пʼятниця, 28 серпня 2009 р.
СВЯТКУВАННЯ ДНЯ ПЕРЕМОГИ:ГУЛЯННЯМИ ЧИ ПАНАХИДАМИ?
Василь ШПАРИК
Дата закінчення в Европі Другої світової війни, яка відзначалася у колишньому СРСР, а тепер відзначається в Росії, а разом з нею і в Україні, як День перемоги викликає дискусії в українському суспільстві, яке неоднозначно сприймає цю історичну дату.
Річ у тому, що з Днем перемоги асоціюються в усій ширині погляди на історію Другої світової війни, а вона за роки радянської влади була однобічно трактована у вигідному для Росії дусі. І тут виникає запитання: чи Україна як незалежна держава мала б сліпо слідувати тому, що подається з Москви?
Передусім погляньмо на природу взаємозв'язку України та українського народу і Другої світової війни. Адже відомо, що Українська РСР не була суб'єктом закордонної політики. Вона не мала у складі республіканського уряду структур міжнародної і військової політики. Усе вирішувалося у Москві, то й старт у Другій світовій війні був даний, здавалось неможливими, домовленостями між СРСР і Німеччиною - сумновідомим „Пактом Молотова-Ріббентропа". І цей старт був даний з обох боків у вересні 1939 року. Ось, як про це написано в Книзі пам'яті України 1941-1945 „Безсмертя", що вийшла в 2000 році: „17 вересня 1939 р. радянські війська увійшли у Польщу. У цей день фактично вступила у війну Українська РСР, що була складовою частиною СРСР". Бачите, як хитро сказано: 17 вересня 1939 року Українська РСР вступила у війну, а не СРСР.
„Дружба" Гітлера і Сталіна, скріплена „Пактом Молотова-Ріббентропа" виявилася недовгою, і нацистська Німеччина, впоравшись в основному у Західній Европі, 22 червня 1941 року напала на більшовицький СРСР. Так розпочалася німецько-радянська війна (Велика Вітчизняна - в російській історіографії) як складова частина Другої світової війни. То, чи є підстави нарікати на долю?
Насправді Українська РСР була виключно об'єктом Другої світової війни, бо в ній від самого початку (1 вересня 1939 року) і до самого кінця (2 вересня 1945 року) українці брали безпосередню участь, при цьому біля 8 мільйонів українців загинули у цій фактично чужій війні; окрім того, німецько-радянська війна двічі прокотилася вогненим валом українськими землями, наносячи величезні руйнування. Саме цей фактор, коли чи не в кожній українській родині з поля бою не повернувся батько, чоловік, син, брат, наречений, заставляє задуматися, як ми, живі ветерани війни і їхні нащадки, повинні відзначати день закінчення цієї бойні народів.
А ще неспростованим є вік безпосередніх учасників цих подій, ветеранів-фронтовиків. Адже наймолодшими були народжені в 1926 році. Отже, чи для них, хто по милості Божій залишився живим і дожив до сьогодні, є бажаними і просто моральними веселощі з нагоди чергового Дня перемоги? Цього хочуть молодші покоління, які, в найкращому випадку були сучасниками війни, бо ще учнями школи залучалися десь, можливо, за Уралом, до збирання картоплі в колгоспі; а також ті ще зовсім молоді, що десь в далекій африканській чи азійській країні як радянські військовослужбовці („воїни-інтернаціоналісти") забезпечували експорт революції в ті країни. Саме вони вимагають: Хліба (підвищених пенсій і пільг) і видовищ!
Святкування по радянській традиції потрібне політичним силам лівого спрямування, бо вони служать не незалежній Україні, а й у подальшому Москві. Прикладом такого святкування є відзначення Дня перемоги в 2005 році. Тоді в палаці „Україна" зібрали представників ветеранів з усієї України і продемонстрували, що це фактично свято чужої держави, бо не було в залі жодного державного символу держави Україна (Герба України - Тризуба, Державного Прапора України - синьо-жовтого, на початку не був виконаний Гимн України - „Ще не вмерла Україна"), а виключно червоні прапори (буцімто прапори, під якими воювали), пісні типу „Вставай страна огромная, вставай на смертный бой!". І в такій обстановці ветеранів вітали Прем'єр-міністер України і Голова Верховної Ради України. Отже, склалося враження, що святкування Дня перемоги - це захід по реанімації Російської союзної держави (не важливо, під яким політичним псевдонімом), бо, мовляв „ми разом боролися проти фашизму - нам разом далі жити".
