої України, повна адміністрація західних областей, організація адміністрації цілої України.                       

3.  пореволюційна фаза.                         

                      Автор стверджує, що цей плян був реальний, бо німці поводилися, як завойовники і вороги. Але українські терени опинилися заскоро в німецьких руках і не стало часу їх охопити революційними силами.

                      Рапорти німецької розвідки подавали, що українці не виступають проти німців відкрито, але готовлять підпілля, яке було призначене до реалізації українських плянів.              

                      Покликуючися на книжки Далліна і Австаґена, автор пише, що німці вбивали непевних людей, які були на списку націоналістів, а теж вживали українців до протижидівської акції.

                      На стор. 233 автор згадує, що леґіон "Нахтіґаль" був на фронті біля Перемишля, від 18 червня 1941, а вже 29 червня взяв участь в наступі на Львів, у якому від 27 червня діяла диверсійна акція націоналістів. 30 червня "Нахтіґаль" і німецька "Абвер" увійшли до міста в год. 3:15 ранку, випереджуючи німецькі частини (Ільницький, Чередниченко). В той час партизани Климова-Легенди були в марші на Львів від сторони Золочева. Акти диверсії проходили на тилах Червоної Армії в Бучачі, Підгайцях, Монастириськах. На початку війни диверсійні акції націоналістів діяли на Буковині, в околицях Васковичів і Ставниці. Румуни ставилися до партизан ворожо. Створений з них батальйон БУК діяв в околицях Винниці, Житомира і Києва, опісля злучився з іншими націоналістичними збройними силами (Чередниченко, мікрофільми ААМ 6).

                    ОУН(р) вислала до Гітлера меморіял з пропозицією співпраці на основі пошанування прав України та вияснила в ньому ціль політики українців. Коли відповіді не було, ОУН(р) поставила німців перед доконаний факт, проголосивши 30 червня відновлення Української Держави.

                     З похідними групами увійшла до Львова екзекутива ОУН(р): Я. Стецько, Л. Ребет, Я. Старух, І. Равлик, С. Ленкавський, Д. Яців. Вони нав'язали контакти з іншими групами і опанували львівське радіо. Стецько і о. І. Гриньох дістали від митрополита А. Шептицького апробату на створення тимчасового уряду і проголошення незалежности України.

                     Стор. 234: на заімпровізованому з'їзді делегатів (около 60 людей) проклямовано без згоди німців незалежність України, а Я. Стецько перебрав на себе утворення уряду (за визначенням на це становище Ст. Бандери). Проклямацію проголошено через радіо. Тим самим проблема України "висунулася на широку політичну арену".

                     Від 6-10 липня 1941, у висліді арештів, краєвий провідник Климів-Легенда видав наказ членам ОУН(р) перейти у підпілля (мікрофільм М 5), ААН).

                     Німці скоро зорієнтувалися, що найактивніша тільки бандерівська група, яка мала поважні контакти і впливи на наддніпрянській Україні. Коли німці арештували людей з проводу після 30-го червня, українці вирішили вияснити відносини з "Абвер". Розмови відбулися в Сулеївках коло Варшави. Брали у ній участь Ярий, Равлик, Явний, Стахів і Лискатчук, а з німецької сторони — проф. Ґерулліс і старшини Вермахту. Обидві сторони обкидувалися взаємно закидами, аж німці вияснили, що Гітлер є проти незалежної України і тому "Абвер" зриває стосунки з ОУН(р).

                     Великий успіх німецької офензиви примусив Гітлера до визначення своєї політики на сході. Документ цей ч. 221-Л був найважнішим на нюрнберському процесі. Гітлер сказав:
"Основно йдеться про те, щоб цей великий терен зручно поділити, щоб ми могли по-перше — забрати, по-друге — володіти, по-третє — використати".

                       Коли Галичину приділили до Генеральної Губернії, Стецько, інтернований у Берліні, вислав до Гітлера гострий протест, а такий же протест вислала теж Українська Національна Рада, створена 6 липня 1941 року.

