"РОСІЙСЬКІ" ОФІЦЕРИ

Лев Шанковський                             
                

  (Слідами нашого воєнного минулого)  

        

Мобилизовали ли вы всех офицеров на Украине?  

Із телеграми В. І. Лєніна до Владіміра Антонова-Овсєєнка, головнокомандувача військ "Українського фронту", з дня 22 квітня  1919 р.

 І.

                     Під назвою: "російські" офіцери розуміємо офіцерів колишньої російської армії, тобто армії російської імперії. В 1914 році, напередодні 1-ої світової війни, ця армія нараховувала округло 1,423,000 генералів, офіцерів, військових урядовців і священиків, підофіцерів і рядовиків, у тому 56,493 офіцери. Не важко підрахувати, що ці офіцери становили 3.97% особового складу армії. Поскільки в інших арміях офіцери становили 6-10% особового складу, можемо сказати, що російська армія, напередодні 1-ої світової війни, не мала повного комплекту офіцерів, у порівнянні до інших армій (австрійська армія мала 6%).

                    Під час війни, російська армія збільшилася шляхом мобілізації, але теж понесла великі втрати вбитими, раненими й полоненими. Напередодні революції 1917 року, російська армія мала 6,845,056 люда під зброєю, в тому було 145,916 офіцерів (2.1%), 48,047 військових урядовців, лікарів і священиків і 6,651,993 підофіцерів і рядовиків. Бачимо, що відсоткове відношення старшин у війні зменшилося із 3.97% до 2.1%, але воно зменшилося теж в інших арміях, наприклад, в австрійській армії до 3.2%. Російський офіцерський корпус мав великі бойові втрати, бо польові статути російської армії вимагали від генералів й офіцерів активної участи в бою на передових становищах. Коли дивізія розгорталася до наступу, на зазначеному місці під бойовими прапорами дивізії і з оркестрою маршували в першій лінії, командир дивізії, начальник штабу, старшини штабу. Цього не було не тільки в австрійській, але навіть в німецькій армії, в яких генерали й штаби керували боєм дивізії з більше чи менше безпечної віддалі в тилу фронту.

                   Таке є правильне розуміння назви "російські" офіцери, але, в роки визвольної війни українського народу не завжди цю назву так розуміли в нас, на Україні. Дуже часто "російських" офіцерів ідентифіковано з російською чи пак московською національністю. Була думка, що "російські" офіцери були, обов'язково росіяни, а коли вже навіть і не росіяни, то, в кожному разі, російські імперські патріоти. Воно не завжди було так, а ще частіше, зовсім не було так. Серед "російських" офіцерів були не тільки москалі, але й були українці, білорусини, поляки, литовці, лотиші, естонці й фіни, німці, татари, представники кавказьких народів: черкаси, дагестанці, грузини, вірмени. Тільки турки із Середньої Азії були звільнені зі служби в російській армії.

                  Напередодні 1-ої світової війни, в офіцерському корпусі російської імперії, "руські" (великороси, малороси, білороси за офіційним визначенням) творили 80% особового складу офіцерства, в тому рівно половину становили "великороси" (50%). Українці ("малороси") становили 25%, а білорусини — 5%. Інші національності (головно, поляки й німці) становили 20% офіцерства.

                  Відсоток українського офіцерства в російській армії був вищий (25%), ніж відсоток українського населення імперії (1897: 17.5%, 1913: 20.8%, що свідчить, що українці в російській імперії вибирали військову кар'єру й здобували військову освіту, яка була передумовою офіцерського стажу. Із наведених цифр виникає, що в 1913 році, напередодні 1-ої світової війни, в російській армії було понад 14,100 офіцерів-українців. Нічого подібного не було в Західній Україні під владою Австрії, де українська молодь уникала військової професії й, здебільшого, вибирала військову освіту тільки тоді, коли мала труднощі в гімназії. Це стало притокою до жартів, мовляв, батьки ломили собі голову, що зробити з сином-невдачником, чи післати його на науку до шевця, чи може до кадетської школи. Часами вони навіть вибирали... кадетську школу.