Так, разом боролися, але чи в однаковій мірі скористалися плодами перемоги? Усе дісталося виключно Росії, а Україні залишилася велика армія інвалідів, дощенту зруйноване господарство, післявоєнний голод в 1946-1947 роках.
Аналізуючи відношення до закінчення війни з Німеччиною, ми бачимо, що протягом 20 післявоєнних років цей день відзначався скромно. Тільки з травня 1965 року дата 9 травня стала в СРСР святковим (вихідним) днем. Тоді ж заговорили про патріотизм і готовність вирішальної відсічі агресії з боку НАТО. Адже велася „холодна" війна, тому „спускати на гальма" боєготовність було недоречним.
Останнім часом із Москви чуємо підміну понять: не говорять про перемогу над Німеччиною, а про перемогу над... фашизмом. Про перемогу „над фашизмом" заговорили не випадково - якось не „личить" говорити про Німеччину як про державу-агресора, з якою тепер російське керівництво намагається тісно співпрацювати. Тому вирішили змінити акценти про німецько-радянську війну, подаючи її як війну проти фашизму і навіть проти ...тероризму, що звучить дуже сучасно. З цього випливає, що Росія примирилася з колишнім своїм великим ворогом-Німеччиною, а це означає, що і ветерани Червоної армії, які воювали таки проти Німеччини (бо ж отримали медаль „За победу над Германией'' а не над фашизмом) примирилися зі своїм колишнім, здавалося в ті часи, абсолютно непримиренним ворогом.
четвер, 27 серпня 2009 р.
ХТО ВОЮВАВ В УПА?
До історії УПААнатолій ТРУБАЙЧУК
історик
Одним з найцікавіших етапів поширення УПА був перехід на бік українських повстанців і приєднання до спільної боротьби проти німців і більшовиків вояків з різних національних відділів, що існували при німецькій армії і складались з колишніх полонених червоноармійців. Ці колишні бранці представляли майже всі поневолені народи СРСР. Звичайно, мотиви їх переходу у лави УПА були різними, але мета одною - мстити ворогам.
Відомо, що у лавах УПА боролися, окрім українців, також: азербайджанці, вірмени, грузини, представники тюркських народів (татари, узбеки, чуваші). Не бракувало у лавах УПА білорусів і навіть росіян, хоч ці народи не творили окремих національних відділів УПА. Траплялись теж представники інших національностей.
Таким чином, УПА, що ніяк не могла порозумітись з іншими українськими групами для спільної боротьби проти окупантів, знайшла спільну мову з представниками інших національностей.
Мабуть, першими перебіжчиками до УПА були старі друзі-вороги українського народу - татари. Вони включились у відділи УПА ще весною 1943 р. і не хотіли відокремлюватись в окремі відділи. Здається, не було відділу УПА, в якому не було б татарських бійців, головно кулеметчиків. Завзятущі вороги більшовиків, вони охоче вступали в бій з більшовицькими червоними партизанами.
У німецькій армії на Волині, крім численних татарських відділів, були національні відділи кавказців і козаків. Увагу ГК УПА привернув факт (ці відділи, здебільшого, були небоєздатними проти УПА) відсутності перебіжчиків до УПА. Полонені пояснювали цей факт німецькою пропагандою, мовляв, УПА знущається з „батальйонців" і розстрілює їх. Це й було причиною, що ГК УПА видала в червні 1943 р. свій перший заклик до „батальйонців"-грузинів російською мовою. Успіх цього звернення був надзвичайний: до відділів УПА зголосились грузини й представники інших закавказьких народів із зброєю в руках. Перебіжчики грузини й вірмени переклали заклики мовою своїх народів і вони були надруковані в Одесі, де були друкарні, що мали грузинський і вірменський шрифти. Крім цього, на місці видано заклик російською мовою до „армян и других народов Кавказа" (червень 1943 р.), а також до „узбеків, казахів, туркменів, башкирів, татарів, народів Уралу, Волги й Сибіру, народів Азії" та до „русских".
Бійці національних „батальйонів" послухали закликів УПА й почали переходити до неї, спочатку індивідуально, а потім масово. У скорому часі при УПА створено національні відділи грузинів (к-ри Карло й Гогік), узбеків (к-р Шірмат), а також вірмен і північно-кавказьких народів. У липні 1943 р. національний відділ, що існував при загоні командира Крука в Крем'янеччині, відзначився в боях проти більшовицьких партизанів із з'єднання Михайлова в суразьких лісах коло с. Теремно. В складі цього відділу воювали грузини, вірмени і черкеси.