                       У відповідь на арешти і невизнання німцями акту 30-го червня, появилися 20 липня у Львові протинімецькі летючки ОУН(р) і Ради, у висліді чого наступили дальші арешти. На місце сот. Г. Коха прийшов до Львова А. Бізанц, який діяв скрито проти ОУН(р) і УНРади.
Коли губернатора Ляша арештували у Львові за злодійство (він був садист і брутальний деспот), на його місце прийшов д-р Фріц Вехтер, генерал СС. Можна припускати, що до арешту Ляша причинилися українці.

                       Оба леґіони — "Нахтіґаль" і "Ролянд" — дістали заборону будь-якої пропаґанди української політики. Вони були свідками брутальности німців і терору. Після випадків у Львові німці вислали курінь "Нахтіґаль" вночі з 6-7 липня на фронт — шляхом Золочів, Тернопіль, Сатанів, Проскурів на Вінницю (з наказу Канаріса), а "Ролянд" — на Ясси і Одесу. В той час звільнилися із служби деякі старшини і дорадники, між ними П. Шандрук.

(Продовження)

ТРИ КОНЦЕПЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДИВІЗІЇ - УКРАЇНСЬКА, НІМЕЦЬКО-ПРОУКРАЇНСЬКА Й НІМЕЦЬКО-ПАРТІЙНА

Марія Барагура


                    Хоч Вольф-Дітріх Гайке у передмові до своєї книжки "Українська Дивізія "Галичина" застерігається, що його праця, написана професійним штабовим старшиною, має строго історично-військовий характер з метою представити стратегічні міркування автора й описати бойові дії цього з'єднання, все ж Гайке виходить поза закреслені межі й порушує в книжці низку інших проблем і тем, як: загальне історично-політичне тло, політичне значення Дивізії й її ролю в реалізації державницьких змагань українського народу шляхом творення власної збройної сили, концепції, що лягли в основу творення й трактування Дивізії її ініціяторами й реалізаторами. Автор також дає спробу характеристики психології українського вояка, заторкає питання української духової культури (музика, спів, театр, звичаї). Деякі розділи, як "Спогад пережитого бою" й "Оборона Ґляйхенберґу" стоять на межі художнього репортажу.

                     Одна із тих проблем, а саме розбіжність трьох концепцій, творення Дивізії — української, німецько-проукраїнської й партійно-німецької сторони стала темою цієї довідки. І попередньо згадані теми й моя специфічна тема не є автором ніде опрацьовані в окремому розділі, але розкинені на різних сторінках його праці, чи згадані тільки натяком, або заховані поміж рядками. Їх треба самому читачеві виловлювати, систематизувати й оформлювати в теми.

                     Треба подивляти, що автор-чужинець, професійний штабовий старшина, вихований у пруському дусі бездушности й сліпого послуху та залізної дисципліни, який тільки короткий час перебував у безпосередньому контакті з українцями, вмів так глибоко увійти в надри української душі, зокрема вояка, відчути задушевні бажання української людини, зрозуміти національно-політичні й державницькі аспірації й конкретні змагання до волі українців, допомагати їм реалізувати ці стремління, підтримувати й плекати вояцькі чесноти, розуміти й вибачати недоліки.

                       Щоб краще зрозуміти становище й погляди автора, треба розглянути загальне тло, на якому відбувалося постання й формування Дивізії та її бойові дії.

                       Світ знаходився у смертельному змаганні — держав "оси" з одного боку й большевицько-аліянтських сил з другого. Провідним українським чинникам було ясно, що рішається доля світу й що український нарід мусить мати свою збройну силу, або бодай її зав'язок, що став би ядром майбутньої національної Армії.

                      І хоч програна німців уже зарисовувалася, а після сталінградської катастрофи стала зовсім виразною, українська сторона рішилася створити власну збройну формацію.

                      Український підхід був такий: хай німці створять відповідну політичну базу, покажуть українцям їхнє місце в Европі, а тоді й українці підуть з ними. Виходячи з такого загального становища, Дивізія в розумінні українських чинників мала мати строго український національний характер, мала боротися виключно проти большевиків, щоб тим підкреслити політичний і національно-державницький характер з'єднання, яке проливає кров не проти західніх аліянтів і не в інтересах німців, а проти відвічного ворога українського народу — російсько-большевицького окупанта. Через історично-політичні обставини таку збройну силу можна було створити тільки по боці німців, бо українська територія була під їхньою окупацією. Але українські чинники не виключали можливости перейти у слушний час на сторону аліянтів, якщо б цього вимагала українська рація. Становище українських чинників підтримав митр. А. Шептицьький, який заявив, що "немає ціни, якої не треба б заплатити для створення Української Армії".

