МОЇ ЗУСТРІЧІ З ГЕНЕРАЛОМ ШАНДРУКОМ

Петро Саварин

По смерти генерала Шандрука майже всі українські газети у вільному світі пишуть про нього та навіть дуже детально описують його життя. Я у свому житті зустрічався з ним три рази. Тому, дозвольте мені, як колишньому, дуже "зеленому", бо всього 18-літньому в 1945 р., а все ж таки воякові Української дивізії, поділитися з моїми враженнями з моїх зустрічей з покійним генералом Шандруком.

Зустріч перша. Квітень 1945 р. Я в 14-ій сотні 30-го полку, т. зв. "протипанцерних". Бої під Штайнбахом. Сотнею керує сотник Ганзен, але ми, стрільці, орієнтуємось на своїх старшин і підстаршин: Трача, Барабаша, Ільницького, Лазурка і других. У своїй книжці споминів Роман Лазурко розказує про участь нашої сотні в тих боях. Не знаю, як він все собі те пригадує, бо коли йдеться про мене, то забийте мене, але я всього того не пам'ятаю, точніше, пригадую деталі, але тільки мов крізь сон! Знаю, що ми досить добре трималися кілька днів, аж поки більшовики не повели на нас гураганну атаку. Пригадую, як я біг і ліз на чотирьох напереміну, час-до-часу відстрілюючись до наступаючих на п'яти більшовиків, як біля мене впав смертельно поцілений мій товариш з роя і я на мить зігнувся забрати його документи, щоб не попалися в руки ворога (пізніше загубив їх все одно!). Кріс тяжкий, як олово, з мого роя біля мене вже нікого, але кругом ще дивізійники. Час-до-часу запитую, "де 14-та", і хтось, залягаючи на мить біля мене, каже, що Ганзена вже нема, що хлопці — наліво, на горбі. В грудях не стає повітря, але вже чути російську лайку зовсім близько, і знову біжу. Ледве служать мені ноги, черевики нагризли, що кожний крок — то мука. Але біжу, і ось — за мною тиша. А повітря м'яке-м'яке, майже як в далеких моїх сторонах на Поділлі. Польова жандармерія. Питаюсь знову, де 14-та, показує рукою, і я вже зовсім спокійно йду далі і доходжу до нашого польового табору. Приходжу, а з 14-ої всього яка половина. Кілька днів ходжу, як автомат, реєструю тільки накази і дуже-дуже хочу їсти і спати. Але через кілька днів приходжу до себе.

І от, одного дня — вістка! Приїхав якийсь генерал Шандрук і перебирає Дивізію під свою команду. Хлопці не вірять, ще одна "пароля". Не вірю і я, аж чую: наказ готуватися до присяги. Значить правда! Готуюся і я, маршируємо на площу, стаємо. Їдуть авта і бачу — справді, високий, в червоних "лямпасах", дійсний генерал.

Я до того часу генерала ніколи на очі не бачив, німецького, не то що українця. На серці аж якось моторошно. Що це діється? Невже все на фронті міняється і ми ще підемо на схід? Невже на місце німців прийдуть наші старшини? Питаю потихо товаришів, але ніхто нічого не може сказати, а в міжчасі звіт! "Стрілецька українська дивізія «Галичина», 1-ша Українська дивізія Української Національної Армії готова до присяги!" Якийсь старшина-священик проводить присягу: "Присягаю Всемогучому Богові..."

Повторяю і плачу, не можу вимовити слів. Я вже стаю українським вояком. І наша Дивізія вже не "СС", а українська! То я таки недаром пішов з 7-ої кляси гімназії до Дивізії, замість в ліс.

А от іде перед рядами сам генерал, стрункий, поставний. Чую як деревіють мені ноги. Боюсь, що від напруження впаду і тільки волею не даюся...