                  Результат цієї пацифістичної ментальности західньо-українського громадянства й молоді був доволі сумний. Наприкінці 1-ої світової війни в австрійській армії служили 4 генерали, 2 старшини генерального штабу й около 100 активних старшин українського роду. Війна, щоправда, покликала до зброї чимало запасних старшин-українців, але, не зважаючи на те, в майбутньому, Українська Галицька Армія (УГА) мала великі труднощі зі старшинською обсадою своїх частин. Брак старшин вирівняно запрошенням значної кількости різнонаціональних старшин австрійської армії й вони радо прибули до УГА, бо після програної війни були безробітні. Чому для поповнення частин УГА старшинами не використано великого резервуару також "безробітних" офіцерів колишньої російської армії в Україні, про те важко сказати. Мабуть, були ті самі психологічні перешкоди для використання "російських офіцерів", що й були в самій Україні.

                  Проблеми "російських" офіцерів порушуємо тепер у нашій статті тому, що вона була дуже важливою в роки визвольної війни 1918-1920 рр., але ми тоді повністю не усвідомляли собі цієї ваги. Річ у тому, що без офіцерів ще ніхто й ніколи армії не побудував, але ми пробували її будувати без офіцерів, бо до наявних "російських" офіцерів, ми не мали довір'я як до здогадних неукраїнців й обов'язково наших ворогів, імперських патріотів, соціяльних реакціонерів і "наймитів буржуазії", як їх називав Володимир Винниченко. Цілком іншої думки про них був Лейба Бронштайн-Троцький, будівничий регулярної Червоної армії. Він дуже добре знав, що без офіцерів він армії не побудує і тому звернувся із закликом до колишніх царських офіцерів, щоб вступали до Червоної армії й допомогли йому її розбудувати. І цього заклику негайно послухали визначні царські генерали, генштабісти, професори кол. Миколаївської воєнної академії та інших царських академій, ціле колишнє міністерство військових справ на чолі з міністром, ген. Верховським, штаб й обер-офіцери різних родів зброї. Вже наприкінці 1918 року, Червона армія мала в своєму складі 22,315 кол. царських офіцерів і 128,168 кол. царських підофіцерів. Але це ще було перед проголошенням мобілізації офіцерів; це були ті, що зголосилися добровільно. А Ленін підганяв своїх підручних, щоб цю мобілізацію якнайшвидше переводили. Остаточний результат був такий, що наприкінці 1920 р. з усіх 446,729 осіб комсоставу Червоної армії, 314,180 або 70.3% осіб були колишніми офіцерами або підофіцерами царської армії!

ІІ.

                 Що являли собою "російські" офіцери, зокрема на Україні? Німецькі й австрійські документи інформують нас, що в 1918 році, за гетьманату, в Україні перебувало 50,000 "російських" офіцерів, у тому в зоні німецької армії — 30,000, а в зоні австрійської армії — 20,000. Із цих 50,000 офіцерів, до української армії за гетьманату прийнято 175 генералів і 14,930 офіцерів. Поза рамцями української армії залишалося ще майже 35,000 офіцерів, хоч, немає сумніву, що чимало з них служило теж у державній варті (жандармерії), корпусі кордонної охорони, корпусі залізничної охорони, повітових охоронних сотнях, адміністрації тощо. Все ж таки, складалася доволі яскрава, але й частинно небезпечна картина: поза рамцями армії й різних охоронних воєнізованих формацій залишалося вдвічі стільки офіцерів, що їх було під контролею уряду. Серед них могли бути справжні російські офіцери й їх відношення до української держави могло бути вороже.

                   Російські офіцери об'єднувалися в офіцерські дружини. Гетьманський уряд дав на це дозвіл і за це його критикують. Чи слушно? Адже ж дружини були під сякою-такою контролею; вони ж діяли явно. Гірше було б, якщо б ці дружини чи офіцери були в підпіллі. А так, вони не створили проблеми. Перше всього, такі дружини могли постати тільки у великих містах: Києві, Одесі, Харкові, Катеринославі, і їх стан не виносив навіть 5,000 осіб у всіх цих містах. Під час повстання проти гетьманату відбулася мобілізація дружинників і тоді змобілізовано 2,000, але вже після Мотовилівки стан їх обнизився, дружинники дезертирували. Повстанці взяли всіх дружинників у полон і в цьому полоні було 1,200, але серед них багато недружинників, арештованих, уже в Києві. У Катеринославі відбулася теж мобілізація дружинників, яка дала 700 осіб, але вони теж не проявили великих бойових спроможностей і відступили на Дон.