                      Ціллю, яка присвічувала українській стороні в творенні Дивізії, був не так мілітарний аспект цього з'єднання, бо одна дивізія не могла мати впливу на вирішення війни. Їй присвічували інші далекосяжні цілі — політичне значення Дивізії, як носія ідеї національно-державного визволення України за допомогою збройної сили. Тому українські чинники робили всякі заходи, щоб надати Дивізії український національний характер, щоб дати їй змогу перейти якнайдосконаліший військовий і бойовий вишкіл, щоб вжити її до бойових дій на спокійніших відтинках фронту, щоб у той спосіб Дивізія набувала ступнево фронтового досвіду без зайвих втрат або повного розбиття. На її базі мало відбутися формування дальших українських дивізій до створення Української Національної Армії включно.  
    
                     Це становище українців підтримує в усіх пунктах майор Гайке з виїмком, очевидно, можливости переходу на бік аліянтів, що з українського боку могло бути подиктоване українською рацією, з німецького боку було б зрадою. У своїх звітах до керівних німецьких військових і політичних кіл Гайке, як шеф штабу Дивізії, завжди підкреслював її політичне значення, звертав увагу на особливості психіки українського вояка і потребу відповідного підходу до нього, боронив Дивізію перед висланням у грізні відтинки фронту, впливав на командувача Дивізії ген. Фрайтаґа, щоб обмежити кількість німецьких старшин і обсадити командні пости українськими старшинами. Він клопотався про якнайкращий вишкіл, озброєння й виряд Дивізії. У цьому відношенні він тісно співпрацював зі зв'язковими українськими старшинами сот. Дмитром Палієвим, а після його загину зі сот. Любомиром Макарушкою, для яких не має слів похвали, з УЦК, Військовою Управою та з відповідними німецькими про-Дивізійними й про-українськими чинниками, як губернатором Галичини д-ром Вехтером, д-ром Бауером, Льозакером, Бізанцем й командувачами вермахту. Мав теж контакти з УПА,  про яку часто згадує в своїй книжці. За його обсерваціями УПА початково ставилася обережно до Дивізії, вела проти неї неприхильну пропаганду, перетягала членів Дивізії на свій бік, хоч до зудару не приходило. Згодом стосунки наладналися. Під Бродами представники УПА запропонували Дивізії співпрацю й допомогу, але штаб Дивізії не прийняв цієї пропозиції, бо повстанці УПА були в цивілю й не мали озброєння й їх допомога могла стягнути пімсту большевиків на полонених вояків Дивізії. Згодом стосунки кращали, старшини й стрільці Дивізії, перебуваючи на відпустці, вишколювали бійців УПА, а коли Дивізія знайшлася на порозі капітуляції, частина її членів перейшла до УПА.

                     Про своє становище до Дивізії Гайке пише так: "Цю працю написав німець, який пізнав і пережив історію й відносини Української Дивізії, найбільшого суцільного українського військового з'єднання по німецькому боці в часі другої світової війни, і який намагався зрозуміти події з української точки зору. Він тим більше стоїть по їхньому боці, бо сам пережив тодішні великі похибки німецької політики, які також мали вплив на Українську Дивізію" (стор. 14-та).

                      На сторінках своєї праці Гайке часто обговорює й ролю інших чиників, які творили Дивізію, а саме німецьких про-українських і про-дивізійних кіл, які частково рахувалися з вимогами українських політичних кіл, але не втрачали з ока передусім німецьких інтересів. Це були губернатор Галичини д-р Отто Вехтер, його заступник д-р Людвик Льозакер, д-р Отто Бавер, полк. Альфред Бізанц та деякі армійські (вермахтські) кола, що йшли по лінії першого шефа штабу східніх німецьких армій фельдмаршала Бравхіча, що з місцевим населенням треба нав'язати мирні взаємини і використати його потенціял до боротьби проти большевиків. Були дві основні німецькі концепції розв'язки питання Сходу в тому її України. Перша, сперта на "Майн Кампф" Гітлера, політика райхскомісаря України Еріха Коха, який визнавав аксіому, що "тільки німецька кров вирішить долю Сходу Европи" й який, згідно з концепцією Гітлера, стояв на становищі, що східня Европа має стати колонією Райху. Відповідно до того він безоглядно поступав із населенням України, як з майбутніми німецькими рабами й відкидав будьяку думку співпраці взагалі, а творення української збройної сили зокрема.