У липні й серпні 1943 р. УПА вела інтенсивну пропаганду серед козаків у німецькій армії. У липні видано листівку: „Кубанці, потомки запорозьких козаків", а також листівку до донських козаків. У перших днях серпня в УПА з'явились перші козацькі перебіжчики, в більшій кількості, що звернулись до козаків з окремою листівкою: „Братья козаки". Ці листівки мали значний успіх: в УПА почали діяти кінно-козацькі сотні (дві), що дали також велику допомогу в формуванні українських кінних сотень УПА, які згідно з наказом ГК УПА з дня 31.8.1943 р. (інспектор кінноти - полк. К-ий) мали існувати при кожній групі УПА.
Тим часом кількість перебіжчиків з національних батальйонів німецької армії до УПА постійно зростала. З цих перебіжчиків створено окремі національні відділи, що боролись під проводом своїх командирів і під своїми національними прапорами. Спочатку ці відділи були мішані, але у вересні 1943 р. вояки окремих національностей почали об'єднуватись в однорідні під національним оглядом відділи (перші відокремились азербайджанці). Ці національні відділи виявили велику боєздатність як у боротьбі проти німців, так і в боротьбі проти червоних партизанів. Ось у серпні 1943 р. відділ УПА, що складався з грузинів, узбеків і росіян, знищив над р. Іквою, в Малинівському районі, великий відділ німців, що повертався з „пацифікації" українських сіл. Німці втратили в бою з цим національним відділом понад 60 вояків убитими. У кінці серпня 1943 р. азербайджанський відділ розгромив німців у Гощанському районі. У днях 29-30 жовтня до УПА перейшов цілий азербайджанський батальйон із Здолбунова, що вже 31.10 мав великий бій у с. Гочівка Острізького району, в якому розгромив Острізького ляндвірта на чолі каральної експедиції складеної з німецьких літунів. Знов же в цьому ж часі азербайджанці й узбеки із загону к-ра Енея дуже успішно поборювали червоних партизанів, що із-за р. Случ, через Пустомитські ліси, намагалися проникнути в ліси над р. Горинь і Стир.
Незважаючи на збільшення кількости перебіжчиків в УПА, ГК УПА ні на одну хвилину не припиняла своєї пропаганди серед бійців національних батальйонів. У вересні видано заклики до грузинів і „синів Туркменії", а також до „добровольців". Інша листівка зверталась до „казахів, башкирів, калмиків й удмуртів". У жовтні проголошено звернення до вірменів, узбецьких „аскерів" і до таджиків. У листопаді - до „кубанців, славних правнуків запорізьких лицарів", до азербайджанців і до горців. Крім існуючих уже листівок грузинською і вірменською мовами, з'явилась ще листівка до узбеків тюркською мовою. Усі ці листівки зверталися до героїчного минулого окремих народів, до їх визвольної боротьби проти великодержавних шовіністів й пояснювали їм, що гітлерівським імперіялістам цілком далеке й чуже їх визволення. Тому УПА закликала ці народи не вмирати за імперіялістичні пляни Гітлера й не давати себе використовувати в боротьбі Німеччини проти визвольних рухів європейських народів, поневолених Гітлером, але із зброєю в руках переходити на бік УПА, щоб разом боротися проти гітлерівських і сталінських імперіялістів, найлютіших ворогів волелюбних народів, ворогів демократії і поступу.
Наслідком цієї пропагандистської кампанії, а також спільної боротьби поневолених народів у лавах УПА і дальшим етапом на шляху зміцнення національних вузлів справжньої дружби поміж поневоленими народами була перша Конференція Поневолених Народів Сходу Европи й Азії, що була скликана за ініціятивою УПА й відбулася 21-22.ХІ. 1943 р. на території, зайнятій УПА. В роботах цієї Конференції узяли участь окрім українських делегатів (5 осіб) делегації: грузинська - 6 осіб, вірменська - 4 особи, осетинська - 2 особи, казахська - 1 особа, черкеська - 1 особа, азербайджанська - 6 осіб, кабардинська - 1, татарська - 4 особи, чуваська - 1 особа, башкирська - 1 особа, білоруська - 2 особи, узбецька - 5 осіб, разом 39 делегатів. Неофіційно брав участь в Конференції ген. Тарас Чупринка.