                   І ще критикують гетьманський уряд за те, що транспорти російських офіцерів відсилав до різних білих армій. І знову питаємося, чи слушно? Ні, шкода, що не відіслано всіх, але на нещастя не всі бажали їхати. А це ж був найкращий спосіб позбутися справжніх російських офіцерів з України. Іншого способу не було. З російськими офіцерами, що внаслідок розвалу фронту опинилися в Україні, гетьман України не міг поступати так, як тепер із своїми супротивниками поступає Іді Амін Баба. І ще мусів гетьман України оглядатися на німецьких "союзників", які тоді мали реальну силу і не знали на що ставити, чи на єдину-неділиму Росію чи на самостійну Україну. Непозбавлений щирого вояцького гумору, гетьман України любив про своїх союзників казати: "Німецькі баґнети добра річ, тільки сидіти на них невигідно, вже... колять".

                   У цьому місці бажаємо додати ще деякі пояснення про білі армії та їхніх "вождів", бо щодо них, у нашій літературі, панує комплетна нерозбериха. У нас, напр., втерлася фраза: "Утік на Дон, до Денікіна". Це комплетний абсурд. Денікін був на Кубані, а Дон був самостійною республікою з отаманом П. Красновим на чолі. Денікін був ставленником західніх масонів і тому протинімецьким антантофілом, а Краснов монархістом, але водночас і переконаним автономістом, зокрема, коли йшло про його рідний Дон. Краснов накладав з німцями, а за те Денікін сипав на нього громи. Коли Денікін п'ятнував Краснова за те, що бере зброю й амуніцію для донської армії від німців, Краснов відповідав йому у Великому крузі (донському парляменті): "Заспокійтесь, Ваше Превосходітельство! Заки ми вжиєм цю зброю й амуніцію, ми її скупаємо в синьому плесі тихого Дону"!

                      Краснов ніяк не бажав підпорядкуватися Денікінові, який своїм масонством був Краснову осоружний, але поїхав до Скороходова на зустріч з гетьманом Скоропадським і там з ним уклав оборонний союз. І за це критикують гетьманат і знову питаємося, чи слушно? Вісь Київ-Новочеркаськ була єдино на потребу в цьому моменті, коли валилися Центральні держави: це був природний союз, який міг себе оборонити і проти півночі, й проти сходу. І коли ця вісь лопнула в скорому часі, то це сталося не з вини Дону й от. Краснова. Це в нашого гетьмана дні були вже пораховані...

                     Краснов і далі не підпорядковувався ген. Денікінові і тоді, в лютому 1919 року, в отаманському "керені" (так і називався палац отамана в Новочеркаську) з'явився представник могутньої Великобританії, ген.-майор Фредерик Ц. Пулі і почав гримати п'ястуками по столі. "Антанта (читай "масони") визнають тільки ген. Денікіна, всі йому мусять підпорядкуватися". От. Краснов уступив й Донським отаманом став "кадет" Митрофан Богаєвський. Він підпорядкувався ген. Денікінові, але в переговорах виторгував від нього визнання конституції Дону з окремою Донською армією. І треба признати, що от. Богаєвський, хоч член російської партії кадетів, з огляду на укладений от. Красновим договір з Україною, відмовився був від висилки донських частин проти Армії УНР. Крім 42-го Донського полку, що був сформований у Добрармії ген. Денікіна на Кавказі (входив у склад кінно-козачої бригади ген. Склярева), на українському фронті не було ні одної донської частини. А 42-ий Донський полк, під проводом свого командира, донського самостійника ос. (полк.) Фролова, і так перейшов до української армії і в складі 3-ої Залізної стрілецької дивізії воював до кінця визвольної війни. Полк. Фролов виїхав до Праги, де в студентських колах був речником самостійної України й самостійного Дону, але в молодому віці помер від сухіт.