Давно, давно це було, але переживати щось подібного не довелося й досі. Я ставав українським вояком і присягав на рідний прапор "боротися зі зброєю в руках за свій нарід і свою батьківщину Україну", завдяки Шандрукові. І я певний, що подібне духове піднесення переживали всі, яким доля всміхнулася того вічнопам'ятного дня, 25 квітня 1945 р., бути учасниками тої події.

Зустріч друга. Яких 2 тижні пізніше. Коли я досягнув Юденбурґ, там вже були більшовицькі танки. Ровер, на якому я втікав, я заміняв за коня, в стрічного німця довідався куди йде дорога через гори на північ і погнав в гори. Їхав на коні, аж поки не сягнув полоси снігу, тоді нагнав коня надолину, а сам став спинатися до вершка. Щойно під верхом гори я запримітив, що разом зі мною спинаються теж інші дивізійники.

Прилучився до них. Говоримо, думаємо, чи попадемо в руки американців чи в зуби більшовиків? Рішили за всяку ціну дістатися до американців, навіть як би прийшлося тиждень іти горами. Перейшовши гору, зійшли в якесь містечко, над рікою. Питаюся, хто на мості, американці чи більшовики? Відповідає якийсь німець: "На цьому, ближчому мості — більшовики, але на тому, дальшому — ше нікого нема".

Обходимо, спішно переходимо міст. Їде якесь авто, впрошуюсь на авто і за півгодини — був вже далеко від небезпеки. Але, не певний, де американці, йду знову в гори, де перебуваю кілька днів. Голодний, як пес. Тільки подеколи стрічні німці дають скибку хліба, самі не мають багато. Проте, мучить мене одне: а де товариство, чи не збираються десь і не підуть, цим разом з американцями, проти більшовиків? Що за молодеча наївність!

Хоча мій батько казав мені не здаватися в полон, я таки зійшов згодом вниз, розпитав, куди пішли дивізійники, і, вірите чи ні — таки зголосився, добровільно, до полону, над Ріґзее, біля Мурнав. І знову, як жилося нам над тим озером (а було нас там біля 700), описав Роман Лазурко (спасибі йому за те) в згаданій своїй книжці, і я не буду тут розповідати. Але один факт пригадаю. Одного дня пішла по таборі вістка, що приїхав генерал Шандрук. Думаю, я його вже бачив, я перед ним присягав. Значить — ми не самі, він за нас пам'ятає, він за нас говорить.

І в серце вступила нова надія. Ту надію вплив в моє серце — покійний командир і за це я йому знову вдячний, чисто особисто. Подібно думали і мої товариші і хоч ще довго прийшлося нам сидіти і багато пережити, але сиділося вже відрадніше, бо ми знали, що генерал на волі, і старається про наше звільнення.

Вкінці — третя зустріч, вже в Канаді, в Едмонтоні. Ювілей Дивізії. Наші почесні гості: о. д-р мітрат Василь Лаба і знову Павло Шандрук. Я, як господар свята, сиджу біля командира Шандрука. На сцені хор "Дніпро", під керівництвом пок. Романа Солтикевича, співає "Гей-гей-гей дорога дальна, Гей, гей-гей сльоза пращальна покотилась дівчині з очей". Глянув я на генерала, а йому з очей котяться сльози. Кажу ласкаво: "Генерале, не треба". "Це так якось", — шепче генерал. А я думаю: яка це "дорога дальна" пригадалась старому генералові? Чи часом не на Україну, для якої він жив і за яку він так вірно боровся. Жаль, що не спитався, але не смів розбивати його спогадів, хай...

Концерт скінчився, ми дістали з рук командира пропам'ятні медалі і генерал відлетів. Але за якийсь час прийшов до мене його коротенький лист з привітом для нашої станиці,

на пам'ятку для мене — його фото. Воно є у мене, і я його зберігаю з теплими почуваннями.

Що ж, людське життя не безконечне. Хай спогади цих наших зустрічей буде йому, нашому командирові, грудкою землі на його свіжу ще могилу. Хай пам'ять про нього живе між нами до кінця наших днів, бо історія новітньої України напевно запише його на свої сторінки.