Конференція виробила ряд політичних і практично-організаційних постанов, спрямованих на поширення спільної боротьби поневолених народів СРСР і ухвалила також звернення до всіх народів Східньої Европи й Азії, в якому вичерпно з'ясовано політичне становище поневолених народів, завдання, що стоять перед ними, й переспективи спільної боротьби.
Велику політичну роботу провела УПА й серед народів союзників та сателітів Німеччини: італійців, угорців, румунів, а також тих французів, бельгійців, голляндців, сербів, хорватів, чехів, словаків, литовців, що їх силоміць загнано до німецької армії або на воєнні роботи. Реальним наслідком цієї роботи були численні факти, що вояки цих народів відмовлялись від боротьби проти УПА, а то й активно виступали проти німців. Багато представників цих народів боролись в лавах УПА. До речі, не бракувало в УПА й німців, що віддавали для УПА свої здібності й уміння, а інколи і життя.
Послідовна політична робота УПА серед союзників Німеччини довела до факту, що німці були змушені відкликати мадярські відділи з фронту проти УПА (1943 р.). Рік пізніше, в Карпатах, командування 6-ї мадярської армії заключило з УПА договір про перемир'я й невтралітет, що був затверджений Головною командою мадярської армії. Також з Головною командою румунської армії ГК УПА вела переговори, які, одначе, закінчилися невдачею, бо румуни настирливо вимагали від ГК УПА деклярації про зречення українських претенсій до Буковини й Бесарабії.
Напередодні повороту Червоної армії на Волинь при УПА існувало 15 різних національних відділів. Коли ж повернулись більшовики, за винятком одного азербайджанського відділу (к-р Чавлі), не зрадив УПА ні один національний відділ. До речі, азербайджанці включились в ЧА й пішли в її рядах громити німців і на шкоду УПА не діяли. Інші ж відділи залишились, і в рядах УПА воювали проти загонів НКВД і МГБ. У бою під Гурбами національні відділи боролись проти більшовиків під проводом свого к-ра Яструба, і на них була звернена головна атака ворога. Кілька днів пізніше, у великому бою відділів УПА з НКВД в с. Залізниця (Крем'янеччина), взяли участь і визначились знову національні відділи к-ра Яструба (29.ІV. 1944 р.). Вони продовжували боротись і тільки після закінчення війни в Европі ГК УПА в порозумінні з окремими командами відділів надала можливість розпорядитися їх долею самостійно.
Під час останньої світової війни не було таких умов, щоб спільна боротьба поневолених народів в лавах УПА могла закінчитись тривким успіхом. Проте ідея спільної боротьби поневолених народів, що народилась в епоху Великої Революції 1917 р. і скріпилася під час останньої війни в огні безпосередньої боротьби цих народів проти імперіялістів, спочатку гітлерівських, а потім сталінських, вмерти вже не могла. Проте під тиском неґативних зовнішніх обставин перемога була відкладена на кілька десятиліть. Але справедливість та історична закономірність все одно зрештою востержествовала.
(„Персонал")
вівторок, 25 серпня 2009 р.
СТЕПАН БАНДЕРА І ДИВІЗІЯ „ГАЛИЧИНА"
До історії 1-оїУД УНАВолодимир МАЛКОШ
Немає сумніву, що ідею організації дивізії „Галичина" підхопили комбатанти УСС, й армії УНР, які, маючи досвід визвольних змагань часів Першої світової війни, вважали, що вибороти незалежність Україні зможе тільки добре озброєна і вишколена військова формація, а розсварені й розрізнені повстанські загони, без вишколу і доброї зброї, цього зробити не зможуть. Також, вони взяли до уваги досвід сусідніх та інших народів, які за допомогою леґіонів, створених за сприяння противників їх ворога, домоглися незалежности.