                     Цій колоніяльній політиці Коха й інших керівних кіл Райху протиставив свою політику губернатор Галичини д-р Отто Вехтер. Його принципове становище до українського питання було таке: шляхом українсько-німецької співпраці доцільно запрягти українців до німецького воза, а самому вибитися на носія нових форм німецького панування на Сході. Вехтер говорив: хай українці покажуть, що можуть, а згодом дістануть в Европі відповідне місце. Д-р Вехтер, пише Гайке, "за допомогою створення Української Дивізії хотів активізувати українське питання й притягати українців до тіснішої співпраці з німцями. У невдачах німців на східньому фронті Вехтер вбачав деяку можливість зміни німецької політики щодо українців при умові, що українці візьмуть участь у збройній боротьбі проти комунізму по німецькому боці . Його міркування були такі, що німецька політика на Сході зазнала невдачі і що потрібна співпраця німецького й українського народів. Щоб його становище мало успіх — він вибрав собі за терен експерименту своєї концепції Галичину, де ще жили традиції австрійських впливів. На випадок успіху Вехтер сподівався, що його концепція візьме верх над політикою Коха й у той спосіб сповниться його задушевна мрія — він стане творцем і носієм нової німецької східньо-европейської політики. Сам Вехтер, хоч і був членом партії, все ж мав психіку австрійця з традиціями Габсбурської монархії. Це й поставило його в опозицію до Коха.

                      І хоч Вехтер виходив у своїй українській політиці та в плянах створити Українську Дивізію з позицій німецького патріота, Гайке вважає його за великого прихильника так Української Дивізії, як і української справи взагалі. У багатьох розділах своєї праці Гайке підкреслює позитивне становище Вехтера до Дивізії, його заходи зробити це з'єднання українським з політичною місією, обсадити командні пости українськими старшинами, зберегти з'єднання перед висилкою на фронт у небезпечне місце та заступити командуючого Дивізією ген. Фріца Фрайтаґа людиною, яка має зрозуміння для українських інтересів та своєрідної місії Дивізії, як теж психіки її вояків. Гарно представляє Гайке заходи Вехтера, щоб спаралізувати потягнення деяких німецьких кіл з метою зробити Українську Дивізію ще однією німецькою дивізією, що тільки складається з українців, та знешкідливити часто анонімні заходи роззброїти Дивізію та зліквідувати її, включаючи окремі її курені, а то й окремих вояків в інші німецькі з'єднання. Гайке пише, що Вехтер до кінця виконав свої зобов'язання щодо Дивізії, навіть тоді, коли ген. Фрайтаґ покінчив самогубством, щоб звільнити себе від відповідальности. Завдяки заходам Вехтера Дивізію в момент капітуляції німців перекинено на західній фронт, щоб не попала в руки большевикам, але дісталася до аліянського полону. Щойно тоді, коли доля Дивізії була забезпечена, Вехтер, пише Гайке, "відійшов у невідомому напрямі в гори".

                      Добре ставилися до Дивізії високі командувачі вермахту, зокрема командуючий групою "Північна Україна" фельдмаршал Вальтер Модель, що зобов'язався вислати Дивізію на спокійний відтинок фронту в Станиславівщині, щоб зберегти її перед наступом большевиків. Це зобов'язання фельдмаршала Моделя знівечила головна команда німецьких збройних сил, яка вислала Дивізію під Броди на певну загладу.