                   Змішувати Дон з Добрармією ген. Денікіна ніяк не годиться; "контрреволюційне кубло на Дону", про яке пишуть наші "експерти", думаючи про Денікіна, було, фактично, природним союзником України, як і була друга козацька самостійна держава, Кубанська Народня Республіка, конфлікт з якою загубив ген. Денікіна і його Добрармію. Дон став справжнім "контрреволюційним кублом", коли до Ростова й Таганрогу перекочували денікінські уряди й штаби. Коло цього недотепного масонського ставленника зібралася справжня всеросійська "еліта": генерали, генштабісти, професори, юристи, політичні й земські діячі, різного сорту буржуї: поміщики, банкирі, комерсанти, економісти, що не тільки схвалювали денікінську політику, але й були її творцями й виконавцями. Це цвіт російської інтеліґенції зібрався був тоді коло старорежимного генерала Антона Денікіна на "юге Росии", а бритійські генерали на наказ всесвітнього масонства стукали за нього, де треба й не треба, п'ястуками по столах. Ген. Пулі показав себе не тільки в "отаманському курені" в Новочеркаську, але теж у Катеринодарі, столиці Кубанської Народної Республіки, чи навіть у столиці вільної Грузії — Тбілісі. Тільки грузини сказали, що вони вже таких "варіятів" бачили й сказали твердо: "Ні, не підпорядковуємось ген. Денікінові!" Ген. Денікін застосував проти Грузії бльокаду, але кавказьким горцям таки відкрив новий фронт. Це вже був третій фронт "мудрого" ген. Денікіна, другий був проти України. Чи можна дивуватися, що в таких умовах лопнув його головний фронт?

                    Крім Добрармії ген. Денікіна, існували "на юге России" ще дві інші білі армії, а саме Астраханська армія, що розташувалася на території Астраханського козачого війська, і Южная армия, що була розташована в південній частині Вороніжчини. В ім'я правди треба сказати, що всі транспорти російських офіцерів, які вислано транспортами з України, відійшли до цих армій, а не до Добрармії ген. Денікіна, яка тоді перебувала в завзятих боях з большевиками на Кубані, але на яку теж німці, що мали в своїх руках Ростів, наклали були бльокаду і нічого до неї не допускали, бо вважали Добрармію агентурою ворожої Антанти. Астраханська армія під проводом князя Тундутова та Южна армія під проводом відомого царського генерала Іванова, а потім ген. Залеського, були монархічними арміями, які не визнали ген. Денікіна з принципових причин: вони осуджували ген. Денікіна за масонство та за республіканство. Ген. Денікін був за скликанням Установчих зборів, а монархісти вважали, що має бути скликаний Земський собор. Обі армії були слабкі: в Астраханській армії було 2,000 бійців, що їх, в 1919 році, ген. Денікін силою включив до Добрармії. В Южній армії було до 15,000, але цю армію розклав ген. Денікін, коли з антантської протекції всадовився на Дону. Южна армія розбіглася і весною 1919 р. у ній залишилося теж не більше 2,000 бійців. Не маючи вигляду втриматися перед наступом Червоної армії, Южна армія, а радше її рештки, перейшли на Дон.

ІІІ.

                     Чи "російські" офіцери могли бути вжиті для будівництва української армії? Поза всяким сумнівом: так, навіть і російські офіцери (тобто неукраїнці). Коли творилася американська армія, ніхто не питався поляків Косцюшки й Пулаского, француза — Ляфаєтта, чи німця — фон Штойбена про їх національність. Молода армія потребує офіцерів і, якщо немає їх, мусить використовувати чужинців. З обильного резервуару офіцерів, що їх нам залишила російська армія, ми мусіли брати всіх, хто зголошувався, а якщо не було тих, що зголошувалися, то мобілізувати кожного, хто може придатися. Кедровський (заступник Голови Українського генерального військового комітету, тобто заступник Петлюри) згадує ("1917 рік"), що після III Універсалу (20. XI. 1917) зголошувалися тисячі: старшини найвищих ступнів, генштабісти, активні булавні й сотенні старшини, старшини запасу. Причина цілком проста: вони тікали зі своїх російських частин, де популярною розривкою солдатів було засипати старшинську землянку гранатами, або підняти офіцера на багнети. У той грізний час, в українських частинах був лад і порядок, солдати слухали старшин, робили службу, верталися з відпусток (ген. Петрів). У московських частинах ніхто нікого не слухав і ніякої служби не робив. Ще влітку 1917 року, в Тернополі, московська гвардійська частина схвалила була на мітінґу знаменну резолюцію: "Воевать да хотим, но на позицию итти не желаем".

                     Ось звідки взялося в Україні стільки "російських" і російських офіцерів, і ми знаємо вже одну цифру: 50,000. До цього ще слід додати принаймні 5,000, замордованих большевиками у Києві після здобуття його Муравйовим у лютому 1918 р. Перед зайняттям Києва, "Главнокомандующий фронтом" Муравйов проголосив у Дарниці наказ ч. 9, в якому сказано було явно-славно: "Войскам обеих армий приказываю беспощадно уничтожить в Киеве всех офицеров и юнкеров, гайдамаков, монархистов и всех врагов революции". Це був час, коли за червону виказку, видану Центральною радою, вас пускали в "разход". І ще треба додати 5,000 старшин, які були в українських частинах на фронті й запіллі, й отримуємо цифру 60,000!