Україна в Другій світовій війні перебувала в дуже важкій ситуації. Дві імперії, які боролися між собою, фактично, щоби колонізувати Україну, не хотіли допустити її незалежности. Комуністична Росія фізично й духовно нищила український народ, а нацистська Німеччина поділила Україну на дві зони. Одна з них була Галичина, де окупаційний режим для українців був лагідніший, ніж у так званому райхскомісаріяті, де правив Еріх Кох, відомий україножер, після війни виявилося, що він був більшовицьким агентом. Отже, на Волині ОУН розпочала організовувати УПА, щоб боротися як проти німців, так і проти більшовиків, яких підтримували поляки. Коли Німеччина почала програвати війну, то перша була змушена вдатися за допомогою до окупованих нею європейських народів. І галичани вибрали „менше зло" та погодилися на формування дивізії „Галичина", надіючись, що після того, як Німеччина програє і західні альянти будуть змушені боротися також і проти СРСР, бо комуністи намагалися завоювати весь світ, вони виборять воєнно свою державу. Це саме думали й в обох фракціях ОУН. ОУН(м) відразу погодилася з організацією дивізії „Галичина", а ОУН(р), намагаючусь поширити свою діяльність на сході України, де населення відразу виступило проти нацистських репресій, вирішила не боротися, але й не підтримувати концепцію організації дивізії. Після того, коли 30 червня 1941 р. ОУН(р) проголосила Акт відновлення незалежности України, а Гітлер на це не погодився, гітлерівці почали репресії проти українських націоналістів і запроторили С. Бандеру, А. Мельника та багатьох інших у концтабір Заксенгаузен.
Отже, Степан Бандера не міг довгий час працювати у Проводі ОУН. Про дивізію „Галичина" розмова велась аж у 1943 році. Батько Степана Бандери як священик був під час визвольних змагань капеланом в УГА і як її комбатант виховав своїх трьох синів українськими патріотами й, очевидно, теж не виступав проти концепції дивізії. Ми не маємо документів, які б підтвердили факт, що С. Бандера був проти організації дивізії „Галичина" .
Після битви під Бродами дивізія допомагала УПА зброєю, військовим спорядженням і медикаментами. Багато вояків дивізії перейшли до УПА, і ніхто тоді з українців не виступав проти дивізії. Багато українців утікало на захід, до Німеччини. Німці це і дозволяли, через дивізію „Галичина", а також УПА, які борються і проти спільного ворога - більшовиків. Адже Роман Шухевич, свого часу друга особа в ОУН(р) і пізніше в УГВР, навіть сам посилав у дивізію своїх людей, бо розумів у той час, що вона потрібна. Вже перед цим багато чільних урядовців і високих офіцерів німецької армії усвідомлювали, що політика Гітлера помилкова, і старалися усунути його від влади за допомогою атентатів, але це їм, на жаль, не вдалося. Вони переважно були прихильні до українців. І Гітлер на переломі 1944-1945 років був змушений пом'якшити свою політику. Генерал Власов за згодою німців створив „Комитет Освобождения Народов России" і організував РОА-Русскую Освободительную Армию, в яку затягнули чимало українських полонених. У російському комітеті були підкомітети з усіх республік і СРСР. Очевидно, що українці не хотіли з цим погодитися, бо могли і потрапити з-під комуністичного ярма під біле російське. Президент УНР в екзилі Андрій Лівицький почав із німцями переговори, до яких долучив Степана Бандеру, полковника Андрія Мельника та колишнього гетьмана Павла Скоропадського. Їх підтримали білоруси, прибалти та грузини, що теж не хотіли бути підпорядкованими росіянам. Ішлося про програму Українського Національного Комітету та вибору його голови. Вибір голови зайняв багато часу. Врешті А. Лівицький запропонував на голову позапартійного колишнього петлюрівського генерала Павла Шандрука. Інші погодилися, тоді П. Шандрук почав вести переговори з німцями, які намагалися затягнути українців до Власова. Довелося генералові П. Шандруку з ним говорити. А. Мельник був проти переговорів із Власовим, але С. Бандера довіряв П. Шандруку, кажучи: „Ми не боїмося, що він може Вас обдурити, і нашим обов'язком є говорити навіть з ворогами, щоб довідатися про їхнє бажання". Переговори з Власовим відбулися 30 січня 1945 року, і П. Шандрук рішуче відмовився піти в російський комітет. Врешті німці визнали окремий Український Національний Комітет і погодилися, що буде створена окрема Українська Національна Армія, до якої ввійдуть усі українські військові формації чи поодинокі вояки, які служать у німецькій армії. Узгоджено, що в Комітеті буде п'ятеро осіб: голова П. Шандрук, заступник проф. В. Кубійович, що представлятиме Західну Україну, адвокат О. Симоненко - Східну Україну, секретарем зі сходу П. Терещенко. А. Мельник з помічниками радили П. Шандруку, що коли червоні будуть перед Берліном, а альянти перейдуть Райн, тоді найкраще було б іти на захід і чекати на альянтів. Цим самим він застеріг собі право вийти з УНК. Степан Бандера зайняв протилежне становище: „Без уваги, що станеться, ми вповні піддержуємо вас до кінця" - це були слова, які він сказав генералові Шандруку.