                      Третій чинник, що мав вплив на ґенезу формування й долю Дивізії були німецькі партійні кола. Їх ставлення до Дивізії було від самого початку негативне, а коли врешті через несприятливе становище на фронті ці кола мусіли погодитися на створення Дивізії, вони старалися обмежити її значення й ролю, ставили їй безконечні труднощі й перешкоди, намагалися зробити її ще однією німецькою дивізією з українським поповненням, робили заходи роззброїти її, довели до уведення її в брідський бій, що закінчився розгромом Дивізії, зокрема, коли доручено їй охороняти відступ оточених німецьких армій після прориву. Нещадно критикує Гайке й коменданта Дивізії ген. Фріца Фрайтаґа. Обговорюючи ґенезу Дивізії, Гайке пише: "Плян і заходи Вехтера були на межі утопії. Всі дотогочасні заходи в справі створення української збройної сили натрапляли на рішучий опір майже всіх державних органів райху, які мали вплив на українські справи — міністра закордонних справ фон Йоахіма Ріббентропа, міністра для східніх окупованих областей мін. Альфреда Розенберґа, райхскомісаря Еріха Коха, його близького приятеля мін. Мартина Бормана і напочатку райхсфюрера СС Гайнріха Гіммлера.

                      Врешті, коли Вехтерові вдалося переконати Гімлера, цей останній ясно застерігся, що Дивізії ніяк не можна думати про незалежність України. Слова "Україна", "український", "українець" заборонено вживати під загрозою кари, вояки мають називатися "галичанами", а Дивізія "галицькою". Таксамо обмежено в правах Військову Управу. Гербом Дивізії мав бути лев, обласна відзнака Галицької Землі, а не соборницький герб тризуб, не вільно було підносити національного прапора, ані співати національного гимну.

                      Комендантом призначено ген. Фріца Фрайтаґа, доброго військовика, але людину честилюбну, гістеричну, яка діяла на шкоду Дивізії. Якщо йшлося про її українську місію, то Фрайтаґ, як німець і партієць, навіть не хотів чути. Його присутності у Дивізії й упертості німецьких керівних чинників приписує Гайке багато невдач з'єднання. Фрайтаґ обсаджував навіть нижчі командні пости німецькими підстаршинами й старшинами, хоч були відповідні українські сили. Ціллю Фрайтаґа було за всяку ціну зберегти німецький характер дивізії, перекреслити її характер український. Він не старався також зрозуміти психіки українського вояка й стосував у вишколі ці самі методи "послуху до загину", що й до німецького вояка, забуваючи про спонуки, які керували українськими вояками, коли вони зголошувалися до Дивізії. У критичні моменти Фрайтаґ завжди обвинувачував дивізійників, зрікався команди, звітував неправдиво й тенденційно до зверхників, щоб коштом Дивізії представити себе краще в їхніх очах, зате незаслужено приписував собі успіхи Дивізії й отримав навіть неслушно хрест заслуги. Дивізію вважав відбивною дошкою для власної кар'єри.

                       Гайке робить також поважні закиди т. зв. "інспекціям", тобто спеціяльним органам німецьких збройних сил для нагляду й контролю над поповненням окремих родів зброї. "Здебільша — пише Гайке — інспекції присилали до Дивізії таких старшин і підстаршин, яких інші частини відкидали, як непридатних. Це був елемент найгіршої якости. Багато з них не розуміли психіки українського вояка й тому між німцями й українцями постала глибока прірва. Через молодий вік і незнання людської вдачі вони не могли справитися з своїми завданнями. Деякі прибули до Дивізії із згори виробленим негативним наставленням до українців і їх бойової формації. Це були часто п'яниці й картярі. Якщо йдеться про плянування на дальшу мету, що Дивізія мала стати ядром майбутньої Української Армії, то до підготови старшинських кадрів


української національности треба було взятися негайно. Фрайтаґ занедбав зовсім цю проблему, бо його метою було згерманізування Дивізії й ніякі заходи Військової Управи, Вехтера, Бізанца не могли добитися від усунення Фрайтаґа з командного посту, бо він ішов по лінії політики анти-українських і анти-дивізійних німецьких кіл і виконував їхні доручення. Персональна політика особливо дошкульно проявила себе в момент капітуляції Дивізії, коли німецьких старшин відділено від Дивізії й вона перейшла в аліянтський полон з невеликим українським старшинським складом.

                      З поважним закидом Гайке зустрічається також німецька командна мова в Дивізії. На його думку, командною мовою повинна бути українська мова, бо легше було німецьким старшинам вивчити українською командну термінологію, ніж загалові українського вояцтва вивчати німецьку.