                    Цього резервуару не використано ні в році 1918-му, ні в 1919-му. Причиною цього було повне незрозуміння значення власної держави й потреби сильної армії для її закріплення в тодішньої нашої української "еліти". Тут не в соціялізмі справа, бо ж німецькі, французькі, британські чи швайцарські соціялісти одне й друге дуже добре розуміють, але в тодішніх переконаннях майже всієї української інтеліґенції того часу. Вона свято вірила, що найважливіша справа, — це перемога "революції", бо коли революція переможе, то держава й так "відімре", а український народ житиме у "вільних спілках" і матиме повну спроможність для свого національно-культурного розвитку.

                   У таких умовах, ніяка армія не є потрібна, а може стати й небезпечна, зокрема під орудою офіцерів — наймитів царського трону й буржуазії. На II Всеукраїнському військовому з'їзді (червень 1917 : 2,500 делеґатів) В. Винниченко попереджав делеґатів і в "Робітничій газеті" писав: "На кінчиках баґнетів можуть маяти не тільки червоні стяжки свободи, а й чорні пасма реакції, насильства, абсолютизму". І далі: "Не своєї армії нам, соціял-демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій". Це саме В. Винниченко говорив на І Всеукраїнському військовому з'їзді в травні 1917 р., на якому було 700 делеґатів, в тому 525 офіцерів. Винниченко привітав їх: "Тут бачу самих офіцерів, а де солдати?" Але, коли він, у своїй промові заявив, що нам не треба війська", то делегати почали сердито гукати: "Хто це — дурень чи провокатор? Витягнути його з-за столу і викинути геть!" Після цього Винниченко втратив свою самовпевненість і притих.

                  У цьому місці ми цитували В. Винниченка не тому, що ми проти нього, але тому, що він був найінтеліґентніший член нашої еліти. І хоч був найінтеліґентніший, він не бачив, або не розумів, що Ленін і Троцький, хоч вони "демократи", дуже подібні до В. Винниченка, але не знищували свою армію, тільки будували її за допомогою царських генералів і генштабістів. На жаль, погляди, подібні до Винниченкових, поділяла майже вся тодішня українська інтеліґенція. Такі, що не поділяли, як от Симон Петлюра, Володимир Кедровський, високі старшини УГВК (ген. Іванів, полк. В. Павленко, полк. О. Пилькевич, Микола Міхновський і його "міхновщики" з Полуботківського клюбу), генштабісти полк. С. А. Глинський, П. Волошин, В. Піщанський й ін., були в меншості...

                   Історики й мемуаристи списали гори паперу, розлили море чорнила на те, щоб приховати цю неприємну справу. Але, чи може бути історія "вчителькою життя", якщо її фальшується? Ось у 4-му числі ВК за 1977 рік, хор. (не підпоручник, бо це власне типічний полонізм, коли "хорунжий" стара козацька ранґа) Роман Б. Припхан, з яким, до речі, що до загального змісту його статті цілком погоджуюся, пише: "Традиційні засади 1917-1918 років не були дуже світлі. Згадати б хоча про полки, що мали імена славних гетьманів, однак у критичнім моменті проголосили невтралітет і під Крути пішла і гинула невишколена молодь".

                   Дорогий пане Хорунжий! Як Вам це сказати, що таких полків не було, коли ж Ви про них читали не раз, а двічі й тричі, і 10 разів. Таких полків не було, бо полки 1-ої й 2-ої Сердюцьких піхотних дивізій з іменами славних гетьманів, сформовані генеральним секретарем військових справ Симоном Петлюрою і начальником Київської військової округи полк. В. Павленком у Києві, в листопаді 1917 р., були здемобілізовані (розпущені) наступником С. Петлюри, генеральним секретарем військових справ Миколою Поршем і начальником Київської військової округи сотн. М. Шинкарем 15 січня 1918 року. Наступного дня, 16 січня, Центральна Рада схвалила закон про утворення народної міліції на місце постійної армії. У той час, загони Червоної гвардії мали вже в своїх руках Харків і з півночі та зі сходу наступали на Київ.