У своїх мемуарах П. Шандрук написав: „Організація ОУН(б) та її членство завжди були доброї волі і помагали до припоручених мені рішень та завжди давали свою підтримку так довго, як довго існував УНК". 12 березня 1945 року німецьке міністерство західних справ проголосило свою деклярацію визнання УНК і УНА. 15 березня 1945-го президент А. Лівицький назначив генерала П. Шандрука командувачем УНА. Дивізію, яка вже мала назву „1-ша українська" включено до УНА. Почалась організація Другої дивізії. Обидві вони прийняли присягу на вірність Україні. Але Німеччина капітулювала, і Перша дивізія перейшла в англійський та американський полон.
Альянти зрозуміли роль Першої дивізії (Друга існувала коротко і не змогла проявити себе так, як Перша) і не видали полонених дивізійників на знищення більшовикам, як це зроблено із власівцями і козаками. Між першим українським легіоном УСС і другим - дивізією - є суттєва різниця. Після програних у Першій світовій війні визвольних змагань їхнє перебування в польському і більшовицькому полонах було набагато гірше, ніж у Другій світовій війні в англійському й американському. Але довкруги них був ореол героїв - свої й чужі визнали їх борцями за волю народу, а стосовно дивізійників, то їм довго приписували клеймо коляборантів і злочини, які вони не чинили, дехто й сьогодні так до них ставиться, особливо у Східній Україні. Не всі хочуть зрозуміти, що з армією, яка має літаки, танки, артилерію, ракети, могла боротися тільки така ж повноцінна збройна сила. Це свого часу розумів Степан Бандера, і дивізійники вдячні йому за це. Як відомо, більшовики, відкинувши з Галичини німецьку армію, негайно мобілізували понад 170 тисяч галичан у Червону армію і через тиждень-два послали їх на фронт у Карпати, на Дукельський перевал, під німецькі танки - ненавчених, слабоозброєних, навіть некомплектно одягнених, де вони масово гинули, як гарматне м'ясо. Тоді, коли так звані фашисти, програючи війну, протягом року вчили вояків дивізії, добре їх одягнули і надали їм найновіше спорядження і зброю, яку мали на той час - усе, крім танків і літаків, яких брак відчували самі. Насамкінець процитую сказані Головним Командиром УПА Василем Куком в лютому 2007 р. слова:
„І УПА, і дивізійники боролися проти совєтської комуністично-більшовицької чуми, яка ордою сунула на Україну. Безумовно, треба знати різницю поміж УПА і дивізією „Галичина", але треба трактувати їх однаково, як героїв України. Указ Президента України В. Ющенка 879/2006 від 14 жовтня 2006 року проливає світло на відтворення справедливості стосовно воїнів УПА, але, на мою думку, це треба розуміти, що повинна бути відтворена історична справедливість стосовно всіх учасників національно-визвольного руху в Другій світовій війні, в тому числі повинні бути й дивізійники".
Шукати в цьому блозі
Популярні публікації
-
Гайделяґер. Хлопці з мого села Урмань, Бережанського району. Я стою посередині. Клячать, зліва: Кіналь Михайло, поляк, що зжився з українсь...
-
Зранку, біля с. Червоне, де знаходиться військовий цвинтар полеглих дивізійників, перед урочистостями, з нагоди відзначення 65-ої річниці Бр...
-
Тут буде розміщатися інформація про пошук вояків-українців всіх воєн, будуть розміщатися незіндефіковані фото вояків, бойових дій. Прошу зг...
-
Спомини Ярослав ГУНЬКА Канада Єднало моє покоління дві великі сили: віра в Бога і любов до України. Виростали ми на славній гордій Бере...
-
ПО КНИГАРСЬКИХ ПОЛИЦЯХ Під таким заголовком вийшла у Видавництві "Сучасність" в Нью-Йорку книжка вояка Української Повстансько...
-
Провести свого побратима прийшли ветерани Дивізії, УПА, пластуни, друзі, родина. Поховано Михайла Бендину було на Личаківському кладовищі у ...
-
(1893-1970) Поручник Українського Війська, учасник Визвольної Боротьби України в рядах УГА і Армії УНР, нагороджени...
-
Колишній український січовий стрілець, хорунжий Української Галицької Армії, ротмістр 9-го німецького полку кавалерії ...