                      Гайке таврує численні намагання німецьких чинників вислати Дивізію на небезпечні відтинки фронту, поки вона ще не закінчила вишколу й не набула фронтового досвіду, та намагання наділити її поліційно-пацифікаційними завданнями, щоб здескредитувати її в очах місцевого населення й затерти її властиву місію. Анти-дивізійним колам це остаточно вдалося, увівши Дивізію в оточення під Бродами, що довело до її розбиття, як суцільної бойової одиниці й заставило до поновного формування з'єднання. Таксамо пізніше вжиття Дивізії на словацькій території до боротьби проти партизанів було консеквентним продовженням лінії політики неприхильних Дивізії німецьких партійних кіл. Врешті анонімові накази роззброїти Дивізію й включити її в склад інших чисто німецьких з'єднань напередодні капітуляції Німеччини свідчили, що протиукраїнські сили діяли навіть у найбільш критичні для німців хвилини. Ці темні сили діяли навіть тоді, коли офіційні чинники пішли на деякі поступки Дивізії, змушені до того критичним становищем на фронтах. Дозволили вживати національний герб — тризуб, підіймати на щоглу український національний прапор, співати й грати український гимн. Накінець віддано Дивізію під команду ген. Шандрука, як головнокомандувача Української Національної Армії, але ці всі кроки прийшли запізно.

                       Навіть Гіммлер, хоч дав був свою згоду на творення Дивізії, робив їй ввесь час перешкоди і була підозра, що різні анти-дивізійні накази йшли від нього. У своїй промові з дня 16-го травня 1944 р. Гіммлер сказав, що "Гітлер виступив проти політикування в Дивізії", але Гайке стверджує, що Гітлер щойно 23 березня 1945 р., отже рік після промови Гіммлера, довідався про існування Дивізії, коли-то на засіданні своїх співробітників він видав наказ роззброїти Дивізію. Гітлер сказав тоді: "Ніхто не знає, що навколо робиться. На моє здивування, я щойно почув, що несподівано з'явилася Українська Дивізія СС. Я абсолютно нічого не знав про цю Дивізію". Отже як у 1944 р. Гітлер міг говорити проти "політикування" в Дивізії, не знаючи про її існування?

                      У заключному слові Гайке зводить німецькі пляновані й мимовільні помилки щодо Дивізії до таких пунктів:

                      1)  Неґування   Дивізії   як  чужонаціонального   бойового з'єднання,  подуманого  як  зав'язок  майбутньої  національної Армії.

                      2)  Втрачений з ока політичної місії Дивізії, націленої на національно-державне визволення України.

                      3)  Германізування Дивізії з метою затерти національний характер Дивізії.

                      4)  Незнання психіки українського вояка й стосування невідповідних метод у його вишколі.

                      5)  Вживання Дивізії до поліційно-пацифікаційної акції на чужих територіях.

                      6)  Недотримання зобов'язання вжити Дивізію на спокійному відтинку фронту, а кинення її під Броди на певну загладу.

                      7)  Заходи роззброїти Дивізію й розчленувати її поміж різні німецькі дивізії.

                      8)  Назначення невідповідної людини на становище командира Дивізії й нехіть керівних чинників заступити її.

                      9)  Знецінювання доброї слави й чесного імени Дивізії, скидання на неї вини за невдачі на фронті німецького командування, чи за каригідні вчинки її німецьких старшин.

                      10)  Невідповідна поведінка польових судів, що не приймали українських старшин на предсідників.

                      11)  Заборона до останньої хвилини вживати зовнішні признаки національної відрубности Дивізії, як тризуб, національний прапор, співання національного гимну.

                       І хоч хід історичних, військових і політичних подій і так знівечив всі пляни, зв'язані з Дивізією, все ж доцільна й прихильна політика німецьких чинників супроти Дивізії була б поставила це з'єднання на найвищий рівень, як носія лицарських традицій українського народу.

                       Гайке пише: "Хай ця книжка буде визнанням хоробрости і порядности її вояків, які свій меч до кінця війни тримали чесно та залишили його незаплямленим. Українські вояки Дивізії виправдали себе в найтяжчих обставинах жорстокої боротьби. Вони взяли в руки меч з доброю вірою і без ганьби боролися за шляхетну ідею свободи й незалежности. За моїми спостереженнями вони завжди готові знову вступити в боротьбу за ті самі ідеали. Спогади про Українську Дивізію залишаться для мене найдорожчим скарбом назавжди".