                   Отже, полки були здемобілізовані і в них залишились тільки ті солдати, що не мали куди йти або бажали вступити до народної міліції. Тоді, 15 січня, були здемобілізовані теж частини І Українського корпусу та всі інші українські частини на фронті і в запіллі. Богданівців наказ про демобілізацію застав у Полтаві, де вони з автопанцерниками стояли на фронті проти наступаючих з Харкова червоноґвардійців. З якими почуваннями покидав Полтаву Богданівський полк, щоб їхати до Києва демобілізуватись, про те розказує командир Богданівців, полк. Степан Лазуренко. Все ж таки, з усіх цих решток полків з іменами славних гетьманів, в склад Запорізького загону ген. Присовського, що став зав'язком Запорізької дивізії й корпусу, набралось до 2,500 вояків. Рештки цих полків, що, до речі, перебували в казармах без офіцерів, які розійшлись під час демобілізації, невтралітету ніхто не проголошував, бо й так це не мало ніякого значення. Невтралітет  проголосив тільки Шевченківський полк, але він до дивізій С. Петлюри не належав, бо був большевиками сформований в Петрограді для провокації й післаний до Києва. Під Крути не пішла невишколена молодь, але в повному складі 1-ша Українська юнацька школа ім. гетьм. Б. Хмельницького, до якої приєднались українські студенти, які товаришували близько з юнаками.

                  Поршіська демобілізація 15 січня мала один ще поганий дипломатичний наслідок. Франція й Великобританія, що визнали УНР де факто 4 січня, тому, що УНР мала доволі сильну армію, перестали Україною інтересуватись, коли вона втратила свою армію через демобілізацію. А коли ще український уряд вислав делеґацію до Берестя для переговорів з Центральними державами, визнання УНР відкликано. Французький прем'єр "Тигр" — Клемансо, довідавшись про договір Центральних держав з УНР у Бересті, погрозив: "Ті українці ще прийдуть до мене!" Минув рік і... українці таки прийшли.

                  На переломі 1917 і 1918 років, чергові генеральні секретарі військових справ, Симон Петлюра і Микола Порш були членами  тієї  самої Української  соціял-демократичної  партії (УСДРП), популярно: есдеків. До цієї партії належав теж Володимир Винниченко, Борис Мартос та ін. Петлюра, який своєю військовою політикою довів був до визнання УНР Францією й Великобританією де факто, був за втриманням орієнтації на Антанту, за розбудову української армії (французькому представникові в Україні, ген. Табуї, Петлюра обіцяв був, що розбудує українську армію до 300,000 бійців, а ген. Табуї обіцяв був усяку допомогу Антанти). Тоді Петлюра сформував був Український військовий генеральний штаб (УВГШ) під проводом ген. Бориса Бобровського, тодішнього голови Української військової ради у Двинську, і почав був формувати 2 сердюцькі піхотні дивізії в Києві, Гайдамацьку піхотну дивізію в Одесі, і піхотні бригади в Харкові та в Катеринославі (Дніпропетровську). Але ця акція С. Петлюри не була схвалена більшістю ЦК есдеків. Наприкінці 1917 р. С. Петлюру змушено до резиґнації, а його   наслідником став речник більшости, Микола Порш.

                  Більшість була за демобілізацією "небезпечної" армії, за створенням народної міліції, за переговори з Центральними державами й мир. Це було пряме наслідування тодішньої політики Совнаркому РСФСР під проводом Леніна.              

                   Ми не обвинувачуємо нікого. Микола Порш і члени більшости ЦК есдеків, були, без сумніву, українськими патріотами і вони робили те, в що вірили, що воно на потребу українського народу. Питання, одначе, залишається, чому справи найбільшої ваги, вирішували не Центральна Рада й Мала Рада, але ЦК одної, хай і урядової партії? УСДПР була партією лівої української інтеліґенції, робітників у ній було обмаль. Ми не знаємо, чи ця партія заступала хоч 1% населення України, але її ЦК перевів кардинальні зміни у військовій політиці держави (усунення С. Петлюри, призначення М. Порша) на своєму таємному засіданні, не консультуючись нікого. А на те, щоб виправити цю політику ЦК есдеків, демобілізацію війська у сам розгар першої війни проти большевицької Москви, вигадано, пізніше, легенду про полки з іменами славних гетьманів, що, нібито, проголосили невтралітет у найкритичнішому моменті існування молодої держави.         

         (Далі буде)